Кінець осені 2025 приніс в світову систему міжнародних відносин вибухову новину, яка стала радше не проявом чогось принципово нового в її розвитку, а остаточно засвідчила факт невідворотної деградації і необхідності формування якісно нового формату світопорядку, насамперед на Європейському субконтиненті. Іде мова про уже усім відомий так званий “план Трампа” про досягнення миру в Україні, який сам по собі спричинив політичний скандал міжнародного формату, адже зафіксував принципово нові реалії міжнародної політики в трикутнику взаємин США-росія-Європа, центром якого стала Україна.
Отож, коротко пригадаємо історію проблеми.
20 листопада видання Axios оприлюднило інформацію про наявність такого собі “плану миру” з 28 пунктів, що обговорювали та погодили між собою представники лідерів обох держав Стів Віткофф та Кирило Дмітрієв. Наступного дня цей текст в Білому домі проголосили як американський план, чи “план Трампа”. Як стало зрозуміло сторонам, це пункти, які російська сторона передала американцям, а ті фактично в особі Віткоффа та віце-президента Венса, за активної участі зятя і радника Трампа Кушнера, донесли до президента США. Останній фактично одразу в ультимативній формі заявив про необхідність для керівництва України визнати цей “план” як єдино вірний та погодитися на угоду насамперед з американцями, яка б зафіксувала таке визнання. Головними пунктами плану стали питання територіальних поступок України, насамперед необхідність відходу ЗСУ із незайнятої рф частини території Донецької області та визнання окупованого статусу частини Запорізької і Херсонської областей. Ішлося також про відмову від вступу до НАТО, надання гарантій безпеки Україні (без уточнення їх змісту), прийняття рф законодавства із зобов’язанням не нападати на країни ЄС і НАТО, скорочення ЗСУ, можливість вступу України до ЄС тощо. При чому, як повідомило видання The Guardian, елементарний лінгвістичний аналіз тексту цих 28 пунктів засвідчив, що вони написані росіянами та нашвидкуруч перекладені поганою англійською, із збереженням російської стилістики побудови речень. Наступні публічні нападки Трампа на українську сторону, звинувачення в невдячності та небажанні завершувати війну і повторення вже відомого “у них немає карт” створили сильний ефект дежав’ю у цій ситуації, яка дзеркально була схожа на заяви Трампа від лютого-березня цього року. Встановлено навіть дед-лайн для особистої зустрічі Трампа і Зеленського, яка мала відбутися до Дня подяки, тобто до 27 листопада.
Росіяни обрали тактику відмовчування і кілька днів заявляли, що взагалі нічого не знають про цей “план”. 22 листопада Київ відвідав новий спеціальний представник Трампа з врегулювання російсько-української війни генерал Дрісколл, який в ультимативній формі зажадав від керівництва України прийняти пункти “плану Трампа”. Сторони провели раунд двосторонніх переговорів в консульстві США в Женеві у неділю, 23 листопада, за результатами яких “план Трампа” з 28 пунктів було скорочено до 19 та винесено за дужки неузгоджені пункти про території, скорочення чисельності ЗСУ і членство України в НАТО, що мали погодити лідери держав при зустрічі.
Водночас держави-члени ЄС та Велика Британія поспіхом висунули власний контрплан, в якому “згладили” різкі моменти “плану Трампа”, зокрема відкинули здачу територій Україною, підвищили планку скорочення ЗСУ і підтримали збереження вступу України до НАТО як основну гарантію її безпеки на майбутнє. Зрештою європейці, ознайомившись із погодженим скороченим варіантом документа після американсько-українського саміту пристали на його формулювання як основу подальших перемовин, тобто фактично не наполягали на своєму варіанті.
Втім уже у вівторок, 25 листопада, американське видання Bloomberg за інформацією з неназваних джерел опублікувало стенограму записів телефонних розмов окремо Віткоффа з Ушаковим та Дмітрієвим, що остаточно підтвердило пряме кремлівське походження “плану Трампа”. Цей факт поховав можливість його реалізації. Росіяни підсунули набір кремлівських бажань Віткоффу і Кушнеру з метою вплинути на Трампа і зупинити радикальні американські санкції проти нафтових гігантів – компаній “Роснєфті” та “Лукойла”, все ж запроваджені 21 листопада. Водночас історія з спробами росіян через американців схилити Україну до фактичної капітуляції на цьому далеко не завершена і матиме далекосяжні наслідки, які варто проаналізувати детальніше.
