САМІТ « 26 ПЛЮС 1 «КАВОМАН» АБО НОВИЙ ЕТАП ВІДНОСИН УКРАЇНА-ЄС

14 грудня Європейська Рада прийняла рішення щодо початку переговорів з Україною про вступ до Європейського Союзу. Без перебільшення історичне рішення для нашої держави, яка пройшла складний та неоднозначний шлях становлення, а тепер перебуває в умовах масштабного військового конфлікту, визначає наступні політичні реалії.

1. Україна вийшла на вирішальний етап інтеграції до ЄС, за яким слідує лише набуття повноправного членства.
2. Юридичний статус України як асоційованого члена ЄС (з березня-червня 2014 року) та додатково країни-кандидата на повноправне членство (з червня 2022 року) не змінився, але політичні умови комунікації з інституціями та країнами-членами ЄС відтепер якісно інші.
3. Офіційний початок шляху до набуття членства в ЄС є саме по собі подією надзвичайної ваги як для України, так і для самого ЄС, веде до змін геополітичної та геоекономічної конфігурації у великому регіоні Центрально-Східної Європи, а тому породжує для обох сторін та міжнародної спільноти загалом як нові можливості, так і виклики, які окреслимо далі.

Варто врахувати, що рішення Європейської Ради про відкриття переговорів щодо членства України було далеко не визначене наперед, адже перебувало під тиском двох головних обставин – висновку Єврокомісії про якість виконання українською стороною рекомендацій щодо внутрішнього реформування та виконання інших завдань, а також критичної позиції урядів кількох держав-членів ЄС, насамперед Угорщини, які мали свої претензії до України або ж політики об’єднання загалом. З першою проблемою офіційному Києву вдалося напрочуд успішно та оперативно справитися. Адже якщо ще навесні поточного року ішлося про виконання умов ЄС на рівні «дві з семи», то в листопаді Єврокомісія уже оцінила виконання Україною реформ на 90% і рекомендувала Європейській Раді проголосувати за початок переговорів. Далася взнаки надактивна робота вітчизняних владних інституцій, які явно прагнули встигнути до відповідної дати. Тому навіть в день саміту головним залишалося питання можливості блокування рішення Європейської Ради кимось із урядів країн-членів об’єднання. І тут, як виявилося, ішлося не лише про одіозного Віктора Орбана.

Проаналізуємо особливості процесу засідання самого саміту Європейської Ради 14 грудня та його головні результати крізь призму інтересів і можливостей обох сторін (ЄС та України) з урахуванням загальних тенденцій міжнародних відносин.

Для ЄС крайній саміт в Брюсселі і його рішення щодо України означають перелік наступних можливостей і викликів.

