Сполучені Штати Америки під керівництвом 47-го президента Дональда Трампа на екваторі його першого року каденції продовжують вражати світову спільноту своїми доволі несподіваними кроками на міжнародній арені, які відображають як неординарність персони американського лідера, так і об’єктивні обставини складних тенденцій сучасної світової політики. Ідеться про нещодавні відчутні зміни у тактиці Вашингтона щодо врегулювання російсько-української війни, пов’язані з проголошеним Трампом в ході виступу 14 червня наданням росії терміну 50 днів для припинення військових дій проти України і досягнення угоди про припинення вогню, а також пригрозив можливими наслідками на випадок відмови у вигляді накладення масштабних торгових санкцій. При цьому санкції у вигляді 100% митних тарифів планується накласти насамперед на купівлю російської нафти та нафтопродуктів третіми сторонами, тобто державами, які у більшості своїй імпортують російські енергетичні ресурси, щоб знекровити і так підірвану витратами на війну російську економіку і змусити путіна до миру. Цими провідними імпортерами є не хто інший, як провідні торговельні партнери путінської росії – Китай, Індія, Бразилія, Туреччина. Явна неординарність ситуації, в основі якої – загострення відносин між двома провідними ядерними державами світу, якими залишаються США та росія, повернення американського керівництва до політики військово-політичної підтримки України і посилення безпрецедентного системного тиску на керівництво росії, а також зміни акцентів в сучасній гіпердинамічній міжнародній політиці зумовлюють необхідність аналізу імовірних мотивів, проміжних та очікуваних результатів і значення таких змін в зовнішній політиці офіційного Вашингтона для світу та України.
Новели позиції Трампа і Білого дому
У Трампа та його адміністрації ніколи не було і немає чіткого плану завершення війни в Україні. Це пояснюється комплексом причин. Насамперед ідеться про бізнес-підхід Трампа, який домінує в його наборі зовнішньополітичних механізмів. Він же зазвичай заміняє у більшості напрямів зовнішньої політики необхідність стратегічного планування. Зробити кілька телефонних дзвінків і максимум натиснути на візаві запровадженням додаткових митних тарифів, або ж припинити військове постачання (як у випадку України) – перевірена стратегія Трампа. На інше його, зазвичай, не вистачає. Випадок з бомбардуванням Ірану – наразі унікальний в історії його другого президентства. Утім в цій ситуації військову кампанію розпочав Ізраїль, а США лише приєдналися на фінальному етапі для ударів по ядерних об’єктах. Взагалі історія з ультиматумом росії дуже нагадує ультиматум Ірану обсягом 60 днів, після якого Трамп прийняв рішення про бомбардування. Однак на цьому схожість завершується. Бомбардування росії військами США уявити складно. Не той рівень суперника.
Іншою причиною відсутності плану вирішення війни в Україні є її складність через глибину суперечностей, що до неї призвели, масштаби можливостей суперника (росії) та складність міжнародного контексту – підтримка росії Китаєм. Останній факт тісно вплітає російсько-українську війну в глобальне протистояння сучасності, завершення якого можемо спостерігати на наших очах. Тому не дивує, що завершення російсько-української війни напряму залежить від інтересів глобальних гравців (США і Китаю) в Індо-Тихоокеанському регіоні, насамперед стримуванні КНР від атаки на Тайвань. Російсько-українська війна – гра в довгу, на виснаження. Причому цього виснаження конкурентів хочуть як на Заході, так і в Китаї і росії. Як заявляв неодноразово путін, війна в Україні – це війна росії проти колективного Заходу. І тут він правий. Тільки війна ведеться не лише росіянами, але й китайцями, поки що руками росіян (і трішки північнокорейців, ще одних васалів Піднебесної).
Отож, війна в Україні, за її неможливості перемогти росію одноосібно чи навіть з обмеженими поставками західної зброї, буде завершена лише тоді, коли цього дійсно захочуть глобальні гравці, насамперед Китай. Чільні представники китайського уряду буквально нещодавно вперше публічно заявили, що війна в Україні перебуває в когорті прямих інтересів Китаю, а поразки росії вони не допустять. Бо поразка росії буде рівносильна поразці Китаю, принаймні поки що, доки це вигідно Пекіну – тримати в напрузі та поступовому виснаженні і колективний Захід, і саму росію. Доки Пекін не домовився з Вашингтоном (або не отримає необхідного рівня послаблення США) та європейцями про розподіл сфер впливу в світі. Тому Україна є полігоном сучасного світового геополітичного протистояння, причому ще 2014 року.
