Невизначені результати провального для Вашингтона і Дональда Трампа особистих переговорів з путіним на Алясці зумовили подальший крок Білого дому на зустріч Україні. Володимир Зеленський був запрошений до Білого дому на переговори з американським президентом фактично для донесення російських вимог щодо подальших кроків мирного процесу, які Трамп виявив готовність ретранслювати фактично безумовно. При цьому члени його адміністрації, насамперед Стів Віткофф, Марок Рубіо, Джей Ді Венс представили начебто американську позицію як необхідність поступок з обох сторін конфлікту, які для обох стануть болючими. При цьому поступитися територіями, до того ж як на диво ще навіть не захопленими російськими військами, пропонувалося Україні. Ідеться про близько 30% підконтрольної Києву території Донецької області, які Україна повинна віддати в обмін на припинення вогню як лише перший крок до основного етапу – укладення угоди про мир. Саме ця умова і найбільше цікавила американців, які чомусь не наголошували на тому, що за нею іде низка традиційних і завідомо неможливих до виконання в сучасних умовах вимог москви про відмову України від членства в НАТО, скорочення ЗСУ, надання російській мові статусу другої державної і навіть гарантування недоторканості російській православній церкві у вигляді т.зв. УПЦ (МП) на території України, що фактично множили на нуль українську державність як таку.
Одним словом у Вашингтоні Зеленському фактично повинні були пред’явити неофіційні умови капітуляції, якими Трамп намагався поспіхом прикрити власний провал на перемовинах з путіним та нашвидкуруч провернути нову вимогу кремля щодо укладення одразу угоди про мир замість первинного припинення вогню, на чому уже як практично півроку сходилися позиції Вашингтона і Києва. Як то кажуть, чого не зробиш, щоб гарантувати собі здобуття Нобелівської премії миру та вирішити проблему необхідності запровадження санкцій проти росії, яка не пішла на жодні поступки в імітованому нею так званому мирному процесі. Однак для Трампа у Вашингтоні чекав другий за три дні сюрприз і фактично другий поспіль дипломатичний провал. Цьому сприяли три головних фактори – запрошення Києвом на двосторонню зустріч у Вашингтоні третю сторону (лідерів держав Західної Європи, керівництва ЄС і НАТО), зміна тактики ведення переговорів самим Зеленським і зрештою тиск на Трампа з боку провідної американської преси та громадськості, які не змогли закрити очі на провал його апріорі ганебних переговорів з путіним і явну поразку інтересів США на міжнародній арені. Тому переговори у Вашингтоні у понеділок, 18 серпня, обіцяли бути апріорі якщо не надто результативними, то точно неординарними.
Досвід попередніх відвідин Зеленським Білого дому в лютому і логіка поточної міжнародної обстановки диктували три імовірних варіанти перебігу зустрічі двох президентів у Вашингтоні.
1. Погодитися на фактичну капітуляцію на умовах москви і закрити тему т. зв. «угоди про мир». Однак в любому випадку перемовини на цьому не завершилися б, адже список вимог кремля, як зазначалося, не обмежувався територіями. У даному випадку результат очевидний – війна не завершиться, а призупиниться на невизначений термін.
2. Однозначно відхилити умови путіна-Трампа і перемовини на їх основі. За таких умов нас чекав сценарій скандальної зустрічі президентів 28 лютого з відповідними наслідками. У Вашингтоні переклали б усю вину за зрив переговорів на Київ та імовірно призупинили б продаж європейцям зброї для потреб Сил оборони України.
3. Дипломатичні перемовини в нейтрально-позитивному до Трампа стилі за участі європейських лідерів не як посередників, а як сторони підтримки України. За таких обставин конкретних домовленостей досягти б не вдалося, але в тому й позитив. Головним завданням такого сценарію було пом’якшити категоричність американської сторони, спробувати конкретизувати і нав’язати свою позицію, відмінну від російської, і зрештою перевести стрілки винуватців затримки мирних переговорів на москву. Саме за цим, третім сценарієм, на щастя і розвивався Вашингтонський саміт 18 серпня.
Особливість сьогодення в тому, що Україна має не блискучі, але сильніші позиції, ніж в лютому. Не припиняються успішні удари по москальських НПЗ та логістичних маршрутах. Економіка росії активно стагнує, тому в інтересах України сьогодні як ніколи тягнути час і діяти проти ворога. Спроба наступу росармії на Сході України цілком може стати останньою такого масштабу і вже провалюється. Бо там теж є проблеми з ресурсами і людьми. Ну і звичайно чи не головна загадка – позиція Європи. Вона формально оптимістична для України. Однак як відомо, політична воля, ресурси і можливості держав Старого континенту непрямо пропорційні їх класичній «стурбованості». Тому за кожного з трьох сценаріїв перемовини у Вашингтоні мали стати не остаточними, але багато в чому визначальними для подальшого руху переговорного процесу.
