2023 рік вже за короткий проміжок часу відійде в історію, поступившись своїм місцем прийдешньому 2024-му. Другий рік повномасштабної війни, без жодних перебільшень, став періодом випробувань, низки перемог та поразок для українського народу. Водночас, для того, щоб згадати цей рік у приємному та позитивному ключі, не зайве буде нагадати про одну ювілейну дату, дещо підзабуту суспільством у вирі війни. Осінню 2023 року виповнилося рівно 10 років з першої спроби російської федерації загарбати землі Незалежної України. Про те, яку роль у цій історії відіграє острів Тузла та чому спроба захопити нашу територію провалилася ми й поговоримо в рамках цієї статті.
Почалося все з того, що у 1954 році, за «мудрим» рішенням радянського вищого партійного керівництва зі складу Української Радянської Соціалістичної Республіки було виокремлено родючу область Кубань, що була заселена переважно україномовними громадянами, більшість з яких вели свій родовід від козаків Чорноморського війська, насильно переселених на цю територію ще за часів царської росії. Взамін Кубані до складу України було передано Кримську Автономну Соціалістичну Республіку. Хоч тоді від завершення Другої світової війни минуло вже майже 10 років, проте її руйнівні наслідки на Кримському півострові досі були дуже відчутними. Населення потерпало від тотальної нестачі води, що, у свою чергу, призвело і до засухи. Як наслідок не могло бути й мови про розвиток сільського господарства та, зокрема, відомих кримських виноградників. Єдиними людьми, які вміли виживати в таких умовах були корінні народи Криму, однак вони після депортації 1944 року, що була проведена радянськими спецслужбами за наказом вищого керівництва, були змушені проживати у поселеннях на Далекому Сході та в Казахстані. Іншими словами, Україні дістався не тільки розорений, зневоднений та зруйнований, але й знелюднений Крим. Враховуючи всі згадані мною факти, назвати рівнозначним цей обмін Кубані на Крим просто неможливо. З 1941 року у складі Кримської АРСР перебував маленький острів Тузла, що також увійшов до складу УРСР.
Незважаючи на те, що Крим був приєднаний до українських територій в далеко не найкращому стані, місцевим керівництвом та звичайними українцями було докладено всіх можливих зусиль для того, щоб подолати, без перебільшення, критичні проблеми півострова, які, в подальшому, могли загрожувати життю його жителів. Враховуючи той факт, що Україна також потребувала повоєнної відбудови, можна вважати значним досягненням, що вона взяла на свої плечі ще й розбудову Кримського півострова.
Коли 1991 року Україна проголосила свою Незалежність, то в Автономній Республіці Крим, що перебувала в її складі, були вже повністю вирішені проблеми з постачанням води та в рази підвищений рівень розвитку інфраструктури. Більше того, корінні народи Криму, хай і не без певних труднощів, але почали повертатися на рідну землю – Крим перестав бути зруйнованою пусткою.
Тим не менш, росія, як і в інші історичні періоди свого існування, не планувала випускати Україну з зони свого прямого геополітичного впливу. Прикладів, як політичного, так і збройного втручання росії у внутрішні справи України є настільки багато, що перераховувати їх у цій статті немає сенсу. Бельмом в оці росії став контроль України над Кримським півостровом, який хоч і був позбавлений основних сил Чорноморського флоту, що відійшли до росії за «справедливим» розподілом 1995 року, однак з огляду на своє географічне розташування, Крим все одно залишався найбільш потужним форпостом впливу на Чорному морі.
1994 року у Криму з подачі росії було створено маріонетковий уряд на чолі з так званим президентом Юрієм Мєшковим, що пропагував відверті сепаратистські та проросійські настрої серед громадян півострова. Мали місце навіть відкриті заклики до президента росії Бориса Єльцина ввести війська до Криму. Тим не менш, російські війська так і не наважилися розпочати рух до Криму. Це можна спробувати пояснити небажанням Єльцина спричиняти відкритий конфлікт між державами або ж тою складною ситуацією в якій опинилися «непереможні» збройні сили рф під час конфлікту в Ічкерії. На додачу до цих факторів, варто ще згадати доволі жорстку позицію українського уряду, який доклав всіх зусиль для стабілізації обстановки у Криму. Перша спроба росії приєднати до себе Крим зазнала невдачі, тим не менш, ніхто на той час не міг уявити, що наступна спроба станеться всього за 9 років потому.
Як вже було сказано, контроль над Кримом давав цілу низку переваг: потужна база для флоту з розгалуженою портовою інфраструктурою, наявність авіабаз для морської авіації, контроль над судноплавством у Чорному морі – і це ще далеко не повний список усіх стратегічних принад півострова! Оскільки росія вже мала негативний досвід зазіхання на Крим, її військово-політичним керівництвом було вирішено почати з малого – приєднати до складу рф невеликий острівець Тузла. З точки зору географії, подібне загарбання додавало в склад росії зовсім невелику ділянку суші, площею три з половиною квадратних кілометри, однак якщо поглянути на це під кутом геополітичних амбіцій, то розташування острова дозволяло росії контролювати судноплавство у Керченській протоці. У теорії, це територіальне розширення мало стати першим кроком рф до встановлення своєї повної гегемонії на Чорному морі. Оскільки президентом рф на той час вже був не Єльцин, а володимир путін, то стратегія захоплення острова була обрана відповідно до його вподобань – в історію вона увійшла під назвою гібридна війна.
