Міжнародний процес врегулювання війни в Україні, який розпочався з приходом до влади в США президента Дональда Трампа, улітку увійшов в нову фазу свого розвитку, яку чимало політиків та експертів сприйняли як початок процесу завершення сучасної російсько-української війни. Він відзначається доволі різкими трансформаціями позиції Трампа та його адміністрації. Попередньо, після уже шостої телефонної розмови Трампа з путіним, що відбулася 4 липня, американський лідер висловив розчарування позицією кремля і проголосив курс тиску на керівництво рф з метою змусити його погодитись на реальні переговори про припинення вогню. Паралельно Білий дім активізував контакти з офіційним Києвом, структурами ЄС, з яким підписав стратегічну угоду про торгівлю, керівництвом НАТО і столицями західноєвропейських держав. У підсумку відбулося запровадження нової схеми постачання зброї до України. Європа тепер закупляє американські озброєння для своїх потреб та перерозподіляє їх на потреби України. Паралельно в Конгресі отримала попередню підтримку ініціатива щодо фіксації в оборонному бюджеті США на 2026 рік збільшення початкової військової допомоги Україні з 300 до 800 млн. дол., що стало знаком до більш проукраїнської політики нової американської адміністрації. Утім вже невдовзі маятник зовнішньої політики США знову спрямував свій рух в іншу сторону.
Початок серпня приніс новели в американську тактику припинення російсько-української війни. Після двох оголошених ультиматумів від Трампа для росії із загрозою можливого запровадження санкцій у вигляді вторинних мит на торгівлю нафтою та нафтопродуктами рф з третіми країнами, оголошених спершу на п’ятдесят (до 3 вересня), а згодом на десять днів (до 8 серпня), американська адміністрація замість подальшого економічного і політичного тиску на агресора раптово почала знову терміново шукати шляхи діалогу і зближення. Тут в нагоді став відомий своєю русофільською позицією бізнесмен та близький соратник Дональда Трампа, так званий спецпредставник президента США щодо росії Стів Віткофф, який здійснив візит до москви і зустрівся з путіним 6 серпня, за два дні до завершення другого терміну ультиматуму Трампа росії.
Утім, як і очікувалося, перемовини американців в москві 6 серпня не дали жодних конкретних стратегічних результатів. Туманними залишилися і меседжі, які чи то від неуважності як ознаки відсутності дипломатичних навиків, чи то від неосвіченості в геополітичних питаннях Віткофф виніс з кабінету диктатора путіна. Водночас за традицією нічого хорошого, окрім вимог щодо поступок своїми інтересами на користь країни-агресора від візиту цього сумнівного переговірника Україні очікувати не доводилося. Традиційні бравади Трампа про мегауспішні результати переговорів не варто враховувати. Запрошення американців до росії, як і начебто готовність путіна до зустрічі з Трампом, стали черговим маневром головного міжнародного терориста сучасності щодо затягування процесу перемови шляхом їх імітації та відвернення запровадження санкцій з боку Трампа.
Путіну візит Віткоффа був дуже потрібним. Достатньо було подивитися на фрагменти відеорепортажів російських телеканалів, які з таким інтересом і долею романтики демонстрували прогулянку дорогого американського гостя по москві. Це свідчить про одне – справи в росіян доволі кепські, як економічно, так і політично. Однак ще не настільки кепські, щоб швидко припинити війну. Необхідні засоби, щоб відносно швидко зробити їх такими, що наявні фактично лише у Вашингтона.
Твердження американців про готовність росіян нібито до зближення, навіть до скорої зустрічі з путіним, стали «алібі» американського президента, який повинен був показати, що його посилений тиск на керівництво рф дає хоч якісь результати. Правда тиск відбувався лише на словах. З наближенням дед-лайну ультиматуму Трамп мусив запроваджувати санкції. Тому паралельно з переговорами в москві проти Індії було запроваджено додаткові мита на імпорт російської нафти у розмірі 25% (додатково до попередніх 25%). Однак цими торговими обмеженнями Вашингтон намагався вплинути не стільки на росію, скільки вирішити власні інтереси в Азії з перерозподілу енергетичних потоків.
