«А серце обох цих царів буде на лихе, і при одному столі вони будуть говорити неправду, але не буде успіху, бо кінець буде ще відкладений на означений час» (БІБЛІЯ, Книга пророка Даниїла, гл. 11, вірш 27)
Вказана цитата з Святого Письма наводить на думку про характер і сутність сучасних спроб двох представників «сильних світу цього» швидко і з максимальною вигодою кожен для себе, проте безуспішно, вирішити надзвичайно складний, наймасштабніший військовий конфлікт сучасності –російсько-українську війну.
Чергова телефонна розмова президентів США Дональна Трампа та російської федерації володимира путіна, що відбулася 19 травня, означила початок нового етапу складних міжнародних дискусій щодо врегулювання російсько-української війни. Вона підтвердила серйозні зміни в позиції керівництва США, які можуть мати потенційно фатальні наслідки насамперед для нього самого, а також спричинити кардинальні зрушення в світовій політиці, одним з епіцентрів якої залишається Україна. Джерелом змін стала одна людина, яка чи то за своєю величчю, чи то слабкістю впевнено завойовує звання найбільш суперечливої фігури сучасності. Ця людина – Дональд Трамп.
Згадана телефонна розмова відбулася по «гарячих слідах» стамбульських зустрічей українських посадовців з представниками Туреччини, США і делегації росії. Переговори з останніми відбулися за ініціативи країни-агресора та на вимогу Трампа. Утім візит особисто Володимира Зеленського в примарній надії зустріти в Стамбулі путіна, який, до слова, й ініціював цей раунд переговорів, не приніс жодних видимих результатів навіть у справі тимчасового припинення вогню, окрім надії на безумовно завжди важливий та актуальний взаємний обмін полоненими.
Варто нагадати, що передісторія зазначених телефонних перемовин Трампа з путіним відзначається надзвичайною насиченістю та водночас неоднозначністю. З проходом до влади 20 січня 2025 року нова адміністрація США одразу означила різкий поворот в політиці щодо врегулювання війни в Україні. В його основі лежить зміна ролі Сполучених Штатів з провідного союзника України на арбітра між сторонами конфлікту. Саме так, підіграючи російським наративам, усе частіше почали називати російську військову агресію проти України у Вашингтоні, відмовившись називати агресора агресором. Проголошення концепції «мир через силу» у Вашингтоні був реалізований в односторонньому порядку – тиск не на винуватця агресії, а на жертву як слабшу сторону. США відмовилися підтримувати антиросійські резолюції в ООН, ситуативно опинившись в доволі несподіваній когорті держав-паріїв сучасності, на зразок Білорусі, Північної Кореї та окремих африканських країн. Дійшло до того, що українська сторона з явної жертви агресії перетворилася, в розумінні Трампа і його оточення, на винуватця війни. США вийшли з міжнародного механізму розслідування злочинів, скоєних російською федерацією на території України. Безумовно така позиція Трампа – давнього шанувальника «таланту» путіна, шокувала цивілізований світ і навіть здається самого володаря кремля, та в своїй водночас безглуздості і загрозливій реалістичності цілком вдало вписалася в загальний контекст анти європейської та імперської агресивної риторики нового правителя Білого дому.
Трамп ще до обрання президентом однозначно поклав відповідальність за війну в Україні на свого попередника Джо Байдена («Це не моя війна») і заявив, що війна в Європі – це не війна американців, а справа європейців, які повинні гарантувати власну безпеку. При цьому передвиборчий політичний популізм дозволив Трампу винайти абсолютно нереалістичну формулу «припинення війни за 24 години» та «припинення війни за один дзвінок путіну». Як бачимо, ні одне, ні інше гасло цілком прогнозовано не спрацювало і виявилося пустопорожнім популізмом. Певну надію на швидкий результат у вирішенні конфлікту дала телефона розмова Трампа і путіна 12 лютого, яка мала швидше ввічливо-консультативний характер. Однак сторони лише домовилися розпочати контакти команд. При цьому парадоксально, що адміністрація Трампа спершу не бачила учасниками переговорів з росією ні Європу, ні саму Україну. Делегацію США на дипломатичних переговорах очолив будівельний маклер Стів Віткофф – давній соратник Трампа по бізнесу, який реалізує стратегію комунікації з росіянами в стилі бізнес-угоди. У пресі заговорили про московський слід в біографії Трампа, а запущене в мережу начебто КГБшне прізвисько Трампа «агент Краснов» стало показовим відображенням його русофільської політики.
