Богдан Дронов, Герой України.
Саме піхота тримає передові рубежі, проводить штурми та вибиває ворога з позицій. Це бійці, які першими вступають у бій і останніми залишають поле бою. Нагода поспілкуватися із представниками цього роду військ завжди обіцяє чимало корисного для справжнього розуміння того, що відбувається там, де найважче.
Сьогодні в нашому інтерв’ю командир 17 окремого мотопіхотного батальйону 57 ОМПБр ім. кошового отамана Костя Гордієнка (2021-2022), підполковник Богдан Дронов.
З початком повномасштабного вторгнення в Україну офіцер відзначився у бояху Луганській області. Під час одного з них не лише керував боєм, а й особисто корегував вогонь 82-міліметрового міномета, завдяки чому було знищено БМП противника та близько 15-ти окупантів, а також групу корегувальників ворожої артилерії. У квітні 2022 був тяжко поранений. Після тривалого лікування та реабілітації — нині викладач Національного університету оборони України.
– Богдане, пригадайте, будь ласка, яким видався для вас день 24 лютого 2022 року, коли росія після восьми років війни розпочала повномасштабне вторгнення в Україну?
– Дійсно, за всіма документами в Україні повномасштабне вторгнення розпочалося 24 лютого 2022 року. На моєму ж напрямку Кримське-Новотошківка Луганської області, тобто на сході України, це сталося дещо раніше – 22 лютого.
– Ви маєте на увазі загострення обстановки?
– Саме так. Адже боїв такої інтенсивності на цій ділянці вже кілька років поспіль не було. А тут відразу шквал вогню із реактивної системи БМ-21 “Град”, який просто накрив нашу оборону! Старожили пригадували, що подібна ситуація була лише в 14-му. Це, звичайно, нас тоді здивувало. А тут ще заворушилася російська піхота, і перед нашим переднім краєм розпочали масово їздити кацапські танки. Щоправда, потім так само масово вони й горіли, але це було потім, а тоді, 22 лютого 2022 року, до оголошення путіним так званої СВО, ворог розпочав відкрито демонструвати свої наміри щодо ведення повномасштабного наступу.
Пригадую, що тоді ми поставилися до цього зважено. Впевненість ґрунтувалася на тому, що наша оборона готувалася тривалий час і ми були готові до несподіванок. Адже були нормально вкопані, передній край перед нами був замінований, боєприпасів без підвезення цілком вистачило б на тиждень боїв. А ще було вдосталь їжі й води. Як кажуть, вистачало всього для життя і для бою!
Ще раз наголошу, що до 24 лютого росіяни вже здійснювали кілька штурмів, били по наших позиціях, намагаючись просунутися спірною територією, яка носила назву “Жолобок”. Той, хто служив біля 29-го блокпосту, добре знає цю місцину…
– Це була сіра зона?
– Так, так. Цей “Жолобок” ніхто не міг тоді взяти, ані росіяни, ані ми. Це була така собі смертна кара! Варто згадати, що до війни з росією там був населений пункт з однойменною назвою, а вже до 24 лютого 22-го там каменя на камені не залишилось! Справжня пустеля! Настільки все було знищено артилерією. Чудова, вибачте, ілюстрація приходу до нас “руського міра”!
І от, до повномасштабного вторгнення росіяни кілька разів здійснювали спроби вклинитися в наші позиції. Однак це були наші старі рубежі, добре облаштовані і підготовлені, тому їх можна було лише обійти, але ворогу і обійти їх не вдавалося…
Отож 24 лютого 2022 року я саме відпочивав, коли мене розбудив мій начальник штабу – перший заступник командира частини за позивним «Фєвраль» і сказав, що владімір путін оголосив війну Україні. Я не пам’ятаю, о котрій годині це сталося, але пам’ятаю, що надворі була темінь. А ще добре пам’ятаю, як я відреагував! Зрозуміти мої емоції можна було, оскільки ліг досить пізно і мені страшенно хотілося спати. Тому начальник штабу, потрапивши під гарячу руку, і почув все, що я про нього думаю! Однак він мені пояснив причину такого раннього підйому. Він розповів, що путін виступив із відео зверненням, в якому і проголосив ту свою ефемерну “сво”.
