Особливості біфуркації
Російсько-українська війна стала справжнім викликом для усієї світової спільноти і спричинила значні зрушення в розподілі сил на міжнародній арені. 2023 – й рік показав важливість залучення держав так званого Глобального Півдня до обговорення міжнародного порядку денного та продемонстрував активізацію країн в їх пошуках власного місця в новій світовій конфігурації. Продовжились пошуки альтернативних варіантів розвитку світової економіки, відбулися процеси розширення міжнародних організацій, які претендують на роль представника інтересів Глобального Півдня (БРІКС, ШОС), зросла роль окремих незахідних держав, у першу чергу Індії, в інститутах глобального управління (G-20). Для України діалог з державами Глобального Півдня залишається важливою складовою в процесі досягнення справедливого миру.
2024 –й рік продовжить означену тенденцію та водночас продемонструє фрагментацію цього великого комплексу держав на тлі конкуренції між ними, певних розбіжностей у розумінні світових процесів, зокрема – відносин з Заходом. Важливість діалогу між розвиненими демократіями та рештою держав як на дво- так і багатосторонньому рівні усвідомлюється усіма учасниками глобальних процесів. Проте методи та шляхи реалізації такого діалогу і тим більше механізми співпраці поки що не окреслені і потребують подальшого осмислення, в Україні зокрема. Для нашої держави – це питання не другого порядку, як завжди вважалося (через пріоритетність відносин з західним світом), а першого, оскільки на цьому треку досягти порозуміння досі складно. Адже поки ліберально-демократичний світ обмірковує, як здолати і потім покарати агресора, та працює над механізмами допомоги Україні, світ інший усе ще чіпляється за свій офіційний нейтралітет, закидає Заходу «розпалення конфлікту» через постачання зброї Україні та очікує, до чого призведе насправді зовсім непотрібна йому «Українська криза».
Тут мабуть слід пояснити – а що ж то за такий Глобальний Південь, який ніяк не хоче нас офіційно підтримувати, відмовляється визнавати агресивний характер дій Росії і продовжує з нею активну співпрацю. Ми знаємо, що тут мешкає більшість населення світу, зосереджено великі ресурси, накопичено багато засобів виробництва і можливостей для аутсорсингу. Колись, у 80-і роки минулого сторіччя, відомий німецький політик Віллі Брандт визначив на карті, які країни належать до умовної розвинутої Півночі, а які перебувають у процесі розвитку і потребують допомоги («лінія Брандта»), з ними асоціювалися такі організації як Група – 77 та Рух Неприєднання. Сьогодні Глобальний Південь в більшості своїй представляє цю колишню «третю силу» у світовій політиці часів двополярного протистояння, і використовує загалом прекрасний принцип нейтралітету та невтручання задля своїх потреб, зокрема й виправдання «традиційно дружніх» зв’язків з Росією.
Визначення у такий спосіб – Глобальний Південь – держав, що розвиваються, є дуже умовним, тому що сюди включені дуже різні країни – від Аргентини до Китаю, які мають неоднакові темпи зростання та економічні показники, різні політичні системи та соціальні структури. Цих країн дуже багато, і не всі вони були залучені до так званого «третього світу», адже серед них є й досі фактично комуністичні держави (В’єтнам і Китай), і країни з колишніми військовими режимами та капіталістичним устроєм економіки (Аргентина, Таїланд). Їх об’єднує передусім одне гасло: «Боротьба за більш справедливий світовий порядок», тобто бажання брати активнішу участь у міжнародних політичних та економічних процесах. Звучить прийнятно, і навіть гарно, але в реаліях усі ці держави єднає така проста «ідеологія» як анти-американізм, який включає неприйняття усього, що походить зі США та Західної цивілізації загалом – тобто Глобальної Півночі. Звідси зрозумілим стає небажання офіційно засуджувати теперішній форпост анти-західної боротьби – Російську Федерацію і заклик (особливо на першому етапі повномасштабного вторгнення в Україну) поважати її безпекові інтереси, а також настійливе намагання вважати суттю подій в Україні війну Росії проти НАТО. Хоча з часом прийшло розуміння того, хто є агресором, а хто жертвою, в більшості своїй ці держави Україну не підтримують, обмежуються наданням скромної гуманітарної допомоги і в кращому випадку займають нейтральну позицію під час голосування в ООН чутливих для України резолюцій. Більш того, за два роки повномасштабного російського вторгнення від них постійно лунають заклики до необхідності завершити війну і перейти до дипломатії, але всі їх так звані «мирні пропозиції» виглядають як звичайна демагогія, оскільки не мають конкретних дороговказів. Чи не є очевидним, що їх пояснення російсько-української війни інколи є простим повторенням російських агіток? Тому що «Росія – проти США і НАТО», західного диктату – і це апріорі добре. Такі ж речі як страждання українців та кількість переміщених осіб внаслідок нападу РФ нікому не цікаві, адже свого часу українці теж не дуже переймалися стражданнями афганців чи проблемами сирійських біженців (часто доводилося чути такі звинувачення «у подвійних стандартах» від колег з Азії).