Варто звернути увагу, що зміна позиції Трампа щодо підтримки України не сталася раптово, а була все ж певним чином підготовлена. Перший тривожний дзвінок для російської сторони прозвучав 17 червня, коли американська сторона (представники Державного департаменту) відмовилися прибути на зустріч з російськими колегами для консультацій з технічних питань імовірного відновлення повноцінних контактів на дипломатичному рівні та розширення торгово-економічної співпраці. Причому це відбулося раптово і без пояснення. І це в час раптового припинення постачання зброї Україні, що розцінювали в США як «подарунок» путіну напередодні чергової розмови з Трампом. На суб’єктивному рівні різкі кроки Вашингтона щодо призупинення консультацій з рф можна пояснити початком періоду «роздратування Трампа» безрезультатною діяльністю його спецпредставника Стіва Уіткоффа, який провалив обидві покладені на нього місії миротворця – і в російсько-українському конфлікті, і в ізраїльсько-палестинсько-іранському. Далі близький до тіла Трампа сенатор Ліндсі Грем та сенатор-демократ уперше запропонували проєкт закону про антиросійські санкції з карколомними 500% мит на торгівлю росії енергоносіями та її закордонних перекупщиків. На перший план знову вийшов призабутий відставний генерал Кіт Келлог, який ще до повернення у Білий дім Трампа прославився як критик стратегії адміністрації Байдена і прихильник надання Україні далекобійної зброї. Його ідея «плану Маршала» для України схоже стала своєрідним провісником та мейнстрімом утвердження проукраїнської позиції Білого дому щодо України. Далі була, як відомо суто протокольна телефонна розмова Трампа з путіним 3 липня, яка не вселяла жодних сподівань на прорив в українському питанні і стала формальним виправданням Трампу для подальшої публічної критики путіна і російської сторони загалом.
Отож, виступ Трампа 14 червня логічно містив окрім ультиматуму путіну та погроз про запровадження санкцій комплекс обіцянок щодо поставок важкого озброєння для потреб України, включно з далекобійними ракетами та передовими засобами ППО (батареями Patriot), які за задумом Трампа повинні спершу купити європейські партнери по НАТО і ЄС за власні кошти, а потім передати їх українській стороні. Перші поставки повинні передбачати озброєння на загальну суму 10 млрд. дол. Проаналізуємо підтекст та поточний рівень виконання заявленого президентом США.
Сильні і слабкі сторони американського тиску на росію
- Проголошене Трампом 14 липня засвідчило зміну тактики (але не стратегії) залучення США до врегулювання російсько-українського конфлікту, яка отримала офіційну назву «мир через силу». Трамп після піврічних митарств у пошуках нестандартних підходів до справи переконання російської сторони та особисто путіна в необхідності принаймні оголошення припинення вогню на певний час, заманюючи кремлівського диктатора перспективами поновлення американсько-російського економічного співробітництва, зрештою схоже розчарувався у власній політиці улещування і трансформував її на відвертий тиск на Москву. Ця нестандартність утім була переважно зведена до одного – спроби тиску на офіційний Київ та особисто президента Зеленського з вимогою фактично якнайшвидше здати суверенні і захоплені російськими військами територій України (а це як відомо близько 20% її площі), включно з юридичною відмовою від претензій на анексований ще у 2014 році росією Крим. Потім був тиск та підписання ініційованої американцями угоди про надра України з метою їх перспективного спільного видобутку як гарантії компенсації Вашингтону витрачених грошей на підтримку України. До та після того двічі відбулося цинічне призупинення поставок зброї, виділеної ще адміністрацією Байдена, яка вже була на шляху до України. Утім відповідальність за такі дії Трамп завбачливо поклав на міністра оборони Гегсета та Пентагон загалом, який наче б то здійснював аудит наявних збройних ресурсів. І от тепер – усвідомлення того, що корінь конфлікту виявляється не в непоступливості Києва, а в нестримних амбіціях агресорки-Москви, і що здача інтересів України не зробить росію більш безпечною і договороздатною для Заходу. Як наслідок – повернення до тактики нових поставок зброї для України, яка, втім не стала концептуально нічим новим – Трамп по суті здійснив поворот до усталеної політики свого глибоко нелюбимого попередника президента Байдена. Стратегічна мета підтримки США наразі залишається незмінною – «Україна не повинна програти». Утім успіх України і всього Заходу, та відповідно завершення війни військовим шляхом настане тільки тоді, коли стратегічною метою стане гасло «Україна повинна перемогти». Для цього потрібні постачання озброєнь, на порядок вищі ніж до цього, у комплексі з дійсно вбивчими санкціями для російської економіки.