– Що було далі?
– Я одразу зібрав своїх заступників і сказав, що як би ми тут не були вкопані, скільки б не мали снарядів та набоїв – ворог хитрий і підступний, він придумає, як нас звідси викурити. Залучив до наради командирів рот, розклав на столі карту і довів завдання підрозділам. Пояснив, як вони мають діяти навіть у випадку, якщо мене раптом не стане. Скажу відверто, що тоді на нараді 24 лютого 2022 року ми розглядали всі можливі варіанти розвитку подій.
– Як діяли агресори?
– Ворог дійсно виявився кмітливим і обійшов нас. Над нашим та сусіднім батальйоном бригади нависла загроза оточення, тому командування віддало наказ на відведення батальйону на інші рубежі. На все це було менше години, навіть менше ніж 40 хвилин. А це, нагадую, понад триста осіб особового складу. Діяти треба було швидко й організовано…
І тут я зіткнувся з проблемою збору особового складу. Мені довелося особисто переконувати солдатів батальйону, що через брак часу ми повинні діяти швидко й забирати з собою передусім автомати, кулемети, боєприпаси, колективну зброю, а не, вибачте, різні побутові речі. Залишивши бліндажне «барахло» і прихопивши з собою зброю та боєприпаси, мені вдалося вивести батальйон у напрямку населеного пункту Світличне Довжанського району, що на Луганщині. Там ми зайняли рубіж оборони в районі Світличне-Новотошківка. Це і був той рубіж батальйону, де ми зустріли ворога.
До речі, під час відходу на нові позиції я пригадав, що в бригаді є підрозділ, з яким у нас перед цим обірвався зв’язок. Оскільки цей підрозділ знаходився глибоко в лісі, я вирішив відправити до нього свого офіцера, щоб попередити про наш відхід на нові позиції. У такий спосіб попередив командира сусіднього підрозділу про те, що у разі невиконання відходу, його буде відрізано від основних сил бригади і він залишиться наодинці з ворогом.
– Тобто налякали?
– А що залишалося робити? Після того як мій офіцер, який виконував обов’язкиделегата зв’язку, розтлумачив, чим загрожує їм несвоєчасний відхід, представник цього підрозділу прибув до мене, і ми обговорили всі деталі передислокації і тимчасового підпорядкування. Треба сказати, що особливо вмовляти їх не довелося. Вже за п’ятнадцять хвилин цей підрозділ з’явився на позиціях мого батальйону і перебував там до відновлення стійкого зв’язку зі своїм командуванням.
– Отже, утворився такий собі “зведений загін капітана Дронова”?
– Згодом офіцери і військовослужбовці цього підрозділу дякували мені за рішення підпорядкувати їх і вивести з того глухого лісу, де був відсутній зв’язок. Адже цілком ймовірно, що якби не це рішення тоді, в лютому 24-го, вони так би і залишилися непоінформовані, і хто знає, що б із ними трапилося! Лише уявіть собі, залишитися в лісі, відірваними від світу, і це за умов, коли ворог поклав увесь мобільний зв’язок, а сусідні підрозділи відійшли на нові рубежі. Тоді супутникової інтернет-системи Starlink ще не було. І вся комунікація здійснювалася за допомогою звичайного мобільного зв’язку…
МИ НЕ ПОСТУПИЛИСЯ ВОРОГУ ЖОДНИМ МЕТРОМ.
– Ви сказали, що відійшли на новий рубіж оборони. Чи був він готовий в інженерному відношенні?
– Ні, не був! Довелося застосовувати досвід командира роти. Буквально кожному солдатові, кожному командиру відділення, кожному командиру взводу я приходив і доводив свою формулу: “Тут копаєш, тут стріляєш!”. Тодізіткнувся з певними труднощами, пов’язаними з облаштуванням позицій. Складність полягала насамперед у відсутності часу. Я так і говорив особовому складу батальйону: “У вас на підготовку, а точніше на окопування, є лише дві години, адже ворог нам більше часу не дасть!”.