Що ж означає цей “план миру” для кожної зі сторін процесу?
Для американців ця історія насамперед підтвердила попередні невтішні прогнози – світ втрачає супердержаву, яка понад півстоліття виконувала роль гаранта миру та безпеки в світовій політиці. Тенденція занепаду США розпочалася ще до першого періоду правління Трампа, але за його уже другої каденції вона істотно поглибилася і пришвидшилася. Однією з причин цього процесу є деградація системи державного управління, помножена на тотальну недовіру Трампа до так званої системи “deep state” (фактично федерального уряду і системи державного управління загалом). Тому спостерігаємо перебільшену роль так званих “спеціальних представників” президента, обраних з кола його друзів чи загалом довірених осіб (типу Віткоффа), які не є фаховими дипломатами та реально нічого не вирішують, але здатні тактично коригувати механізми впливу адміністрації на зовнішньому рівні та ефектно доносити певну інформацію ззовні до вух президента, в тому числі в своїх особистих інтересах. Свідчення цьому – діяльність Віткоффа, який має тривалий досвід співпраці з російськими бізнес-колами та російською мафією в США.
Проявом такого стану справ стала участь Державного департаменту США в справі “мирного плану Трампа”. Його очільника Марко Рубіо як досвідченого, системного і доволі поміркованого політика – одного з небагатьох таких в адміністрації Трампа, Віткофф і Кушнер просто підставили, очевидно з метою відсунути подалі від впливу на Трампа, що, утім, їм погано вдалося. Ситуація з “планом Трампа” унаочнила конфлікт двох таборів в стані Трампа по лінії Венс-Кушнер-Віткофф (умовно проросійського, що бачать в Україні перешкоду для завершення війни) та Рубіо-Бессент (умовно проукраїнського і більш прагматичного щодо росії, тому вони стали ідеологами санкційного тиску на росію). Зрештою хід переговорів в Женеві взяв в свої руки Рубіо, що і визначило компромісний характер погоджених пунктів уже зміненого (скороченого) “плану Трампа”.
Утім Рубіо, як і інші згадані діячі чинної адміністрації, практично однаково критично налаштовані до ролі Європи в системі міжнародних відносин загалом, що несе все більше викликів і загроз насамперед українській стороні, залежній від обох провідних акторів євроатлантичного простору.
Принципово важлива реакція Європи на оприлюднення “плану Трампа”. Лідери європейських держав очевидно не знали про деталі переговорів Віткоффа і Дмітрієва, хоча про сам їх факт безумовно усім було відомо. Адже візит Дмітрієва до Нью-Йорка наприкінці жовтня був широко висвітлений в ЗМІ. Єдиним хто його прийняв з менш більш впливових провладних кіл виявився фактично Віткофф, якому і були передані ці 28 пунктів. Таке ігнорування думки Європи викликало здивування і обурення, навіть в британців. Адже американці навіть за час перебування в Білому домі Трампа фактично уперше так відверто і цинічно знехтували думкою своїх найближчих союзників, що засвідчило головне – американські еліти абсолютно готові вирішувати справи безпеки Європи без неї самої.
Така тривожна тенденція мала свою передісторію. Як відомо, ще в лютому 2025 року віце-президент США Венс розкритикував тенденції розвитку європейських демократій і заявив про готовність США відійти від гарантування європейської безпеки. Венс тоді, 14 лютого, звинуватив держави Європи у відступі від свої (спільних з американцями) цінностей. Однак “злив інформації” 20 листопада засвідчив, що насправді від цінностей відійшли США, які з легкістю та іронією готові зректися своїх усталених інтересів в Європі (в Україні в тому числі) заради швидкого вирішення індивідуальних політичних амбіцій і за її спиною розбудовувати спільні повномасштабні бізнес-проєкти.