Багато хто в Україні і досі вважає, що маючи надійних партнерів і союзників з Півночі, Україна, яка є частиною демократичного світу, не має змоги і потреби «виховувати» Південь. Чи маємо ми змиритися з такими підходами? Категорично – ні. Тому що усе це працює на нашого агресивного сусіда, більше того – це є важливою частиною стратегії нашого ворога. Росія за будь-яких умов прагне зберегти дружбу з тими «нейтралами». Ще напередодні широкомасштабної війни, вже маючи проблеми у відносинах з західними країнами, РФ оголосила «Розворот до Азії» у своїй зовнішній політиці, перетворившись таким чином на форпост Євразії, з невеличкою частиною Європи у своєму складі як географічної, але не цивілізаційної складової. Вона кинулася «рятувати африканських друзів» за допомогою ПВК Вагнер, усіляко загравала з країнами Південної Америки, використовуючи саме незадоволення політикою США, сприяла розвитку проєкту БРІКС (об’єднання, яке вже два десятиліття приміряє на себе роль рупора Глобального Півдня), намагалася посилити свій вплив у ШОС, витрачала купу грошей на роботу з журналістами, експертами і політиками з тої більшої частини світу, яка вимагає «іншого порядку». З початком нового етапу агресії проти України ця стратегія особливих відносин з державами Глобального Півдня набуває рис єдино можливої для нинішньої Росії, більш того, виглядає її останньою надією.
Сублімацією таких поглядів стала стаття від 11 листопада 2022 р. відомого російського автора, колишнього(?) співробітника російських спецслужб та аналітика Дмитра Треніна під назвою:Специальная военная операция на Украине как переломная точка внешней политики современной России. Тепер він працює «простим професором» Московської Вищої Школи Економіки, активно представлений в різних центрах, що досліджують питання безпеки РФ, та старанно обґрунтовує зміни в зовнішньополітичній стратегії РФ, зокрема пише про «природне протистояння Росії і Заходу, який ніколи її не розумів по справжньому». У згаданій статті він відверто визнає, що “перелом в российско-западных отношениях уже не «срастётся», отыграть назад не получится; тяжёлое противоборство с Западом России гарантировано на длительный срок», і розказує, що передусім потрібно «вирішити українське питання», а також рекомендує зосередитися на розвитку відносин з державами Глобального Півдня. Для надання більшої ваги головним партнерам Росії Д.Тренін навіть пропонує новий термін для держав Глобального Півдня, він називає їх «Світовою більшістю» і вважає головним зовнішньополітичним ресурсом Росії: «Развитие политического, экономического, технологического, военного, информационного, культурно-гуманитарного взаимодействия со странами Мирового большинства – важнейшее направление внешней политики России на всё обозримое будущее». Це не просто наукова публікація – це своєрідна методичка для зміцнення дружби з нейтральними країнами, що вже активно реалізовується (достатньо простежити за візитами С.Лаврова в африканські та азійські країни і його переговори з колегами з «Глобальної більшості»).
