Світова система міжнародної безпеки вступила в період своєї «точки біфуркації», вихід з якої уже точно стане болісним (щоб не сказати трагічним) і непередбачуваним. Це підтвердили не лише події в Україні та ізраїльсько-іранська війна, але й невтішні результати традиційно однієї з провідних щорічних подій в світовій політиці – саміту Великої сімки (G7) провідних політично та економічно розвинених держав світу, який відбувся 16-17 червня в містечку Кананаскіс (Канада).
Саміти такого формату, що проводяться в різних форматах з середини 1970-х років, є хорошою можливістю узгодження провідними економічно розвиненими державами світу головних трендів світової політики та економіки, визначають напрями розвитку світової спільноти на найближчу перспективу. Попри те, що їх рішення не мають зобов’язуючої сили, регулярні зустрічі глав держав та урядів країн Великої сімки завжди були в переліку топ-подій року в світовій політиці. Утім сучасні тенденції міжнародної політики, прихід до влади в США Дональда Трампа ще під час його першої каденції у 2017-2020 роках засвідчив зниження можливостей та як наслідок авторитету даного міжнародного форуму. Саміт G7 в Канаді 2025 року, в світлі буремних подій останнього півріччя після повернення у президентське крісло Трампа та загострення низки міжнародних конфліктів, став відображенням глибокої кризи системи міжнародних відносин загалом, вихід з якої наразі не проглядається.
Однією з центральних заяв саміту, як очікувалося, повинна була цілком логічно стати підтримка України у протистоянні російській агресії з конкретизацією подальших кроків демократичної міжнародної спільноти щодо формування умов для досягнення припинення вогню як проміжного етапу завершення конфлікту. Таке бачення розвитку подій окреслив після приходу до влади сам Трамп, який фактично змусив росію та Україну до початку переговорів, уперше за три роки повномасштабної війни. Нагадаємо, що українська сторона, на відміну від притворства Москви та намагання путіна усіляко нав’язати свої умови так званого «миру», що веде до фактичної капітуляції України, проявила максимальну транспарентність до ініціатив Вашингтона. Її повноважні представники брали активну участь у переговорах з представленням власного, цілком логічного та справедливого плану завершення війни. Певну рішучість проявили і європейці, сформувавши під проводом Великої Британії і Франції т. зв. «коаліцію охочих» для координації подальшої допомоги Україні та моделювання гарантій безпеки за умови припинення вогню. Утім адміністрація Трампа напередодні саміту дала чітко зрозуміти, що згади про Україну не повинно бути в підсумковому комюніке саміту. В іншому випадку США його не підпишуть. Виникли умови для своєрідного дежавю 2018 року, коли за підсумками саміту G7, який за збігом обставин теж проходив в Канаді, Трамп відкликав свій підпис під фінальним документом через розходження з позиціями інших учасників.
Не вдаючись до деталей перебігу дводенної зустрічі керівників групи країн G7 та запрошених делегацій з інших держав (що уже стало традиційним), в тому числі президента України, доводиться констатувати дві головних події, які дозволяють негативно оцінити підсумки цьогорічного саміту – якщо не повний провал, то суттєва невдача через невиконані завдання. Ідеться про фактичну «втечу» з саміту уже наприкінці першого дня Дональда Трампа, та анонсовану відсутність підсумкового комюніке щодо України. Все, на що спромоглися лідери шести держав-учасниць без Трампа – це прийняти шість окремих підсумкових документи (декларації) щодо окремих тем спільних інтересів та оприлюднення на сайті прем’єр-міністра Канади фінального документа (заява голови саміту), де Україна все ж згадана окремим абзацом без критики росії.
З огляду на апріорі непересічний характер події та її неоднозначні наслідки, враховуючи поточний стан світової системи міжнародних відносин, можемо сформулювати низку узагальнень.
