«ПРІГОЖИНСЬКА СМУТА»

ЗАНЕПАД ІМПЕРІЇ ЯК ФІНАЛІЗАЦІЯ

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ

В історії росії т. зв.«смути» (повстання, заколоти, перевороти) траплялися неодноразово. Можна сказати, що вони мають свої витоки ще з далеких часів Київської Русі, а увійшли в традицію російської (московської) самодержавної традиції від періоду 1598-1613 років – жорсткої політичної міжусобної боротьби за престол Московського царства. З того часу і походить сам термін «смута» або ж «смутні часи». Домінуючий силовий формат здійснення і утримування владних повноважень, відповідні механізми боротьби за владу, в яких визначальну роль відігравав не голос переважно апатичного простолюду, а міжусобні «розборки» угруповань елітарної верхівки суспільства, зумовили відсутність демократичних політичних традицій, що неозброєним оком помітно в сучасній де факто монархічно-самодержавній силовій системі управління т. зв. «російської федерації».

Як виявилося, навіть в умовах сучасного фактичного самодержавства й імперської системи управління зовнішньо тихе і цвинтарно стабільне «болото» російської влади з плином часу здатне саме в собі породжувати внутрішні проблеми аж до «смути» в самій правлячій верхівці. Як то кажуть «в тихому омуті…». Немає нічого вічного, тим більше – імперій, які зазвичай гублять соціально-економічна і культурна деградація (підсилені етнонаціональними протиріччями), сильні зовнішні впливи, що як правило переплетені з бездарністю, надмірним авантюризмом і зажерливістю правлячих еліт. Такою є сучасна російська імперія диктатора путіна, що в маніакально-шезофринічному стані жаги помсти всьому світу за ліквідацію своєї попередньої форми у вигляді СРСР вторглася в Україну і зустрілася тут з передумовами (не виключено, що й з прямими причинами) своєї кончини.

Перший і дуже знаковий «дзвінок» напередодні спектаклю під назвою «Кінець путінської росії» пролунав 23-24 червня 2023 року. Ним став збройний виступ т. зв. «Приватної військової компанії «Вагнер» проти чинної військово-політичної верхівки країни під проводом засновника і лідера цієї структури, публічного ідеолога і натхненника повстання Євгенія Прігожина.

Характер організації і проведення, результати повстання для росії (і не тільки) дають можливість виділити низку головних специфічних ознак цього виступу (повстання, смути).

1. Повстання вагнерівців стало першою такого роду подією в росії за останні три десятиліття.

Востаннє схожі події росія переживала у вересні  – жовтні 1993 року у зв’язку з спробою відсторонення президента Єльцина групою осіб на чолі з віце-президентом та керівництвом парламенту. Тому не випадково, що в політично аж надто спокійній путінській росії для більшості еліт і тим більше простолюду такі події, тим більше їх стрімкий розвиток, стали справжнім шоком.

• Своєрідний статус структури-організатора повстання та її лідера.

ПВК «Вагнер» була створена у 2013 році як парамілітарна структура напівкримінального (мафіозного) типу для обслуговування насамперед зарубіжних інтересів її власників і покровителів (верхівки російського політикуму та Прігожина особисто). Діяльність в Сирії, Лівії, Судані, Чаді, Малі, Центрально-Африканській Республіці та Україні показала «високу результативність» у виконанні її головних завдань – силовий перерозподіл впливу і захоплення власності, що супроводжувалися грабунком неугодних, терором проти опонентів та місцевого населення (особливо в Україні), налагодженням системи корупційних впливів і відмивання коштів. І це все  – під прикриттям патріотичних почуттів, ніби то на благо і захист інтересів росії.