Трагічна ситуація навколо “плану Трампа” полягає в тому, що керівництву росії, яка, нагадаємо, вважає себе правонаступником СРСР і воює за його відновлення, вдалося зруйнувати політичну єдність колективного Заходу, принаймні поки що на рівні психологічному, ідейно-ціннісному та навіть міжнародно-правовому. Упродовж періоду “холодної війни” у світі сформувався стереотип чи узвичаєність, міфологема, про те, що існує два полюси сили, цивілізаційних центри тяжіння – Західний блок на чолі з США та Західною Європою і радянський блок (СРСР та його сателіти, насамперед в Центрально-Східній Європі). Був прошарок держав “Руху неприєднання” (Югославія, Індія та інші), які намагалися позиціонувати себе як незалежні, але фактично балансували між вказаними центрами впливу. Так було дуже зручно жити близько пів століття фактично усім, навіть, представникам Заходу, які нерідко з благоговінням ставилися до СРСР, який називали колективним образом “Росія”, не розбираючись ні в наявності суб’єктів цієї формальної федерації, ні в етнічному складі цієї імперії з домінуванням російського начала, ні в її трагічній історії. Поодинокі представники країн Заходу, яким вдавалося з різних причин потрапити до СРСР, зазвичай під незримим наглядом КДБ отримували здебільшого викривлено-позитивну інформацію про реалії радянського життя і навіть захоплювалися її позірною “величчю”. Як тут не згадати фільм “Неймовірні пригоди італійців в Росії” (1973 рік).
Найбільш трагічним в усій цій історії виглядає той факт, що після ліквідації СРСР у 1991 році і деградації “величі” росії, яку, як відомо, формували представники усіх інших республік СРСР, насамперед України, західний світ як фактичний переможець біполярного протистояння так і не спромігся позбутися цих узвичаєностей і стереотипів. Європа продовжила насолоджуватися власною безпечністю під військово-політичною парасолькою НАТО. Це засвідчили події війни в колишній Югославії, аморфність і паперовий рівень європейської політики безпеки та оборони під егідою Європейського Союзу, бутафорська діяльність ОБСЄ тощо. Реалії розвитку НАТО в оновленому форматі пострадянського періоду, коли 2/3 військового бюджету організації формували США, стали наслідком водночас небажання європейців виходити із зони комфорту в тіні американської військової присутності та небажанням самих американців відпускати у вільне плавання новосформовані європейські оборонні структури чи автономізувати європейський фланг НАТО. Одним словом – тут винні обидві сторони.
Це ж стосується і ставлення до росії, яку безапеляційно визнали єдиною правонаступницею СРСР з відповідними наслідками, бо так було зручно, звично і здавалося безпечно. Західний світ повірив у те, що росію добре знав, а новостворені держави, насамперед Україна, були неконтрольованими і становили потенційну загрозу знову ж усталеному, узвичаєному порядку в Європі. Слабка економічно та політично рф стала блідою тінню колишнього СРСР, що цілком задовольняло Захід, який по своїй наївності сподівався доволі щедрими грантами та іншою допомогою “перевиховати” російське суспільство на демократичний лад, не цікавлячись ні історією, ні культурою, ні тим більше психологією цього народу. От звідки веде свої витоки сучасна російсько-українська війна.
Захід, насамперед Європа, фактично виростив нового монстра на Сході – цього разу путінську енергетичну імперію, яка дуже швидко забула про можливість вдячності за щедрі фінансові вливання з Європи і США на розвиток демократії і з ностальгуючим виглядом ображеного “совєтского чєловєка” розпочала відвертий процес реставрації ворога Заходу, тільки тепер в новітній формі. Росіяни банально нахабно, по КДБшному, залізли в кишені європейцям і взялися викачувати звідти фінансові ресурси для цементування власного тоталітарного режиму і підготовки до подальшої агресії-експансії. Події 2008 року в Грузії та 2014 і 2022 років в Україні це засвідчили.