Логічним наслідком проросійської налаштованості Тампа, помноженої на задавнену антипатію до Зеленського, стала скандальний прийом президента України в Білому домі 28 лютого, який, до слова, виявився безпрецедентним в історії США та не так зганьбив за зрежисованим сценарієм трампістів особисто Зеленського, як самого Трампа. Адже після демонстрації президентом України фотоальбому змордованих військовополонених українців в російському полоні, публічні звинувачення лідера держави, на яку абсолютно безпідставно напали, в небажанні припинити війну, для незаангажованого глядача виглядали абсолютно абсурдно та цинічно. Спроби адміністрації Трампа виправдати росію як агресора стали системними і цілеспрямованими. Вашингтон уперше пішов на безпрецедентний крок – на тиждень зупинив затверджене ще президентом Байденом постачання зброї та розвідувальний даних для ЗСУ, що ледь не коштувало оточення українських військ на Курщині та їх відходу з більшості територій регіону.
На цій хвилі 18 березня за ініціативи американської сторони відбулася друга телефонна розмова Трампа з путіним, яка, як звично для стилістики дипломатичних перемовин першого, стала «надзвичайно успішною». Досягнута конкретна домовленість про припинення ударів Росії по «енергетичній інфраструктурі» (за версією Кремля) чи проти «енергетики та інфраструктури» (за повідомленнями з Білого дому), стала здавалося першим видимим успіхом нової американської дипломатії, що утім виявився ілюзією. Обстріли України російськими військами не лише не припинилися, але набрали нових темпів. Ганебна реакція Вашингтона на прицільний удар російської балістичної ракети Іскандер-М по дитячому майданчику в Кривому Розі посеред дня 4 квітня (загинуло 9 дітей), в якій не зайшлося місця для прямого засудження дій агресора, підвело червону риску під рівнем моралі чинного керівництва США, яке намагалося будь що запопадливо уникати критики москви, випрошуючи хоча б мінімальні поступки злочинного режиму путіна. При цьому Білий дім з легкістю готовий юридично визнати анексію Криму росією та захоплення чотирьох областей України від 2022 року. Вихід за межі здорового глузду коштував адміністрації США двох знакових подій – відставки «за особистим бажанням» посла в Україні Бріджит Брінк, яка так і не змогла адаптуватися до абсурдного стилю нового керівництва і стрімкої деградації американської дипломатії, та фактичний розкол в рядах самого оточення Трампа по лінії тактики тиску на сторони війни в Україні. Одне його угруповання неформально очолив головний переговорник з кремлем та Іраном Стів Віткофф, який погодився з аргументами про офіційну передачу росії Криму та інших захоплених територій, інше – держсекретар Марко Рубіо та уже колишній радник Трампа з національної безпеки Майкл Волц, сенатор Ліндсі Грем, які намагаються стримувати та згладжувати деструктивні інстинкти і наміри Трампа знехтувати міжнародним правом та утриматися від абсолютних поступок вимогам росії. Утім продовжує поєднувати їх одне – непорушний наразі авторитет Трампа, якому належить остаточне рішення з будь якого питання державної політики, навіть, як виявилося, рівня напору води в домашніх кранах американців.
