США ТА СУЧАСНА СВІТОВА ГЕОПОЛІТИКА В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ
Сучасна вражаюча динаміка міжнародних політичних процесів, тон якій задала нова адміністрація США на чолі з президентом Дональдом Трампом після приходу до влади у січні 2025 року, зумовлює необхідність аналізу поточного стану геополітичної конфігурації у взаємодії провідних світових гравців в регіональному розрізі, з проекцією на можливі шляхи завершення російсько-української війни.
Одним з безумовних епіцентрів сучасних міжнародних трансформацій залишається Україна, яка надалі змушена протистояти широкомасштабній агресії російської федерації. Початок поточного року приніс серйозні коригування акцентів у цій допомозі та підтримці, пов’язані насамперед із відчутними змінами у зовнішній політиці США одразу після повернення до влади Дональна Трампа, досягнення республіканської більшості в Сенаті.
Головна проблема – нові підходи офіційного Вашингтона до трактування ролі США в гарантуванні європейської (та ширше – світової) безпеки, яка стикається з проблемою комплексної російської загрози. У цьому контексті центральним питанням сьогодення є розуміння витоків, сутності та шляхів завершення російсько-української війни, яке у Трампа виглядає зовсім по іншому, ніж у його попередника Байдена. Зближення з кремлем та відновлення особистих контактів президента США з путіним і його найближчим оточенням стали відображенням нової стратегії американського долучення до врегулювання російсько-української війни, яка полягає у переході від ролі головного партнера України як жертви агресії до ролі посередника між агресором та жертвою, з відповідними наслідками. Такі зміни підходів хоча й проглядалися під час передвиборчої кампанії Трампа, стрімкий початок їх практичного втілення шокував фактично усі сторони, залучені до ситуації навколо війни в Україні, навіть керманичів країни-агресора. За президента Трампа Вашингтон різко змінив курс і начебто більше не виявляв готовності надавати практичну підтримку Україні в її боротьбі проти російської агресії, що засвідчила відсутність нових рішень про поставки озброєнь. Під питанням опинилося навіть надання даних американської розвідки.
Утім російсько-українська війна, попри наративи офіційного Вашингтона, очевидно уже давно вийшла за рамки двостороннього протистояння і є відображенням загального конфліктного стану світової системи міжнародних відносин, яка вступила у період складних трансформацій. Однак тут варто усім сторонам зрозуміти головне – завершення війни в Україні, за будь якого сценарію, представить нову систему міжнародної безпеки. Зрозуміло, що у випадку перемоги України така система буде мати в своїй основі демократичні начала та означатиме утвердження ліберально-демократичного ладу, якого, як не парадоксально, цурається навіть дехто з т. зв. сучасного «західного табору», включно із заглибленою в русофільсько-авторитарні установки частиною безпосередньо наближеного до президента бомонду чинної адміністрації США. Тому глобальні наслідки російсько-української війни варто розглядати в широкому контексті світової політики та сучасних геополітичних розкладів, які дуже стрімко змінюються. Окреслимо їх в усе ще доволі усталеному стилі американоцентричності, який наразі остаточно не втратив сенсу та актуальний для України з огляду на нагальні потреби і проблемний характер моделювання її подальших відносин з Сполученими Штатами.
- 1.Регіон Північної Америки та ширше – Західна Півкуля, – традиційна і найближча зона зосередження міжнародних зусиль США. Повернення до влади Дональда Трампа нагадало громадськості про історичну «доктрину Монро» – зовнішньополітичну доктрину США, виголошену президентом Джеймсом Монро у грудні 1823 року, що полягала у проголошенні незалежності країни від європейських урядів та означенні обох Американських континентів як виключної зони інтересів Вашингтона, а також період міжнародного ізоляціонізму 20-30-х років ХХ ст., який фактично був перерваний лише на завершальному етапі Другої світової війни, а саме 6 червня 1944 року висадкою американського десанту в Нормандії. Озвучені Трампом сучасні претензії на контроль над Панамським каналом, Гренландією і Канадою засвідчили різкий зсув у міжнародній стратегії США у напрямку її експансіонізму та водночас регіонального ізоляціонізму.
Спостерігається парадокс – адміністрація Трампа поставила завдання розширити вплив США в Західній півкулі, але сповідує різку антиіммігрантську політику, включно з показовими актами висилки іноземних громадян з Мексики та прибулих з інших держав регіону Карибського моря і Південної Америки, загальна кількість яких уже сягнула близько 11 тисяч осіб. Серед головних мотивів претензій США до держав-сусідів – надмірне субсидування їх економік американськими грошима за рахунок ліберальної тарифної політики, поширення наркотрафіку та проникнення до Сполучених Штатів криміналітету серед числа потоку нелегальних мігрантів, і звичайно – поширення впливу Китаю. Останній чинник стосується насамперед Панами, яка через однойменний канал, що розділяє Північну та Південну Америки, формально є монополістом у регулюванні міжнародного судноплавства в Західній півкулі. Утім попри браваду з розміщенням підрозділу американської армії в Панамі та тиску на владу країни щодо відмови від контрактів з китайськими компаніями, у Вашингтоні наразі так і не досягли жодної додаткової угоди про використання Панамського каналу. Варто нагадати, що остання така угода була підписана в далекому 1955 році і стосується якраз обмеження монополії США на будівництво залізниць та автошляхів в районі Панамського перешийка.