Як зазначав у 2008 році британський журналіст Едвард Лукас у праці “Нова холодна війна”, “…конфронтація однаково пропонує шанс новим відносинам з Росією, які спираються на реалізм, а не сентименти, тверезість мислення, а не видавання бажаного за дійсне. Згодом ціна буде вищою – можливо такою високою, що Захід уже не зможе її сплатити”. І тут же його чудовий пасаж: “Європейці повинні перестати тішити себе безпечним життям в теплих домівках, зігрітих російським газом”. Ще у 2003 році американський вчений Роберт Купер зазначав: “Не маючи ні волі до влади, ні бажання повертатися до політики сили, Європа обмежується деклараціями, договорами і миротворчими операціями у фарватері американської армії”. Нажаль доводиться констатувати, що такі реалії спостерігалися не лише до 2022, а й до 2025 року, а змінити їх, попри всю контраверсійність своєї зовнішньої політики, взялася адміністрація президента Дональда Трампа. І вже змінює.
Реакція європейців на появу “плану Трампа” вимагала досягнення максимальної одностайності, бо ішлося про посягання на їх прямі інтереси.Таку одностайність лідери провідних держав ЄС висловили на саміті Великої двадцятки (G20) в Йоганесбурзі. Саміт Великої сімки (без США) оперативно прийняв спільну заяву, в якій лідери провідних держав Європи, Канади і Японії визнали загрози суверенітету України, обережно засудили наміри американців і закликали спільно працювати над вдосконаленням умов мирних домовленостей. Тим більше російські дрони від вересня активно літають по Європі, а диверсії слідом з ФСБ і ГРУ ЗС рф набувають усе більш системного характеру. Нарешті народжуються справжні обриси постбіполярної системи координат в євроатлантиці, яка виходить з тіні військово-політичного диктату США. Звична для покоління більшості чинних політиків система координат Америка-Радянський Союз (росія) втрачає сенс і свій сакральний вплив на уми в світі. (Китай – це зовсім інша історія, цивілізація, культура, про нього тут не йдеться).
Перипетії навколо “плану Трампа”, що віддзеркалює прагнення самого президента США і частини його оточення, пов’язаного досвідом тісної співпраці з росіянами, будь що домогтися мирової угоди з путіним заради насамперед власної вимоги, попри всю його цинічну поверховість, відображають глибинні зрушення в сучасній філософії світопорядку, який можна цілком влучно охарактеризувати за визначенням ізраїльського мислителя Ювала Ноя Харрарі як “світ постправди”, або ж світ хаосу. Світ виходить з комфортної усім, бо зрозумілої і вже навіть зручної дихотомії демократія-тоталітаризм, свій-чужий. Бо тоталітарна влада може, граючись, заввиграшки застосовувати в своїх цілях елементи бутафорської демократії, називаючи її скажімо “неліберальною” (що в принципі нісенітниця), як от Орбан в Угорщині, а усталені демократії (на зразок США) можуть залюбки застосовувати спектр тоталітарних методів, в основі яких принцип “розділяй і владарюй”. Такі реалії.
У цьому зламі узвичаєностей не можна ніколи, ні на хвилину, забувати ціну свободи, людського життя, гідності людини і цілих народів. Бо цей злам поглиблює проблему цинізму, безідейності, безпринципності і зради. Це знають і відчувають як ніхто українці (принаймні свідома їх частина), які перебували в лещатах цієї дихотомії більшість своєї історії новітнього періоду. Українців позбавляли права на ім’я, мову, віру, реалізації елементарних умов життя, навіть права на їжу. В умовах чергової спроби знехтувати інтересами великого українського народу пам’ятаймо ціну свободи – це і є та “червона лінія”, яку не можна дозволяти переступати жодному лідеру, партнеру, тим більше ворогу, або тим, хто просто не розуміє, хто ми є і яку місію несемо в Європі і світі. І це потрібно щодня, щохвилини трубити у вуха і мізки тим, хто думає, що “має карти”, але не має душі, бо давно продав за позолоту на стінах Білого дому, і тим, хто вважає, що може вчергове пересидіти в ситому затишку біля теплого каміна, коли українські воїни (спадкоємці тих голодних і збідованих українців) боронять їх в їх же затишних домівках нібито безпечних країн, приймають на себе день і ніч страшний удар всесвітнього зла. Бо проблема в тому, що цей злам узвичаєностей вже не дає спокою та безпеки ніде і нікому в світі.