Згода керівництва України на підписання договору про спільний видобуток корисних копалин з американцями, на якій наполягав Трамп, відмова росії від продовження т. зв. «перемир’я», тиск лідерів європейських країн на керівництво США призвели до зближення позицій Києва і Вашингтона. Принаймні критична риторика на адресу України та її керівництва зійшла з публічної авансцени, а особиста зустріч Трампа і Зеленського в Соборі Святого Петра у Ватикані 26 квітня мала наслідком перше за період нової адміністрації рішення про звернення до Конгресу щодо виділення коштів на додаткові озброєння для України. Зрештою 30 квітня урядовці обох країн підписали Угоду про корисні копалини, що створює перспективи для спільного видобутку та розподілу прибутків від сировинних ресурсів на території України, яку Верховна Рада уже встигла ратифікувати. Після відмови путіна продовжувати триденне перемир’я, приурочене до дати завершення Великої вітчизняної війни 9 травня, постало питання про прийняття Конгресом закону про антиросійські санкції, розробленого близьким соратником Трампа та водночас проукраїнським сенатором-республіканцем Ліндсі Гремом і сенатором-демократом Річардом Блументалем. Утім телефонна розмова 19 травня за своїм змістом знову визначила нові параметри американської позиції щодо російсько-української війни.
Отож, «на столі» телефонних перемовин від американців лежали ключові пропозиції про запровадження режиму припинення вогню хоча б на 30 днів, початок переговорів між сторонами (за міжнародного посередництва) щодо мирної угоди та організація особистої зустрічі Трампа і путіна. Одразу зазначимо, нічого з цього під час телефонної розмови у повній мірі погоджено не було.
Насамперед варто розпочати з офіційних заяв обох сторін. Першим поспішив вийти до преси володимир путін, що не дивно. Диктатор прагнув окреслити свою позицію та створити видимість договороздатності. На ньому лежав значно менший груз від результатів цих перемовин, в яких був зацікавлений насамперед Дональд Трамп. Путін заявив про готовність до подальших переговорів про припинення вогню та перемир’я, але з умовою попереднього визначення конкретних вимог, головна з яких залишається незмінною – це ефемерні і водночас широкі вимоги «усунення першопричин війни». Ці вимоги відомі ще з стамбульських перемовин 2022 року і не мають нічого спільного з реальністю (денацифікація, нейтральний статус України та інша маячня). Першою стадією укладення мирної угоди в кремлі вважають підготовку двостороннього російсько-українського меморандуму.
Зрештою прагнення президента США якнайшвидше закінчити цю за його словами «криваву лазню» в Україні визначило характер перемовин та вплинуло на рівень їх результативності. Трамп виявився традиційно більш красномовним і назвав переговори «вдалими». Головні його тези: Трамп продовжує вірити у бажання путіна до досягнення миру та переконаний, що росіяни не затягують переговорний процес; «негайний» початок прямих українсько-російських переговорів про припинення вогню та завершення війни, місцем яких може стати Ватикан; США вийдуть з переговорного процесу, якщо не буде швидкого істотного результату перемовин; США не будуть запроваджувати нові санкції проти росії, щоб не завадити переговорам про мир, але у майбутньому їх запровадження не виключене; США можуть розглянути питання про збільшення постачання зброї Києву, але вірять у те, що з досягненням домовленостей такий крок стане непотрібним; наявний великий потенціал для розвитку торгівлі з росією, на що Трамп покладає великі надії, але це можливо після припинення вогню; і квінтесенція – через 2-4 тижні можна буде сказати, чи робить Україна достатньо для припинення конфлікту і досягнення миру.
З огляду на зміст оприлюднених заяв та контекст самої телефонної бесіди лідерів двох держав можна зробити низку узагальнень щодо трансформації позиції саме президента США та комплексу її наслідків. Отож, по порядку.
1. Насамперед варто врахувати, що Дональд Трамп є продуктом свого часу, особистісно сформованим в умовах періоду «холодної війни», блокового протистояння, під час якого сторони-опоненти, незважаючи на гостру конкуренцію, все ж поважали один одного. Поважали, бо боялися. Боялися ядерного конфлікту і чергової світової війни, перемога в якій не була гарантована нікому. Тому Трамп та його покоління виховане на таких почуттях до росії, яка для західного не надто інтелектуально заглибленого обивателя стала синонімом Радянського Союзу (СРСР). Україна як частина цієї колишньої імперії не до кінця сприймається численними представниками західного істеблішменту як повноцінна, суверенна держава. Після розпаду СРСР її розглядали як своєрідний «лімітроф Європи» «державу з сумнівним потенціалом, буферну чи сіру зону між росією та власне Заходом, яка покликана стати «нічийною землею», фактором стримування можливих відроджених апетитів оновленої московської імперії. Так воно й трапилось з приходом до влади КГБ-шної команди на чолі з путіним. Звідси і твердження Трампа про те, що «сторонам відомо лише те, що відомо тільки їм». Для Трампа інше має мало значення. Курс історії України він не проходив і не збирається проходити. Звідси і повне нерозуміння глибинних основ російсько-українського екзистенційного конфлікту як зіткнення двох світів, двох цивілізацій. Зрештою, щодо цього питання його нема кому хоча б ретроспективно проконсультувати, бо в США схоже скоро не залишиться професури загалом, яка активно емігрує в Канаду і Європу, втікаючи від урядових переслідувань вищої освіти і науки.