1. Відкриття шляху для членства України в ЄС  – насправді історичне рішення для обох сторін. Для Євросоюзу – це вагомий геополітичний крок, який за значенням можна прирівняти хіба що до розширення за рахунок країн Центрально-Східної Європи на початку 2000-х років. Однак унікальність поточної ситуації полягає в тому, що ніколи ще завершальна фаза євроінтеграції не заходила так далеко на Схід Європи, пострадянський простір, не вторгалася в безпосередню зону впливу історичних імперських амбіцій Москви. Тому ЄС своїм рішенням надати право на членство Україні (і паралельно Молдові), а також статус кандидата на членство Грузії, остаточно увійшов у фазу екзистенційного протистояння з росією (московією) за сфери впливу, кинувши прямий виклик її поточній військовій агресії та реалізації загальної віковічної мети  – встановлення повного контролю над регіоном Центрально-Східної Європи.
2. Європейський Союз та його держави-члени підтвердили все ще наявну, неодноразово поставлену під сумнів і критиковану можливість об’єднання динамічно реагувати на поточні виклики його безпеці, головним з яких сьогодні є російська військова агресія. Десятиліття лояльного ставлення і співпраці з путінською росією, особливо на рівні міждержавних контактів національних політичних еліт, аж до початку 2022 року фактично не давали можливості об’єднанню проводити справді незалежну рішучу політику відсічі гібридній агресії Москви, обмежуючи тим самим його значення як геополітичного гравця, повноцінного суб’єкта міжнародної системи безпеки. Поглиблення інтеграції України дозволяє Євросоюзу завершити справу формування такої суб’єктності через механізми політики розширення, економічної інтеграції, Спільної зовнішньої і безпекової політики, остаточно зафіксувати своє лідерство в Європі як провідної колективної організації, здатної спільно з силовим компонентом НАТО контролювати ситуацію, відстоювати та просувати власні цінності, протистояти силовим спробам ревізії чинної системи міжнародних відносин.
3. Своїм рішенням щодо України ЄС дав потужний політичний сигнал для США, який полягає в тому, що Об’єднана Європа готова самостійно захищати свої інтереси на континенті і навіть випереджати свого заокеанського партнера (та водночас економічного конкурента) у справі підримки України. Доволі непросто здобута, але все ж виявлена європейська єдність виглядає особливо символічно на фоні жорсткого внутрішньополітичного протистояння в Сполучених Штатах.
4. Позитивне рішення щодо відкриття процесу переговорів про вступ України до ЄС засвідчило відновлення після певної паузи його активної політики розширення, що тривала близько десяти років від приєднання Хорватії у 2013 році. Це стало адекватною реакцією об’єднання і його держав-членів на об’єктивні обставини міжнародних відносин. Політика розширення добре зарекомендувала себе як ефективна відповідь Співтовариства на виклики безпеці на його кордонах, стабілізації розвитку периферії шляхом зміцнення механізмів демократичного урядування і ринкової економіки. ЄС пережив тривалий період болісних дискусій щодо необхідності подальшого розширення, шанси потрапити до якого в України в силу її величини і нестабільності розвитку розглядалися як суто теоретичні. Утім сучасний розвиток міжнародної ситуації робить безальтернативним продовження політики розширення, насамперед на Схід Європи. Очевидним є той факт, що провідні західні інституції запізнилися з адекватним включенням регіону пострадянського простору до зони своїх безпосередніх інтересів і впливу, залишивши його країни у фактичному статусі буферних територій між собою та росією. Остання ще у 2007 році в мюнхенській промові Путіна оголосила про прагнення повернути дану сіру зону впливу (увесь пострадянський простір) як свої традиційні підконтрольні території. Натомість ЄС спромігся лише сформулювати слабкий механізм «сусідства», який де-факто ні до чого конкретного не зобов’язував жодну із сторін. Це й стало однією з причин «розв’язання рук» агресору. 
5. Інтеграція України стала ефективним каталізатором виявлення і потенційного вирішення внутрішніх проблем Євросоюзу, який переживає хронічну кризу політичної єдності, долає загрози дезінтеграції після складного процесу Брексіт (виходу Великої Британії). Брексіт розпалив антиєвропейські настрої в самому ЄС, підняв на поверхню політичного життя популістів усіх політичних мастей і відвертих політичних авантюристів, для яких не було місця у звичній системі стабільної ліберальної демократії. Під загрозу скочування до антиєвропейської політики і крайнього націоналізму безпосередньо потрапили такі держави-члени ЄС, як Австрія, Іспанія, Італія, Нідерланди, Польща, Словаччина, Угорщина, навіть частково Франція. Антиліберальна популістська риторика і відповідна стратегія урядування, що прикривають спробу обмеження демократичних свобод на догоду вузькопартійним політичним режимам і отриманню кланової вигоди, отримали стабільну практику застосування в ряді колишніх держав т. зв. «соціалістичного табору», як от Польща та Угорщина, а віднедавна і Словаччина. Найгірше, що в деяких країнах, зокрема в Угорщині і Словаччині, ознакою протесту проти ліберальної демократії та навіть принципів функціонування західних демократичних інституцій стало русофільство.
6. Війна в Україні та її інтеграційні прагнення, поява внутрішньої опозиції в когорті держав-членів стали чинниками початку процесу чергового реформування системи політичного управління Євросоюзом. Ідеться насамперед про принцип одностайності при прийнятті рішень в Раді ЄС і Європейській Раді з питань зовнішньої політики і безпеки, який пройшов випробування часом через усі засадничі договори Співтовариства, але так і не був системно лібералізований.

