ПРОРАХУНКИ НАТО В УМОВАХ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

«Мене часто запитують: «За що ми воюємо?» Можу відповісти:

«Перестаньмо воювати – тоді зрозумієте» (У. Черчилль)

В умовах тотальної війни росії проти України Північноатлантичний Альянс актуалізується не лише як один з головних міжнародних партнерів, але як головна мета зовнішньої політики нашої держави у сфері безпеки. Параліч анахронічної ООН як всесвітньої організації, покликаної гарантувати мир і безпеку її державам-членам, бездіяльність і власне непотрібність ОБСЄ в реаліях наймасштабнішого військового конфлікту в Європі з часів Другої світової війни, слабкість ЄС як силової компоненти сучасної системи європейської безпеки залишають НАТО її головним колективним, системоформуючим суб’єктом. Саме тому набуття членства в Альянсі небезпідставно розглядається керівництвом України як гарантія безпеки номер один проти імовірної подальшої військової агресії навіженого східного сусіда, а абсолютна більшість громадян та експертів вважають, що якби Україна була вже зараз його членом, війни однозначно б не було. Саме основна когорта держав НАТО формують ядро найближчих партнерів України у боротьбі за існування і свободу.

Переважна більшість аналітичного та наукового наративу в українському (і не тільки) інформаційно-експертному просторі надає перевагу висвітленню переваг та можливостей, заслуг Альянсу в системі колективної безпеки на євроатлантичному просторі у ХХ – ХХІ століттях, або ж оглядом його трансформацій упродовж постбіполярного періоду та особливо періоду російської військової агресії в Україні. Утім розвиток подій російсько-української війни, її затяжний характер, що породжує додаткові загрози в системі безпеки регіону і світу загалом, змушує застосувати дещо нестандартний, але дуже необхідний критичний підхід до аналізу функціонування НАТО в розрізі його історичних передумов, теперішнього стану і прогнозування найближчого майбутнього. Тим більше, що Україна визначилася з вступом до Альянсу як стратегічною метою своєї зовнішньої політики. При цьому варто абстрагуватися від огульно-емоційної критики НАТО та усього західного світу (хоча нерідко є за що), бо поважаємо їх зусилля з допомоги Україні як життєво необхідні. Утім, як відомо, насамперед не похвала, а конструктивна критика дає можливість пізнати істину і виправити помилки, допущені у відносинах між сторонами задля оптимізації подальшої співпраці, тим більше в умовах війни. Тому перейдемо до розгляду стратегічних прорахунків Північноатлантичного Альянсу у його політиці щодо України.