У вересні 2003 року росія почала будувати греблю, що мала з’єднати Таманський півострів з островом Тузла. Роботи йшли в авральному режимі і, за даними журналістів, працюючи вдень та навіть вночі, будівельники насипали по 100-150 метрів греблі в день. Враховуючи той факт, що глибина у місцях будівництва становила всього 2 метри, було зрозуміло, що роботи по насипанню цієї греблі досягнуть успіху доволі швидко. Тим паче, як в одному з інтерв’ю згадували російські будівельники, для насипання греблі були використані матеріали з найближчих кар’єрів, що перевозилися самоскидами.
На офіційному рівні, росія не пред’являла жодних територіальних претензій до України і не висувала своїх прав на острів Тузла. Тим не менш, поруч із площиною де-юре, завжди існує де-факто. Іншими словами, у росії не було юридично арґументованих прав на встановлення контролю над островом, однак у тому випадку, якби будівництво греблі таки було завершене, то він фактично став би частиною рф.
Як і завжди, російське вище керівництво всіляко заперечувало свою причетність до будівельних робіт, називаючи їх ініціативою влади на місцях. Тим не менш, жодних кроків з припинення будівництва кремлівським урядом зроблено не було. Натомість, у російських ЗМІ, суспільству почали нав’язувати думку про те, що збудована гребля символізуватиме об’єднання острова Тузла з рф як «ісконно руской тєріторії». Паралельно з цим, на Таманському півострові почали концентруватися війська рф. Наче цього було мало, російські спецслужби намагалися знімати з потягів тих українських офіцерів, які слідували з росії на свою Батьківщину. Зайвим буде наголошувати на тому факті, що у випадку підкорення російським вимогам українським офіцерам загрожувала реальна небезпека позбавлення волі або ж фізичного знищення.
Подібні, без перебільшення, агресивні кроки не залишилися без уваги України. Незважаючи на той факт, що перевага росії була беззаперечна, вище політичне та військове керівництво вирішило відстоювати цілісність та неподільність України як суверенної держави. У Керч було направлено підрозділи Національної Гвардії України, а на Тузлі розмістили прикордонну заставу. Збройні Сили України було приведено в бойову готовність, що мало сигналізувати росії про всю серйозність намірів українців боронити свою територію від військового вторгнення. На рівні з військовими приготуваннями, президент України Леонід Кучма намагався владнати конфлікт дипломатичним шляхом. Тим не менш, навіть цей шлях врегулювання не означав можливість передачі росії української території без бою
На переговори з Кремлем вилетів тодішній міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, однак жодних результатів вони не дали – росія не зупинила будівельні роботи і всіляко демонструвала свою незацікавленість в переговорах. У якості ілюстрації до останньої тези можна навести той факт, що путін протягом трьох тижнів під різними приводами відмовлявся від розмови з Леонідом Кучмою, який 23 жовтня приїхав на Тузлу. Однак коли у Кремлі зрозуміли, що ЗСУ готові обороняти острів, а президент Кучма дав їм право відкривати вогонь на ураження по тим людям, що зазіхають на недоторканість кордонів України, російське командування було змушене таки дослухатися до голосу розуму. Зокрема, спірні питання були вирішені під час телефонної розмови президентів росії та України. На превеликий жаль, невідомо чи залишилася стенограма чи хоча б приблизні записи про зміст тих розмов. Це ставить великий виклик для української історії, адже, як не складно здогадатися, обоє учасників розмови навряд чи налаштовані розкривати її істинний зміст та деталі. Проте хай там як, Україна домоглася свого: будівництво греблі було зупинене, а острів Тузла залишався у складі України аж до 2014 року, допоки його разом із Кримом не захопили російські «зелені чоловічки».
Тому, можна говорити про те, що незважаючи на певні сентименти, що, станом на 2003 рік існували в українському суспільстві до російської федерації, громадяни України, політики та армія продемонстрували чітке бажання зберегти територіальну цілісність своєї країни. У жодному разі не варто ідеалізувати цю подію як демонстрацію монолітної єдності українського народу в той період, однак вже тоді українці показали світу свою фантастичну здатність гуртуватися перед обличчям зовнішньої загрози.
Як відомо, історія не знає умовного способу дії і, як наслідок, можна довго дискутувати на тему «що було б якби?». Тим не менш, саме подібна «якбитологія» дає нам змогу припустити розвиток подій у тому випадку, якби Україна пасивно відреагувала на подібну агресію. У цьому конкретному прикладі, саме бездіяльність могла стати причиною заохочення подальших загарбань країни-агресора. Тож, саме жорстка позиція України щодо невеликої ділянки суші під назвою Тузла дозволила зберегти цілісність України аж до 2014 року, коли росія, налякана проєвропейським курсом українського суспільства, наважилася на збройну інтервенцію.