Незважаючи на значні перестороги, перемовини в Білому домі Трампа і Зеленського відбулися толерантно і виважено, без сюрпризів та ексцесів, тобто в дусі класичної дипломатії. Україна не погодилася на жодну угоду з чинними вимогами рф, включаючи насамперед територіальні поступки. Реалізовано, так би мовити, принцип «золотої середини», коли сторони перемовин фактично зійшлися у базових принципах і підходах, але все ж залишили за собою право на наявність відмінних засобів для їх реалізації. Ідеться насамперед про ставлення до москви, контактів з путіним та все, що з цим пов’язане.
Усі сторони перемовин залишилися задоволені, але фактично не кінцевим результатом, а тим, що хоча б на якийсь час передали умовний пас з правом наступного ходу саме москві. Ідеться про загальну згоду щодо необхідності тристоронніх переговорів у форматі Зеленський-путін-Трамп. Тепер м’яч на полі рф, і саме її керманичу доведеться вирішувати дилему – іти на зустріч з ненависним Зеленським, чи не йти, ігноруючи його. Путін в телефонній розмові з трампом посеред переговорів з європейцями наче б то дав згоду на таку зустріч. Утім тепер подальший ігнор від путіна буде сприйматися як особиста образа Трампа і фактична відмова від подальших мирних переговорів. «Путін НЕ хоче миру» – таку фразу ми ще не чули від Трампа жодного разу за всю його каденцію. А якщо путін не піде на переговори із Зеленським, то Трамп буде змушений це видавити з себе і далі логічно запровадити санкції, як мінімум продовжувати стабільне постачання (продаж) зброї в Європу.
Отож, які результати для трьох сторін перемовин винесені сьогодні з Вашингтона.
– УКРАЇНА уникла різких рішень щодо умов угоди про так званий мир, підтвердила свою тактичну лінію на первинне припинення вогню, у чому її підтримали більшість європейців, а Зеленський зберіг хороші стосунки з Трампом. Інтереси України ніхто не «здав», і це головне. Питання територіальних поступок вдалося публічно уникнути, а їх остаточне обговорення перенесли у формат майбутніх тристоронніх перемовин. Зеленському за допомогою європейських лідерів наразі вчергове вдалося відвести від себе приціл звинувачення в небажанні укладати мирну угоду. Цей приціл тепер фактично переведено на рф.
Зеленський «спокусив» Трампа угодою зі США на 100 млрд. дол. для закупівлі американської зброї в рамках гарантій безпеки (до цього пакету мають увійти 10 систем ППО «Patriot») та угодою на 50 млрд. дол. щодо виробництва дронів. Залишається сподіватись, що європейці, які повинні очевидно оплатити такі круглі суми, знають про це.
– ЄВРОПА (у вузькому розумінні ЄС і члени НАТО) убезпечила себе та Україну від виведення американців «з гри». Лідерам європейських держав вдалося донести до Трампа свої цілком обґрунтовані перестороги та позиції, які співпадають з позиціями керівництва України. Отримано запевнення американської сторони щодо безумовної участі у наданні майбутніх гарантій безпеки для України, поряд з європейцями, переговори про розробку яких домовилися розпочати негайно. Трамп навіть ненароком прохопився про можливість направлення в Україну американських військ, чого собі не дозволяв ніколи навіть Байден. Утім швидко спростував свої слова.
– США (читаймо Трамп) уникли чергової ганьби після провального для себе саміту на Алясці, і фактично в подальших кроках щодо врегулювання конфлікту перевели від себе увагу світу на росію (путіна).
Такі загалом позитивні наслідки перемовин у Вашингтоні, утім без конкретного результату (до чого ми вже нажаль звикли) стали саме позитивними завдяки таким головним чинникам:
1) тиску на Трампа американської преси (на початку зустрічі із Зеленським він довго і жалісливо відповідав на запитання журналіста про несправедливість і навіть брехливість провідних видань і постійно пише про це в інтернеті). Трампу важлива суспільна думка в середині США, значно важливіша, ніж міжнародна, і це природно в демократичній державі для демократично обраного президента. А як Вам пасаж про те, що в США не будується диктатура!? Чи могли ми з Вами уявити такі виправдування Трампа у перші пів року його другого президенства?! Звісно що ні. А це наслідок провалу на Алясці, де переляканий чимось Трамп (імовірно компроматом в руках путіна та реальною відмовою від поступок) навіть відмовився проводити повноцінну прес-конференцію);
2) присутності лідерів провідних європейських держав та керівництва ЄС, які не стільки виступали адвокатами чи захисниками України, скільки цілком правильно донесли до Трампа головний меседж – ідеться не просто про безпеку України та її цілісність, ідеться про безпеку, цілісність та попередження повторення війни для усієї Європи і навіть світу. Цього слабко зорієнтований в геополітиці Трамп та добра частина його бездарного оточення тривалий час фактично не розуміли.