1. НАТО, відмовившись інтегрувати в свої ряди Україну та низку інших держав пострадянського простору (за визначенням ЄС т. зв. «Західні нові незалежні держави»), на початку 1990-х років зафіксувало буферну зону на Сході Європи, за що тепер доводиться платити надмірно високу ціну, а якою вона буде надалі, причому для всіх, навіть важко осягнути свідомістю. Розпад Радянського Союзу не став тією історичною реальністю, яка повністю ліквідувала неофіційні геополітичні лінії поділу в Європі, і, як видно сьогодні, це мало трагічні наслідки. Буферна зона між пострадянською неоімперською росією та розширеним за рахунок численних країн колишнього соцтабору колективним Заходом була побудована насамперед на присутності в ній України і на її життєвих інтересах. Було очевидним (та не для всіх), що вічно так тривати не може, бо доля «сірої зони» зазвичай незавидна – вона є передовою і вельми привабливою мішенню для країни-агресора, яка відродилася.
2. Події в Україні, починаючи з 2014 року, наочно засвідчили, що НАТО явно програло інформаційно-розвідувальну війну росії в Європі. Західні суспільства в силу своєї відкритості стали надзвичайно вразливими до безцеремонного впливу мережі ФСБшних агентів, а новітні засоби кібервпливу та інформаційного маніпулювання масовою свідомістю лягли в основу повномасштабної гібридної війни кремля проти усього демократичного світу. Факти розслідування російського впливу на вибори президентів США у 2016 і 2020 роках стали вершиною успіху кремлівської війни з Заходом. Безпрецедентно розгалужена системна мережа російського впливу, яку дозволили розбудувати «в себе в хаті» європейські, та навіть американські еліти, вражає. Вона описана в сотнях публікацій західних дослідників. Водночас її феномен безумовно потребує комплексних досліджень, цінність яких важко перебільшити. І тут українські дослідники не повинні пасти задніх. Нам як нікому іншому ці впливи варто вивчати, бо ми як ніхто інший стали жертвами гібридної агресії кремля, фактично кожен українець.
3. В НАТО ніколи належним чином не розглядали Україну як головного чинника демократизації та стримування рф, стабільності і безпечності Європи. Концепція «Європа від Лісабона до Владивостока» дуже міцно засіла в умах західних еліт, бо так було вигідно виправдовувати шалено прибутковий бізнес з енергетичним монстром зі сходу, що десятиліттями живився з артерій політичного, економічного, гуманітарного впливу на континенті, був готовий віддати чималий «куш» західним партнерам за розрахунком для їх самозаспокоєння і створення ілюзорного фасаду власної демократизації та миролюбності. Терени Східної Європи були віддані на відкуп новітньому московському імперіалізму заради втихомирення імперських амбіцій керманичів кремля. На Заході вірили в те, в що хотіли вірити, а тим часом шантаж, підкуп, інші форми політичного та економічного тиску, відверті фізичні погрози та розправи, зрештою пряма військова сила стали уже здавалося б звичним явищем в просуванні російського впливу в Європі і світі.
4. НАТО і колективний Захід загалом вчасно не виробили дієвої стратегії протистояння росії, окрім як політики звичайного угодовства. НАТО і його держави ось уже понад 30 років намагаються надміру заспокоїти росію. Наочний приклад – енергетична політика ФРН урядів Шрьодера і Меркель. Як влучно зазначає професор Ігор Тодоров, «Західний світ раз за разом давав шанс дипломатії, в той час як Путін раз за разом, рік за роком давав шанс своїм бомбардувальникам, пропагандистам і професійним отруювачам» (Євроатлантична інтеграція України. Історія та сучасність, 2022).  

Героїзм українців останнього десятиліття проявився не завдяки, а великою мірою всупереч політиці Заходу щодо росії. До Варшавського саміту НАТО (2016 р.) термінологія стратегічного стримування була практично відсутня у дискусіях щодо шляхів врегулювання новітньої кризи європейської безпеки та підриву стабільності на Європейському континенті. росія була визнана агресором лише в Стратегічній концепції альянсу 2022 року і названа «головною загрозою безпеки», а не противником. Окремо підкреслено, що Альянс «не прагне до конфронтації та не становить загрози для рф», що саме по собі звучить як елемент самозаспокоєння і традиційного прагнення замирити агресора.