Схожі погляди притаманні чинній американській владі і щодо держав Балтії, усієї Східної та навіть частини Центральної Європи, інших регіонів, де російський (радянський) вплив у різній мірі був (чи є) відчутним. Американський президент живе застарілими ментальними наративами, в яких Україна як незалежна держава є явищем другорядним, випадковим, малозначущим для Європи. Україна по суті не потрібна Трампу, а розглядається лише як можливий сировинний придаток. До речі, у цьому його погляди разюче схожі з путіним, який розглядає Україну як виключно ресурсні території. Тому в України та її керівництва немає «карт», і це не тільки даність слабкості держави, а нехтування нею як значущим суб’єктом геополітики. У цьому великий прорахунок Трампа та його адміністрації, короткозорість, яка може призвести до краху їх впливу в Європі і світі.
2. Для яскраво вираженого Трампа-егоцентриста першорядну роль відіграють персоналії. Путін – об’єкт наслідування Трампа , якому можна без перешкод навіть захоплюватися його дружиною Меланією. Яка ще можлива більша довіра до особи, яку він неодноразово називав другом ще у період своєї першої каденції? Путін, Сі Цзіньпін, Кім Чен Ин, Реджеп Ердоган – сучасні лідери своїх країн, які є кумирами Трампа. І він це не приховує. Його не бентежить, що усі вони є диктаторами з необмеженою владою, бо остання є головною метою правління самого Трампа. Він пробує будувати авторитарну модель в США, руйнуючи і саму державність своєї країни, і демократію в світі. Тому Європейський Союз та інші міжнародні організації, побудовані не на принципі диктату, а демократичного консенсусу, виходять за рамки ментально-політичного світосприйняття Дональда Трампа.
3. Звідси переконання, що сильним лідерам великих держав можна все. Трамп – яскравий націоналіст та імперіаліст водночас. Опонент глобалізації на ліберально-демократичних началах, він переконаний в ефективності застосування старого-доброго принципу «розділяй і владарюй». Те, що можна великим державам, не можна малим. Тому поширена в західній пресі інформація про неофіційний розподіл глобальних сфер впливу між США, Китаєм і росією може бути цілком в дусі Трампа. Про це, зокрема, свідчить прагнення приєднати до США Канаду, Панамський канал і Гренландію, розділивши, зокрема, з росією ресурси Арктики і вплив в Європі. Тому для Трампа погодитися на передачу росії Криму і скільки завгодно областей України, бодай навіть повністю не захоплених російськими військами, не становить особливої проблеми. Інша справа, що це шлях до повної руйнації міжнародного права і відкриває «ящик Пандори» для хаосу та численних конфліктів у всьому світі.
Озвучені плани виводу з Європи американських військ, виходу з НАТО внаслідок недостатнього фінансування частки європейських партнерів, скорочення дипломатичних представництв також засвідчують намагання якщо не економічно, то бодай військово і політично дистанціюватися від Європи і скинути на її уряди проблему російської загрози. Концептуально позиція Трампа не змінилася. Російсько-українська війна – це не його війна, не війна Америки, а війна Європи і він якнайшвидше прагне з неї вийти. Тому то і намагання розпочати переговори України і росії фактично без їх рішення. Початок переговорів оголосив, а запитати сторони про їх згоду свідомо забув. Головна мета такого поспіху банально-прагматична – бізнес.