Прикметно, що ініціатором заміни принципу одностайності у 2022 році виступив уряд Німеччини, провідної держави ЄС, зовнішня політика якої під впливом російської агресії в Україні, позбувшись русофільства, зазнала кардинальних трансформацій. Сьогодні ФРН є одним з провідних військових партнерів України в часі війни. Голосування в Європейській Раді за відкриття шляху до членства України в ЄС 14 грудня без перебільшення стало «шедевральним» і чи не першою дієвою спробою практичного подолання (чи швидше процедурного уникнення) принципу одностайності при прийнятті колегіальних рішень. «Вихід на каву» угорського прем’єра Орбана під час вирішального голосування з українського питання, що дав можливість уникнути вето на рішення Європейської Ради та водночас зберегти особливу позицію уряду Угорщини, став повністю ідеєю і особистим проханням канцлера ФРН Олафа Шольца. Тим більше, що процедурно рішення по Україні було завбачливо процедурно прив’язане до рішення щодо перспективи розширення ЄС загалом, адже ішло в пакеті з перспективами євроінтеграції Молдови і Західних Балкан. Тим самим євроскептиків фактично обеззброїли. Так уряд ФРН вкотре дієво проявив своє лідерство і засвідчив прагнення до змін застарілих правил інституційного функціонування ЄС, які в сучасних екстремальних міжнародних умовах об’єктивно гальмують його діяльність. Історично схвальну позицію Німеччини щодо євроінтеграції України активно підтримали інші лідери держав-членів. Публічна заява прем’єр-міністра Нідерландів Марка Рютте “Ми не вийдемо звідси, доки не приймемо позитивного рішення”, сказана у присутності Віктора Орбана, абсолютно чітко окреслила налаштованість присутніх на позитивний результат.

Для України саміт Європейської Ради, окрім власне головного для неї результату – відкриття переговорів про членство, означає наступне.

1. Незважаючи на часову невизначеність з датою остаточного набуття членства в Європейському Союзі, у результаті формального рішення в Брюсселі Україна остаточно стала невід’ємним суб’єктом європейської політики на найвищому рівні взаємодії, про що три десятиліття доводилось лише мріяти. Україна нарешті отримала не суто теоретичну, а й практичну перспективу членства в ЄС, що виводить її політичну суб’єктність в міжнародних відносинах на новий рівень. Перспектива приєднання до Євросоюзу вже точно не стане розмінною монетою при майбутньому визначенні умов миру на території нашої держави, що було б розцінено в іншому випадку як акт самогубства і для України, і для ЄС.
2. Водночас наша держава, можна сказати що й українське суспільство і навіть кожен з нас, остаточно «відриваємося» від незримої, але надзвичайно трагічно відчутної пуповини імперської залежності від московського «старшого брата», який своєю всеохоплюючою «братньою любов’ю» вчергове виявляє прагнення нас задушити. Україна отримала нові геополітичні реалії – остаточно позбулася нав’язливого статусу-штампу «пострадянська держава», який робив з неї «лімітрофа Європи», «сіру зону», «буфер» між цивілізованим демократичним Заходом і слабо контрольованим та непрогнозованим, тоталітарним і небезпечним Сходом. Розриваються ментально-культурні, політичні та економічні зв’язки з московщиною, які століттями не пускали Україну в цивілізований світ. Зазнала повного фіаско сама російська імперська ідеологія, в основі якої – неодмінне володіння Україною як серцевинним елементом відновлення впливу москви на пострадянському просторі та плацдармом для наступу на Європу, гарантією утвердження глобального впливу. Без України немає сильної росії, яка власне деградуватиме до первинного історичного стану – московії. Ці процеси та закономірності нарешті усвідомлюють в нашому суспільстві не лише вузьке коло інтелектуалів, але й широкий загал. Варто звернути увагу, що за прикладом України слідують Молдова і Грузія, які також стали жертвами московської імперської політики «розділяй і владарюй» вже у ХХІ столітті. Тому тепер росії хоч не хоч або прийдеться воювати до кінця, або ж скоротити свій список вимог на міжнародному рівні, адже один з козирів на імовірних мирних переговорах щодо відмови України від перспектив євроінтеграції фактично нівельовано.
3. Для України нарешті окреслюється реальна перспектива реалізувати себе як лідера не лише в західному ареалі колишнього пострадянського простору, випередивши за рівнем реформ навіть донедавна дуже динамічну Грузію (і це в умовах війни), але й перейти в розряд повноправних політичних партнерів та прямих економічних конкурентів інших країн Центральної Європи, насамперед Польщі та Угорщини. Цей лідерський потенціал їх еліти дуже чітко усвідомлюють. Тому не випадково спостерігаємо прояви економічної війни Польщі проти України. Варшава виконала свою історичну місію адвокації європейських інтеграційних перспектив для Києва. Тепер як практично рівноправним суб’єктам європейської політики їм доведеться спільно сформувати двосторонні ефективні механізми досягнення паритету між національними інтересами і загальноєвропейськими потребами та вимогами, що і становить сутність євроінтеграції. Утім цей процес дуже складний, болісний і доволі тривалий.