Трамп прагне «відірвати» Індію від російської нафтової голки та кинути її в обійми енергетичної залежності від Саудівської Аравії, яка є безумовним стратегічним союзником сучасних США. Саудити абсолютно не проти заробити на величезному ринку Індії. Однак тим самим США втрачають стратегічного партнера та фактично штовхають його на тактичний союз з Китаєм. Індуси не люблять китайців і навпаки, тому такий союз може бути лише тимчасовим, тактичним, а не стратегічним. Відповідь на його дієвість дасть запланований вперше за сім років офіційний візит прем’єр-міністра Індії Моді до Китаю, запланований на 27 серпня.
Трамп як і до цього має доволі розмиту стратегію завершення російсько-української війни. Про таку розмитість і непевність у власних діях «до останнього» свідчить те, що він так і не спромігся зробити окрему заяву щодо України увечері 6 серпня, а згадав про перемовини Віткоффа в москві лише в ході відповідей на запитання журналістів під час презентації інвестиційних проєктів для компанії Apple. Тобто імовірно заява щодо України від Трампа взагалі могла і не прозвучати. Бо по правді говорити багато і всерйоз не було про що.
Однак нам потрібно розуміти, що наявний непрямий тиск на росію відбувається не лише через війну в Україні. Це «глобальні розборки», війна за енергоресурси іде повним ходом. Світ не україноцентричний, і про це постійно варто пам’ятати. Трамп уже витіснив росіян з їх нафтою і газом з Європи (замінив американськими), тепер на черзі Індія, а там і Китай не за горами. Безумовно це доб’є економіку росії. Але це ще триватиме якийсь час, все ж ядерна наддержава, як не крути, а енергетичні потоки замінити не так просто. Тому стратегія Вашингтона на захоплення енергетичних ринків уже вималювалася і продовжує впроваджуватися в життя.
Після візиту Віткоффа до москви Трамп уперше заявив про «певний обмін територіями». В західній пресі на основі «неназваних джерел», що попахують кремлем, йдеться про односторонній відхід України з Донбасу в обмін на зупинку лінії фронту. Водночас така ідея, підхоплена американцями з подачі кремля, вражає своєю юридичною нікчемністю та була одразу відкинута президентом України Володимиром Зеленським. Загалом початок системної ретрансляції кремлівських наративів офіційним Вашингтоном став неприємною несподіванкою насамперед для Європи та вкотре засвідчив ненадійність сучасних США як головної безпекової опори колективного Заходу.
Зовнішня політика Трампа, зокрема щодо процесу врегулювання російсько-української війни, нагадує маятник, який вчергове змістився у сторону проросійської позиції. Увесь час від розмови Трампа з путіним 4 липня і подальшого «розвороту» Білого дому в політиці щодо України не покидало відчуття блефу. Власне що означав цей «розворот» – насамперед формування умов для економічного і політичного тиску на керівництво рф з метою змусити його до припинення вогню. Утім практичного жодного серйозного кроку безпосередньо проти росії з боку США не було здійснено. Санкції (17 і 18 пакети) запровадив ЄС, пропіарений закон Лінсі-Грема про ефемерні 500% мита на товари вторинного призначення з російської сировини уже всі забули, а два ультиматуми кремлю банально зведені нанівець.
Головними дієвими непрямими антиросійськими кроками Трампа стали безумовно торгова угода США – ЄС та запровадження подвійних мит проти Індії на закупівлю нею нафти з росії. Наступним повинен був стати Китай, і коло б замкнулося. Ці стратегічні кроки дали надію на довгоочікувану системність Трампа та його команди щодо тиску на своїх опонентів з метою добити російську економіку, що орієнтована на війну. Жорстка енергетична політика на міжнародних ринках насамперед проти росії і Китаю поряд з належним постачанням озброєнь Україні очевидно були б дієвими гарантіями завершення війни в Україні. Однак Трамп схоже їх може бездарно втратити, так і не дотиснувши росію та її (за його ж власними словами) «гнилу економіку», якщо піде на зняття запроваджених до нього санкцій та тим більше відновлення економічної співпраці з рф. До того ж санкції проти торгівлі Індії можуть вступити в силу лише наприкінці серпня (і то не факт), а радикально чіпати Китай Трамп просто побоявся.