4. Водночас Трамп коштом здачі українських інтересів, призупиненням її активної підтримки та відновленням співпраці з росією прагне вирвати її з «тенет» впливу Китаю, який наростає, і зробити своїм головним союзником у протистоянні Пекіну. Однак цим самим адміністрація Трампа повернула визнаного на міжнародному рівні агресора за стіл переговорів, легітимізуючи його дії і толеруючи безкарність. Руйнуються засадничі принципи міжнародного права, а політична доцільність, породжена інтересом великих держав, заміняє собою правила міжнародного світопорядку. Світ уже це неодноразово проходив, що приводило до дуже сумних наслідків.
5. «Бурити! Бурити і ще раз бурити, – передвиборче гасло Трампа, яке стрімко втілюється в його міжнародній політиці. Серія «дипломатії корисних копалин» є тому підтвердженням. Природні ресурси росії суто географічно неспівмірні з ресурсами України, що теж є фактором переваги москви як пріоритетного партнера. Плюс звичайно привабливість торгівлі цими ресурсами. В адміністрації Трампа наразі перемогла позиція Віткоффа та інших ділків, які прагнуть відновлення нормальних відносин з росією. Тут нічого особистого, чистий бізнес. Трампа манить спрага до швидкого поновлення та розвитку безперешкодної торгівлі з рф і звичайно перспективи видобутку багатих корисних копалин росії, частку на які він сподівається отримати. Головна проблема дипломатичного стилю Трампа в тому, що в його основі лежать інстинкти азартного бізнесмена та інтуїція, а не реалістичні оцінки ситуації. Так справжня дипломатія не працює, тим більше на світовому рівні.
Варто зауважити, що з перших днів при владі Трамп докладає чимало зусиль до відновлення енергетичних проектів постачання російського газу до Європи, де очевидно отримав обіцянку мати левову частку прибутків «Газпрому». Американські капітали, в тому числі з родини та оточення трампів, намагаються отримати частки власності нафтопереробних компаній в Європі, де все ще зберегли капітали російські корпорації. Ідеться насамперед про відповідні потужності в Німеччині, що перебувають у власності «Роснєфті». Україна заважає Трампу торгувати з росією. Своєю непоступливістю офіційний Київ руйнує плани швидкого відновлення «Business as usually» команди Трампа. Тому то ми уже тривалий час чуємо щоденну мантру про те, що у випадку неготовності чи небажання сторін до переговорів та укладення угоди США начебто просто вийдуть з переговорів. Так простіше – вийти з переговорів, зняти з себе відповідальність за їх результат та відкрити «шлюзи» для повноводної торгівлі в росією. Хоча досі це було звичайним блефом.
Отже, поточний стан російсько-української війни визначає для США усього два можливих варіанти стратегії: 1) вийти з переговорів як посередники, можливості яких для примирення сторін вичерпані; 2) повернутися до підтримки України та працювати спільно з Європою на поразку росії. Для цього необхідно якнайшвидше запровадити «драконівські санкції» за Законом Грема-Блюменталя.
Якщо Трамп все ж остаточно обере перший варіант, США зазнають колосальних іміджевих втрат, їх вплив в Європі та світі загалом буде остаточно підірваний і вони по суті перестануть бути державою глобального охоплення. Американцям як представникам морської держави варто нагадати відому фразу з вчення класика світової геополітики Хелфорда Макіндера, написані на початку ХХ ст.: «Хто володіє Хартлендом – той володіє Євразією. Хто володіє Євразією – той володіє світом». В основі такого Хартленду, тобто Серцевини світової політики, лежить Україна. Чим швидше це усвідомлять усі західні еліти, тим краще для них та всього світу. Путін і російські еліти загалом це уже давно зрозуміли. Продаючи путіну базові принципи міжнародного права, а з ними й інтереси України, продаючи путіну в ширшому сенсі безпеку Європи, Трамп продає Америку, міжнародний вплив США, який в сучасних умовах світової політики відновити буде неможливо.