Щодо українсько-угорських напружених стосунків, то тут ситуація більш специфічна, але цілком зрозуміла. Ідеться суто про політичні та фінансові аспекти збереження міжнародних позицій та інтересів Угорщини, що прикриваються надуманими проблемами захисту прав угорської меншини в Україні. Бажання виторгувати фінансові субвенції від ЄС, інституції якого нещадно критикують уряд Орбана за очевидний антидемократичний зміст його політики, та водночас максимально довго зберігати можливості викачування з москви пільгових умов постачання газу і дивідендів від співпраці в атомній енергетиці визначають геополітичний шпагат, на якому намагається якнайдовше всидіти режим Орбана. В глобальнішій проекції угорці намагаються максимально чітко розгледіти перспективи протистояння демократичного Заходу (США-ЄС) і авторитарного Сходу на чолі з Китаєм та росією як його сателітом. Однак очевидно, що невдовзі режиму Орбана доведеться обирати «між двома стільцями» і цей вибір буде все ж не на користь РФ, фінансово-економічні можливості якої не ідуть в порівняння з можливостями Євросоюзу. Членство України в ЄС пришвидшує момент цього необхідного вибору, тому Орбан і чинить спротив, намагаючись потягнути час. Його нещодавня заява, сказана уже після саміту в Брюсселі, про те, що вся підтримка від ЄС (читаймо – гроші), які надаються для країн Центральної Європи, зокрема, для Угорщини, після вступу України надходитиме до Києва, чітко демонструє мотиви офіційної позиції Угорщини щодо членства України, і до речі не лише Угорщини.

Україна у стосунках з ЄС отримала шанс випередити держави Балканського півострова (Албанію, Північну Македонію, Сербію, Чорногорію) і навіть Туреччину, які також, маючи статус асоційованого члена ЄС, раніше почали переговори про вступ до Євросоюзу та ще донедавна мали визнану перевагу. Утім швидкість реформ в Україні, перспективи завершення війни та можливий успіх відновлення, разом з очевидними нагальними політичними мотивами вступу України до провідних західних структур, роблять переваги балканців не такими очевидними.

Таким чином, відкриття реальних перспектив членства в Євросоюзі відкриває перед Україною потенціал геополітичного лідерства в регіоні Балто-Чорноморської дуги, забезпечений значним економічним потенціалом та набутими потужними військовим можливостями, що безумовно, подобається не всім.