• НАТО критично мало зробило для дієвості своєї спроможності реагувати на безпосередні військові конфлікти. Альянс не здатен повноцінно реагувати на масштабні конфлікти на своїй же периферії, на кшталт югославського першої половини 1990-х років, чи сучасного українського. Ідеться насамперед про згуртованість і рішучість дій, та не лише про масштабні конфлікти. Згадаймо досвід подолання громадянської війни в Лівії 2010 року. До того була російська агресія проти Грузії, а з 2014 року – інтервенція в Україні. Де був НАТО і як діяв? Звичайно кожен випадок з названих своєрідний, але загальна тенденція очевидна, і свідчить не на користь Альянсу.
• Стратегічною перемогою НАТО постбіполярного періоду вважається політика розширення за рахунок прийняття нових держав-членів з різних регіонів Європи. Утім жодна із запрошених до членства в останні два десятиліття країн не може похвалитися потужним військовим потенціалом, що здатен реально підсилити військові спроможності організації. Виняток становлять лише Фінляндія, яка давно приділяє системну увагу розбудові достатньо численних збройних сил, і промислово розвинена Швеція. Падіння балістичних ракет та ірансько-російських дронів, що запускали по Україні, в Польщі і Румунії у 2022 – 2023 роках, відсутність адекватної реакції на ці факти керівництва НАТО і рішучих дій держав-членів засвідчили загальну неготовність Альянсу стати дієвим механізмом протистояння наростанню агресії рф в Європі.
• До усього цього додалася і криза політичного керівництва НАТО, унаочнена проблемою вибору кандидатури нового Генерального секретаря, через що безпрецедентно уже двічі поспіль пролонгували повноваження і так двічі затвердженого на цій посаді Єнса Столтенберга. У середині самого Альянсу відбувається боротьба груп впливу, країн з різним баченням проблем безпеки і різними внутрішніми суспільними настроями, та як наслідок – різною мотивацією, що в умовах війни на його безпосередніх рубежах вимагає наявності політичного лідера зі значним міжнародним авторитетом, якого б визнавали і в Європі, і в США. Вочевидь сьогодні такої персони бракує.
• Уже традиційною залишається невирішеною проблема недофінансування військових ресурсів НАТО європейськими країнами та надмірний перекіс в показниках обсягів забезпечення Альянсу на користь США. Однак Вашингтон, маючи головну проблему у стримуванні світових амібіцій Пекіна, не зможе ефективно воювати на два фронти. Тим більше внутрішньополітичні протиріччя наочно продемонстрували обмежені можливості американської політичної системи постачати масштабну військову допомогу Україні «стільки, скільки буде потрібно». Можливість повторного приходу до влади Дональда Трампа не вселяє оптимізму. Водночас стратегія правління чинної адміністрації усе більше підтверджує неодноразово озвучену в публічному інформаційно-аналітичному просторі думку про те, що Байден не є президентом-переможцем. І цей висновок, нажаль, після дворічного досвіду російсько-української війни стає усе більш реалістичним. Надмірна обережність чинної адміністрації президента США щодо запрошення України до членства в НАТО і постачання потужних озброєнь на ураження противника (танки, далекобійні ракети, літаки тощо) цілком підтверджує вказані висновки. Результати саміту Альянсу у Вільнюсі 2023 року і прогнози на Вашингтонський саміт 2024 року в контексті міжнародної ситуації наводять на думку, що провал Бухареста 2008 року усе ще ризикує повторитися.
• Привабливо демократичні механізми функціонування НАТО і досягнення консенсусу різноголосся хоча й досі виглядали доволі ефективно, все ж несуть чимало ризиків в умовах, коли численна і добре озброєна армія агресора стоїть недалеко від кордонів Альянсу. Ідеться насамперед про наявність відвертих країн-«троянських коней» та агентів російського впливу в НАТО, на кшталт Угорщини і Словаччини, чинне керівництво яких веде відверту проросійську та антиукраїнську політику. Відлуння такої політики відчувається і в низці інших держав-членів Альянсу. Як показує практика, надати летальне озброєння країні-не члену НАТО, котра його потребує, через механізми Альянсу складно навіть за наявності відповідного рішення держави-власника. Це питання вимагає консенсусу усіх держав-членів та вирішується у кожному окремому випадку. Ідеться і про рішення щодо поглиблення відносин з третіми країнами, які прагнуть інтеграції. Тому механізм прийняття рішень консенсусом звичайно дуже демократичний, але може реально затягнути процес прийняття рішень Альянсом на невизначений час, що в сучасних екстремальних умовах не лише істотно знижує його ефективність, але й потенційно може нести смертельну небезпеку для європейської безпеки.
• Наявна конфігурація відносин між НАТО і ЄС послаблює обидві організації, адже стримує розвиток європейської військової індустрії, що поступається американським конкурентам. США поступово втрачають можливості світового безпекового жандарма. Однак альтернативи цій реальності євро-атлантичний світ так і не створив. Намагання американців бодай частково перенести тягар гарантування безпеки Європи на самих європейців досі зазнавали невдачі. Причина цьому полягає в традиційному небажанні провідних держав Європи додатково витрачати ресурси на оборонну сферу, в штучних обмеженнях автономних європейських механізмів безпеки та оборони, і в явних розбіжностях у поглядах європейців та американців на ключові питання геополітики, міжнародної безпеки та економіки, що донедавна наочно проявлялося у політиці щодо росії. Серед десяти провідних світових фірм-виробників зброї уже традиційно європейські забезпечують усього 1-2 позиції. Решта – американські і британські військові корпорації. Попри створення розгалужених структур функціонування Спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС її стратегічна обмеженість очевидна. Пікантності ситуації додає той факт, що переважна більшість держав є членами паралельно і ЄС, і НАТО. При цьому військово-технічний голод відчуває як одна, так і інша організація. ЄС не може провести жодну військову дію за межами своєї території без погодження з НАТО. Усе б нічого, якби такі відносини, що апріорі мали завдання оживити європейську військову спроможність (насамперед, військово-технічне забезпечення) після десятиліть фактичного застою періоду «холодної війни» не призвели до подальшого гальмування європейських безпекових механізмів, або, як популярно називати це в західній аналітиці – до «гри з нульовою сумою». Як наслідок, Україна, за даними Reuters, на кінець 2023 року отримала від ЄС лише 480 000 боєприпасів із запланованого 1 млн. В Європі виникла нагальна потреба прискорити виробництво боєприпасів.