Тим часом країни незахідного світу все частіше намагаються докласти власних зусиль до врегулювання «кризи в Україні». Від Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ) до Ізраїлю, від Південної Африки до Латинської Америки, країни Глобального Півдня очевидно прагнуть закінчення війни і постійно наголошують на необхідності мирних переговорів. Окремі (держави Затоки) беруть участь в перемовинах щодо повернення військовополонених, і ми їм за це дуже вдячні. Усі ці зусилля свідчать передусім про те, що російсько-українська війна стає для Глобального Півдня дуже незручною, з багатьох причин. І насправді, негативних наслідків набагато більше, ніж якоїсь користі (фактично, вона зводиться до можливості просувати власні бізнес-проєкти, купувати дешевше російські енергоносії або виторговувати якісь застарілі російські технології). А от наслідки є серйозними, зокрема через перервані ланцюжки постачання для багатьох країн гостро постає питання продовольчої безпеки. Саме тому перша ініціатива, до якої окремі країни Півдня були залучені – Чорноморська зернова угода, до переговорів долучилася не лише Туреччина, але й Індія (без зайвого афішування).
Республіка Індія, що претендує на роль «головного прихильника миру» у світі через свої традиції толерантності та нейтралітету, під час свого головування в G20 у 2023 році постійно цитувала прем’єра Н.Моді з його відомою фразою «зараз – не час для війни» і навіть пропонувала (неофіційно) певні формати посередництва, як-от варіант «Трійка G20» – колишній, нинішній і майбутній президенти. У 2023 році усі вони були представлені країнами Глобального Півдня (Індонезія, Індія, Бразилія). До речі, Президент Індонезії Дж.Відодо у 2022 році здійснив візити в Москву і Київ, де також пропонував свої посередницькі послуги і закликав до припинення «конфлікту». Поки що в усіх цих закликах до миру спостерігається одна й та сама проблема: відмова визнати принципово різні позиції сторін – Росії та України – нападника і порушника норм, та жертви, яка захищає свою свободу. Тож Україні таки варто поборотися за Глобальний Південь і зробити так, щоб там принаймні зрозуміли, що відбувається насправді. Це не проста задача, адже потрібно передусім зламати стійкий стереотип про Росію – «надійного друга з радянських часів».
Держави Глобального Півдня не сприймають того факту, що сама Росія – держава-загарбник, остання імперія в цьому світі, яка має піти вслід за іншими у небуття. Отримавши свого часу від СРСР стільки їжі, грошей та зброї на боротьбу з колоніалізмом, ці країни ніяк не можуть перебудувати свою свідомість, затуманену любов’ю до «старого друга і брата». Україні потрібно постійно доносити просту істину про те, що Росія – це вже зовсім не СРСР з його іміджем «борця проти колоніалізму та імперіалізму, за правду і мир в усьому світі», а країна – порушник міжнародних правил, агресор та злочинець, на яку чекає справедливе покарання. До того ж, Росія – така сама імперія, як колишня Британська, відома своєю загарбницькою політикою, і сьогодні демонструє саме такий нео-колоніалізм по відношенню до колишніх радянських республік. Україні варто й далі переконувати російських партнерів у тому, що дружба з державою-ревізіоністом стає небезпечною, в тому числі – через можливі вторинні санкції з боку західних країн.
Наполеглива робота українських дипломатів та наших партнерів поступово приносить результат: наприкінці 2023 року, та ж Індія значно скоротила закупівлю російської нафти – і це після справжнього «буму» з закупівлею російських енергоносіїв, коли РФ, випередивши Саудівську Аравію, стала основним постачальником нафти в РІ (її частка в індійському імпорті збільшилася від 0,2% (до лютого 2022 року) до 45% у червні 2023 року). Окремі африканські компанії відмовляються від співпраці з РФ у галузі видобутку та купівлі діамантів (санкції на закупівлю російських діамантів починають діяти з березня 2024 р.). Оптимістично виглядають африканські ініціативи нашого МЗС після трьох турне Африкою міністра Дмитра Кулеби в 2022-2023 рр. Анонсовані також зміни у стратегії щодо країн Латинської Америки, що надзвичайно важливо, адже там маємо схожу картину: відмова від підтримки України зброєю, намагання виправдати Росію і заяви щодо необхідності вирішення усіх проблемних питань мирним шляхом. Так, щойно вигравши вибори «новий старий» Президент Бразилії Лула да Силва заявив про свою готовність сприяти закінченню війни в Україні, але не пояснив, у який власне спосіб це можливо зробити. Перед тим Бразилія відмовляється постачати Україні снаряди для зенітних самохідних установок Gepard, переданих Німеччиною на прохання канцлера О.Шольца. Ініціатива Grain from Ukraine в цьому плані виглядає поки що найбільш результативним кроком, завдяки якому навіть після виходу РФ з Чорноморської зернової угоди наша держава змогла забезпечити експорт продовольства до різних регіонів світу. Проте маємо визнати: в країнах Азії, Африки та Латинської Америки усе ще мало правдивої інформації про Україну та російську війну, дипмісії недоукомплектовані і обмежені в коштах, немає корпунктів та культурних центрів.