Китайські компанії, які, як відомо, за вивісками приватного незалежного управління фактично підпорядковані державі, проникли у найглибші сфери економік країн регіону та активно використовують торговельно-економічні шляхи і видобувну промисловість як пріоритетні напрями розширення свого (де факто державного) впливу. Китайські інвестиції і торговельні угоди з державами Південної Америки пришвидшили процес втрати провідних позицій Сполученими Штатами у цій частині світу. Показовою є міжнародна політика Бразилії (найбільшої держави регіону), яка активно включилася у розвиток трансконтинентального об’єднання БРІКС, куди входять також Китай, росія і Південноафриканська республіка. Як бачимо в його складі перші два учасники – основні екзистенційні суперники США.
Претензії на Гренландію грунтуються на «казкових багатствах» її території на корисні копалини (любов Трампа та американського бізнесу загалом до сировинних ресурсів добре відома), а також розміщенні на стратегічних морських шляхах з Європи до Америки, які намагаються контролювати три ключових держави в регіоні Арктики – США, Росія і віднедавна Китай. Розміщення на найбільшому в світі острові, яким є Гренландія, найпівнічнішої військової бази США з спеціалізацією протиповітряної оборони є життєво необхідним «щитом» для оборони з Північного Сходу, що особливо актуально в умовах початку розробки заявленого адміністрацією Трампа амбітного проєкту протиповітряного захисту «Золотий купол». Однак головною перепоною, яку майже неможливо подолати, є формальна належність Гренландії від Данії. Острів хоча й має широке самоврядування, але політично і культурно належить до Європи. Можливе правління США, тим більше в сучасних умовах, розглядається абсолютною більшістю населення острова як неприйнятне. Силове захоплення Гренландії, можливість якого ще на початку лютого припускав сам Трамп, визнане публічно повністю нереалістичним в самому Вашингтоні, адже цілком реально може призвести до повного розриву військово-політичного союзу США і Європи у формі НАТО.
Агресивна експансіоністська тактика відновлення впливу США в Західній півкулі наразі приносить адміністрації Трампа лише геополітичні втрати. Панама не поспішає ставати протекторатом Сполучених Штатів, Канада рішуче переорієнтовується на Європу і вводить у відповідь мита на американську продукцію, а Гренландія посилює усталені зв’язки з Данією. Як то кажуть: «Руйнувати – не будувати». В сучасних реаліях глобального світу відродження «доктрини Монро» виглядає нереалістичним. Нова американська експансіоністська стратегія щодо держав Західної півкулі (свого природного ареалу застосування) наразилася на системний опір давніх партнерів Вашингтона і близька до свого логічного провалу. Трамп помилково традиційно розглядає регіон двох Америк як американську вотчину, нехтуючи особливостями культури, політики та економіки сусідніх країн, набуттям ними нових міжнародних можливостей в багатополярному світі. Неможливо одночасно сторонам будувати стіну між собою і примушувати один одного до тісної співпраці на власних умовах.
Американський експансіонізм ледве не створив прецедент захоплення територій інших держав, яким би одразу скористалися охочі на територіальні завоювання авторитарні держави типу росії та Китаю. Остаточна руйнація чинного світопорядку одним з його творців загрожувала неконтрольованими наслідками тотального міжнародного хаосу та імовірно ядерного протистояння. На щастя цього наразі вдалося уникнути.
- 2.Хронічно конфліктний регіон Близького Сходу віддавна вважається одним з пріоритетних зон зосередження зовнішньої політики США. З перших тижнів свого другого президентського терміна Трамп, наснажений амбіціями виправити помилки Байдена і перевершити його надто обережний стиль ведення міжнародної політики, відродив свої амбіції (так би мовити «незавершені справи» з попереднього президентського терміну) щодо укладення угоди з керівництвом Ірану про обмеження його ядерного статусу, ліквідації проксі-загрози в регіоні в особі хуситів, закріплення миру в Сирії та припинення війни в Секторі Газа, зміцнення позицій Ізраїля, в тому числі з метою протистояння наростанню надмірного впливу в регіоні Туреччини.