ПВК «Вагнер» насправді личило б називатися не ПВК, а ДВК. Адже її головним бенефіціаром є не якась приватна фірма, а держава в особі конкретно владіміра путіна. Структура за роки існування отримала з державної казни декілька мільярдів доларів дотацій, а її лідер Прігожин через багаторічне особисте знайомство і прикриття від самого владіміра владіміровича (ще з часів його роботи в міськраді Петербурга) в народі має відому кличку «повар путіна». Будучи співвласником напівкримінальної мережі ресторанів в пострадянському Петербурзі «лихих 90-х», судимий Прігожин з приходом путіна до влади в країні отримав своєрідний карт-бланш – шанс реалізувати свої кримінальні організаторські здібності у вигляді вірної владі мафіозної парамілітарної структури, публічна військова діяльність якої насправді стала прикриттям значно глибшої і прибутковішої роботи синдикату з десятків приватних фірм, що займаються насамперед видобуванням і продажем корисних копалин. Не випадково ще у 2017 році США додали ПВК «Вагнер» до торговельного «чорного списку», а з 2022 року США, ЄС, Японія та низка інших країн наклали санкції на постачання технологій цій структурі у зв’язку з її визнанням міжнародною терористичною організацією. Знаючи нестримний потяг (на рівні клептоманії) сучасної кримінальної олігархічної еліти росії до володіння та експлуатації природних ресурсів будь де у будь якій формі, діяльність групи Прігожина цілком вписалася в загальну систему державно-монополістичного управління країною та виконання її зовнішніх функцій, в тому числі –поширення політичного впливу в інших країнах. Тому озвучена ним назва повстання як «марш справедливості», по меншій мірі просто цинічна.

Розквіт військової потуги вагнерівців припав саме на війну в Україні. За роки існування організація карколомно розширилася від фактично охоронної фірми до автономної армії в кілька десятків тисяч підготовлених і добре екіпірованих бійців, що в своїй основі є відставниками російської армії, а на їхньому озброєнні, отримуваному переважно з складів міноборони, з’явилася навіть важка техніка, зокрема, літаки і системи ППО. У період війни в Україні Прігожин навіть отримав безпрецеденту індульгенцію від влади на масове залучення в ряди вагнерівців своїх «побратимів по духу» – зеків, які отримали обіцянку свободи за службу та участь у війні.

• Повстання формально мало «внутрішньовідомчий» характер. Тобто одна частина військово-кримінальних сил боролася проти іншої в системі армії росії. Події стали кульмінацією тривалого особистого протистояння Прігожина з Шойгу і Герасімовим. Однак фактично воно несло головний меседж-попередження президенту рф та її керівництву загалом, хоча і не було публічно направлене проти них.

• Повстання начебто провалилось, але має головним наслідком поглиблення розколу в стані російських політичної та військової еліт. Головна мета дій Прігожина і тих тіньових сил, які його непублічно підтримували – прагнення задовольнити власні амбіції та перерозподіл політичного впливу між кланово-мафіозними групами, які однаково підтримувані Кремлем. Успішний і стрімкий розвиток ПВК «Вагнер» безумовно закрутив голову його головним бенефіціарам. Як то кажуть, «апетит приходить під час їжі». Однак Прігожин не діяв виключно на свій страх і ризик. Він далеко не самогубця і не авантюрист-відчайдух. Йому є що втрачати, насамперед в матеріальному плані. За Прігожиним стоїть вагома частина російських еліт (і не лише військових, але й кланово-олігархічних), які прагнуть перерозподілу політичного впливу в країні. Звідси й вимоги усунення Шойгу і Герасімова від керівництва міністерства оборони як одіозних представників придворної кліки і прагнення проштовхнути на вищі посади своїх людей. Очевидно в Прігожина і команди нічого з цього не вийло.

Прігожин, схоже, вважав, що значна частина російської армії згуртується навколо нього у поході на Москву. Зауважимо, достовірність повідомлення про те, що генерал Суровікін перейшов на сторону Прігожина і розпочав переведення частини військ з Сирії на підтримку виступу вагнерівців підтверджується з кожним днем. Уже в неділю, 25 червня, Суровікіна і ще близько тридцяти представників російського генералітету було заарештовано силами ФСБ та відправлено в СІЗО «Лефортово» за тісні зв’язки і фактичну підтримку повстання «Вагнера». Пригадаємо, іде мова про першого заступника командувача силами проведення спеціальної військової операції в Україні та її колишнього командувача, під проводом якого восени 2022 російська авіація бомбила об’єкти енергетичної інфраструктури України. Тобто можемо собі уявити ступінь розколу і глибину конфлікту в рядах російської армії.