- Західна система взаємодії перебуває на стадії рефлексивної залежності від інтересів та волі до дії керівництва США, утім змушена поступово відходити від неї. З усього комплексу взаємовідносин, які охоплювали Європу та США після Другої світової війни, а в їх основі були спільні цінності захисту свободи, демократії та лібералізму в усьому світі, залишається хіба що формальне збереження американських стратегічних озброєнь та військового контингенту в Європі. І то його Вашингтон збирається незабаром скоротити. Фактично військові бази в Європі потрібні США лише як проміжний пункт для подальшого перекидання сил і засобів в регіон Близького Сходу, де їх інтереси пріоритетні і незаперечні. Ніхто використовувати ці бази скажімо для війни з росією не буде. Це уже цілком чітко дали зрозуміти в адміністрації Трампа. Розуміючи це, керівництво Франції і Великої Британії розпочало опрацювання плану створення регіональної ядерної військової програми (європейського «ядерного щита»). До влади в США прийшли люди іншої ментальності, які загалом ставляться із зневагою до Європи, її безпекової слабкості та вірності ліберальним традиціям, лівизни поглядів значної частини європейських еліт, які в Америці сьогодні відверто переслідуються. Сьогодні Європа і США говорять «різними мовами». Цей факт потрібно усвідомити та прийняти, а тому – вчитися здійснювати відносини на зовсім іншому рівні взаємодії.
- «Втеча» Трампа з полів саміту в Канаді стала далеко не випадковістю, а спланованим кроком, принаймні незадовго до саміту, яким фактично американський лідер дав політичного ляпаса європейцям і канадійцям. Щодо останніх – відносини напруги і ставлення зневаги з Вашингтона очевидні. Безсилля Трампа у справі перетворення Канаду на 51-й штат та її активний дрейф в сторону Європи вилилися у таку собі спробу політично «погидувати», показати місце Канади та її нового лідера Майка Карні в міжнародній політиці та економіці, а фактично – зірвати провідний міжнародний саміт саме в Канаді. Це незважаючи на усю показово улесливо-запопадливу атмосферу, яку створили для особи Трампа канадійці та гості-європейці. Однак, Трамп не був би Трампом, якби не проявив свій нарцисизм в дії. Європейцям він висловив таким чином своє «фе» щодо їх непоступливості у питаннях митних тарифів, проблемності безпекового фінансування та загалом виявив традиційну зверхність американців.
- Можна скільки завгодно стверджувати про старечо-психоемоційну неповносправність Трампа, але цим не можна (і не варто) пояснювати світоглядні розлами між сторонами. Бо після Трампа до влади в США найімовірніше прийдуть не менш непередбачувані в своїй агресивності політики. Про базові ідейні розходження ішлось вище. До цього додамо відразу Трампа до багатосторонніх форматів переговорів. Незручний варіант колективної кооперації у форматі, скажімо, ООН, ЄС, НАТО для Трампа та його команди очевидний, бо на їх думку безперспективний і веде до продовження несення надмірного фінансового тягаря Сполученим Штатами. Часи, коли світова та європейська безпека оплачувалася коштом американських платників податків минули. І це, до речі, не лише прості слова представників сучасних американських еліт (причому двопартійні), але об’єктивна реальність, яка давно визрівала.