Для реалізації таких амбітних планів США необхідно повернути відносини довіри з Саудівською Аравією. Не випадково саме Ер-Ріяд американці обрали для проведення першого етапу переговорів про припинення вогню у російсько-українській війні. Дональд Трамп у березні заявив, що його першим офіційним закордонним візитом на посаді президента стане саме поїздка до Саудівської Аравії, що планується на травень. Американці уже встигли запропонувати саудитам вражаючий контракт на закупівлю американської зброї. Ідеться про високоточні системи, якими володіє США. Однак, як показали події, плани щодо формування антиіранського «ідеального близькосхідного трикутника» США – Ізраїль – Саудівська Аравія далекі від реалізації і фактично уже помітні ознаки їх провалу. Саудити, попри намагання США схилити їх повністю на свій бік, продовжують шукати шляхи зближення з Іраном, граючи на кілька «фронтів». Сенсаційним стало повідомлення про візит в середині квітня міністра оборони Саудівської Аравії до Ірану. Цей візит став першою за два десятиліття зустріччю представників обох держав такого рангу, а зміст переговорів суворо засекречений. У свою чергу Нетаньяху, попри переконування Трампа, не збирається зупинятися у своїх намаганнях знищити Хамас і остаточно зачистити Сектора Гази, та активно і неприховано готується до імовірної війни з Туреччиною, яка усе більше поширює свій вплив на Сирію. Оголошена Трампом операція зі звільнення ізраїльських заручників зазнала провалу. А тут ще й фактично неконтрольовані (хіба що Іраном) хусити, які перейшли до нахабної тактики нападів на американські авіаносці в Перській затоці. На цьому фоні показово кумедно звучать цілком щиро сказані у своєму невігластві слова Трампа про те, що Суецький канал повинні контролювати американці, бо вони його створили.
- 3.Індо-Тихоокеанський регіон розглядається адміністрацією Трампа як пріоритетний у відносно віддаленій сфері зарубіжного впливу США. Особлива увага до ІТР не стала ноу-хау чинного президента, адже інтерес до нього Вашингтон проявляє ще з початку 1990-х років. Ключовий фактор привабливості регіону – посилення Китаю як головного стратегічного суперника США в світі. Повзуча екпансія КНР у Південно-Китайському морі, де Пекін поступово захоплює численні острови з метою створення військових баз і контролю торгового судноплавства, постійна загроза початку бойових дій з Тайванем уже понад десятиліття залишаються мейнстримом міжнародних процесів в регіоні.
США після Другої світової війни створили мережу впливу в ІТР, де головними їх союзниками стали Японія, Південна Корея, Тайвань та Австралія. На фоні посилення Китаю відзначаємо зближення США та Індії. Сучасне загострення протистояння в Кашмірі веде до загрози чергової в історії індо-пакистанських відносин війни, в яких пакистанська сторона заручилася підтримкою Китаю. КНР надає зброю, зокрема ракети, для пакистанських винищувачів. Водночас викликає занепокоєння і подив позиція США. Адміністрація Трампа дистанціюється від цього конфлікту та по суті займає нейтральну позицію, чим фактично відкриває шлях для посилення впливу Китаю в Південній Азії і нівелює новітні досягнення партнерських відносин своєї країни з Індією.
Незважаючи на значний інтерес чинної американської влади до безпекових проблем ІТР, нехтування давніми партнерських відносинами з провідними державами-союзниками регіону фактично веде до поступової втрати впливу США та остаточного перехоплення стратегічної ініціативи Китаєм. Різка митна політика, що руйнує встановлену після Другої світової війни систему торговельно-економічних відносин в світовій економіці, перекреслює імідж США як традиційного прихильника принципів ліберальної економіки і вільної торгівлі, чергова хвиля загравання Трампа з Кім Чен Ином, що ставить під удар безпекові гарантії Південної Кореї, непевність в реалізації проєкту AUCUS, започаткованого у 2021 році президентом Байденом разом з британськими та австралійськими союзниками, вносить напругу у відносини з партнерами Вашингона, знижує авторитет і довіру до США як гаранта безпеки в регіоні. Прагнення Трампа підняти вартість «чека» як компенсацію за надані послуги з безпеки для країн ІТР ведуть до короткострокових вигод для американської казни, але зрештою прокладають шлях до стратегічного програшу Сполучених Штатів вже у середньостроковій перспективі.
Натомість Китай як авторитарна держава зі значними ресурсами та стрімкою розбудовою військових можливостей хоча й тимчасово потерпає від обмежень у деяких позиціях товарного виробництва і часткового відтоку американських інвестицій, здійснює доволі ефективну мобілізацію ресурсів для подолання американських торговельних мит, проголошує курс на подальше впровадження своєї політики експансії і глобального лідерства, означеної філософським висловом «Один пояс – один шлях». Китай зміцнює геополітичний вплив в ІТР. Митні війни Трампа та зростання імовірності військового зіткнення двох супердержав в Південно-Китайському морі спричинили особисте турне Сі Цзін Піна країнами регіону. Останні хоча й без надмірного ентузіазму сприймають перспективи подальшого впливу Китаю та в умовах непередбачуваних дій США змушені все більше балансувати між центрами сили, оберігаючи власні інтереси.