•  Дуже важливо, що повстання було фактично підтримане простим народом, який виявляв ознаки прихильності до вагнерівців і проявив абсолютну пасивність у справі захисту діючого правлячого режиму. У захопленому Ростові-на-Дону люди на вулицях публічно несли їжу і дякували бойовикам, а це дуже тривожний знак для путіна і його команди.

• Легкість просування колони вагнерівців вглиб росії у напрямку москви засвідчила фактичний колапс внутрішніх силових органів (росгвардії і поліції), які фактично відігравали роль статистів і виявили позорну готовність протидіяти повстанцям лише на підступах до столиці.

•  Не виключаємо версії про заздалегідь сплановане владою повстання, про яке мали знати російські спецслужби. На думку про владну режисуру цієї акції наводить легкість, з якою Прігожин відмовився від плану походу на Москву після начебто переговорів з Лукашенком. Як варіант, гіпотетично путін міг захотіти зіштовхнути різні наближені до нього групи впливу для їх взаємного послаблення та виявлення опозиціонерів, а також заодно перевірити реакцію простого населення. Утім все одно ця перевірка для нього виявилася по всіх параметрах невтішною.

• Повстання вагнерівців мало місце в розпал російсько-української війни, в умовах початку широкого контрнаступу ЗСУ, що поставило під прямий удар здатність російських військ ефективно воювати на фронті. За наказом Прігожина значна частина війська вагнерівців була виведена із зони бойових дій, насамперед з Донбасу, що посилить і без того великі проблеми в діях армії агресора. Армія ще більше ослаблена і дезорієнтована. В її стані відбуваються яскраво виражені процеси внутрішнього протистояння, що призведе до неминучого критичного ослаблення боєздатності і поразки.

Отож, виділимо головні уроки з повстання вагнерівців для самого володаря Кремля.

1. Повстання фактично публічно поставило під сумнів ефективність кадрової політики і міць вертикалі управління президента путіна, що особливо дошкульно вдарило по його іміджу ефективного правителя в контексті війни проти України.

• Путіна і чинну владу загалом фактично не підтримали народні маси. І це, як і розкол в рядах армії, стало прямим наслідком його тривалої і системної авторитарної політики. В росії немає громадянського суспільства, справжнього (а не навіяного міфами про Другу світову війну, «другу в світі» армію і загрозами від НАТО) патріотизму і гордості за свою державу, що вимірюються категоріями економічної стабільності. Хто гарантує простолюду цю стабільність, особливо на периферії, їм усе одно.

• Інформація про те, що президент залишив Москву у розпал походу вагнерівців показав боягузливий характер самого диктатора і його кліки, яка просто почала масово втікати зі столиці і вивозити свої родини з країни. Наслідки походу «Вагнера» для них стали шоком, який неможливо просто прийняти і забути.

• Повстання вагнерівців дало старт публічній боротьбі силових органів. Тренд тижня – діяльність ФСБ з нейтралізаціїї неугодного режиму генералітету армії. Такої чистки верхівка збройних сил росії не знала давно. Путін втратив довіру до армії, оточуючи себе близькими собі по духу фсбешниками. Це безумовно має наслідком звуження рівня його загальної підтримки в суспільстві і втрату боєздатності військ на фронті.

• Влада путіна похитнулася, а росія (принаймні за його правління) вже не буде такою, якою була до цього. Після недоповстання вагнерівців обидва, і путін, і прігожин, мають вигляд як «пахани, опущені на зоні». Обставини повстання, посередництво Лукашенка в переговорах засвідчили, що політична верхівка рф перебуває в глибокій кризі, а влада путіна втратила ореол непорушності і проявляє виражені ознаки занепаду. Занепаду, який рано чи пізно мав статися, але й занепаду, який спровокований і пришвидшений самим диктатором через війну в Україні. Стагнація тиранії розпочалася ще до війни. Війною путін намагався підживити і подовжити свій тоталітарний режим, дати вийти на волю інстинктам і нестримній жадобі до грошей і влади таким, як прігожин, але це путіну не допоможе. Тепер далеко не все залежить від нього. Його доля все більше визначатиметься оточенням, яке фрагментується і проявляє самостійність. Прігожин довів, що проти диктатора можна підняти повстання, і воно може бути успішним, а в разі чого заколотники можуть сподіватися уникнути прямого покарання. Це підриває режим з середини. Чи завершиться цей підрив гучним вибухом, покаже час. Причому недалекий час.