В усьому цьому відзначимо дійсно стратегічний крок адміністрації Трампа –підтримку мирової угоди Азербайджану та Вірменії від 8 серпня, яка поклала край тривалому протистоянні в Нагірному Карабасі. Американська оренда Південнокавказького транспортного шляху на 99 років – це сильний хід по обмеженню впливу росії в регіоні. Цей крок звужує геополітичний зашморг навколо росії і підриває комунікації у зв’язці росія – Іран. Але пряма потужна збройна підтримка американців України була б значно ефектнішою. Без підтримки України Трамп і Штати ризикують вплутатися в черговий військовий конфлікт на тому з Кавказі – війну рф проти Азербайджану, яка назріває. Якщо програє Україна, будь які політичні та економічні кроки США на Кавказі, в Центральній Азії чи навіть на Близькому Сході будуть помножені на нуль, а Китай руками росії отримає величезний оперативний простір для наступу на Європу паралельно до наступу на Тайвань.
Виникає запитання, чи дійсно мав місце липневий «розворот» політики Вашингтона щодо України? Тут ідеться про дві речі – прояви піар-емпатії до українців, які гинуть від обстрілів рф (особливо цивільних), та початок проєкту продажу зброї для потреб України. Збірний образ «співчуваючої» нам Меланії Трамп просльозив певно пів Штатів та України. Наголосимо – саме «проєкту» і «продажу». Тобто чистий бізнес без жодних моральних цінностей. Трамп – некласичний лідер і некласичний президент. Його інтелектуально-емоційний розвиток залишився на рівні ділка, який готовий в будь яких час змінити власну думку і діяти відповідно до своїх поточних інтересів. Він навіть не зважає на суспільні настрої в США, які залишаються переважно антиросійськими (пригадаємо нещодавно оприлюднену соціологію, де понад 70% американців підтримували санкції проти рф). До певного часу йому це ще сходитиме з рук, але це скоро завершиться і почнуться проблеми, навіть в середині підімнятої ним під свої особисті інтереси Республіканської партії.
Не варто думати, що Трамп любить росію чи захоплюється путіним – він любить тільки себе і свої гроші. Навіть не Америку. Бо якби любив Штати, то так би не принижував їх на світовому рівні. Підтримана у Вашингтоні ідея зустрічі Трампа з міжнародним злочинцем путіним, на якого видано арешт Міжнародним кримінальним судом – ніщо інше, як ганьба уже сама по собі.
В оточенні Трампа з перших тижнів його повернення в крісло президента відбувається боротьба угруповань (таборів) за вплив на нього та політику Вашингтона. Американська політика щодо України має двох «лебедів» –чорного (Віткофф) і білого (Келлог). Виведення на передній план по черзі то одного то іншого у процесі врегулювання російсько-української війни у всесвітній історії цілком може отримати в історії назву «човникова дипломатія Віткоффа-Келлога». Вони уособлюють два табори в середовищі Трампа і в чомусь подвійну сутність його самого. Один табір – аксакали-ділки класичні, схильні до авторитаризму і тактики «все можна порішати», незалежно від візаві, навіть з «людожерами» типу путіна чи Кім Чен Ина. Таким ділком є сам Трамп, погляди на світову політику якого сформувалися в період “холодної війни”. Вони передбачають стратегію співіснування двох світів (авторитаризму і демократії), які повинні співпрацювати глобально для уникнення світового (ядерного) конфлікту. Тут жодної ідеології – чистий бізнес. Земну кулю варто поділити між цими світами, в яких мають значення тільки інтереси «великих»держав. Усі інші – задвірки, думка яких не має значення. Серед них – Україна. Другий табір – ліберали-прагматики, типу Рубіо, Келлога, Грема та ін. Вони більш схильні керуватися нормами міжнародного права, розуміють цінність в єдності Західного світу у протистоянні східному тоталітаризму і намагаються втримувати політику Трампа у відповідних цивілізованих рамках, роблячи її більш логічною та прогнозованою. Це помітно навіть сьогодні, зокрема, по заявах того ж Грема, а також дуже цікавих і регулярних публічних заявах дочки Грема Меган, фонд якої активно допомагає українцям. Жоден з цих двох таборів ще не здобув абсолютної переваги в середовищі Трампа. Тому Білий дім не має чіткої стратегії виходу з війни в Україні.