Початок процесу переговорів щодо членства України в ЄС став вагомим, напрацьованим десятиліттями, але насамперед формально-політичним кроком, який жодним чином не дає можливості впадати в ейфорію та знижувати темпи реформування насамперед українську сторону. За приблизними підрахунками, оприлюдненими самим керівництвом євроінституцій, Україна за сприятливого збігу обставин зможе стати членом ЄС не раніше 2030 року. З огляду на сучасну динаміку життя та плинність часу – це доволі недалека перспектива. Занадто оптимістичні думки, що мають небагато спільного з реальністю, пророкують 2-3 роки для досягнення вказаної мети.

Для адекватного прогнозування кінцевої мети – набуття членства в ЄС, варто насамперед проаналізувати наступні кроки, які Україні необхідно пройти до досягнення омріяного результату, та головне – виклики, з якими доведеться зустрітися на цьому шляху.

1. Процедурний вимір шляху до членства включатиме три головних етапи: 1) складний процес узгодження змістовних питань в рамках галузей і напрямів інтеграції (від стандартів демократії і боротьби з корупцією до деталізованих проблем виробництва сільськогосподарської продукції, рибальства тощо), об’єднаних у 35 розділів, згрупованих у 6 змістовних блоків; 2) оцінка результатів процесу узгодження Єврокомісією та надання рекомендації Європарламенту і Європейській Раді; 3) голосування щодо рекомендації до вступу в Європарламенті і, у випадку позитивного рішення, голосування щодо схвалення вступу в парламентах кожної з чинних держав-членів ЄС. Остаточне рішення про вступ буде ухвалене на засіданні Європейської Ради глав держав та урядів країн-членів об’єднання.
2. Реалізація першого з вказаних етапів передбачатиме надзвичайно громіздку та детальну відомчу та міжвідомчу роботу українських владних інституцій спільно з представниками структур Єврокомісії та національних урядів держав-членів, що фактично уже розпочалася, і передбачатиме знову ж таки велику аналітичну і нормативно-правову роботу. Політичний, економічний та соціокультурний потенціал України зумовлюють додаткову складність цієї роботи. Утім досвід діяльності владних інституцій України останнього десятиліття у напрямку євроінтеграції (особливо півтора роки від набуття нашою державою статусу кандидата в члени ЄС) свідчить про можливість достатньо оперативного проходження вказаного етапу, який приблизно може зайняти 2-4 роки.
3. Україна як ніколи до цього відчуває згуртовану підтримку абсолютної більшості держав-членів ЄС та євроінституцій, історичною унікальністю якої не можна не скористатися. Однак, як показують реалії сьогодення, навіть перебуваючи в стані війни, Україна стає мішенню для політичних, економічних та гуманітарних атак з боку низки держав ЄС, у тому числі, як не парадоксально, урядів країн, які активно підтримували її з дня повномасштабного вторгнення росії. Насамперед ідеться про явні уряди-сателіти Кремля (Угорщина, Словаччина), які активно декларують і діють відповідно до політики умиротворення агресора, проголошують безперспективність опору України та необхідності якнайшвидших мирних переговорів. При цьому категоричне заперечення європейської інтеграції України обґрунтовується її неготовністю і загрозами безпеці Європи за умови її прийняття до ЄС, що цілком відповідає наративу чинного режиму в росії. Одразу після голосування в Європейській Раді 14 грудня угорська сторона заблокувала виділення 50 млрд. євро допомоги для України, що включала і військову допомогу, обґрунтовуючи таке рішення безперспективністю подальших фінансових вливань у війну. Однак саме така поведінка Орбана і компанії може стати стимулом для подальшого політичного реформування інституцій і процедур самого ЄС. Зокрема, за повідомленнями в західній пресі від неназваних джерел в євроструктурах, при наступному розгляді вказаної допомоги для України, що запланований вже на січень 2024 року, Орбана можуть позбавити права голосу (права «вето») як представника уряду країни, яка, відповідно до ст. 7 Договору про Європейський Союз, порушує норми верховенства права. Як би там не було, Єврокомісія має потужні канали фінансового впливу на Угорщину та інші країни, які розігрують карту «особливої позиції» в ЄС.