Думку про те, що історія повторюється можна вважати, як мінімум, дещо позитивістською, однак доволі складно не спробувати провести історичну паралель між подіями навколо Тузли 2003 року та Австрії в 1934 році. Адольф Гітлер так само, як і володимир путін, намагався приєднати до своєї країни територію іншої держави, втім не виявився готовим до запеклого опору з боку влади Австрії. У результаті, він був змушений відступити від своїх вимог. Однак, ці події не змогли втамувати експансіоністський голод фюрера, а просто-на просто відклали його наміри. Тож путін, як і Гітлер зрозуміли, що їх загарбання потребують серйозної військової та політичної підготовки, бо інші країни не віддаватимуть свою незалежність задарма.
Іншими словами, «проба сил» російського диктатора, так само, як і його німецького візаві, з тріском провалилася, що, в свою чергу, сприяло не тільки збільшенню престижу України на міжнародній арені, але й піднесенню української національної свідомості, що не дозволила банально здати свою територію.
Таким чином, спроба загарбання Тузли «на авось» виявилася провальною. росія, очевидно, сподівалася, що політичне керівництво України так і не наважиться захищати цілісність своєї держави, а збройні сили, розуміючи кількісну перевагу армії рф, зберігатимуть пасивність. Для України збереження контролю над Тузлою стало символом національної гордості, що ознаменувала початок впевненого подолання малоросійських колоніальних сентиментів до росії. Незважаючи на те, що Україна довгий час була змушена у різних формах перебувати у складі росії, її народ після 1991 року мав свою власну незалежну державу, яку волів і воліє захищати, попри те, що у ролі агресора виступає вчорашній так званий «братскій народ», образ якого нав’язувався царською, радянською та російською пропагандою українцям впродовж багатьох століть.
Водночас, саме події навколо Тузли стали першим дзвіночком, звук якого сповіщав Україну та світ про справжнє обличчя та наміри російської федерації щодо перефарбування політичної карти світу. Незважаючи на те, що після цього сигналу пізніше були видимі й інші приклади «миролюбивого» настрою росії, ці застереження так і не були прийняті до уваги світовою спільнотою. Якщо точніше, то світ бачив їх, говорив про них, однак не розумів.
Залишається відкритим питання про діяльність всіх, як мінімум, європейських аналітичних центрів, чиїм завданням був розгляд подібних випадків що називається «під мікроскопом» з метою зробити правильні висновки. Тим не менш, жоден зі світових аналітиків, політологів, політиків не зміг передбачити того, що станеться далі. Або не захотів.
Зрозуміло, що Тузла – це доволі невеликий шматок території і, навіть у випадку його успішного «воз’єднання» з росією, цього було явно недостатньо для того, щоб її керівництво змогло задовольнити свої геополітичні апетити у руслі російського (недо)імперіалізму. Тим не менш, як показали пізніші події, що вже увійшли до історії, російська федерація не змогла наїстися ні Сирією, ні Грузією, ні Кримом, ні Донбасом, ні Курильськими островами, які вперто не хоче повертати Японії, ні окупованими територіями України, які, варто зазначити заради справедливості, вона не в силах переварити. Іншими словами, геополітичні апетити росії можна охарактеризувати одним єдиним словом, яке можна вживати у повсякденній розмові, однак не в рамках серйозної статті. Слово це – ненажерливість. Однак, є всі підстави припускати, що саме Україна стане тією кісткою, що, ставши поперек горлянки російських апетитів, змусить росію відмовитися від подальшої експансії та спричинить смерть російського (недо)імперіалізму. Оскільки вся внутрішня політика росії побудована на нав’язуванні суспільству думки про перебування в оточенні зовнішніх ворогів, то відмова від подальшої експансії означатиме втрату арґументу, за допомогою якого вище керівництво пояснювало росіянам економічний та соціальний занепад країни. Втім, навряд чи навіть це спровокує російський народ, який до сих пір навіть у двадцять першому столітті не має ознак нації, чинити спротив дійсній російській владі.
Втім, якими б не були наміри російської федерації на чолі з володимиром путіними, Україна не подарує такої потрібної їм перемоги. росія зазіхає на території, які мають набагато вищий рівень життя та національної свідомості, ніж етнічні російські території, тому ідею «визволення українського народу поневоленого нацистською владою» можна вважати таким-собі історичним оксюмороном. Україна не поступиться своїми територіями ні в 2023, ні в 2024 році, ні в будь-який інший час, так само як вона не поступилася невеликим островом Тузлою, який вперше став на шляху геополітичних амбіцій росії. Хто знає, можливо саме 2024 рік ознаменує остаточний крах росії ? Принаймні, з великою долею ймовірності можна припустити, що більшість бажань українців на Новий Рік були саме такими!
Володимир ЛИТВИН,
для «Української лінії»