- Ми сьогодні живемо в унікальний час. Процеси формування нового політичного та економічного світопорядку стрімко вийшли на фінішну пряму. Є небезпідставне відчуття, що ключовою його точкою стане початок вересня. Тому ультиматум 50 днів Трампа для росії не випадкові. Це ультиматум не лише їй, а час для завершення формування конфігурації сил в трикутнику США – ЄС – Китай. Кожна з сторін активно розігрує свої карти, але те, що США нарешті знайшли спільну мову з Європою (і навпаки), напротивагу невдалим спробам досягти торгово-економічної угоди між ЄС і Китаєм, це радує та обнадіює. Декларація саміту НАТО в Гаазі 24 червня та підписана 27 липня нова масштабна торговельна угода між США та ЄС засвідчують формування нової системи євроатлантичної взаємодії насамперед у сфері безпеки та зміцнення єдності Заходу, від чого виграє Україна як її уже визнана невід’ємна частина. Варто врахувати, що ЄС продовжує орієнтуватися на загальну позицію США. Промовистий нюанс – 18-й пакет санкцій проти росії, що був схвалений Радою ЄС 16 липня та блокувався двома державами-членами упродовж двох місяців, пройшов затвердження лише після офіційної зміни позиції Білого дому щодо відновлення допомоги Україні.
- Оскільки війна в Україні є частиною глобального протистояння, її тривалість буде вирішуватися з огляду на геополітичні інтереси супердержав – США і КНР. Великі сподівання у цьому на імовірну зустріч Трампа і Сі, що може відбутися в Китаї на початку вересня на святкуванні 80-річчя завершення Другої світової війни. Така зустріч бажана для запобігання сценарію, про який попередив командувач Об’єднаних Сил НАТО в Європі Алексус Гринкевич щодо 18 місяців до початку вторгнення росії в Європу. Бо це вторгнення імовірно буде супроводжуватися симетричним вторгненням Китаю на Тайвань і початком глобальної війни. Світу безумовно вигідна нова «холодна війна», а не Третя світова. Нова «холодна війна» настане у будь якому випадку, навіть якщо Сі і Трамп досягнуть угоди. Це ж бо ціннісна, світоглядна війна. Її ознаки уже впроваджуються на практиці, тільки воюють між собою проксі-сили з обох сторін.
- Путіна на цій зустрічі Сі і Трампа імовірно не буде. Вона була б нелогічною. Причини зрозумілі. Москвою керує Пекін, і саме там є вирішальні важелі впливу на завершення війни в Україні. Трампу говорити з путіним уже немає жодного сенсу. Це розмова ніпрощо. Про це сам Трамп уже говорив неодноразово. А домовленостей про мир в Україні чи навіть припинення вогню до цього часу навряд чи вдасться досягнути. Спроби Вашингтона відірвати Москву від Пекіна очікувано провалилися і це нарешті у повній мірі усвідомили в оточенні Трампа. Саме тому, а також з огляду на досягнення позитивних для Вашингтона домовленостей з Брюсселем, Держсекретар США Рубіо в суботу 26 липня висловився про зростання нетерпимості Трампа до небажання путіна сигналізувати про готовність до мирної угоди і можливість скорочення періоду ультиматуму.