У таких умовах 15 серпня в Анкориджі, столиці штату Аляска, відбулася екстраординарна подія – зустріч президентів Трампа і путіна. Обидві сторони прагнули цієї зустрічі, насамперед путін. Трамп і путін мають особистий інтерес. Хоча у них він різний. Як і очікувалося, жодної угоди сторонами підписано не було. Дуже скупа на інформацію прес-конференція лідерів засвідчила відсутність єдиного погодженого плану дій сторін щодо врегулювання війни в Україні. Напередодні доволі промовисто висловився Генсек НАТО Рютте: «Зустріч на Алясці покаже справжні плани путіна». Як заявив напередодні Дональд Трамп, якщо він зрозуміє, що путін не хоче домовлятися про мир, зустріч швидко закінчиться. Безумовно американський президент блефував, як і його візаві путін. Утім їх блеф має різні підстави. Якщо перший прагне Нобелівську премію миру – увійти в історію світу як унікальний лідер-миротворець і майстер політичних домовленостей світового рівня, то другий – продовжити свої військові злочини в Україні та імовірно піти значно далі.
За наявності цих діаметрально протилежних підстав, які глибоко вкорінені в свідомості даних персон, незрозуміло одне – для чого вони взагалі зустрічалися. Обидва уже за кілька днів до того заявили, що конкретних домовленостей швидше за все досягти не вдасться. Це зрозумів навіть Трамп і все ще позірно оптимістично зробив ставку на невдачу лише на рівні 25%. Максимум, чого розраховували досягнути сторони переговорів – це принципова згода на тимчасове перемир’я сторін війни у повітрі і на морі. Це могло стати суттєвою поступкою росії, яка останні тижні терпить безперестанні та надзвичайно ефективні бомбардування українськими дронами своїх нафтових та газових родовищ, промислових підприємств, залізниць, що добиває і без того уже ослаблу місцеву економіку, наближаючи її крах. Ну а Чорноморський флот рф мав би можливість бодай частково повернутися до берегів Криму з Новоросійська, де і там його уже систематично дістають українські «Магури». Саме тому в американців була надія, що путін швидше за все погодиться на таке перемир’я заради накопичення сил на подальший наступ, а Трамп – омріяну номінацію на Нобелівську премію миру та підстави для імовірного відходу від подальшої активної участі в миротворчому процесі. Зрозуміло одне – прагнення Трампа уберегти цивільних людей в Україні від руйнувань, каліцтв та смерті був приречений на провал, бо погоджений попередньо тими ж американцями план всеосяжного припинення вогню виявився недосяжним.
Зустріч на Алясці, як не дивно, подана в світовій громадськості як зустріч заради миру в Україні. Утім питання України було не першим, і напевно навіть не другим на порядку денному зустрічі. Насамперед в інтересах американців ішлося про надії на відновлення бізнес-контактів та співпраці, тобто гешефтів. Трамп все ще мріє відірвати кремль від годівниці в Пекіні, тому для цього пропонує всілякі проєкти нафто-, газо- та інших проводів з обіцянками вкладати шалені гроші. Трамп навіть озвучив підготовку абсолютно дикої в сучасних реаліях та безглуздої економічно пропозиції про допуск російських компаній до видобутку корисних копалин на Алясці та можливість зняття санкцій на їх повітряні перевезення.