Трамп залишається насамперед бізнесменом, який пишається своїм стилем укладення угод, що насправді далеко не ним придуманий. Він надає перевагу двосторонньому вирішенню питань в стилі бізнес-угод, прибутки від яких – не ідеї та ефемерні обіцянки, а цілком реальні дивіденди, тут і сьогодні. Ідеться про класичну модель хижацького корпоративного бізнесу, де приватні інтереси сторін переважають будь які ціннісно-моральні аспекти угоди. Так є з Україною у випадку підписання угоди про надра, з якої сьогодні по суті глузують самі американці – глузують з надії офіційного Києва отримати бодай якість символічні гарантії безпеки навзамін виділеним для розробки ресурсам. Так є і щодо врегулювання російсько-української війни, в якій Трамп готовий уже заради тільки позірного перемир’я визнати Крим і захоплену частину України російськими і чимшвидше «дорватися» до багатств росії і відновлення широкомасштабної торгівлі. Так буде і щодо європейців. Вашингтон поступово відмовляється від гарантування безпеки Європи, зберігаючи тут стратегічну зброю лише для прикриття власних тилів і підтримки можливостей імовірного удару по противниках на Близькому Сході. Так буде і щодо Японії та Південної Кореї, де ще під час першої каденції президента Трампа американці ставили питання про скорочення фінансування власних систем ППО та скасовували військові навчання заради позірних перспектив примирення з Північною Кореєю, в основі якої – визнання де-юре північнокорейського режиму та його права на власну військову ядерну програму. Вам це нічого не нагадує? Так, це уже пропрацьована модель поведінки, яка сьогодні втілюється в життя щодо України і росії.
Саме тому зневага Трампа до партнерів по G7 в Кананаскісі, не стала випадковістю. Те, що Трамп начебто «не впізнав» Макрона, переплутавши його з Трюдо, губився при виголошенні промови за круглим столом офіційної зустрічі чи промовляв звичні сумбурні теради під час імпровізованої прес-конференції (на офіційну підсумкову прес-конференцію він не залишився) та інші «ляпи» відображають не стільки його імовірну деменцію, а світогляд. Йому просто не цікаве запропоноване логікою саміту персональне коло спілкування. Особливо Макрон, який дозволив собі піти всупереч інтересам та волі Трампа і напередодні відвідав з візитом підтримки Гренландію. Такого дипломатичного ляпаса Трамп точно не пробачить французькому лідеру.
Від бізнес-стилю Трампа в Кананаскісі виграв лише Кір Стармер. Зверніть увагу, усе конструктивне, що Трамп зроби в ході саміту – це одна лише торговельна угода, підписана з Великою Британією. Безумовно угода значима для обох сторін (особливо британської), адже передбачає скорочення мит на торгівлю для британських товарів з 27,5% до 10 %, а на товари аерокосмічної галузі та сталеливарної – до нульової ставки. Але навіть вона засвідчила – в США більше немає вічних союзників, тим більше друзів. Є лише бізнес-партнери. Визнання любові до британців якось поблідло на фоні епічно-символічного падіння папірців з текстом щойно підписаного договору з ними ж з рук Трампа під час спільного з Стармером виходу до преси.
- Отож, яке комфортне коло спілкування цілком підійшло би Трампу в ході схожого саміту? Напередодні він сам зазначив – це насамперед президент росії путін. Трамп висловив парадоксальний щирий жаль щодо виключення росії з числа країн G7 (колишньої групи G8), яке відбулося ще у 2014 році за наслідками анексії Криму, і заявив, що війни в Україні сьогодні не було б, якби росія залишилася в складі цієї групи. Для Трампа характерне самоосмислення як світового лідера. Тому очевидно, він волів би бачити поряд за столом переговорів насамперед на його думку провідних лідерів – путіна і Сі Цзінь Піна, які сьогодні апріорі за своїм впливом йому цікавіші. Він розглядає їх як первинних бізнес-партнерів та пишається «чудовими» стосунками. Справа в тому, що через активні контакти з ними Трамп намагається вибудувати максимально комфортну для себе матрицю американської зовнішньої політики, за якої, як він думає, Вашингтон може впливати на усі світові процеси, насамперед на цих своїх пріоритетних партнерів. Він прагне не тільки вигідно торгувати з ними, але й контролювати їх дії через розподіл сфер впливу в світі та через них впливати на інші держави. Однак Трамп не враховує того, що аналогічні прагнення та інтереси мають Москва і Пекін та не помічає, що згадані лідери просто використовують його «революцію» в сучасній політиці та економіці для посилення власної влади та просування інтересів в світі (путін – насамперед в Європі, Сі – в Азії та Африці). Тому таке світове геополітичне тріо можливе як своєрідна рада гегемонів, але короткочасне та безперспективне.