Натомість Росія присутня всюди, її дипломатичні, культурні та псевдокультурні представництва (типу «Россотрудничество») мають великі штати і достатньо грошей на пропаганду і залицяння до місцевих еліт. Годі й казати про телебачення та ЗМІ, широко представлені на різних континентах. Москва на постійній основі має політичний діалог високого рівня з усіма головними партнерами з Глобального Півдня, а от Україна не може цим похвалитися, ми лише на початку активізації такої співпраці. То звідки вони знатимуть про нашу позицію? І як ми можемо змінити їх позицію, та навіщо нам це?
По-перше, нам важливо, щоб про нашу боротьбу знали правду, тому що вона є справедливою. Україна завжди мала імідж толерантної і миролюбної держави, і про це багато хто пам’ятає.
По-друге, чим далі, тим більше негативних наслідків має ця війна для Глобального Півдня, і нам не потрібно, щоб нас в цьому звинувачували.
По-третє, не слід відкидати навіть химерні на перший погляд мирні ініціативи «нейтралів».. Багато чого не афішується (як у випадку з індійською дипломатією), і ми насправді не знаємо, як само вони намагаються впливати на позицію Москви.
Україні варто «поборотися» за Глобальний Південь з метою досягнення більшого розуміння цими країнами того, що відбувається насправді, і чому російсько-українська війна, а не так звана «українська криза» є вірною назвою для подій. Ця битва триває, але маємо визнати: самій Україні з цим не впоратися, потрібна допомога союзників, від яких більшість країн Півдня в багатьох питаннях ще залежні. Більш того, населення там має подвійні стандарти: критикуючи Захід, мешканці цих держав насправді мріють жити за його нормами, а вдома ці «свідомі анти-американісти» часто-густо про всяк випадок тримають паспорт США або Великої Британії, можливо, й інших країн, але точно не Російської Федерації.
Тож Україні потрібно зосередити значні зусилля на зламі стійких стереотипів, що існують з радянських часів, та провести масштабну інформаційну кампанію. Йдеться про руйнування наступних міфів: «Росія протистоїть американській гегемонії та диктату Заходу, сприяє створенню більш справедливого світового порядку і має право на створення власної зони безпеки, тоді як Україні нав’язали близьке партнерство з Заходом і шлях до НАТО та використовують для вирішення власних інтересів, підштовхуючи до конфронтації з сусідом». Надважливим завданням є донесення правдивої інформації про Україну, як її культуру та історію, так і сучасність. Необхідним є постійне нагадування, що в часи СРСР саме Україна була головним спонсором допомоги так званим «країнам третього світу», звідки вони отримували як людський ресурс, так і науково-технічне забезпечення для реалізації багатьох проєктів. Таким чином, Україні потрібно повернути логіку в трактовку подій, що тривають з початку повномасштабного вторгнення РФ, відновити історичну справедливість і зміцнити власний імідж, як держави – відповідального світового актора.