Так воно і трапилося. Як тільки-но ми під’їхали до визначених позицій, точніше місця, де вони повинні були б знаходитися, та розпочали окопування, ворог буквально вже за годину застосував проти нас свої гелікоптери, тактичну авіацію й артилерію! Звичайно, це не додало нам оптимізму, оскільки ми належно не встигли підготуватися. Щоправда, тоді це були лише авіаційні удари та артилерійські обстріли без наступу мотострілкових підрозділів і піхоти.
Умовно мій рубіж або зона відповідальності була поділена на три ділянки. Це – «Водокачка», «Мільйонник» і «Новотошківка». Це були такі собі райони оборони, які контролювали все. Благо, що в мене були тямущі командири рот, які на своєму рівні могли контролювати ці зони. Завдяки кмітливості командирів, мужності й стійкості особового складу, райони утримувалися. Ми не поступилися ворогу жодним метром.
ПЕРЕВАГА, ЗОКРЕМА В ЖИВІЙ СИЛІ РОСІЯН, БУЛА ДЕСЬ 1:12.
– Що можете сказати про сили противника на вашому напрямку?
– Перевага, зокрема в живій силі росіян, була десь 1:12. І це, наголошую, на наших непідготовлених позиціях, за відсутності достатньої кількості боєприпасів. Годі й говорити про інтенсивність ворожих обстрілів! У росіян працювало по наших позиціях все, що могло! У свою чергу ми відбивалися тим, що мали на той момент. І благо, командир бригади «Агат» допомагав нам усім, що було тоді в частині. Однак супротивник мав колосальну перевагу у засобах вогневого ураження і сповна цим користувався. Росіяни буквально устилали наш передній край своїми боєприпасами, переорюючи його бомбами, снарядами та мінами!
Саме тоді ми навчилися по-справжньому застосовувати квадрокоптери DJIMavic 3T, які виконували роль таких собі корегувальників артилерійського вогню. До цього, на моїй пам’яті, такого масового застосування «мавіків» ще не було. А тоді, під час повномасштабного вторгнення, ми просто цілували того мавіка! На жаль, їх було дуже мало, щоб успішно відслідковувати всі маневри ворога. В мене на батальйон було всього лише два квадрокоптери DJI Mavic 3T. Тому працювали вони просто до повного виснаження. Піднявшись в небо і відпрацювавши увесь наявний ресурс, тобто розрядившись, наш мавікповертався на землю. Ми швидко вставляли в нього нову батарейку, і він знову злітав, щоб контролювати пересування окупантів. І так протягом дня та ночі. Це нас дуже тоді рятувало…
ПІЗНІШЕ МИ ЗНАХОДИЛИ БАГАТО ТІЛ РОСІЯН У РІЧЦІ ТА НА ЇЇ БЕРЕЗІ БЕЗ ОЗНАК ЖИТТЯ.
– З якими ще викликами довелося зіткнутися вашому підрозділу?
– Проблема була в тому, що ми були оточені з трьох боків. Чому я кажу оточені? Та тому, що ворог у нас був за спиною. Рятувало лише те, що нас з росіянами розділяла річка Сіверський Донець. Однак, слава Богу, сильна течія перешкоджала їм перебратися на наш бік.
Окупанти за будь-що намагалися форсувати річку, використовуючи для цього саморобні плавзасоби, однак всі спроби закінчувалися для них фатально. Швидка течія, підводне каміння унеможливлювали спроби ворога дістатися протилежного берега. Плавзасоби рашистів не витримували зустрічі з камінням та бурхливою течією Сіверського Донця. Пізніше ми знаходили багато тіл росіян у річці та на її березі без ознак життя. Звичайно, я виставляв пости спостереження, щоб контролювати дії ворога, однак вони лише констатували його невдалі спроби захопити плацдарм на нашому березі. Однак агресорзавдавав ударів по моєму опорному пункту вогневого ураження з трьох боків.