Безумовно на переговорах головною принциповою темою стали про територіальні питання. Хоча Трамп заявив європейцям про те, що питання про обмін чи то передачу українських території підніматися всерйоз не будуть, але переговори про територіальні розмежування в Україні в контексті умов припинення вогню все ж відбулися. Без них подальші домовленості узагалі не реальні. Утім було ясно наперед, що коли ітиметься про подальші територіальні поступки, відсутність конкретики у питаннях реальних гарантій безпеки по досягненні перемир’я (а членства в НАТО нам точно не бачити) та відшкодування заподіяної шкоди агресором, керівництву України потрібно чемно подякувати американцям за миротворчі потуги та надану допомогу.
Україна не збирається інтегруватися в Америку чи тим більше росію. Україна –це Європа, була, є і буде надалі там. Географічно, ментально, економічно і зрештою політично та безпеково. Вона не просто в Європі, вона уже стала центральним елементом Європи. І це без зайвого пафосу. Україна в умовах непевності і загроз сьогодення стала її головним гарантом безпеки, можливо навіть більше, ніж американські ядерні бомби на складах кількох військових баз західноєвропейських держав. Бо збивати російські дрони, які невдовзі масово летітимуть на Польщу, країни Балтії чи навіть Скандинавії, будуть не рішення Брюсселя, який традиційно для своєї бюрократії ще довго писатиме плани, стратегії і бюджети, і навіть не Вашингтон, який виставить Європі чек на кілька десятків мільярдів доларів та кілька тижнів довозитиме необхідні вже сьогодні боєприпаси, а вистраждана Україна, її ВПК та Збройні Сили, перевірені боями, що вже сьогодні володіють готовими технологіями дронів перехоплювачів, морськими безпілотними супердронами «Магура», які здатні дивовижно ефективно збивати ракетами класу «земля-повітря” російські стратегічні бомбардувальники, далекобійною ракетою «Фламінго» дальністю удару до 3000 км тощо. Головне завдання Європи вже сьогодні – допомогти поставити їх на потік масового виробництва, допомогти фінансово, або доведеться незабаром втридорога відкуплятися від лютого і безпринципного ворога. Нагадаємо, що реальні санкції проти енергетики росії запровадив лише той же Євросоюз, у якому вже усвідомили конкретні загрози власній безпеці. Трамп своїми балачками та заграванням з путіним і політичною бездіяльністю свідомо чи ні готує плацдарм для такого нападу росії на інші європейські держави, бо маніакально-імперська сутність того дикого народу і його біснуватого керманича володьки не зупиниться на Грузії та Україні. Бо єдиною відповіддю на їх силу можлива тільки сила, а не балачки і зустрічі.
Напередодні саміту на Алясці було чимало думок про те, що Трамп може здати»Україну путіну. Утім цього не сталося, як і не сталося прориву в домовленостяхз агресором, що готовий в своїх намірах іти до кінця. Парадоксально, але Вашингтон фактично відрубав гілку, на якій сам же і сидів кілька років. І це «геніальний» задум Трампа. Ідеться про гілку зобов’язань військового постачання Україні, яку три роки плекала адміністрація Байдена. Причому за схемою безповоротної допомоги. Нагадаю, закон про ленд-ліз так і не виконали. Трамп відмовою від прямих поставок американської зброї в Україну по факту ліквідував будь які подальші зобов’язання Києва перед Вашингтоном. Як каже сам Дональд «карт то немає». Тим самим він позбавив себе та свою адміністрацію головного фактора тиску на українське керівництво, від якого вони якимось чином вимагатимуть підписати як сказав сам Трамп «щось», до чого він домовиться з путіним. Зеленський уже заздалегідь парирував Трампу, дипломатично і юридично грамотно пославшись на Конституцію України. Інакше це означало б повну руйнацію системи міжнародного права, яка і так уже фактично давно «підбита» і «летить з одним крилом». Київ погодиться лише на припинення вогню по наявній лінії зіткнення, на якій іде жорстка боротьба, а сьогодні на це не піде росія. Поки що не піде. Однак це єдиний реальний шлях для досягнення призупинення даного етапу війни. Те ж стосується і впливу США на росію, якого фактично немає. Трамп не володіє чудодійними засобами для того, щоб примусити путіна швидко передумати і припинити агресію проти України. Це стало особливо помітно внаслідок саміту на Алясці.