Водночас не варто забувати, що в банках Китаю лежить не менше третини суверенного боргу США, який загалом складає 33 трильйони доларів. Чи захоче кредитор ліквідації боржника, який не віддав борг? – запитання риторичне. У цьому контексті показовою стала нещодавна різка зміна риторики Трампа щодо Китаю. Президент США запропонував зняти митні тарифи на китайську продукцію в обмін на згоду керівництва КНР підписати міждержавну угоду про співпрацю. Фактично пролунав публічний заклик до розподілу сфер впливу в світовій політиці та економіці між двома світовими державами, на яку наразі в Пекіні не відповіли. Китай зайняв вичікувальну позицію та продовжує послідовну реалізацію своїх стратегічних міжнародних інтересів, що абсолютно виправдано в умовах сучасних «кульбітів» міжнародної політики Вашингтона.
- 4.«Загадкова російська душа» схоже доволі міцно «полонила» охочого до легких прибутків та швидких оборудок Трампа і його друзів-бізнесменів, для яких усталені стратегічні геополітичні інтереси і традиційні багаторівневі мережі американського впливу в Європі і світі, що грунтуются на системі цінностей ліберальної демократії, мають другорядне значення. І в цьому криється головна їх слабкість як чинної державної влади. Зміна стратегії США щодо врегулювання російсько-української війни показала, як легко на догоду політичним інтересам з країни-жертви можна зробити не лише сторону конфлікту, але й винуватця війни. При цьому в Білому домі не вигадали нічого кращого, як звинуватити Київ у провокуванні російського широкомасштабного наступу. Можна звичайно шукати об’єктивні альтернативні варіанти розвитку довоєнної внутрішньої і зовнішньої політики України та критикувати дії її керівництва. Утім, як відомо, по-перше, історія не знає умовного способу мислення про минуле, і, по-друге, підміна понять на догоду замирення агресора є нічим іншим, як заохоченням подальшої агресії, що саме по собі є цинічним і веде до спільної поразки та занепаду.
У зовнішній політиці президента Трампа чудернацько поєднуються емоції суб’єктивного захоплення авторитарною політикою диктаторів, яких він сам намагається наслідувати, прагнення досягнути швидких бізнес-дивідендів від закордонних оборудок для себе та свого найближчого оточення і водночас нашвидкуруч мінімізувати ризики США у взаємодії чи протистоянні з головними стратегічними конкурентами, серед яких першість займає Китай. Тому головним лейтмотивом зміни стратегії адміністрації Трампа щодо росії є прагнення розірвати китайсько-російський альянс, який набув стрімкого багатопланового розвитку саме в умовах війни в Україні.
У цьому криється головним стратегічний прорахунок перших ста днів правління Трампа. Прагнучи хоча б наблизитися до реалізації даного геополітичного мега-завдання він потрапив у пастку власних ілюзій, некомпетентності та навіть наївності. По-перше, росія уже не здатна (в силу економічної та військової залежності) і не хоче розірвати життєво важливі для неї зв’язки з Китаєм та іншими партнерами, які все більш публічно і цинічно підтримують війну проти України на догоду своїм інтересам та з метою послаблення колективного заходу. По-друге, дії маклера з нерухомості і особистого друга Трампа Стіва Уіткоффа, призначеного спецпредставником з питань росії і дуже далекого від реалій професійної дипломатії, явно не тягнуть на рівень представництва супердержави США на вершині світової політики. Усе що дуже успішно вдалося зробити Трампу та його ставленику – це карколомно швидко реанімувати міжнародну суб’єктність путіна як лідера-ізгоя на міжнародній арені і відповідно такої ж країни-ізгоя російську федерацію, якій, наприклад, уже хочуть повернути статус повноцінного учасника Олімпійських ігор. Більш того – Трамп своїми діями закликав пробачити військові злочини росіян, ліквідувавши усі ключові американські інституції з їх розслідування, а також розпустив відділ з протидії російським кіберзлочинам. Трамп свідомо посадив путіна за один стіл переговорів з собою – президентом країни-лідера демократичного світу. І це вже дуже велика перемога агресора, яку він намагається конвертувати у жорсткі пункти угоди про перемир’я з Україною, відчуваючи за собою підтримку Вашингтона. Чи скористається путін повністю цією нагодою і таки вийде «сухим з води», тобто з війни, покаже час. Навряд чи. Принаймні для російської стагнуючої економіки і шалених соціальних втрат від війни це було б дуже раціонально. Однак у путіна водночас залишається велика спокуса зібрати в кулак залишки ресурсів, в тому числі тих, які все ще отримує від КНДР, Ірану та КНР і піти далі – і в Україні, і навіть ступити російським військовим чоботом на територію держав НАТО. Тому на цьому надзвичайно важливому, хоча й сьогодні не провідному напрямі американської геополітики, у Трампа наразі суцільні провали. Путін обводить його «навколо пальця», і схоже Трамп нарешті це усвідомив.