Водночас процес примирення внутрішніх розбіжностей затягує процес, адже не виключає появу нових проблем і суперечностей. Зокрема, напередодні згаданого саміту в Брюсселі несподівано відчула загрози для власних геополітичних інтересів навіть достатньо поміркована Австрія. Її керівництво поставило у залежність свою підтримку рішення щодо України від задоволення вимоги щодо відкриття переговорів про членство також з Боснією і Герцеговиною як своєю традиційною зоною впливу. Такі претензії австрійців, в сукупності з угорськими амбіціями, в європейській пресі уже встигли назвати не інакше, як «відродження Австро-Угорщини». Однак під тиском керівництва ЄС та Німеччини Австрія не чинила спротиву.

Загалом схожі суперечки між країнами ЄС та країнами-членами й інституціями – явище доволі часте. Утім їх глибина залежить від геополітичної та економічної ціни питання щодо прийняття в «когорту обраних» нового учасника. Україна в силу своєї значущості якраз сповна відчує на собі вплив національних амбіцій, адже доведеться вести переговори і просити підтримки в урядів і парламентів кожної з чинних 27 держав-членів ЄС. Як тут звичайно не помріяти про зміни урядів у згаданих країнах на традиційних адептів ліберальної демократії та ідеї європейської єдності. А тут ще й в Нідерландах, які є одним з головних військових партнерів України в Європі, назріває різка зміна курсу внаслідок перемоги на виборах ультраправої «Партії свободи» на чолі з проросійським політиком-пацифістом та євроскептиком Гертом Вілдерсом. Утім навіть за умов гіпотетичної лояльності до розширення ЄС керівництва усіх держав-членів кілька з них, стурбованих економічними наслідками подальшого розширення, матимуть до останнього моменту численні застереження і навіть ультиматуми, як от Польща. Її багатолітня адвокація процесу євроінтеграції України на певному етапі просто розбилася об панічний страх місцевих підприємців-аграріїв і перевізників щодо конкуренції з потужним українським ринком, підживлений політичним популізмом колишньої правлячої партії. Тому керівництво України та суспільство повинні чітко усвідомити необхідність можливих поступок і втрат, які доведеться понести заради бажаного і в підсумку цілком виправданого прагнення стати повноправними учасниками європейської інтеграції.

• З огляду на зазначені проблеми керівництву України, із залученням широкого експертного кола, дипломатів, ЗМІ і громадськості, орієнтованої на закордонне представлення інтересів нашої держави, вкрай необхідно надзвичайно інтенсивно попрацювати з елітами і суспільством країн Центральної Європи, насамперед держав-сусідів. Окрім активної роботи на міждержавному рівні варто активізувати діалог в рамках наявних міжурядових багатосторонніх форумів, як от «Люблінський трикутник», Балто-Чорноморське співтовариство, Центральноєвропейська ініціатива тощо. Тривожним і неприйнятним з точки зору розвитку системи безпекової співпраці України з країнами регіону виглядає той факт, що досі, від часу проголошення ініціативи на саміті НАТО у липні 2022 року, жодна з держав Центральної Європи (включно з вище згаданими), окрім Румунії, не зголосилася на підписання договору про надання гарантій безпеки Україні. Спостерігається очевидний провал політики владно-політичних еліт України різних періодів щодо розбудови відносин з нашими західними сусідами, який потрібно негайно виправляти через нову стратегію комунікації з регіоном Центральної Європи.

Не потрібно забувати і про розвиток проукраїнського лобі в провідних західних державах ЄС, де русофільство міцно пустило своє коріння впливу. За підрахунками економістів, вартість членства України у блоці може складати близько 186 млрд. євро. Саме таку суму повинні будуть віддати потужні країни Євросоюзу. А це в сукупності з потребами підтримки України у війні немало. До того ж навіть такі провідні держави-члени ЄС, як ФРН, Франція, Італія традиційно непросто переживають факт необхідності поділитися місцями в євроінституціях з новими державами-членами. Оскільки кількість національних представників, наприклад в Європарламенті, для кожної держави виділяється пропорційно до кількості її населення, то Україна тут явно не буде пасти задніх.