Тут важливий момент – прагнення Трампа до авторитарної влади, його ментальна «спорідненість» із згаданими персонами диктаторів. Головна проблема Трампа як політика і лідера в тому, що, на відміну від путіна, Сі, Ина та навіть Ердогана, він авторитарної влади ніколи не отримає. Влада президента США обмежена Конституцією, термінами та демократичними процедурами. Попри намагання щось з цієї тріади змінити, йому це не вдасться. Американське суспільство та еліти – все ж не китайці та не росіяни, вони з іншим світосприйняттям. Це головна екзистенційна проблема Трампа на внутрішньому та зовнішньому рівні його політики. Він це добре розуміє. Водночас йому фактично ментально чужа європейська колективістсько-бюрократична система прийняття рішень, що постійно нагадує про необхідність дотримання демократичних процедур, які він ненавидить, але змушений їм підкорятися. Тому «втеча» з Канади стала своєрідною «втечею від реальності», некомфортної, нецікавої та непевної.
- «Втеча» Трампа з саміту автоматично означала скасування погодженої зустрічі з президентом України Володимиром Зеленським. Очевидно, в умовах поточної проросійської політики Вашингтона зустріч із Зеленським не була надто бажаною. Україна не входить в систему міжнародних пріоритетів Трампа і його команди, але вони не можуть ігнорувати російсько-українську війну. Насамперед тому, що вона стоїть на заваді відновленню повноцінних відносин з росією. Водночас у стосунках з останньою спостерігається цікавий факт – певна непослідовність поведінки адміністрації Трампа, що для його стилю менеджменту загалом не дивно. Ситуація виглядає так, що Трамп поспішив покинути саміт G7 в Канаді і не залишився на середу, для того, щоб серед іншого, вкотре поговорити по телефону з путіним. Однак, попри традиційно висловлене американським президентом задоволення від розмови з російським диктатором, сам Трамп повідомив, що відмовив путіну в його пропозиції стати посередником між Ізраїлем та Іраном. Причому відмовив в доволі грубій формі. Мовляв, «розберись спершу з війною в Україні, тоді ставай посередником в інших війнах». Фоном до цих слів стала несподівана для Москви раптова та однозначна відмова Вашингтона напередодні саміту в Канаді відновлювати консультації з поновлення дипломатичних контактів і співпраці між країнами. Очевидно, що такі здавалося б антиросійські дії контрастують з прагненнями повернути росію до складу Великої сімки та іншими проросійськими пасажами Трампа. Але у цьому весь Трамп. Він користується методами створення ефектів невизначеності та несподіванки, намагаючись тримати і союзника, і опонента в стані напруги до останнього. Ілюстрація – слова на прес-конференції щодо імовірності приєднання США до війни проти Ірану: «Можливо так, можливо ні. Знаю тільки я».
Такі слова відносно недавно ми вже чули щодо України та її підтримки. Сьогодні остання поставлена на паузу, як і антиросійські санкції (принаймні до липня), що, на думку Трампа, дозволяє зберегти присутність росії в переговорному процесі. Утім така непевність позиції Трампа, як не дивно, може бути вигідна Україні. Це засіб Вашингтона тримати на «короткому повідку» опонентів і конкурентів, наглядати за імовірними партнерами, серед яких росія. Трамп наразі ще може собі дозволити такі міжнародні «вибрики», адже у нього вистачає достатньо впливу та стабільності в середині країни і за кордоном. ПОКИ ЩО.