Окрім особового складу, який потерпав від ворожих обстрілів, виходила з ладу і наша техніка, зокрема автомобілі, що були важливим засобом пересування. Через суцільну прострілюваність місцевості ми не мали змоги як слід захистити наш автомобільний транспорт. А ще вся територія була усіяна осколками, які завдавали шкоди насамперед гумовим шинам наших автомобілів. Ми сміялися з того, що сотка тисяч гривень, яку ми отримували за перебування в зоні бойових дій, йшла на купівлю нової гуми. Це – відповідь тим розумникам, які люблять рахувати чужі гроші. Гуму ми пробивали так інтенсивно, що просто не встигали міняти її на нову…
– Богдане, з огляду на тривалий час війни, скажіть, хто краще підготовлений до ведення бойових дій, російське угруповання, яке здійснило вторгнення в лютому 2022 року чи нинішнє, що продовжує тиснути нас на всіх фронтах?
– Нинішнє більш підготовлене.
НА ПОЛІ БОЮ ЗДОБУВАЄ ПЕРЕМОГУ ЛИШЕ ТОЙ, ХТО СМІЛИВО ЕКСПЕРИМЕНТУЄ, ЗАСТОСОВУЮЧИ НЕ ТІЛЬКИ СУЧАСНІ ЗРАЗКИ ЗБРОЇ, АЛЕ Й НОВІ ТАКТИЧНІ ПРИЙОМИ.
– Тому що побувало в боях і отримало відповідний досвід?
– Давайте будемо говорити, що цінуються не так побиті, як краще підготовлені бійці. Просто їхні командири і жорстокі, і розумні. Треба визнати, що російські командири швидко адаптуються і навчаються. Іноді від обивателів чи від так званих диванних експертів доводиться чути, мовляв, та що там ті росіяни! Вони діють примітивно, користуючись тактикою «м’ясних штурмів», а це призводить до великих втрат, насамперед у живій силі. А значить, остерігатися їх не варто… Підтверджую, так, користуються, і те, що зазнають великих втрат, теж підтверджую.
Дійсно, в російській армії люди – розхідний матеріал. Але треба визнати, що вони й багато беруть з цього. Свій оцей значний людський ресурс, як це не дивно і цинічно звучить, вони використовують досить прагматично. Кидаючи особовий склад у так звані м’ясні штурми, росіяни так виявляють наші вогневі точки. Вони швидко адаптуються під нові виклики і, на жаль, навчилися читати нас. Так, так, саме читати і прогнозувати. За час війни вони підготували багато посібників, присвячених нашій тактиці. Всі наші наступи або навіть невеликі штурми вони розбирають до найменших деталей, а потім описують у своїх посібниках і настановах, щоб згодом використовувати на полі бою.
Нам треба також багато навчатися і, зокрема, у противника. Як говорив один з наших українських генералів: “Знай свого ворога і навчайся в нього”. Війна − це постійні експерименти, це, якщо хочете, імпровізація. Адже на полі бою здобуває перемогу лише той, хто сміливо експериментує, застосовуючи не тільки сучасні зразки зброї, але й нові тактичні прийоми.
– Отже, ми дійшли до висновку, що війна 22-го і 25 років – це різні війни…
– Зовсім різні.
– Ви сказали, що “російські командири і жорстокі, і розумні”. Можете обґрунтувати своє твердження?
– Ми військові, тому маємо насамперед оперувати не емоціями, а холодним розрахунком. Стверджую, що російські офіцери тактичного рівня – це достойні вороги, звичайно, не в сенсі там шляхетних чеснот та лицарства, а в професійному плані. Знову ж таки повторю свою тезу, що російські командири і жорстокі, і розумні. Передусім тому, що вони за наявності необхідного ресурсу можуть придумати як оборонятися і як наступати, в залежності від обстановки. Це яскраво засвідчило хоча б облаштування ворогом багатоешелонованоїоборони на півдні нашої країни, яке дозволяло росіянам надійно утримувати свої позиції. І навіть якщо ми брали першу лінію оборони, друга лінія вже була напоготові і просто перестрілювала нас, змушуючи залишити навіть раніше захоплені позиції. Тобто у нас не було абсолютно ніякої змоги закріпитися на тривалий час і утримувати рубежі.