- Зрештою період 50 днів потрібен усім сторонам-постачальникам зброї Україні, оскільки проголошена Трампом нова схема постачання від США через закупівлі європейцями значної партії різних видів зброї та військового устаткування була лише теоретично окреслена. Лише приблизно за тиждень після оприлюднення планів були остаточно визначені перші держави, які готові взяти на себе фінансування таких закупівель. Ідеться про Німеччину, скандинавські країни, Нідерланди, Бельгію та Велику Британію.
Водночас такі реалії оновленого підходу Вашингтона до врегулювання російсько-української війни містять цілу низку непевностей і ризиків.
- Насамперед немає жодних гарантій щодо імовірності зміни позиції путіна і кремлівських еліт щодо війни за цих 50 днів. Навпаки, Москва публічно демонструє впевненість в своїх діях і завданнях війни, не зменшуючи обертів наступу на фронті та обстрілів України, офіційно стримано коментує ініціативи Трампа, хоча непублічно звучить інформація про певне сум’яття в Кремлі і намагання попередити прийняття санкцій Конгресом та інші різкі кроки керівництва США.
- Обіцяні Україні поставки зброї будуть надходити явно довше, ніж 50 днів. В міністерстві оборони ФРН, наприклад, заявили, що організацію поставок частини (3 чи то 5) із загалом 10 обіцяних Трампом систем Patriot можливо здійснити лише після передачі нових зразків відповідного американського озброєння, а це може затягнутися до початку 2026 року. Про інші види зброї інформації недостатньо. Головну увагу ЗМІ та прес-центри урядів західних держав приділяють засобам ППО і незрозуміло, які саме далекобійні ракети готові продати американці Європі для України. Запитання Трампа у розмові з Зеленським про можливість Києва вдарити по Москві чи Петербургу виглядає як перевірка здатності влади України діяти на максимумі можливостей, а не як констатація реальної спроможності через наявність відповідної зброї. До того ж є підозра, що Трамп та його адміністрація спробують продати європейцям зброю, яка все ще мала бути поставлена в Україну безкоштовно за останнім пакетом допомоги від адміністрації Трампа на 2025 – 2027 роки через програму USAI, але на виробництво якої навіть не були підписані контракти. За дивним збігом обставин відповідна сума поставок обраховується в 10 млрд. дол. Також залишилися від Байдена ще 4 млрд. дол. за програмою PDA. Усі ці залишки Трамп міг би передати Україні напряму, але досі не зробив цього.
- Хоча Трамп висловив обурення щодо загибелі цивільного населення України, яке піддається постійним обстрілам авіації рф, навіть після чергової «хорошої розмови» з путіним по телефону, про альтруїзм чинної американської влади не йдеться. Тобто на прямі системні поставки американської зброї Україні розраховувати практично більше не доводиться, що узалежнює інтереси оборони Україні від спроможності, бажань і можливостей європейських держав.
- Проголошені заходи не містять нових санкцій, які становлять лише гіпотетичний механізм впливу на поведінку росії. І то Трамп обмежив їх потенційний обсяг з 500% до 100% мита. Їх можливе застосування наразі знято з порядку денного засідань Конгресу, але навіть після схвалення фактично може бути застосоване лише «в ручному режимі» за рішенням особисто президента Трампа. Залишається сподіватися, що він не купиться на чергову обіцянку Кремля організувати уже сьомі телефонні переговори з путіним за останні пів року і провести чергову «хорошу розмову» з метою вкотре потягнути час. Тим більше, що в самих Сполучених Штатах, навіть у власній партії, все більше звучить незадоволення відходом Трампа від ідеалів руху MAGA та його передвиборчих обіцянок, які містили пункти про невтручання США у військові конфлікти. Проти зміни політики Трампа щодо України публічно виступили його близькі ідейні соратники – ідеологи концепції America First Стівен Бенон, одіозна сенаторка Марджорі Тейлор Грін, популярний проросійський телеведучий Такер Карсон.