Європейські еліти в умовах непередбачуваних політичних процесів в США та загального провалу санкційної політики проти росії нарешті починають усвідомлювати, що західний світ не оминуть загрози війни. Зокрема, міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус наприкінці 2023 року заявив, що у НАТО є кілька років на підготовку до війни з рф, яка, за його прогнозами, абсолютно реальна за 5-8 років. Генсек НАТО Єнс Столтенберг остерігає Захід від ще більш стрімкого погіршення безпекової ситуації, яка можлива у результаті зменшення постачання зброї Україні. До своєрідного «флешмобу» закликів про необхідність готуватися до війни з росією виступили представники чинних урядів та вищого військового командування Чехії, Нідерландів, Бельгії, Фінляндії тощо. При цьому первинне завдання цієї підготовки цілком зрозуміле – підтримка України як головного плацдарму для захисту Європи і безпеки країн НАТО та ЄС.

1. Доводиться констатувати, що Північноатлантичний Альянс досі не виробив стратегії довгострокової військової допомоги Україні. Серед провідних членів НАТО відсутня єдність позиції і щодо необхідності швидкого прийняття України в Альянс. Як не дивно, проти виступають насамперед уряди США і Німеччини, які всіляко уникають можливості прямої конфронтації з росією, навіть всупереч об’єктивним геополітичним інтересам. Тому набуття членства в НАТО України не матиме політичного характеру і стане реальністю лише після завершення війни та успішних внутрішніх демократичних реформ. Перспективи завершення обох усе ще доволі невизначені.

На поточному етапі відносин Україна – НАТО головна увага приділяється розробці програми («дорожня карта») для переходу України до повної оперативної сумісності з Альянсом. Також Україна отримала від НАТО рекомендації щодо вступу, включаючи боротьбу з корупцією та підтримку прав людини, що загалом уже стали традиційними, але, враховуючи реальну ситуацію з державним управлінням в Україні, не менш актуальними, ніж скажімо років десять тому. Україна ще 12 червня 2020 року офіційно здобула статус партнера НАТО із розширеними можливостями, який дозволив досягнути секторальної (оперативної) взаємосумісності. Наша держава використовувала цей статус, розширюючи співпрацю із союзниками у протидії гібридній війні, кібератакам та дезінформаційним кампаніям з боку росії. Однак положення схваленої на Мадридському саміті (червень 2022 р.) Стратегічної концепції НАТО щодо України в умовах відкритої російської військової агресії звучать цинічно обмежено. Можна лише подивуватися розміщенню України за значенням в одному рядку з Боснією та Герцеговиною і Грузією.