В любому випадку, навіть в умовах добровільної відмови керівництва ПВК «Вагнер» від продовження походу на Москву, історія з повстанням вагнерівців не завершилася. Розкол силових еліт потягне за собою політичну і соціальну напругу, подолати яку в умовах тривалої і фактично безуспішної війни буде непросто, якщо взагалі можливо. Спроби влади розпочати чергове «закручування гайок», посилення репресивно-каральної системи (насамперед збільшення повноважень і можливостей росгвардії) і початок переслідування вагнерівців, незважаючи на проголошену путіним фактичну амністію повстанцям і запрошення вступати до лав армії, в сучасних умовах принесуть зворотній ефект.

Путін за своєю природою надзвичайно закомплексований, соціопатичний, а тому злопам’ятний тип. Тому чекати спокійного життя учасникам повстання в любому випадку не варто. Якщо лідерів вагнерівців чекає в кращому випадку почесне заслання в Білорусі з тотальним контролем спецслужб і постійною загрозою фізичної розправи, то рядові члени угруповання імовірно будуть кинуті на передову для «природного» фізичного винищення. Варто врахувати і вивільнення повстанцями потужної і потенційно дуже соціально небезпечної сили  – зеків, яких за попередніми підрахунками вийшло на волю для участі у війні декілька десятків тисяч. Вихід на волю такої слабко контрольованої маси асоціальних елементів ще аукнеться російському суспільству різким зростанням бандитизму та інших проявів кримінальної поведінки.

Незрозумілими залишаються перспективи самого Прігожина, який, фактично засланий в Білорусь, однозначно втратив попередній вплив та наразі буде змушений хоча б на певний час «залягти на дно». Загалом йому, як представнику кримінального світу, не позаздриш. Своїми обіцянками дійти до Москви та різким згортанням повстання він фактично підставив своїх кримінальних «подільників», які масово і всеціло довірилися йому. У тому світі такого не пробачають. Тому ватажку вагнерівців заради особистої безпеки найкраще буде шукати насидженого для життя місця в одній з розвіданих його підопічними африканських країн. Маріонетковий для Кремля режим Лукашенка, скориставшись послугами частини вагнерівців як хороших інструкторів для підготовки білоруських військ, у перспективі просто не зможе (або й не захоче) надавати гарантії безпеки Прігожину як «відпрацьованому матеріалу» російської політики.

В групі «Вагнера» вже зараз помітний розкол, який всіляко підживлюватиме путін і його оточення. Мета очевидна – нейтралізувати Прігожина і послабити дану мілітарно-мафіозну структуру, яка фактично перетворилася на некеровану силу. Путін в промові увечері 26 червня підтвердив амністію від переслідувань рядовим вагнерівцям та закликав їх вступати до лав армії. В умовах труднощів на фронті такими ресурсами диктатор явно розкидатися не буде. Водночас – це зручний спосіб поступово їх позбутися. «Вагнер» відійде у минуле у наявній формі та швидше за все повністю зіллється з і так кримінальною російською армією.

Трохи про міжнародні наслідки «прігожинської смути».

Завдяки сервільній до Кремля політиці Лукашенка Білорусь перетворилася на відстійник засланих (неугодних Москві) осіб. Приймаючи в країні Прігожина і частину вагнерівців (разом з прийняттям російської тактичної ядерної зброї) бацька намагається підвищити свою особисту потрібність для путіна на фоні відмови від прямої участі білоруських військ у війні проти України. Поширюються думки про можливість формування бойових загонів вагнерівців для походу на Київ. Наразі вони мають небагато підстав, адже їхня кількість тут недостатня для наступу, а самі вони після втрати автономії в складі російської армії не мають оперативного значення. Зрештою залучення вагнерівців не вплине істотно на роль Білорусі, яка вже давно є полігоном підготовки російських військ для майбутнього перекидання на фронт проти України.