У тому, що росіян не варто недооцінювати, нам доводилося переконуватися не раз. Так, ворог під час наших наступальних дій часто вдавався до мінування своїх траншей, закладаючи тротил у спеціальні схованки. Після того як до залишених позицій заходили наші військовослужбовці, росіяни просто підривали їх.
– Дистанційно?
– Саме так. Просто метрів за сто від траншеї сидів їхній солдатик і чекав, коли до неї зайдуть наші військовослужбовці. А потім запускав в дію вибуховий пристрій і просто без бою знищував наших висококваліфікованих бійців…
ЗАРАЗ ЙДЕ НЕ ВІЙНА ЛЮДЕЙ. ЦЕ – ТЕХНОЛОГІЧНА ВІЙНА, ЯКА ПОТРЕБУЄ ЗНАНЬ І ДОСТАТНЬОЇ КІЛЬКОСТІ НОВІТНІХ ТЕХНІЧНИХ ЗАСОБІВ.
– Після цього напрошується запитання: “Як же все-таки перемогти російську армію?”. Порада від піхотного комбата…
– Хитрістю! Хитрістю, логікою і обов’язково мати на противагу ворогу в резерві альтернативні засоби протидії. Адже зараз йде не війна людей. Це – технологічна війна, яка потребує знань і достатньої кількості новітніх технічних засобів. Сучасний командир батальйону або роти повинен мати вдосталь таких засобів. Скажу, можливо, цинічну річ, але людей потрібно використовувати під час проведення бойових дій більш раціонально. Оскільки на позиціях нині зміну не здійсниш, ротацію запросто так не проведеш. Навіть трьох людей непросто поміняти, я вже не кажу про велику ротацію. Тому тут постає питання із забезпеченням бійців, які знаходяться на передовій, продуктами харчування, боєприпасами та всім іншим необхідним для життєдіяльності.
Це все, до речі, і дронами можна доставляти. Такими засобами нині користується багато підрозділів. Важливим питанням залишається евакуація з поля бою пораненого. Дроном ти його не витягнеш. Зараз деякі бригади використовують роботизовані платформи, за допомогою яких і здійснюють евакуацію поранених. Поклали поранених бійців у безпечному місці і дистанційно за допомогою таких платформ супроводжують їх через небезпечну ділянку…
– Це якщо рельєф місцевості дозволяє.
– Так, звісно, якщо рельєф дозволяє. Але я вам скажу, що під усе можна підлаштуватися. У всякому разі це набагато безпечніше, аніж пораненого виносять з позицій двоє людей на ношах. Адже це вже – групова ціль. І для ворога це – вигідна ціль, адже на відкритій місцині знаходиться не один боєць, а відразу троє. Вибачте, як би цинічно не звучало, для FPV-дрона догнати бійців не складає особливих проблем.
– Свого часу українці покладали неабиякі надії на сучасні іноземні зразки озброєнь, зокрема на танки Аbrams та Leopard, відповідно американського та німецького виробництва. Чому не справдилися, на вашу думку, ці надії?
– На мою скромну думку піхотного комбата причина відсутності очікуваного результату прихована насамперед у кількості техніки. Вона, відверто кажучи, недостатня. Малою кількістю зброї, навіть найтехнологічнішої, ми нічого суттєвого на полі бою не досягнемо. Якщо в нас є тридцять танків, то що вони змінять?
До прикладу, у вас зараз є тридцять ракет. Що вони зможуть змінити на полі бою? Так, завдадуть ворогові втрат, але, погодьтеся, не критичних. Чи можна такою кількістю зброї досягти перелому у війні? Звичайно, ні! От коли це буде тридцять тисяч, інша справа. Так само і з танками.
– Інший ефект.