Відкриття вікна можливостей для вступу України до НАТО стане можливим насамперед після вирішення низки нагальних внутрішніх проблем в самому Альянсі, насамперед реального гарантування безпеки його східного флангу, хоча без України вона ніколи повноцінною не буде. Вирішальним чинником стане перемога України у війні, але в Європі і США критична маса еліт повинна зрозуміти, що це справа не самої України, а їх теж.

1. У світлі безпекової ситуації в Центрально-Східній Європі (далі – ЦСЄ) останнього десятиліття доводиться констатувати фактичний провал оборонного забезпечення країн регіону, які опинилися на передовій лінії потенційного протистояння російській агресії. Ідеться як про несвоєчасність та недостатність ресурсів Альянсу щодо формування системи оборони в регіоні, так і проблеми реформування національних збройних сил його держав-членів, які власне і формують такі ресурси. При цьому, як виявилося, чи не головною проблемою стала політична складова процесу – готовність НАТО і національних урядів приймати своєчасні адекватні рішення про застосування наявних ресурсів в умовах наростання реальної загрози безпеці. Учасникам Альянсу, зазвичай заклопотаним формуванням стратегій і проектів внутрішніх трансформацій його розгалужених структур в умовах віддалених загроз, з початком російської агресії та особливо повномасштабного вторгнення російських військ в Україну довелося зустрітися не з модельованими, а цілком реальними різноплановими викликами безпеці досі небаченого рівня, які перевершили історичні масштаби загроз часів «холодної війни».

Збройні сили та оборонні системи країн ЦСЄ з кінця 1990-х років пройшли тривалий період модернізації відповідно до стандартів НАТО. Витрачено чималі кошти і зусилля на реалізацію низки багатосторонніх проектів формування з’єднаних військових підрозділів, посилення прикордонного контролю, програм цивільної безпеки, кіберзахисту тощо. Показовими стали дороговартісні масштабні програми переозброєння національних Збройних сил Польщі і низки інших менш численних армій держав регіону. Утім усі спроби реформування показали низку загальних тенденційних проблем: 1) залежність національних ВПК від постачання західних зразків військової техніки та озброєнь (від легкого озброєння до систем ППО); 2) неможливість гарантування реальної безпеки без участі сил і ресурсів західних партнерів (насамперед США і Великої Британії); 3) покладання основних надій на формування технічно добре оснащених оперативних підрозділів для протистояння імовірним загрозам, як от проникнення терористично-диверсійних груп чи стримування напливу іммігрантів зі Сходу (формування багатонаціональних бойових груп на території Естонії, Латвії, Литви, Польщі (з 2017 року), чисельність кожної з яких складала лише 1,5-2 тис. чоловік особового складу). У березні 2022 року унаслідок вторгнення російських військ в Україну в рамках програми посилення східного флангу НАТО було сформовано додатково чотири бойові групи в Болгарії, Румунії, Словаччині та Угорщині, з перспективою їх розширення до рівня батальйонів. Загальна чисельність усіх цих підрозділів склала близько 40 тис. чоловік. Однак ці заходи повністю не вирішують проблеми потенційної оборони величезних просторів Центральної Європи (від Балтики до Чорного моря) від імовірного повномасштабного вторгнення добре озброєної кількасоттисячної армії, підкріпленого успішним тривалим функціонуванням розгалуженої розвідувально-диверсійної мережі противника на території фактично усіх держав-членів Альянсу та наявним (другим у світі) ядерним арсеналом держави-агресора.