Реалії і перспективи антиросійського курсу Вашингтона
Варто зазначити, що виділені Трампом 50 днів для згоди на мир від путіна американці проводять доволі ефективно. Уже за перші 15 днів досягнуто двох стратегічних домовленостей – угода з ЄС та наразі попередня домовленість про можливість відмови Індії від імпорту російської нафти і нафтопродуктів, що справді буде дуже відчутним ударом по економіці держави-агресора, остаточно відірве Індію від когорти соратників росії. На росію припадає 30% імпорту нафти в Індії, керівництво якої, як і Туреччини, явно не піде на конфронтацію з США. Вашингтон посилив тиск на діяльність організації БРІКС, члени якої попередньо заявляли про стратегічне завдання замінити долар як головну світову резервну валюту. Посилення американських митних тарифів та наявні санкції проти деяких держав-членів здатні підірвати потенціал цієї організації, яка в умовах зростання впливу Китаю видається прикриттям його експансії в світі.
Головною інтригою світової економіки залишаються переговори щодо митних тарифів та загальних питань економічної співпраці між США і Китаєм. Наразі сторони дійшли згоди по низці позицій щодо торгівлі рідкоземельними металами та торгівлі продукцією машинобудування. Утім по більшості позицій переговори проходять складно і ризикують затягнутися на невизначений період через непоступливість китайської сторони. Пекін ще в лютому фактично проігнорував погрози Вашингтона про запровадження надвисоких тарифних ставок, обсяг яких звучав на рівні 250%. Доволі самовпевнена поведінка китайської сторони ґрунтується на залежності американського ринку від цілої низки товарної номенклатури, імпортованої з Китаю. Зрозуміло, що без комплексної торгово-економічної угоди зустріч Сі Цзіньпіна і Трампа фактично втрачає сенс. Тому американці покладають сподівання на кінець серпня як своєрідний проміжний дед-лайн для поновлення активної роботи експертних команд. Хоча, зважаючи на традиційний період відпусток і відповідно певний спад активності у цей період як західну традицію, яка отримала поширення в глобальному масштабі, знову ж очікувати фінальних домовленостей до початку осені не доводиться.
Обнадійливим для оборони України є підвищення рівня мінімального порогу допомоги нашої держави в проєкті військового бюджету США на 2026 рік, який зріс з 300 млн. дол. у 2025 році до 500 млрд. дол. Це вже непогане досягнення на фоні того, що ще до травня у Вашингтоні категорично заявляли про відмову від подальшого фінансування військових поставок Україні. Ці кошти у результаті остаточного схвалення в Сенаті будуть розподілені за різними державними програмами та потребами фронту.
Україна в поточній тактиці Вашингтона
Хоча Трамп продовжує наголошувати, що війна в Україні «не його війна», і він не буде втягувати в неї США, геополітичні інтереси та реалії міжнародної політики і безпеки диктують інше. Зміна ставлення Трампа до росії та відповідно відновлення підтримки України стала можливою не через сентименти, яких у Трампа до України нема, а через об’єктивну ситуацію в світі. США все ж визнали стратегічну потрібність Європи для себе, а Європа – це й Україна. Вашингтон нарешті остаточно визнав цей факт. Україна не можлива без Європи, а безпека та стабільність Європи – без України. Якщо сюди прийде росія, прийде практично одразу й Китай, який пришвидшено поглине Європу. США виявляться ізольованими на своєму материку Північна Америка. Про MAGA можна буде забути.
Державність Україні фактично гарантована. Відновлення територіальної цілісності також. Звичайно після поразки і відходу росії. Коли це буде – головне питання, на яке невдовзі знатимуть відповідь наразі двоє людей у світі – Трамп і Сі Цзіньпін. Якщо їх зустріч відбудеться у вересні – можна отримати більші чіткі меседжі, якщо ні – війна продовжиться. Тому 50 днів Трампа – термін не випадковий, важливий, бо припадає на один з вирішальних часових проміжків у формуванні нової конфігурації світової політики, але все ж імовірно не стане панацеєю для припинення російсько-української війни. Наразі інтереси дотичних до неї сторін надто різні, а перспективи їх подолання проглядаються слабко. Тому президенту США доведеться остаточно повертатися обличчям до Європи та до підтримки України. Каталізатором рішучості Трампа стане його реакція на завершення 50-денного ультиматуму путіну. Запровадження санкцій фактично насамперед проти Китаю як головного бенефіціара війни в Україні стане черговим викликом системі міжнародної безпеки, яку Захід повинен пройти рішуче і в єдності.
Андрій ГРУБІНКО,
для «Української лінії»