Путін, завдяки авантюрам Трампа, здобув ще одну дуже важливу перемогу на міжнародному рівні – вніс напругу у трансатлантичні відносини США та Європи, які близькі до розколу. Повна стратегічна перемога кремля станеться тоді, коли війська США залишать бази в Європі і НАТО фактично опиниться без підтримки Вашингтона. Це відкриє шлях російської військової агресії в Європу.
- 5.Європейський вектор. Як видно з проекції перших ста днів другої президентської каденції Дональда Трампа, еволюція ролі США в російсько-українській війні стала історичним прецедентом і чітко показала межі можливого американської влади в умовах відходу Вашингтона з провідних ролей у європейській та світовій системі безпеки. При цьому чинна американська влада здатна пожертвувати усталеним після Другої світової війни міжнародним престижем своєї країни і вирощеним десятиліттями впливом в Європі для позірно швидкого вирішення конфлікту і припинення (чи принаймні істотного скорочення) американських безпекових зобов’язань, та вибудувати нашвидкуруч систему особистих вигод від співпраці з агресором. Такий підхід сам по собі руйнує піввікову усталену модель європейської безпеки і ставить питання про доцільність існування трансатлантичних інституцій, насамперед НАТО, в умовах нових геополітичних реалій розвитку Європи без партнерста з США. І справа тут далеко не в державному борзі США, як заявив на тижні уже колишній радник Трампа з національної безпеки Майкл Волц, а у філософії політики чинної американської адміністрації. Інакше б вони не планували рекордну суму військового бюджету на наступний рік (1 трильйон доларів), при державному дефіциті у 33 трильйони. Трамп явно готується до війни, але не в Європі.
Заради справедливості варто зазначити, що геополітичний відхід з Європи розпочав не Трамп, але він його стрімко пришвидшив, надавши ефекту справжнього «турборежиму». Не применшуючи вини європейських держав та інституцій у марнуванні десятиліть на безплідні спроби імітації розвитку регіональних оборонних ресурсів під прикриттям безпекової «парасольки” США і НАТО, з поточної ситуації варто зробити головний висновок – стратегія банальної підміни понять в умовах фактичної відсутності давно анонсованого «плану Трампа» щодо врегулювання російсько-українського конфлікту і загравання з авторитарним режимом путіна веде до розколу та кінцевої ліквідації системи трансантлантичної єдності. Головні бенефіціари і переможці від такого розколу очевидні – росія і Китай.
На відміну від США, які виявили готовність на догоду амбіціям Трампа нашвидкуруч підписати будь що з путіним за рахунок суверенних інтересів і прав України як «розмінної монети», ЄС виявився чи не єдиним гарантом цілісності і незалежності нашої держави. І це зрештою логічно. По-перше, в Брюсселі чітко заявили, що не підуть на зняття жодних санкцій проти росії до моменту підписання угоди про перемир’я, всупереч вимогам Трампа зробити це превентивно вже у процесі переговорів. По-друге, ЄС зайняв принципову позицію щодо неможливості юридичного визнання Криму та інших територіальних поступок росії з боку України, на чому наполягав Вашингтон під час переговорів у чотиристоронньому форматі в Парижі 17 квітня. Саме завдяки такій жорсткій позиції ЄС, який виступив однозначно на стороні України, стала можливою зустріч Трампа та Зеленського у Ватикані і загальне пом’якшення риторики керівництва США щодо України. Включення до підписаної 30 квітня довгоочікуваної американсько-української угоди про корисні копалини пункту про несуперечність такій двосторонній співпраці курсу України на вступ до ЄС безумовно стало перемогою європейської дипломатії.
Схоже Трампа загалом недостатньо хвилює перспектива військової поразки Європи від російсько-китайського альянсу, як і України. Утім така поразка означатиме втрату залишків міжнародного глобального впливу самими Сполученими Штатами і безумовно порве позиції на інших геополітичних напрямах. Як не крути, «серце» світової геополітики лежить в Євразії. Про це писав ще на початку ХХ ст. класик світової геополітики Хелфорд Маккіндер. «Хто володіє Хартлендом – той володіє світом». Відмова США від боротьби за геополітичний «Хартленд” створює безпековий вакуум в Європі та Євразії, який є кому швидко заповнити. Утім за такого сценарію про реалізацію плану «Зробимо Америку знову великою» («Make Amerika Grait Again») доведеться забути. Це добре розуміє прогресивна частина команди Трампа і «притомні» конгресмени-республіканці (наприклад, наближений до нього Ліндсі Грем), які не піддалися на фанатичне окозамилювання, популістські націоналістичні гасла і сліпу віру в «геніальність» сучасного лідера Америки.