Першим тривожним дзвінком для Альянсу стала уже підтверджена в умовах надання озброєнь для потреб України критична проблема із забезпеченням національних армій держав-членів боєприпасами. Загальна кількість важких військових озброєнь (гаубиць, танків) провідних європейських країн Альянсу є доволі обмеженою, наявні зразки нерідко застарілі, що робить їх непридатними до реального захисту в умовах необхідності відбиття можливого повномасштабного вторгнення з суходолу. Тут знову головна надія покладається на підтримку американського контингенту, який від початку російського вторгнення в Україну у 2014 році був розширений до 100 тисяч особового складу, але з суто фінансових та політичних мотивів може бути знову скорочений вже у наступні роки. Трохи краща ситуація з авіаційним забезпеченням сучасними бомбардувальниками, які, утім, теж американського виробництва. Очевидне домінування США (за участі флоту Великої Британії) у військово-морській сфері. Для впровадження нової моделі оборонної організації Альянсу знадобиться контингент чисельністю понад 300 тисяч військових, зібрати і головне належно забезпечити який озброєннями без збереження довготривалої стабільної підтримки заокеанських партнерів європейцям буде складно. До того ж наявні проекти формування батальйонів Об’єднаних Сил швидкого реагування НАТО, навіть за умови успішного завершення складного процесу їх злагодження, передбачають розгортання на місці бойової дислокації упродовж періоду 10-30 діб, що може бути надто тривалим для оперативного відбиття ворожого нападу. І це при тому, що в НАТО усе ще немає політичної єдності щодо необхідності реалізації максимальних заходів для протистояння російській загрозі навіть серед держав ЦСЄ, а ворог уже третій рік періодично перевіряє на міцність місцеві системи ППО.

При цьому надзвичайно показовими стали ситуації з потраплянням російських балістичних ракет і дронів-«шахедів» під час масованих обстрілів території України у повітряний простір сусідніх країн НАТО Польщі і Румунії. Частина з них впала на їх території і навіть призвела до людських жертв та руйнувань. Незважаючи на відмінні оцінки цих фактів та реакції на них в експертному середовищі, стримано-стурбовані заяви представників урядів і керівництва Альянсу, очевидно одне – усі вони так чи інакше, відчуваючи вплив на своє життя з перших її днів, виявилися не готовими до такого розвитку подій. Особливо дивує реакція керівництва НАТО і його провідних учасників, які фактично обрали тактику непомічання цих фактів, оцінки їх як випадкових та несистемних, а той й намагання видати російські ракети за ракети ППО ЗСУ. Натомість зростання їх частоти усе більше вказує на невипадковий та спланований характер дій держави-агресора, яка методом провокацій здійснює перевірку готовності своїх екзистенційних супротивників реагувати на відповідні загрози – наявність політичної волі керівництва держави та міжнародних партнерів, реакцію суспільства, перевірку стану і виявлення локації ППО, можливості військової авіації тощо. Символічно, що під час крайнього попадання російської балістики на територію Польщі 29 грудня 2023 року ракета здійснювала маневрування над локацією німецької системи Patriot і військової бази США. Формування нової, більш рішучої стратегії реагування НАТО на усе більш нахабні дії росії не просто назріли, а перезріли.

Як видно з усього, НАТО перебуває на початковому етапі реалізації нової оперативної концепції «стримування шляхом недопущення удару» як превентивного механізму можливої окупації частини його територій, яка замінила концепцію «стримування шляхом удару у відповідь». Вона передбачає комплекс заходів розвитку потенціалу організації, насамперед постійне розміщення значних контингентів військ НАТО біля кордонів з росією, які наразі проходять етап взаємоузгодження. Ідется і про попередження гібридних, кібернетичних та навіть космічних атак. При цьому головна проблема традиційно полягає у здатності європейців взяти на себе більшу долю тягаря відповідальності за власну безпеку, що усе ще виглядає доволі проблемно. Війна в Україні повинна стати тим стимулом до дії, який змусить держави Європи подбати про розвиток ВПК і модернізацію власних збройних сил відповідно до сучасних викликів міжнародній безпеці.