– Так, так. Необхідна значно більша кількість танків, щоб виконати стратегічні завдання. Адже тридцяти танків Аbrams вистачить лише для проведення операції на одному напрямку. Візьмемо, до прикладу, американську БМП Bradley M-2. Це – чудова машина. Мені доводилося спілкуватися з офіцерами, які воювали на цьому бронетранспортері. Вони були в захваті від нього. Однак їх у нас мало. Це лише одиниці техніки, не десятки, не сотні. Вони також не масово застосовуються на полі бою, тому і не можуть суттєво впливати на ситуацію на фронті.
Як не парадоксально, є ще одна проблема, яка вимагає рішень. У нас так трапилося, що ми нині володіємо мало не всіма зразками зброї, що є в світі. Серед них є і найтехнологічніша. Причому в такій кількості, що важко собі навіть уявити. В одній бригаді може накопичиться стільки зразків іноземного виробництва, що сам не встигаєш все це розмаїття опанувати. А ще, не забувайте, треба навчити користуватися цим особовий склад.
Коли я був начальником бойової підготовки бригади, мені доводилося ночами розбиратися з цією всією зброєю, яка нам надходила від іноземних партнерів. Сам опановував нові зразки, щоб потім навчати особовий склад частини.
– Хоча б ознайомитися з ТТХ?
– Так, хоча б ті самі ТТХ. До речі, ТТХ − це окрема історія, адже деякі іноземні виробники навіть тактико-технічні характеристики не надавали нам або вони були не зовсім точні. Тому доводилося детально опановувати і наочно випробовувати зразки, щоб зрозуміти не тільки принцип роботи, але й ті ж самі характеристики.
Нині навіть у нас з’явилися контакти, і є можливість зателефонувати виробникам зброї, щоб проконсультуватися щодо її експлуатації. Широке застосування іноземної зброї розширило і наші комунікації з іншими бригадами, які також мають на озброєнні подібні зразки.
ВОРОГ НИНІ ПЕРЕЙШОВ ДО КОМБІНУВАННЯ ЗАСОБІВ УРАЖЕННЯ, ТОБТО ВИКОРИСТАННЯ СНАРЯДІВ І FPV-ДРОНІВ.
– Відомо, що піхота на полі бою тісно взаємодіє з артилерією. Наскільки, на вашу думку, ця співпраця ефективна? Адже, ніде правди діти, російська арта тривалий час домінувала на фронті не тільки завдяки кількості стволів, але й боєприпасів, що в свою чергу завдавало неабиякого клопоту Силам оборони. Чи вирівнялася в артилерії нині ця різниця в засобах ураження ворога, а головне, в ефективності застосування?
– Якщо брати такий критерій, як ефективність застосування, то тут, на мою думку, першість, безумовно, належить нашій артилерії. Вона точніша. Але необхідно також констатувати, що у нас менше боєприпасів. Тому наша артилерія через затримку постачання боєприпасів часто залишається на “голодному пайку”. І ще одне, в 22-му році, тобто на початку повномасштабного вторгнення, в нас подекуди на невеличких ділянках було зафіксовано буквально тисячі прильотів. Тобто наші позиції нагадували такий собі місячний пейзаж. Це були суцільні кратери вирв. Зараз, звичайно, такої кількості прильотів немає. Оскільки і в росіян також існує дефіцит боєприпасів. Тому ворог нині перейшов до комбінування засобів ураження, тобто використання снарядів і FPV-дронів.
Ще раз наголошую, наші хлопці-пушкарі намагаються брати передусім раціональністю використання боєприпасів і точністю ураження ворога. Що ж стосується ворожої артилерії, то вона поступово втрачає актуальність. На мою думку, вона суттєво впливала на хід бойових дій в 22-му та ще зачепила 23-й рік. У 24-му, якщо можна так сказати, гегемонія артилерії як української, так і російської завершилася. Нині вона не є тією рушійною силою на полі бою, якою була на початку повномасштабного вторгнення. Зараз на полі бою, а точніше над ним, панують FPV-дрони…
– Ми часто сміємося, коли переглядаємо відео, де росіяни, послуговуючись малими групами, проводять свій наступ. При цьому використовують іноді дуже незвичайні, як для поля бою, засоби пересування: велосипеди, електросамокати, моторолери, цивільні авто, а іноді навіть екзотичних, як для війни ХХІ століття, свійських тварин… Що ви скажете про тактику малих груп? У чому її плюси і мінуси?