- 6.Загалом авантюристична та безвідповідальна міжнародна політика адміністрації Трампа, ізоляціонізм і оголошений віце-президентом Венсон та міністром оборони Гегсетом вихід США з Європи уже встигли породити доволі неочікувані геополітичні конфігурації, обриси яких доволі чітко проглядаються та цілком можуть бути реалізовані як відповідь на подальшу непередбачуваність американської міжнародної присутності. Іде мова насамперед про імовірний китайсько-європейський євразійський торгово-економічний проєкт, контури якого означили лідери Китаю Сі Дзін Пін та голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн. Знаковим стало особисте публічне звернення Сі Цзін Піна до керівництва ЄС із закликом до розвитку тісної співпраці. На тлі перипетій із трампівськими митами така співпраця виглядає навіть логічною. Європа має більше торгових звʼязків з Китаєм, ніж США. За даними Morgan Stanley, близько 8% своїх доходів європейські публічні компанії отримують з Китаю, в той час, як з США – лише 4%. Глобалізація, проти якої так завзято вирішив боротися Трамп, робить свою справу, тісно пов’язуючи провідні економіки світу, всупереч будь яким ідеологічним установкам.
Посланником-комунікатором від Європи до КНР став іспанський прем’єр-міністр Педро Санчес. В ході візиту до Пекіна 11 квітня він заявив, що в умовах непевної політики США відносини з ЄС та його країни з Китаєм стали партнерськими, «міцними та збалансованими». На липень запланований великий двосторонній саміт ЄС – КНР, присвячений 50-річчю встановлення дипломатичних відносин, який може принести проривні рішення у відносинах сторін.
ЄС нарешті набуває ознак вагомого геополітичного гравця світового рівня. Реалізація завдання прокласти шлях з Азії до Європи стане ще одним амбітним проєктом, про що заявила Урсула фон дер Ляєн на саміті ЄС – Центральна Азія, що відбувся на початку квітня у Самарканді (Узбекистан). ЄС виділив 12 мільярдів євро на реалізацію сировинних, торговельних, екологічних та цифрових програм співпраці в рамках «стратегічного партнерства» ЄС з країнами Центральної Азії. Тут зазвичай скромна у своїх геополітичних амбіціях Об’єднана Європа обійшла водночас і росію на її традиційному геополітичному полі, і США, які після відходу з Афганістану втратили залишки впливу в регіоні.
Тут варто пригадати, що саме Китай у 2012 – 2019 роках пробував, хоча й невдало, формувати власний геоекономічний проєкт «16+1» з державами Центральної Європи в рамках реалізації стратегії «Один пояс – один шлях». Особливо активно Китай вкладає ресурси у поширення свого впливу на Балкани. У власності китайської компанії перебуває такий стратегічний об’єкт в Європі, як порт Пірей поблизу Афін. Боснія і Герцеговина, Угорщина, Чорногорія і Сербія уклали контракти з КНР з метою залучення інвестицій у розвиток масштабних транспортних проєктів, що передбачають податкові пільги для китайських підприємств, можливості оминати вимоги місцевих законів про працю. Тому фактор європейсько-китайського економічного альясну не варто скидати з рахунків сучасної геополітики.
Об’єднана Європа виявилася здатною подивувати світ не менше, ніж чинна американська влада, а натяки ЄС на співпрацю з КНР уже доволі ефективно почали діяти як фактор тиску на США і стримувати їх плани стрімкого виходу з Європи. На фоні митних війн Трампа і загальної непевності міжнародної політики Вашингтона ЄС продемонстрував значну активність у співпраці з декількома десятками країн з різних регіонів світу в торговельно-економічній сфері. Серед них такі місткі ринки збуту європейської продукції, як Індія, Філіппіни та Малайзія, ОАЕ, Канада. Остання публічно розглядає можливість вступу до ЄС в умовах зруйнованої американцями зони вільної торгівлі в Північній Америці. Від ЄС та впливу Китаю стають біль залежними країни Африки, багато з яких залишені напризволяще унаслідок відмови США від участі у фінансуванні численних гуманітарних програм програм ООН, ліквідації агенції USAID і зрештою масштабного скорочення американських дипломатичних представництв на континенті. У відповідь на браваду Трампа про поспішне бажання країн світу підписати нові економічні угоди зі США Урсула фон дер Ляєн в рішучій та дещо саркастичній манері заявила, що «країни по всьому світу «шикуються в чергу», щоб працювати з Європою». І ці слова небезпідставні.