Таким чином, в умовах форсованої руйнації усталених світоглядних позицій в системі міжнародного світопорядку, що проіснував від завершення Другої світової війни, Європа позбувається своєї тривалої гіпертрофованої військово-політичної залежності від США. Це зрештою об’єктивний процес, який тривав не одне десятиліття, а Трамп та його соратники своїми авантюрними діями лише пришвидшили. І справа тут не в наявності кількох десятків тисяч американських військ та зброї, які все ще є на території Європи. По-перше, вони можуть бути доволі швидко виведені під натиском представників радикальних американських ізоляціоністів. Цей процес відводу американських військ з Європи уже розпочався.
Європа так би мовити стає центром сили за примусом. В сучасних умовах фактично розірвано комплексний колективний договір між Європою та Америкою про захист інтересів європейських союзників від загрози безпеки зі сходу. Так, НАТО ще існує. Тому ідеться наразі про світоглядно-ідеологічний розрив, що дуже швидко потягне за собою політичний. У даному контексті давайте задамо собі два визначальних питання.
1. Чи готові сьогодні американські солдати воювати та помирати на полі бою за інтереси європейських країн?
2. Чи буде відданий відповідний наказ керівництвом США?
Відповідь сьогодні очевидно буде негативна.
Тому Європі (ЄС) сьогодні необхідно надзвичайно оперативно зробити наступні кроки.
1. Втілювати в життя прийняті плани розвитку інтегрованого військового-оборонного комплексу, насамперед програму Rearm Europe (ціль 2030 рік), у тісній взаємодії з НАТО. Насамперед потрібно розвивати виробництво технологій для заміщення американських озброєнь, бо на США як надійного союзника покладатися більше не можна. США переходять від ролі союзника до бізнес-партнера Європи. Це засвідчив підписаний наприкінці липня торговий договір США – ЄС та формат закупівлі озброєнь PURL в рамках НАТО. Зрештою США залишаться лише як чинник ядерного стримування в Європі, стримування росії, і не більше.
2. Без України Європа не може себе захистити, і це вже визнають усі в ЄС і НАТО (російських маріонеток і агентів як тимчасове явище залишаємо на узбіччі). Тому невід’ємною частиною військової програми ЄС і НАТО повинна стати України. Перший крок зроблено – наприкінці листопада Європарламент затвердив залучення України до програми Europen Defence Industry Program. Україна стає частиною виробництва зброї та військових технологій Європи. ЗСУ почали активно залучати до проведення навчань країн НАТО. Таким чином, її членство в цих організаціях стає лише політичною формальністю, яку зафіксують по завершенні війни з росією.
3. Європейцям варто терміново змінювати концептуальний підхід до власної безпеки та формувати якісно нову модель континентальної системи безпеки, яка наступить після завершення війни в Україні. В цій моделі США виступатимуть як рівноправний партнер, а не союзник, який можливо не вийде з НАТО, але більше не відіграватиме там домінантної ролі. Безумовно центром моделі безпеки повинна стати Україна. Слова єврокомісара з питань оборони Кубілюса про те, що ЗСУ можуть після війни виконувати місію захисту східних кордонів ЄС навіть за межами України – визнання водночас провідної ролі української армії в Європі та слабкості чинних структур безпеки держав-членів Альянсу. Україна – фортеця Європи. Це не красиві слова, а реальність на десятиліття наперед, що повинна стати головним елементом нової спільної стратегії безпеки ЄС і НАТО.
4. Формування нового концептуального підходу до європейської безпеки стане можливим за однієї головної умови – відвертої відповіді на головне стратегічне питання: Що робити з росією як одвічною загрозою? Відповідь на нього, схоже, сьогодні мають лише українці – ліквідація новітньої російської імперії, під назвою “Російська Федерація”. Головним промоутером такого єдино можливого для повної ліквідації російської загрози сценарію в Європі і світі сьогодні є Сили оборони України, які на практиці щодня ударами по стратегічних об’єктах на її території неухильно наближають реалізацію такого сценарію. США і Європа сьогодні споглядають цей процес, остерігаючись ескалації конфлікту з рф. Зауважте – спостерігають, продають (у першому випадку) та надають (у другому) зброю Україні, не обмежуючи її в ударах по території рф. Однак обережна позиція Заходу загалом приречена на провал, адже російські правлячі еліти не збираються зупинятися на Україні. Вислів канцлера ФРН Мерца про те, що літо 2025 стало останнім мирним літом в Європі, цілком реалістичний. Утім Мерц та інші забувають одну просту істину – Україна теж Європа. Нових “залізних завіс” чи уявних буферних зон в Європі більше не буде.
