Війна, для сучасної росії, стала не просто політичним інструментом. Це ядром нової «релігії», — розлогої системи вірувань, ритуалів і символів, призначених легітимізувати владу й цементувати суспільство довкола культу насильства. Практично у всіх виступах власника кремля, особливо напередодні “сакральних дат”, повторюються однакові наративи про «священну боротьбу» й «мучеників», що перетворює агресію на моральний обов’язок. Її ж легітимізація відбувається за рахунок підсилення радянського міфу “Великої перемоги” підсиленого культом “победобєсія”, що створює безперервну лінію від 1945 р. до сьогодення, а будь-який сумнів у «історичній місії» оголошується зрадою національних інтересів.
Теза про «мучеників», які «поселяються в раю», і «героїчних» вдів, що «повинні пишатися втратою», глибоко перекроює емоційний порядок суспільства. Традиційна скорбота за загиблими поступається урочистій гордості; приватний біль стає публічним ресурсом. Усім, хто втратив найдорожчих, пропонують символічний обмін: «ви — нам своє горе, ми — вам статус причетності до сакрального». Так держава конвертує людські життя у підтримку воєнного наративу, винагороджуючи скорботу помпезними церемоніями, медалями та пафосними сюжетами на державному телебаченні.
Радянський культ 9 травня було обгрунтовано реальною подією – перемогою над нацизмом та стражданнями мільйонів жертв війни. В сучасному тлумаченні – війна проти України перестає бути оборонною, її оголошено продовженням «незавершеної битви з фашизмом», який тепер будь-коли можна приписати зовнішньому чи внутрішньому опоненту. Перенесення сакрального статусу “Великої Вітчизняної війни” на сьогоднішню агресію виконує одразу дві функції:
Мобілізаційну: знімає моральні бар’єри перед насильством, бо «так треба було і ми так уже робили у 1941- 1945».
Виправдовувальну: пояснює та легітимізує будь які втрати (особливо економічні) та репресії «вищим ідеалом», що не підлягає раціональній критиці.
Особливу роль в цьому процесі відіграє російська православна церква, яка благословляє воєнну кампанію та проголошує загиблих «воїнами Христовими». Співпраця світської і церковної влад формує ідеологічний симбіоз, у якому держава бере на себе функцію «пастиря», а церква — підкріплення духовної легітимності. Відтак медійні кадри зі священиками, що освячують ракети або ікони на бронетехніці, створюють ритуальний код: війна — це хресна хода, а не злочин.
Така ситуація призводить до змін в колективній психології російського суспільства та надає «містичного» сенсу смерті, перевертає базові етичні категорії. Знецінюючи життя окремої людини. Змушуючи ставати її “жертовним матеріалом” заради виконання основної місії – утвердження нації.
У соціальній психології цей механізм описано як інверсія моральних норм: те, що зазвичай спричиняє травму й викликає пацифістські настрої, канонізується як чеснота. Подібні процеси спостерігали дослідники тоталітарних суспільств ХХ ст., коли держава перебирала на себе функції “релігійного” арбітра, а війна оголошувалась засобом “очищення” чи “оновлення”.
Створюється ілюзія нескінченного конфлікту війна перетворюється на сакральний акт, причому мир стає загрозою, завершення бойових дій може призвести до знищення основ ідеології. Звідси випливає риторика “довгої боротьби” та відтягування будь-яких переговорів, які трактуються як “зрада пам’яті полеглих”. При цьому, внутрішня логіка режиму вимагає безупинного генерування образу ворога. Сьогодні це Україна та “колективний Захід”, потім — опозиція, журналісти, етнічні меншини, будь хто незгідний. Підвищуючи ставки, влада затягує суспільство в спіраль, де насильство стає самоціллю та вищою цінністю.
Ескалація війни супроводжується перетворенням військово-промислового комплексу на справжню “дійну корову” для лояльних еліт. Державні замовлення, гігантські бюджети та пільги створюють матеріальний базис культу: хто годує «сакральну армію», той отримує преференції. Водночас санкції та скорочення соціальних програм перекладають тягар витрат на простих громадян, яким пропонують моральну компенсацію у вигляді «гордості» за власні злидні.
Така ситуація гарантовано призводить до глобальних соціокультурних змін.Ерозії критичного мислення (Будь-яка альтернатива «священній місії» таврується як єресь).
Призводить до консервації патріархальної моделі суспільства (вдовам і матерям відводять роль «берегинь пам’яті», що ще більше посилює гендерну нерівність) та мілітаризація освіти (шкільні “розмови про важливе” й воєнізовані рухи на кшталт «Юнармії») прищеплюють дітям культ смерті за батьківщину починаючи з дитячого садочку.
Сакральна легітимація насильства несе величезну небезпеку всьому цивілізованому світу, практично унеможливлює будь які переговори та домовленості з росією, адже для них поступка ворогові рівнозначна “відступу перед злом”. Підбурене месіанським наративом російське суспільство спокійно погоджується на зовнішню експансію: Грузія, Сирія, Україна стають “місцем гартування духу», що в свою чергу формує стратегічну невизначеність, яка загрожує ескалацією вже на глобальному рівні.
Протистояти цій ідеології можливо лише в інформаційній площині повернувши війні її справжнє ім’я — катастрофа.
Для вирішення цього питання необхідно:
ретельне документування злочинів — факти перевищують риторику;
відкриті діалоги з жертвами — голоси постраждалих руйнують міф «героїчної смерті»;
міжнародна солідарність — спільні санкційні й інформаційні заходи знижують привабливість “релігії війни”.
Без демістифікації «сакральної місії росії» путінський режим і надалі вибудовуватиме легітимність на культивуванні смерті, перетворюючи майбутнє на безкінечний шабаш «побєдобєсія».
Григорій ЧМИХАЛО,
для «Української лінії»