• Внутрішнє реформування упродовж кількох найближчих років продовжить не лише Україна, але і Європейський Союз. Для ЄС це не вперше, але процес пошуків оптимальної інституційно-функціональної моделі Співтовариства завжди дуже напружений і копіткий. Чи буде повною мірою «до України» у цей час євроінституціям – питання відкрите. Зрозуміло одне – готовність надати Україні статус члена ЄС настане лише після розв’язання внутрішніх політико-інституційних проблем об’єднання.
• Улітку 2024 року ключові інституції Європейського Союзу чекає перегрупування. 6-9 червня відбудуться чергові вибори до Європарламенту. Незабаром буде змінено і склад Єврокомісії. Перспективи України будуть великою мірою залежати як від якісного складу першого, в якому пророкують посилення правопопулістських політичних сил, традиційно орієнтованих на припинення війни та співпрацю з росією, так і від нового керівництва другої. Сьогодні непросто знайти фігури голів євроінституцій, більш прихильних до України, ніж Шарль Мішель, Роберта Мецола та Урсула фон дер Ляєн. До того ж в другому півріччі 2024 року в Раді ЄС головуватиме Угорщина, що змушує керівництво України докласти мегазусиль для досягнення максимально швидкого прогресу в переговорах з Євросоюзом у перші місяці нового року, коли головування прийме на себе достатньо прихильна до нашої країни Бельгія.
• Не варто забувати, що європейська та євроатлантична інтеграція – процеси паралельні та водночас взаємопов’язані. ЄС і НАТО є двома головними, тісно переплетеними структурно-функціональними елементами системи європейської безпеки. З досвіду тих же країн Центральної і Південної Європи – усі вони спершу вступили до НАТО, а тоді вже до ЄС. Тому продовження системної інтеграційної роботи необхідне на обох цих напрямах єдиної регіональної безпеки. Європейський Союз, який за рівнем загальних видатків на підтримку України цілком логічно випереджає США (дані міжнародної компанії «Statista» станом на 31 жовтня 2023 року – 84,9 та 71,4 млрд. євро відповідно), подав чіткий політичний сигнал для США і НАТО, що не бачить безпеки Європи без України. Відповідно до безпекових конфігурацій і стану перманентної військової загрози зі сходу, навіть за умов припинення війни, членство в ЄС по суті не матиме повноцінного ефекту для України без членства в НАТО.
• Україна – єдина в історії європейської інтеграції країна Європи, на території якої на момент набуття статусу кандидата в члени ЄС відбувається війна. Тому об’єктивно головним фактором впливу на змістовні і часові параметри вступу України до ЄС залишаються перспективи завершення війни з росією, які наразі невідомі. Хоча більшість політиків та експертів сходяться на тому, що наявність окупованих територій України не вплине на проведення реформ, умови війни безумовно чинитимуть гальмівний вплив на розвиток економіки України. Водночас рішення Євросоюзу засвідчило наявність довгострокової підтримки нашої держави на важкому шляху до перемоги. Україна продовжує воювати і реформуватися водночас, що стане запорукою ефективного і конструктивного шляху до членства в ЄС.

Усім сторонам процесу зрозуміло, що без незалежної України в Об’єднаній Європі майбутнє європейської демократії і відповідної системи регіональної безпеки неможливе. Це усвідомлює навіть Орбан, який на своїй передріздв’яній прес-конференції прохопив сакраментальну фразу: «Наш інтерес – не мати спільного кордону з РФ». В Європі все ще дехто прагне співпрацювати з агресором, але на відстані – на відстані України.

Андрій ГРУБІНКО, для «Української лінії»