Головним позитивним результатом відходу американців з Європи є зміцнення незалежності самих європейців – можливостей безпеки та оборони, довгоочікуване формування єдиного регіонального ринку озброєнь. Символічно, що наступного дня після розмови Трампа і путіна, 20 травня керівництво ЄС оголосило про запуск військово-промислової програми SAFE (Security Action for Europe) – програми пільгового кредитування закупівлі державами Європейського Союзу та окремих держав-партнерів озброєнь, вироблених підприємствами ЄС на загальну суму 150 млрд. євро. Україну включили до складу таких держав-партнерів. SAFE стане частиною ширшої програми зміцнення безпеки та оборони ЄС ReArm Europe 2030 вартістю 842 млрд. євро., значна частина якої повинна піти на військове постачання для потреб оборони України. Приєднання до неї Великої Британії, передбачене Угодою про співпрацю з ЄС від 19 травня, у перспективі переорієнтує військово-промисловий комплекс цієї атлантичної та проамериканської держави повністю на європейський напрям зовнішньої політики.
Стратегія Трампа відірвати росію від Китаю є безперспективною. Залежність москви від Пекіна в оборонній сфері дійшла критично далеко. Росія навзамін військової допомоги серед іншого сприяє активному проникненню Китаю в Арктику і допомагає КНР збільшувати ядерний арсенал та фактично готуватися до війни з США. Сподівання Трампа на отримання великої частки у видобутку і реалізації російських корисних копалин можуть стати для нього великим розчаруванням через неухильне зростання впливу Китаю на економіку росії. Уже навіть дійшло до того, що росія повним ходом кілька років купує в КНР харчі, бо свої виростити не в змозі. Нема коли «копатися в землі», руським треба воювати. Тому й нестачу картоплі у 2024 році покривають китайською. І це лише початок.
Запровадження норм санкційного Закону Грема-Блюменталя спрямоване не стільки проти росії, як проти Китаю як держави, яка забезпечує основні схеми обходу росією західних санкцій та є фактичним бенефіціаром сучасної російської державності. Мита на 500% покликані підірвати економіку Китаю і добити економічний потенціал росії у найближчій перспективі. Переконати європейців відмінити (хоча б частково) санкції проти росії – річ нереальна, якщо тільки не буде досягнуто угоди про припинення вогню на тривалу перспективу чи мирову угоду. А це вже сьогодні виглядає з грані фантастики. Росія фактично розпочала чергову хвилю наступу на терени України. В умовах переорієнтації Європи на військову економіку послаблення санкцій проти агресора за умов продовження бойових дій точно не буде. До того ж більшість з них буде продовжена і на певний період повоєнного відновлення. Чи варто Трампу працювати в таких умовах над відновленням торговельних зв’язків з росією та її автоматичним посиленням – запитання риторичне. Тут головним фактором стане лише особистий фінансово-економічний інтерес чинного президента США та його сім’ї.
Якщо спершу вірилося, що Трамп блефує, то тепер сумніви розвіялися –стратегія умиротворення агресора цілком реально розглядається ним як можливий механізм припинення російсько-української війни. Водночас прикметно, що уже за два дні після розмови з путіним, а саме 21 травня, Трамп особисто заявив про те, що не вірить у прагненням путіна завершити війну. Тобто стратегія умиротворення йому потрібна швидше як механізм виходу США з переговорного процесу за умови неможливості досягнути перемир’я чи хоча б припинення вогню. Того ж дня росіяни категорично заявили про неможливість визначення будь якого терміну припинення вогню і зосередження на підготовці меморандуму з своїми пропозиціями щодо мирного вирішення конфлікту. Які це будуть пропозиції – усім давно відомо. А вже 23 травня міністр закордонних справ рф лавров заявив про неможливість проведення чергового раунду українсько-російських мирних переговорів у Ватикані. Таким чином по усіх ключових пунктах телефонної розмови з путіним Трамп отримав відмову. Йому залишилося радіти хіба що початку процесу обміну полоненими, який став єдино можливим для виконання в теперішніх умовах. Тому відмова Білого дому від запровадження додаткових санкцій проти росії зазнала повного фіаско.