Уже 4 квітня, під час зустрічі міністрів закордонних справ держав НАТО держсекретар США Марко Рубіо недвозначно заявив, що США не будуть покидати Альянс і продовжать виконувати свої функції, насамперед «ядерної парасольки» для Європи, утім лише вимагають підняття рівня фінансування національних оборонних систем. Практичним підтвердженням цьому стала поширена в західній пресі на початку квітня інсайдерська інформація про постачання в Європу новітніх зразків американських балістичних ракет з ядерними боєголовками в рамках оновлення ядерного арсеналу на континенті.
В адміністрації Трампа і Республіканській партії триває боротьба поглядів на подальшу стратегію зовнішньої політики, в результаті якої ми уже сьогодні бачимо більш стриману та вивірену міжнародну присутність, традиційно притаманну для США з часів Другої світової війни. Тримісячний термін перебування Трампа на посаді президента – усе ж не такий великий термін для повного знищення фундаментальних підвалин американської демократії і класичних засад зовнішньої політики. Утім збитків завдано чимало. Репутаційні втрати США від різких політичних та економічних кроків, особливо на європейському напрямів зовнішньої політики, є колосальними. В Європі нарешті сформоване фактично одностайне розуміння невідворотності відходу американців (чи як мінімум істотне послаблення їх можливостей), нагальної необхідності якнайшвидшої заміни ресурсів США як головного союзника та гаранта безпеки. І це чи не єдине вагоме досягнення Трампа за перші сто днів його другого президентства.
Зміна класичної стратегії США у відносинах з Європою кореспондується поширеною в експертних колах думкою про можливість неофіційних домовленостей США і Китаю, а також росії про розподіл сфер впливу у світі. Принаймні, якщо до січня 2025 року на таку реальність відверто працювали Сі Цзін Пін і путін, то тепер прагнення до її реалізації помітні у зовнішній політиці Трампа. Ознаками такого неофіційного розподілу стала агресивна експансіоністська політика нової американської адміністрації в Західній півкулі і заяви про виведення військ з Європи, що потенційно ставить її під прямий удар росії. Відзачимо і відсутність критики США на адресу росії щодо відверто агресивної політики кремля в Арктиці, де росіяни витісняють європейські країни з островів Північного Льодовитого океану. Утім у намірах поділити Арктику наявний промовистий нюанс – якщо в росії сьогодні наявні 30 діючих льодоколів з можливістю перевезення атомних зарядів, то в США – усього 3. Також росія в рамках стратегічного партнерства послідовно затягує у долю розподілу багатих ресурсів Арктики свого покровителя Китай, що у найближчій перспективі означає повну поразку США у цьому стратегічно важливому регіоні планети. Тому то Вашингтон активізував зазіхання на Гренландію, щоб хоч якось поправити власні справи в Арктичному регіоні і остаточно не втратили контроль над мореплавними шляхами до Європи. При цьому Трамп заручився підтримкою путіна, який відверто заявив про обґрунтованість американських претензій на Гренландію як природну сферу впливу США. Утім президенту Трампу варто вчано усвідомити, що позірне заохочення його експансіоністських ідей з боку досвідченого міжнародного злочинця путіна має на меті остаточно розсварити Америку та Європу, зруйнувати вплив США у світі і остаточно поховати усе ще чинний світовий порядок.
Без перебільшення історична зустріч Дональна Трампа і Володимира Зеленського під склепінням Собору Святого Петра у Ватикані 26 квітня, у день прощання з папою Франциском, за участі Кіра Стармера та Емманюеля Макрона, а також негативний для Трампа психологічний фактор завершення перших 100 днів свого правління, які не відзначилися жодними міжнародними успіхами, стали сприятливими чинниками зміни позиції Вашингтона щодо України. Утім варто врахувати і ефект неконструктивної позиції путіна, який відкинув пропозиції Трампа і засвідчив власну недоговороздатність. Заява путіна від 28 квітня про необхідність домовлятися саме з Україною без посередників та одностороннє проголошення тимчасового перемир’я лише на короткий період «сакральних» для рашистів днів святкування завершення радянсько-німецької війни з 8 по 10 травня перекреслили усі попередні зусилля Трампа та його довіреної проросійської команди, яка була готова підтримати пропозицію України про мінімальне 30-денне перемир’я. Тому поспішно завершена та укладена рамкова угода про корисні копалини з Києвом, в якій раптом уперше з’явився пункт про виділення озброєнь Україні, заяви від 1 травня про подання Білого дому на голосування в Конгрес закону про перший в історії другої каденції Трампа транш на фінансування летальної зброї для ЗСУ, та «вишенька на торті» – погроза підняти тарифи до 500% для країн-імпортерів нафти, які продовжують торгувати з росією (а це Китай, Індія і ряд інших непересічних держав) – стало м’яко кажучи неприємним сюрпризом для москви. І звичайно квінтесенцією нових настроїв в адміністрації Трампа стало оголошення Саудівською Аравією про відмову від кількарічного стримування видобутку нафти, що обвалює ціну бареля «чорного золота” на світових ринках нижче за критичну для більшості її експортерів у 60 доларів. Це однозначно дуже вдало і вчасно спланована акція американців насамперед проти росії (а також водночас Ірану), економіка яких зазнає надзвичайно сильного удару. За такого розкладу прогнози аналітиків про те, що росія витримає продовження війни проти України лише до 2026 року виглядають цілком реальними. Цей комплекс заходів і є нарешті тим «примусом до миру», про який так багато говорили в Білому домі у перші місяці нової адміністрації.