- Трамп продовжує вірити в росію, яка ніби то хоче миру. ПОКИ ЩО. Принаймні до осені поточного року. Доти очевидно не буде зі сторони США жодних додаткових санкцій. Трамп фактично дає путіну карт бланш на припинення війни на його умовах. З точки зору здорового глузду це виглядає як амністія злочинця-рецидивіста. Якщо Україна вистоїть, за допомогою залишків американської допомоги і європейських дотацій, звичайно, а російська економіка ще додатково підсяде до осені, отоді Трамп сподівається говорити з усіма сторонами в зовсім інших умовах і таки втілити свою заповітну мрію всесвітнього миротворця. Утім і в самого Трампа до осені позиції ризикують послабшати. Осінь – пора урожайна, в політичному плані також. Пора напруги, виступів спротиву, політичних пертурбацій, в тому числі дуже імовірно з посиленням невдоволення діями Трампа в Конгресі та поглибленням розколів в його ж адміністрації. Найближчим каталізатором стане підсумок ізраїльсько-іракської війни та роль особисто Трампа в ній. Тому українцям як завжди вготована одна доля – не здаватися і вистояти. Нам не звикати. Міжнародна політична осінь обіцяє бути цікавою – напруженою і певною мірою непередбачуваною, з новими шансами і для України.
- Показовий відхід США від активної допомоги Україні у війні та наростання критики Сполучених Штатів на адресу європейських партнерів безумовно посилює позиції росії, керівництво якої, намагаючись втримати американців у переговорному процесі, тепер усіляко прагне виставити головною загрозою країні Європу, традиційно НАТО та навіть ЄС. Саме цього прагне і Трамп – полишити Європу і росію фактично наодинці розбиратися один з одним, виторговуючи для себе в кожної з сторін преференції за підтримку. При цьому такі торги ведуться сьогодні нажаль насамперед коштом України. Москва посилює гібридні атаки на окремі країни Європи та використовує давніх союзників-«шісток», типу Орбана і Фіцо, для поглиблення розколу в рядах ЄС і НАТО, їх дискредитації та як наслідок – послаблення допомоги Україні. Проросійські парламентські сили в Німеччині, наприклад, керівництво якої дуже хоче перебрати лідерство в НАТО, активно тиснуть на Фрідріха Мерца з вимогою відновити контакти з путіним. Тому «домашнє завдання» з реальної (а не декларативної, як звично) розбудови повноцінної автономної системи регіональної безпеки для Європи як ніколи актуальне. Питання стоїть уже не про невизначене «завтра», а про «тут і сьогодні», бо «завтра» може бути уже зовсім іншим, на полі бою. Сьогодні можна лише помріяти, щоб Європа у військовому плані почала діяти хоча б віддалено приблизно так рішуче та одноосібно проти агресора, як Ізраїль проти свого екзистенційного ворога номер один Ірану, по суті ігноруючи думку США.
Саміт НАТО в Гаазі 24-25 липня покликаний стати доленосним для організації та чітко показати його здатність до ефективності в нових умовах. І тут «втеча» Трампа уже не стане несподіваною прикрістю, як під час саміту G7 в Кананаскісі, а шокуючим доленосним провалом, в умовах якого славнозвісна українська приказка «Або пан, або пропав» набуде загальноєвропейського контексту. Її актуальність зростатиме і для президента США, утім наскільки оперативно і дієво він відреагує на помилковість своєї поточної позиції – питання риторичне.
Відсутність спільного фінального комюніке саміту щодо України та її протистояння російській агресії безумовно засмучує, але не є фатальним. Значно важливіші позиції уже неформальної «шістки» держав усе ще формальної G7, які залишаються вірними підтримці України. Усе ж учасники саміту констатували необхідність тиску на росію щодо припинення вогню, зокрема, можливість запровадження санкцій, та погодили подальшу підтримку України. Без конкретики, переважно усно, а окремі учасники запропонували чергову військову та фінансову допомогу. Утім, безумовно, головні питання після саміту – який ступінь готовності до цієї підтримки та перспективи подальшої стратегії тиску на агресора, так і залишились без відповіді. Говорячи футбольною термінологією, м’яч на полі європейців. Трамп свої несподіваним від’їздом у розпал саміту дав їм рішучий політичний пас, яким вони повинні скористатися. Іншого виходу немає ні в них, ні в Європи, ні само собою в України.
Андрій ГРУБІНКО,
для «Української лінії»