Незважаючи на тривалі погрози, Трамп таки не вийде з переговорів. Принаймні навколо нього в адміністрації та в Республіканській партії ще залишились притомні люди, які спробують дієво вплинути на його рішення. Судячи з внутрішньополітичної ситуації в США та останніх дипломатичних кроків Держдепартаменту, керівництво якого на чолі з Марком Рубіо природньо прагне зберегти активну роль США на світовій арені, американці не вийдуть повністю з переговорного процесу. Незважаючи на попередні заяви Білого дому про відмову підтримати спільну антиросійську заяву Великої сімки, 22 травня США долучилися до спільної заяви групи, у якій підтримали Україну, засудили війну РФ проти України, та наголосили, що росія не отримає свої заморожені фінансові активи, поки не припинить агресію та не компенсує шкоду, яку вона завдала Україні. Помітні намагання американців дієво впливати на організацію наступного етапу переговорного процесу. У Вашингтоні поставили москві вимогу виключити з складу їх делегації на переговори одіозних та недоговороздатних осіб, насамперед одіозного помічника путіна Володимира Мединського.
Не можна не врахувати знакових процесів у динаміці формування позиції Китаю, щодо якої можна виокремити певні оптимістичні для України нотки. Зокрема, Пекін чинить тиск на москву щодо необхідності прийняття пропозиції України і Заходу про встановлення 30-денного режиму припинення вогню, яку, як зазначалося, росіяни на днях публічно відкинули. Спостерігається певне зближення позицій США і Китаю на фоні активізації дипломатичного переговорного процесу та взаємного зниження мит. Ключі від збереження здатності росії продовжувати війну лежать в Пекіні. Тому то Трамп і зволікає із запровадженням «драконівських санкцій», які зачіплять інтереси Китаю. Двостороння домовленість цих наддержав може дуже швидко поставити на місце зарозумілого диктатора в кремлі і покласти край війні в Україні уже за кілька днів. Залишається дочекатися моменту наявності політичної волі та завершення процесу переділу світових сфер впливу в умовах повернення до домінування практики Realpolitik у міжнардних відносинах.
Як і очікувалося, центром антиросійської лінії в керівництві США стає Конгрес, який поступово відновлює свою роль повноцінного центру влади після спроб Білого дому повністю підім’яти його під себе через більшість в обох палатах. Спершу не вийшло з судами, тепер і з законодавцями. Як не крути, диктатури в Трампа встановити не виходить. Не той рівень суспільства і державного механізму, що в тій де росії чи Китаї. Сенат США, де сформувалася міжпартійна конституційна більшість на підтримку проєкту Закону Грема-Блюменталя, висловив готовність якнайшвидше запровадити нові санкції через відсутність кроків росії для припинення війни в Україні і в ультимативній формі зажадали від путіна кроків щодо досягнення припинення вогню.
Америка завдяки відповідальності більшої частини політикуму, гуртуванні конгресменів і тиску міжнародних партнерів отримує шанс поступово одужати від хвороби дикого трампізму, відновлюючи власний імідж лідера в Європі і світі. Трамп та його адміністрація повинні припинити експерименти з поступками путіну, бо це шлях в нікуди, який лише збільшує апетити диктатора. В іншому випадку Україна невдовзі цілком імовірно може знову стати причиною імпічменту президента Трампа. Йому варто нарешті зрозуміти, що путін використовує його прагнення та інтереси виключно у власних цілях –з метою затягування часу для підготовки до подальшої агресії, а головний інтерес росії залишається незмінним – максимально послабити США як головного екзистенційного ворога, працюючи на підрив іміджу Вашингтона як центру світового впливу.
При цьому не варто недооцінювати роль Східної Європи та насамперед України в європейській та світовій політиці, адже її головною «картою» є потужна армія, стійкий до агресії народ і як наслідок здатність стати останнім оплотом проти наступу диктатури для Європи і всього колективного Заходу. У випадку падіння цього оплоту і порятунку росії від наразі неминучої деградації та розвалу штучно сформованої імперії, ніякі Трампи з їх амбіціями їй будуть уже не потрібні.
Андрій ГРУБІНКО,
для «Української лінії»