Звичайно не варто відкидати емоційно-експресивної натури Трампа, для якої характерні відповідні рішення. Наприклад, ще 17 квітня Трамп публічно рішуче відкинув можливість надання для України додаткових систем Petriot. Утім після зустрічі у Ватикані з’явилася інформація про тиск американців на уряд Греції з метою передати для потреб ЗСУ їх відповідні аналогічні системи. Такі зміни настроїв (чи то позиції) Трампа завдячують насамперед активній персональній позиції керівників насамперед Франції і Великої Британії, які виявили максимальну активність і продуктивність не лише в тиску на Трампа, але й підготовці дипломатичних умов для посилення позицій України у переговорах про припинення військових дій. Заява спецпредставника США Кіта Келлога про те, що «росіяни однозначно не виграють війни» дивним чином нагадує наративи попередньої адміністрації Байдена, що знаково. В Білому домі все ж перемагає помірковане крило з міжнародних справ, яке розуміє реальність і готове використати наступні 100 днів президента Трампа для повернення в його зовнішню політику засад реалізму і «тверезого» прагматизму. Чи надовго ця перемога і чи остаточна вона? – питання часу.
Тенденції американської політики сьогодення на ключових напрямах зовнішньої політики свідчать про ознаки «повернення США» до традиційної активної позиції. Як виявилося, Трампу не варто винаходити «п’ятого колеса до воза», бо гасло «Зробимо Америку великою знову» ніяк не кореспондується з ізоляцією і розривом контактів з головними партнерами в різних регіонах світу. Сподіваємося, що одним за таких партнерів остаточно стане непереможна Україна. «Стратити не можна, помилувати!» – це не тільки про сучасну українську державність, це про сучасну систему міжнародних відносин, яка все ще грунтується на цінностях демократії і взаємоповаги у міжнародних відносинах. І розстановка коми у даному реченні повинна бути саме такою.
Зміни постватиканського періоду у зовнішній політиці адміністрації Трампа зарано ідеалізувати. Безумовно особисто Трампу до душі повний вихід з ситуації навколо російсько-українського конфлікту, який він дійсно щиро якнайшвидше прагне завершити. Він це сам неодноразово заявляв. Це відкриє для нього широкі підприємницькі можливості щодо відновлення співпраці з росією та «розв’яже руки» в діях на інших ключових геополітичних напрямах світової політики, уже традиційно більш цікавих для американців, насамперед в ІТР, на Близькому сході і в Західній півкулі. Однак Трампу стає усе більш очевидним, що війна в Україні стане однією з ключових проблем, яка не дасть змоги робити висновки про успішне президентство, що звичайного його бісить. Тому українській та загалом європейській дипломатії життєво важливо відвернути лють трампівських політичних емоцій на москву і остаточно підірвати віру в «доброго диктатора» путіна. Тим більше йому уже не бачити Нобелівської премії миру. Усе більше усвідомлення цього факту надміру честолюбним Трампом зрештою призведе до більш різкої і стабільної позиції щодо росії та імовірного збільшення тиску на кремль, в тому числі за рахунок підтвердження своїх традиційних військово-політичних зобов’язань в Європі. Не виключено, що буде продовжена і повноцінна військова допомога Україні. На усіх вказаних обставинах українській стороні потрібно вдало і вчасно зіграти.
Масштабні геополітичні експерименти Трампа перших ста днів правління проявляють ознаки спаду і можливого завершення. Тим більше усі вони зазнали невдачі. Таке жорстке попередження про швидку загрозу руйнації світопорядку засвідчило остаточну точку неповернення в історії міжнародних відносин, які уже зазнали відчутних трансформацій. Спад міжнародно впливу США неминучий та не залежить від примх Дональна Трампа, який його безумовно може пришвидшити. Світовій спільноті і насамперед Європі та Україні на цей раз точно не варто втрачати пильність і необхідно побудувати системну дієву взаємовигідну співпрацю в умовах продовження війни і наближення її переможного завершення. Тим більше відкривається реальна загроза відкриття нового фронту наступу росії на Європу.
Андрій ГРУБІНКО,
для «Української лінії»