– Плюс цієї тактики в тому, що вона діє! Доказом цього − те, що ворог, попри все, просувається! Наступний плюс, що росіяни під час наступу або штурму мають можливість визначити і зафіксувати місцезнаходження наших вогневих засобів. Це за умови, якщо в них є засоби спостереження, а вони в них, повірте, є! У них, так само, як і в нас, є велика кількість безпілотних літальних апаратів, як для проведення розвідки, так і для ударів з повітря…
– Чи варто говорити, що ворог послуговується тактикою Другої світової війни, коли Червона армія у такий спосіб проводила розвідку боєм, щоб виявити вогневі засоби вермахту?
– Безсумнівно, саме так!
– А вже третя або четверта хвиля ворожого наступу довершує справу після ліквідації наших вогневих точок, які здатні стримати росіян, так розуміти?
– Ліквідація або придушення. Тобто я вважаю, що це одне і те ж, оскільки ліквідувати вогневу точку не так просто на полі бою. Навіть застосувавши FPV- дрони, адже на полі бою нині присутні засоби РЕП, які дуже ефективно придушують безпілотні літальні апарати противника.
А щодо розвідки боєм, про яку ви говорили, то, дійсно, влучніше і не скажеш. Саме такою тактикою і послуговується наш ворог. У росіян навіть у сучасних документах та настановах прописано, що на початку вони здійснюють розвідку боєм, а далі після виявлення вогневих засобів противника, вони застосовують власні засоби ураження. Тобто розвідка сама по собі в них не настільки актуальна…
– Однак подібна тактика ефективна лише при наявності достатньої кількості живої сили? Ви погоджуєтеся з цим?
– Повірте, у них з цим все добре. У росіян передбачено постійне поповнення. Це своєрідний конвеєр. Це не так, як у нас…
– Гаразд, а наскільки, на вашу думку, це поповнення або резерв ворога підготовлений до проведення наступальних дій?
– Перша хвиля взагалі не підготовлена! Ми маємо можливість спостерігати, що їм навіть не надають відповідного озброєння. Так, якісь там звичайні елементарні засоби індивідуального захисту, такі як шолом, бронежилет, налокітники, наколінники, які скоріш за все були куплені власним коштом, вони присутні. А ось зброї у них подекуди, дійсно, бракує. Так, так, вони йдуть в атаку навіть без елементарних автоматів. Ідуть, щоб десь впасти і на себе взяти вогонь наших засобів ураження. Наступні хвилі ворога більш підготовлені, вони вже знають, як діяти. У них краще спорядження, більше засобів для окопування, тобто вони вже йдуть в атаку з тими самими малими саперними лопатками. Вони готові за першої загрози впасти і окопатися. Перша хвиля не готова до справжнього бою. Вони просто йдуть, щоб взяти вогонь на себе. Це ті, кого не шкода…
– Добре, з піхотою зрозуміло, а за яких обставин росіяни застосовують свою техніку? Танки, ті ж самі БМП, БТРи, МТ-ЛБ?
– Я цього вам не скажу! На мою думку, росіяни зараз пускають техніку, коли у них недостовірні розвідувальні дані. Тобто, коли вони гадають, що місцевість перед ними, поле, дорога, галявина не заміновані, а на наших позиціях відсутні протитанкові засоби, от тоді вони, напевно, і пускають свою техніку. Але війна нині настільки мінлива і динамічна, що на полі бою можна очікувати чого завгодно. Де вчора було ще безпечно, завтра – смертельно!
Зараз я знаю нашу бригаду, що спроможна за ніч викласти на ймовірному напрямку наступу ворога більше ста протитанкових мін. Так, ще увечері їх немає, а вранці вони з’являються! І це, наголошую, без залучення особового складу, щоб не наражати людей на небезпеку.
Показовим у цьому плані є Вугледар. Адже скільки там техніки втратив ворог! Навіть порахувати іноді складно…
Олександр ФИЛЬ