Нажаль сьогодні знову від канцлера ФРН Мерца звучить уже відома фраза про те, що “ми будемо підтримувати Україну доти, доки буде потрібно”. У цьому “байденівському” підході міститься фундаментальна помилка. Західний світ далі боїться вголос заявити, що Україна повинна перемогти, а росія повинна програти. Таке твердження відверто звучить лише в Україні, тому вона сьогодні воює і відверто скажімо – воює дуже успішно, зважаючи на неспівмірність військових ресурсів агресора і жертви війни, захищаючи без перебільшення всю Європу від поширення зарази рашизму.
5. Настав час ЄС вирости до рівня світового гравця у сфері безпеки. В ЄС звучать публічні образи на українську та американську сторони за те, що його представників сьогодні немає за столом переговорів про умови мирного плану. Однак у цьому винен не хто інший, як сам ЄС. Перше, українська сторона вирішила не дратувати американців і самостійно брати участь у переговорах, тим більше, що дана їх стадія не несе значного зобов’язуючого навантаження. З принципових питань Україна наполягає на своєму, що погоджено з представниками Європи. По-друге, чинна адміністрація США прагне відверто “злити” інтереси Європи, яку розглядає максимум як покупців американських енергоресурсів. Це наочно підтвердила відсутність держекретаря США Рубіо на традиційному плановому засіданні міністрів закордонних справ держав НАТО в Брюсселі 3 грудня. Європа (в широкому значенні) повинна нарешті рефлексувати до належного рівня самооцінки і не озиратися постійно на настрій з-за океану.
Що ж робити Україні?
1. Робити зброю і продовжувати нищити окупанта, всіма можливими засобами підривати позиції рф всередині і назовні.
2. Підтримувати суспільно-політичний консенсус в державі щодо необхідності інтеграції до ЄС і НАТО. У нас немає іншого шляху, як надалі інтегруватися з об’єднаною демократичною Європою. Україна стала промоутером змін в ЄС і НАТО і надалі все більше ставатиме його провідним елементом. Для цього в жодному разі не можна зневірюватися у війні і витримати її завершальну, можливо найскладнішу фазу, продовжуючи працювати на наближення колапсу рашиської імперії. Для цього вкрай необхідна внутрішня суспільно-політична консолідація, вірність обраному зовнішньому курсу і системні, виважені та рішучі дії. Приклад цього – так звані переговори щодо “мирного плану Трампа”. Набір кремлівських бажань, ретрансльованих кількома проросійськими соратниками Трампа – це не вибір усієї Америки. Це довели численні конгресмени, військові та громадські діячі в США.
3. Тактика української сторони на переговорах цілком виправдана – брати активну участь в усіх можливих раутах і самітах, відстоювати публічно власну позицію, наголошувати на недоговороздатності агресора. Позиція України правдива і це повинен чути весь світ.
Сьогодні зрозуміло одне – так званий “план Трампа”, інспірований друзями путіна, нічого доброго не несе і не зупинить російську агресію, мета якої – підкорення всієї України. Він показав стан остаточної руйнації реноме США як надійного і багаторічного військово-політичного союзника Європи та гаранта її безпеки. Те ж стосується й України, якій не можна тотально розраховувати на милість американської адміністрації, хто б там не працював сьогодні чи завтра. Україна – це Європа. Україна, яка досягла значних успіхів у військовому протистоянні, нарощуванні бойових можливостей та міжнародного авторитету в світі за час повномасштабної війни, повинна позиціонувати себе як повноцінний та авторитетний учасник міжнародних процесів, опираючись на альянс з європейськими партнерами, співпраця з якими уже визнана як взаємовигідна.
Андрій ГРУБІНКО,
для «Української лінії»