Отож, які головні висновки можемо зробити з саміту на Алясці.
Дональд Трамп великою мірою живе в своєму придуманому світі рожевого кольору, що в сукупності з некомпетентністю більшості його оточення в Білому домі наразі веде до повного краху у зовнішній політиці та президентстві, що з високою вірогідністю веде до імпічменту.
Українцям повинно бути все одно не ганьбу та некомпетентність влади США на міжнародній арені. Ідеться про запопадливе ставлення до путіна з боку Трампа, червона доріжка перед ногами диктатора біля трапу літака, американських солдат, що буквально плазували перед прильотом диктатора, розстеляючи згадану доріжку, депресивно-розгублений вигляд самого Трампа на прес-конференції, яка для нього протривала разюче швидко і небагатослівно. Було помітно його розгубленість і невідворотність продовження кризи. Ну а дзвінок Лукашенку напередодні – це «вишенька на торті» трампового фіаско. Це просто вкотре підтвердило деградацію американського істеблішменту. Усе це по суті проблеми США, з якими їм жити далі. Від них, крім зброї, нам уже немає більше чого чекати. У нас війна, і нам про це не можна забувати.
Трамп блефує, коли каже про домовленості щодо тристороннього формату саміту, бо Ушаков спростував цю ідею. Путін за жодних обставин не захоче зустрічатися з Зеленським. Трамп хронічно блефує на всіх етапах процесу врегулювання, в тому числі кидає провокативні заяви. Приклад останньої – ніби то одностайна згода європейців і українців на умови мирної угоди, які фактично продиктував йому кремль. Ідеться про обмін решти незавойованої території Донбасу на згоду москви підписати мирну угоду.
Трамп не уявляє гарантій безпеки для України, а без їх наявності жодні домовленості неможливі. Пусті обіцянки не буде підтримувати ні Україна, ні не підтримає ЄС і Велика Британія, на яких покладуть тягар фактично ці гарантії виконувати.
Путін не хоче миру, бо сподівається на подальший наступ, коли Україна втратить військово-політичну підтримку США. Наразі він непорушністю своїх вимог дотискає Трампа з метою ізоляції Зеленського і України.
Незважаючи на абсолютно пусті та беззмістовні заяви сторін за підсумками саміту на Алясці, перші ознаки певних спільних позицій проявили себе уже по завершенні зустрічі. Загальні підходи до вирішення війни були погоджені, наприклад щодо необхідності територіальних поступок України. Головною зміною в позиціях Вашингтона стала згода на ініціативу москви щодо заміни прагнення досягнути режиму припинення вогню як проміжної мети переговорів на прагнення одразу укласти мирну угоду. Така зміна стала черговим неприємним сюрпризом для союзників США в Європі та Україні, які наполягають на первинному припиненні вогню і засвідчила слабкість позиції президента США перед натиском російського диктатора, який володіє над ним певним особистим впливом. Однак справа погодити неформальні домовленості, інша справа – їх реалізувати. У росії і США все ж дуже різні інтереси, в тому числі економічні. Тим більше, що головними гарантами і припинення вогню, і тим більше виконання імовірної угоди про миру все одно будуть європейці, а не американці. Це залишило Україні простір для подальшої дипломатичної роботи і пошуків шляхів впливу на Білий дім, що засвідчив саміт Трампа, Зеленського та європейський лідерів у Вашингтоні 18 серпня.
Андрій ГРУБІНКО,
для «Української лінії»