Головний негатив саміту у Вашингтоні у тому, що перемовини, незважаючи на позитивні конотації деяких західних лідерів, наприклад Кіра Стармера, незначно наблизили Україну до довгоочікуваного миру. До нього насправді ще далеко. Його на обрії ще навіть не видно. Це підтвердили в кремлі, відмовившись від попередньої згоди на двосторонню українсько-російську зустріч на нейтральній території. Визначений Трампом термін кількох тижнів для організації тристороннього саміту виглядає як вічність. США знову тягнуть час, дають карт-бланш росії, не запроваджуючи жодних реальних важелів тиску на москву. Не відомо чи узагалі москалі зрештою погодяться на його проведення, у чому маю великі сумніви. Тут знову піде мантра про первинне усунення «першопричин» – ідіотських імперських хотілок путіна і компанії, на які Україна та цивілізований демократичний світ загалом не можуть піти в принципі, бо тоді уся ця катавасія з переговорами, а головне – численні жертви війни серед українців, просто нічого не вартуватимуть. При цьому москва знову спробує перекласти відповідальність за зрив переговорів на Київ.
Головний висновок – пошук шляху до миру це добре, але він буде не таким швидким і простим, як це здавалося ласому на швидкі оборудки президенту США та його ділкам з найближчого оточення. Бо дійсно російсько-українська війна найскладніша серед сучасних, як сказав сам Трамп. Вона ведеться не за корисні копалини, землю, зупинку поширення НАТО чи ще щось, а має дуже глибинні культурно-цивілізаційні підставові засади.
Проблема ще й у тому, що росія уже не є самостійним гравцем на міжнародній арені. Путін веде війну з благословення Сі Цзіньпіна. Він прибув на Аляску з благословення Сі Цзіньпіна. Путін візьме участь у тристоронньому форматі перемови теж з благословення свого китайського патрона. Чого варта лише його пропозиція про те, що одним з гарантів безпеки України повинен стати Китай. Наявність китайської армії в Європі – мрія Сі Цзіньпіна у процесі захоплення геополітичного простору Євразії. Так може одразу запросити бути гарантами усіх, хто допомагає путіну тероризувати Україну – Іран, Північну Корею, Білорусь? Уявляєте, Кім Чен Ин і Лукашенко – гаранти безпеки України !? Проукраїнський Стівен Кінг з його сценаріями жахів до такого б не додумався.
Тому зустріч диктаторів в Пекіні 2-3 вересня, на святкуванні китайського ерзац-варіанту річниці завершення Другої світової війни, які імовірно відвідають лідери вказаних вище та інших диктаторсько-терористичних держав сучасності, стане знаковою для подальшої лінії цієї «вісі зла» щодо війни в Україні та взаємодії із Заходом. Не важко спрогнозувати, що до візиту в Пекін путін точно на жодні зустрічі із Зеленським і Трампом не піде.
І коротко про імовірні міжнародні гарантії безпеки для України, які сторони перемовин у Вашингтоні замислили як передумову укладення майбутньої угоди про мир.
У день перемовин у Вашингтоні з кремля долинуло чергове послання про те, що рф принципово проти розміщення будь яких військових контингентів країн НАТО (навіть консультативно-тренувальних) на території України, навіть після досягнення перемир’я. Нагадаю, що відправити своїх солдат в Україну уже погодилися Велика Британія, Франція, Литва, Чехія, Туреччина. То які гарантії безпеки для України можна обговорювати з агресором, пане Трамп? І скільки ще ці бесіди триватимуть?
Одним з головних компонентів гарантій безпеки Україні вже сьогодні залишається постачання американської зброї Україні. Назважаючи на всі зигзаги міжнародної політики Вашингтона, воно продовжується. Утім сьогодні для американців це чистий бізнес і доволі прибутковий. Якщо Європа далі платитиме, зброя буде, але не так багато, як би хотілося, і з обмеженнями щодо її використання. Це вже звично. Тут все більша надія на Європу, яка почала форсовано виробляти чимало власних видів високоточної зброї чи планує виробляти у короткостроковій перспективі, насамперед Німеччина.
Що буде далі з переговорним процесом? Він продовжиться на попередньому рівні. І росія, і Україна зацікавлені у збереженні присутності США. На більше сподіватися наразі нажаль не варто. Трампу потрібно остаточно зрозуміти, що путін не припинить війну доти, доки йому це не буде вигідно, або не закінчаться ресурси. Тому із Зеленським зустріч виключена. У цьому ще допомагає Китай. Американці можуть погратися у вихід з переговорів та безумовно тиснутимуть насамперед на Україну, але не вийдуть, бо намагатимуться зберегти комунікацію і вплив насамперед на зовнішню політику рф та справи на континенті.
Андрій ГРУБІНКО,
для «Української лінії»
