Мабуть жодна військова формація часів Другої світової війни не має навколо себе стільки міфів, скільки дивізія «Галичина». Частково це можна пояснити тим, що впродовж багатьох десятків років спочатку радянська, а згодом й російська пропаганда робила все, щоб якомога більше викривити справжній образ цього підрозділу. Особливо яскраво це продемонстрували події пов’язані з українським ветераном Ярославом Гунькою, постаті якого присвячена моя минула стаття.
Найбільшим прорахунком української політики щодо національної історії є те, що на державному рівні подібні історичні фальсифікації не спростовуються. Як наслідок, як окремі політичні сили, так і ЗМІ та пропагандисти продовжують безкарно спотворювати українську історію. На жаль, навіть наукові інституції продовжують надто мало уваги приділяти додатковому висвітленню проблемних питань нашої історії, а ті спроби, що вже мали місце, наштовхнулися на спротив проросійських політичних сил. Як не складно здогадатися, справжня історія існування дивізії «Галичина» є якраз такою маловідомою сторінкою для загалу українців, адже більшість наших співвітчизників продовжують послуговуватись тим уявленням, що було нав’язано російською історіографією та не вельми грамотними шкільними підручниками з історії.
Тим не менш, у рамках цієї статті ми зосередимо свою увагу саме на українській дивізії та спробуємо спростувати найбільш поширені міфи щодо неї, на які можна наштовхнутися, як в україномовному, так і в англомовному сегменті мережі Інтернет.
«Українці служили в СС, а туди приймали лише фанатичних нацистів»
Цей міф є доволі популярним і найчастіше використовується ворожою пропагандою. Структура СС дійсно овіяна заслуженою зловісною репутацією, тож українські вояки, як частина цієї структури також подаються, як «нелюди» та «нацисти». Насправді справжня причина приналежності українців до СС є набагато більш прозаїчною. Всі національні підрозділи армії Німеччини, що були укомплектовані з числа іноземних добровольців, підпорядковувалися структурі СС. Іншими словами, окремі українці у якості спеціалістів дійсно могли служити в армії Німеччини, однак великі національні підрозділи, а дивізія «Галичина» комплектувалася з українських добровольців, входили до складу СС. Таким чином, своїй службі в СС українські вояки завдячують не своїй «нацистській фанатичності», а усталеними правилами, що існували в німецькій армії.
«Українські солдати дивізії «Галичина» свідомо йшли воювати за перемогу нацизму»
Замість ста пояснень та розлогих описів краще дати слово тим людям, які приймали безпосередню участь у творенні дивізії:
«Український народ знову дістане змогу із зброєю в руках виступити до боротьби проти найгрізнішого свого ворога – більшевизму. Ми то мусимо використати цю історичну нагоду, мусимо узяти в руки зброю, бо цього вимагає наша національна честь, наш національний інтерес! В Європі є тільки одна держава, яка може перемогти СССР, а саме – Німеччина. Цілих 22 роки із святою терпеливістю чекали ми святої війни проти диких червоних орд, що загрожували Європі. Нічого сказати, що в цьому велетенському змаганні вирішується й доля українського народу. Тим то нам слід з повним розумінням дійсності оцінити вагу теперішньої хвилини та взяти збройну участь у цій боротьбі. Тепер ця боротьба не є нерівна, та не є безнадійна. Тепер проти нашого одвічного ворога станула найкраща збройна сила світу. Тепер, або ніколи!»
Професор Володимир Кубійович. Очільник Українського центрального комітету.
Володимир Клос: «Тоді було так: якщо не підеш у дивізію, то треба йти в УПА, а як туди не підеш, то заберуть у радянську армію затикати діри. Вибору не було, десь треба було загинути. Мав вибрати, яку хочеш смерть і де. Ще у 1939 році мені, 15-літньому хлопцеві, не подобалась радянська армія, яка приїхала окупувати Любачів. Такої жебрацької частини не бачив. Брудні і голодні коні і такі ж солдати… Ми погодились, [з німцями] що будемо боротись лише проти більшовиків».
Володимир Клос. Доброволець дивізії «Галичина».
Орест Васкул: «Пам’ятаю, як батько сказав мені: «Сину, люби Україну понад усе!» Тому я разом з іншими хлопцями 1943 року записався до дивізії «Галичина» і чекав виклику на вишкіл. Ми рвалися на фронт і від’їжджали, як на весілля. Була радість, що нарешті будемо боротися за Україну».
Орест Васкул. Доброволець дивізії «Галичина».
Степан Мовчан: «Я воював не за німців. Ми боролися за незалежну Україну. Знаючи, що таке СРСР, навіть у думках не хотів, щоб червона наволоч топтала рідну землю».
Степан Мовчан. Доброволець дивізії «Галичина».