1. Окремі застереження виникають і щодо унікально швидкого прийняття до лав НАТО досі нейтральних Фінляндії і Швеції (перебуває на фінальному етапі вступу). Прийняття нових членів після тривалої перерви стало прямим наслідком російського вторгнення в Україну і безумовно подається як посилення Альянсу, ознака його своєрідної реінкарнації, оновлення і здатності всупереч зовнішнім ворожим силам розширювати власний потенціал. Однак при цьому не варто забувати, що НАТО отримало додаткових 1300 км кордону зі своєю головною загрозою – росією, які потрібно захищати. Імовірність вторгнення російських військ з цього напряму доволі висока, про що уже встиг прямо заявити путін. Також виникає логічне запитання, чи не більш доцільно було б зосередитися насамперед на оперативній розробці і впровадженні програми військової допомоги Україні, повної інтеграції її оборонного комплексу в систему НАТО (навіть без перспективи пришвидшеного членства, а фактично лише запровадження статті 5 Північноатлантичного договору), ніж терміново брати на себе додаткові територіальні оборонні зобов’язання і шукати додаткових проблем з гарантуванням безпеки східних рубежів, маючи під боком найбільшу війну в Європі з часів Другої світової. У цьому рішенні лідерів Альянсу можна помітити певну спробу відволікти увагу широкої громадськості від безпосередніх проблем на фронті і прикрити неготовність організації оперативно реагувати на масштабні системні виклики безпеки за рахунок піару її потенціалу, своєрідне прагнення продемонструвати певну геополітичну перемогу над амбітними планами зарозумілих росіян. Водночас поряд з уже традиційною відмовою від визначення чітких перспектив прийняття України до НАТО вступ згаданих держав ознаменував ніщо інше, як подальшу реалізацію концепції неофіційної модернізованої лінії поділу Європи, яка веде свої витоки з часів формування постбіполярної системи світоустрою кінця 80-х – початку 90-х років ХХ ст. Україна в умах західних еліт та широкої громадськості все ще остаточно не набула статусу повноправного суб’єкта європейської політики по їх сторону цієї умовної геополітично-психологічної лінії.

Українська армія сьогодні об’єктивно одна з найсильніших в Європі, бо на практиці найбільш боєздатна, і це багато кого непокоїть, зокрема, окремих лідерів країн-сусідів. Якщо вже набрала обертів тривала системна обструкція українського бізнесу з їх боку шляхом обмежень торгових перевезень, то про яку дієву європейську та євроатлантичну інтеграцію на Сході Європи може ітися? Складно уявити такі речі у відносинах між повноправними членами ЄС і НАТО, а Україна до цього прямує. Як виявилося, насамперед її сусіди, низка яких позиціонували себе як либонь не головні «адвокати» нашої держави в цих організаціях, сьогодні, в час її крайньої скрути під час війни та водночас виходу на новий рівень процесів європейської інтеграції України, проводять прямо протилежну політику. Як видно, така «адвокація» має свою ціну. Певна, нерідко символічна географічна віддаленість від росії надміру заспокоює уряди деяких країн НАТО, відводячи погляди від суворої реальності.

Отож, НАТО виявився неготовим до розгортання повномасштабної війни на межі своїх сучасних східних кордонів, оперативного впровадження адекватної стратегії протистояння відповідним викликам і загрозам, що спричиняє ця війна не лише для України, але Альянсу. Міжнародна система безпеки не має дієвої відповіді на питання механізму завершення війни в Україні та ліквідації загроз для міжнародного світопорядку, які вона несе. Реагуючи на цей виклик запізніле НАТО має привести власні засоби та методи стримування відповідно до нового покоління загроз, зокрема до застосування різних видів агресії проти слабких держав і держав середнього рівня військового потенціалу, вразливих до безпосереднього військового вторгнення, інформаційної та «гібридної» війни. росія веде війну не лише конкретно проти України, але загалом проти Заходу. Тому він повинен нарешті бути готовим давати рішучу відповідь на вказані загрози і нарешті навчитися діяти превентивно.

Справжнім індикатором здатності НАТО стабілізувати міжнародну ситуацію в Європі повинні бути кроки зі створення реального збройного щита для України, який би змусив росію відмовитися у подальшому від планів продовжувати повномасштабну війну проти нашої держави. В іншому випадку деградація і занепад стануть неминучими супутниками майбутнього НАТО і демократичних міжнародних структур в Європі і світі уже в найближчому майбутньому.

Андрій ГРУБІНКО,

для «Української лінії»