2023–й рік суттєво збільшив присутність держав незахідного світу в міжнародних справах, про це свідчать наступні факти:
– Головування Республіки Індія в G-20 і просування нею питань, критично важливих для ГП (реструктуризація боргів і загальна реформа світових фінансових інституцій; питання довкілля, продовольчої безпеки, енергозбереження, цифровізації, гендерної рівності) включно з проведенням двох самітів під назвою «Голос Глобального Півдня» на початку та наприкінці головування, а також приєднання за підтримки РІ Африканського Союзу до G-20;
– розширення таких форматів як БРІКС та ШОС, в тому числі за рахунок входження до обох організацій Ісламської Республіки Іран (ІРІ), що свідчить про відмову більшості держав ГП наслідувати принципи демократичного світу та критичне ставлення до санкційної політики;
– зустрічі Президента В.Путіна з лідерами низки країн ГП (союзниками ІРІ та КНДР) та його візити до країн Затоки (Об’єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ) та Саудівської Аравії) з метою підкреслити відсутність ізоляції лідера РФ та зберегти вплив на «глобальну більшість»;
– реакція на нову фазу Близькосхідного конфлікту, організація на глобальному рівні підтримки Гази і Палестини загалом, анти-ізраїльські ініціативи, аж до подання Південною Африкою позиву до Міжнародного Суду ООН проти Ізраїлю, звинуваченого в геноциді палестинців;
– поступове залучення до обговорення української Формули миру під час зустрічей радників з національної безпеки та міністрів закордонних справ усе більшої кількості представників Півдня.
2024-й рік продовжить існуючі тенденції, зокрема через головування в G-20 Бразилії (після Індонезії та Індії і перед Південною Африкою). Також 2024-й вже отримав назву «року виборів», які відбудуться не лише в США та деяких європейських державах, але й в Бангладеш (вже відбулися), Пакистані, Індії та Індонезії. В цьому році справжнім викликом може стати подальша трансформація БРІКС і особливо – головування в цій організації Росії. Позиція Китая, який поступово втрачає одноосібний авторитет лідера не-західного світу і зіштовхується з конкуренцією інших впливових акторів (Індія, Бразилія), більшою мірою продовжить впливати на ситуацію загалом.
Для України цей рік критично важливий з точки зору імплементації Формули миру і донесення своїх аргументів до держав в Азії, Африці та Латинській Америці. Символічно, що діяльність на цьому напрямку розпочалася в січні 2024 р з чергової зустрічі радників з питань національної безпеки та зовнішньої політики напередодні відкриття Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Цього разу на ній були присутні представники з 81 країни світу (тоді як у Копенгагені було лише 18, в Джидді – 44, а остання зустріч на Мальті зібрала учасників з 66 держав). Якщо на попередніх самітах було обговорено важливі пункти, такі як ядерна, продовольча, енергетична безпека, звільнення ув’язнених та відновлення суверенітету України, то в Давосі додалися ще п’ять: виведення російських військ, відновлення справедливості, екологічна безпека, запобігання ескалації та підтвердження закінчення війни. Зустріч пройшла під головуванням керівника Офісу президента України Андрія Єрмака та міністра закордонних справ Швейцарії Ігнаціо Кассіса. А.Єрмак окремо повідомив, що Україна розглядає можливість проведення додаткових самітів з африканськими країнами та південноамериканськими державами, щоб краще пояснити свою позицію. В консультаціях не брали участь представники КНР (так само, як на Мальті та першій зустрічі в Копенгагені, виключенням став саміт в Джидді), і під час форуму в Давосі зустріч президента Володимира Зеленського з премʼєр-міністром Китаю Лі Цяном не відбулася. Проте контакти з КНР на всіх рівнях є критично важливими для України, тоді як нинішня поведінка китайської сторони свідчить про її вичікувальну позицію. Більше того, КНР наполягає на залученні до мирних переговорів РФ, що наразі не є прийнятним для України. Відволікає увагу КНР великий конфлікт на Близькому Сході, до врегулювання якого Китай демонструє значно більший інтерес.
За результатами консультацій Україна та Швейцарія як співголови четвертої зустрічі ухвалили комюніке, в якому підкреслено, що безпека України є частиною світової та регіональної стабільності. В Давосі Президент України Володимир Зеленський оголосив про підготовку до проведення Глобального саміту миру у 2024 році – ключового кроку у розробці детальних дорожніх карт для кожного з пунктів Формули миру. Швейцарія погодилася стати місцем проведення форуму. Попереду багато роботи, але той факт, що в минулому році Україна нарешті почала роз’яснювати державам так званого Глобального Півдня свої цілі та підходи до закінчення війни, є важливим і свідомим кроком.
Олена БОРДІЛОВСЬКА, завідувач відділу нових викликів центру зовнішньополітичних досліджень НІСД, д.п.н.,
для «Української лінії»