Українці знали, що на їхній землі йдуть більшовики, які несуть за собою розруху, голод, репресії та масові вбивства, тому робили все, щоб захистити свій рідний край та родини. Враховуючи той факт, що станом на 1943-1944 роки, коли дивізія створювалася, вже була очевидна невідворотність програшу Німеччини у війні, то вступ українців до дивізії не може сприйматися сучасниками, як акт опортунізму. Звичайно, німці також проявили себе не з вельми приязного боку, однак порівняно з більшовиками, здавалися українцям меншим злом. Враховуючи той факт, що українцям, як і всьому світу не було відомо про існування великої системи таборів смерті, то їхня ставка на службу в німецькій армії виглядає доволі логічною.
«Участь українців в дивізії СС значно ослаблювала бойовий потенціал Української Повстанської Армії»
Навпаки. Насправді, ці дві мілітарні формації співпрацювали і взаємодоповнювали одна одну. На перший погляд це може здатися незрозумілим, адже УПА боролася проти влади більшовиків та нацистського режиму, в той час, як дивізія «Галичина» була збройним формуванням у складі військ СС. Однак, як часто буває в історії України, не все є таким однозначним, як може здатися на перший погляд. Справа в тому, що Українська Повстанська Армія фізично не могла прийняти в свої лави всіх охочих. На це є декілька причин. По-перше, УПА мала діяти переважно в лісових теренах, тобто на обмеженій території, на якій не зможе безпечно розміститися велика кількість людей. По-друге, продовольче забезпечення повстанців мало базуватися переважно на підтримці місцевого населення, яке через нелегкий воєнний час, було вельми обмежене у своїх можливостях. Це можна підтвердити й словами Володимира Клоса, який зазначав, що «у той час по лісах воювали бійці УПА, які не могли всіх охочих забрати». Більше того, як згадує ветеран дивізії Роман Лазурко, керівництво УПА в окремих випадках заохочувало вступ людей до «Галичини». З одного боку, це давало змогу українським рекрутам отримати бойовий вишкіл, а згодом, разом зі зброєю, перейти до УПА. Ось, що про це згадував Євген Кавич: «Мав я намір йти в повстанці, але мене не брали, бо дуже молодий. Коли фронт став наближатися, вирішив, що треба йти в дивізію, аби пройти військовий вишкіл, отримати професійну підготовку, зброю і мундир – все задарма. А далі дорога відкрита…». Ця теза підкріпляється і словами вже згаданого пана Володимира Клоса: «Німці нічого не обіцяли. Вони нас ненавиділи, ми – їх. Мали бажання воювати на східному фронті, в нас була потреба у зброї та вишколі. Знали, що в потрібний момент обернемо зброю у боротьбі за Україну»
Саме тому можна сміливо наголошувати на тому, що як дивізія «Галичина» так і УПА боролися проти спільного ворога – комуністичного режиму, який волів знову окупувати Україну і не мусили ворогувати між собою.
«Дивізія «Галичина» була майже повністю знищена у першому бою, отже, мала низьку вартість, як бойова одиниця»
Бій під Бродами став першим досвідом ведення бойових дій лише для частини бійців дивізії. Частина дивізійників отримали хрещення вогнем ще під час своєї служби у бойовій групі Байєрсдорфа, коли німецькі війська почали антипартизанську операцію проти загонів Павла Вершигори. В результаті бойових дій, радянські партизани були витіснені за територію Галичини.
Щодо бою під Бродами. Під час цього масштабного наступу Червоної Армії німецьке угруповання військ, до якого входила й дивізія «Галичина» зіткнулася із силами, що значно переважали кількісно. Про ступінь переваги радянських військ можуть красномовно свідчити дані наведені у таблиці нижче.
Співвідношення сил вермахту та Червоної Армії
| Вермахт | Червона Армія | |
| Солдати | 600.000 | 843.772 |
| Гармати | 6300 | 16.257 |
| Танки, САУ | 900 | 2206 |
| Літаки | 700 | 3000 |
З огляду на величезну перевагу Червоної Армії, не буде вельми неочікуваним той факт, що фронт німецьких армій було прорвано і частина угруповання опинилася в оточенні. Серед оточенців опинилася й українська дивізія. Ситуація погіршилася ще й тим, що від дивізії фактично відріклося її безпосереднє командування – генерал Фріц Фрайтаг просто втік і покинув своїх підлеглих напризволяще. Тим не менш, українці не полишили боротьби та продовжили вести бойові дії навіть в умовах повного оточення. Вцілілих українців взяв «під своє крило» генерал Фріц Ліндемман, під керівництвом якого залишки дивізії продовжили бої під Бродами. Більша частина дивізії була знищена у жорстокому протистоянні, однак вона не здалася. В результаті спроби прориву оточенців до основних сил німецької армії, з під Бродів вийшло всього 140 українців. Станом на зараз, сучасній науці не відомо жодного випадку добровільного переходу бійців дивізії на бік радянських військ. Ба більше в кінці 1944 року дивізію було відновлено і «Галичина» провоювала до кінця війни, завершивши свій бойових шлях в далекій Австрії. Той факт, що німецьке головнокомандування в умовах гострого дефіциту озброєння вирішило відродити українську дивізію слугує беззаперечним доказом надійності «Галичини», як військового підрозділу, якому згодом судилося стати Першою Дивізією Української Національної Армії.
«Солдати дивізії «Галичина» на Нюрнберзькому процесі були визнані військовими злочинцями»
Цей міф можна деякою мірою назвати циклічним, адже він повертається в інформаційний простір кожні 5-10 років. Важко сказати чи це робиться на замовлення росії чи виною тому необізнаність європейських та американських ЗМІ у проблематиці дивізії. Тим не менш, якою б не була причина поширення цього міфу, нас будуть цікавити факти, здатні його спростувати. Варто одразу сказати про те, що на Нюрнберзькому трибуналі СС була визнана злочинною організацією. Тим не менш, українські солдати дивізії формально не вважалися членами цієї структури, адже мали слов’янське походження. Як наслідок, у дивізійників заміст рун «зіг» на комірі знаходилося або зображення левика – символа дивізії, або просто порожнє місце.
До того ж, не можна забувати й про той факт, що під час трибуналу справа дивізії розглядалася окремо і, як наслідок, жодної причетності військовослужбовців дивізії до військових злочинів доведено не було. Іншими словами, міжнародний трибунал зняв з дивізії всі звинувачення. Враховуючи той факт, що серед суддів трибуналу була присутня й радянська сторона, яку точно не можна звинуватити у симпатіях до українців, подібне рішення трибуналу не можна назвати сфальсифікованим чи необ’єктивним.
Більше того, через деякий час після Нюрнберзького трибуналу, в результаті роботи комісії Дешена, яка розслідувала можливість перебування в Канаді військових злочинців, справа дивізії знову набула розголосу. Тим не менш, в результаті кропіткої роботи слідчих комісії, в 1987 році були сформульовані наступні наступні рекомендації:
- Дивізію «Галичина» не слід засуджувати як групу.
- Члени дивізії “Галичина” були в індивідуальному порядку перевірені перед допуском до Канади.
- Обвинувачення у воєнних злочинах членів дивізії “Галичина” ніколи не були доведені, ні в 1950 р. коли їхню першу групу при імміграції в Канаду було затримано (на вимогу низки організацій), ні в 1984 р., коли ці звинувачення були поновлені перед Комісією.
- За браком доказів відносно участі у злочинах або знання відносно воєнних злочинців, саме членство в дивізії “Галичина” не може бути підставою для передачі справ до суду.
Таким чином, ознайомившись зі справжнім обличчям дивізії «Галичина», можна сказати, що ця військова формація не відповідає своєму образу фанатичного нацистського військового підрозділу, який активно нав’язується ЗМІ та окремими заангажованими дослідниками. Тим не менш, на превеликий жаль, навіть в сучасного покоління українців існують певні упередження щодо дивізії «Галичина» та її членів. У цьому випадку можна сказати, що Україні є чого повчитися в країн Балтії: Латвії, Литви та Естонії. Уряди цих країн шанують ветеранів військових формацій, які боролися проти більшовизму у лавах німецької армії. Влада цих країн ігнорує всі нападки з боку росії та популістських політиків Заходу, адже розуміє, що ніхто крім них самих не зрозуміє важливість етапу збройної боротьби часів Другої світової для національної історії.
Так само, як і громадяни країн Балтії, українці у Другій світовій війні опинилися між молотом і ковадлом – двома тоталітарними людиноненависницькими режимами: нацизмом та більшовизмом, тому наші співвітчизники мусили ставати до бою зі зброєю у руках. Оскільки Українська Повстанська Армія фізично не могла забрати всіх охочих, то в українців залишалися всього два шляхи або до совєтів, або до німців. Звичайно, з точки зору історичної ретроспективи можна сказати, що українці забули про третю силу – альянс союзників до якого входили країни Британської Співдружності, Сполучені Штати Америки, Вільна Франція та інші. Однак, війська цього альянсу не діяли на території України і, по друге, країни-союзниці не проявляли великого зацікавлення щодо українського питання. Таким чином, українці мусили опиратися на власні сили без залучення допомоги із-за кордону.
Сини та доньки України обирали такі стратегії поведінки та виживання, які їм, на той момент, здавалися найбільш правильними і ми з точки зору погляду крізь віки не маємо морального права засуджувати їхній вибір. Врешті, дивізійники боролися проти одвічного ворога Української Державності – росії, яка на тому етапі, увібралася у форму радянської влади.
Українські військовослужбовці збройних формувань у складі німецької армії стали тими борцями за Незалежність України, яких Євстахій Загачевський влучно охрестив поколінням «закоханих в життя, одружених на смерті». Цим молодими юнакам, що становили вояцький склад дивізії та досвідченим чоловікам-офіцерам, що пройшли крізь вогонь Української Революції 1917-1921 років було набагато вигідніше залишитися аполітичними та жити в своє задоволення, забувши про будь-які прояви української національної ідентичності та підлаштуватися під реалії влади рад. Однак всі ці люди прекрасно усвідомлювали що являє собою більшовицький режим і що він принесе на українські землі. Саме тому покоління синів та доньок України, що були закохані в життя були змушені одружитися на смерті на Східному фронті Другої світової війни.
Володимир ЛИТВИН,
для «Української лінії»