Повстання «Вагнера» мало ефект шоку для міжнародної спільноти. Ідеться навіть не стільки про сам факт повстання, яке назрівало давно, скільки про його інтенсивну динаміку і проголошені вагнерівцями плани захоплення Москви. Американська розвідка і обмежена група сенаторів знали про плани Прігожина, навіть про маршрут руху колони «Вагнера» на Москву, повідомили їх дуже вузькій групі людей в Західній Європі, серед яких не було керівництва НАТО і низки союзників, в тому числі керівництва України. Водночас у Вашингтоні і європейських столицях зайняли вичікувальну позицію, навіть рекомендувавши Києву утриматися від обстрілів російської території на час зазначених подій. Саме тому громадськість дочекалася офіційної реакції країн Заходу десь на третій день подій. Головний комплекс наших партнерів  – розпад росії, який призведе до неконтрольованих наслідків використання ядерної зброї. Похід вагнерівців дійсно показав, як швидко і безперешкодно будь які мілітарні угруповання можуть захопити території розміщення ядерної зброї. Жодної дієвої стратегії на випадок падіння центральної влади і громадянського військового конфлікту в росії на Заході немає. Тому міжнародній спільноті (включно з Китаєм) нічого іншого не залишається як підтримувати наявний статус кво в російській політиці в особі путіна як гаранта позорної стабільності. Хоча там чудово розуміють неухильне послаблення кремлівського режиму і безумовно зондують наміри і ресурси наявних угруповань місцевих еліт.

Отже, як зазначає в своїй книзі «Неспроможна держава. Інструкція з розшматування Росії» американський дослідник Янош Бугайскі, «хоча владімір путін прийшов до влади, щоб запобігти розпаду росії, його можуть запам’ятати як того, хто призвів її до краху». Додаткової інтриги додають очікування чергових виборів президента у 2024 році. Якщо влада путіна втримається до того часу, ці вибори можуть стати детонатором потужних відцентрових процесів в країні. На сьогодні безумовно одним з визначальних чинників внутрішньої політики в росії є ситуація на фронті в Україні. «Прігожинська смута» і подібні інші виступи, від яких не застрахована росія, безумовно послаблюють позиції росії у цій війні. Наразі це не виглядає критично, хоча її армія все більше фрагментується і дезорієнтується відповідно до внутрішньо корпоративних міжусобиць, водночас конфліктуючи з іншими потужними силовими інституціями, насамперед з ФСБ. У цій ситуації прямолінійна тактика «закручування гайок» путіну може не допомогти, а зашкодити. Його влада похитнулася, і в Кремлі це добре розуміють. Саме тому Прігожина та його соратників-вагнерівців не заарештували, зняли кримінальні обвинувачення і дали можливість спокійно відбути до Білорусі. Хоча термін «спокійно» для життя в Білорусі, наповненій російськими спецслужбами та кадровими військами, для Прігожина і вагнерівців є дуже умовним.

Повстання «Вагнера» показало, що попередньої росії вже не буде. Режим путіна вступив у свою фінальну історичну фазу. Як вона протікатиме, залежить уже не лише від нього самого. Тому путіну і його оточенню життєво важливо виробити новий договір еліт. Водночас перед тим в Кремлі намагаються максимально скористатися з відступу вагнерівців і переформатувати силовий блок держави, натравлюючи один на другого армію, ФСБ і росгвардію. Остання отримала додаткове підсилення після походу вагнерівців, бо під час нього виглядала відверто жалюгідно. Дезінтеграцію в армії путін пробує компенсувати традиційними чекістськими методами, опираючись на рідні йому сили ФСБ (правонаступниці КДБ). Саме тому ця служба займається ізоляцією неугодних Кремлю генералів армії, типу Суровікіна. Водночас володарю Кремля варто врахувати досвід ПВК «Вагнер» при подальших відносинах з іншими схожими утвореннями, насамперед т. зв. «кадирівцями». Попри демонстративну відданість Кремлю, під час подій 23-24 червня це угруповання відверто не поспішало до Ростова-на-Дону для дорученого їм звільнення міста від вагнерівців. Рамзан Кадиров абсолютно безроздільно царює в Чечні і при послабленні влади Москви неодмінно проводитиме більш незалежну політику, диктуючи власні умови як окремий центр сили.

Путіну доведеться принаймні коригувати неписаний суспільний договір з усім російським суспільством, що для російської традиційно авторитарної влади історично є дуже нечастим і завжди доволі болісним процесом. Ситуація з повстанням вагнерівців показала, що навіть в сусідніх з Москвою регіонах популярність влади є дуже сумнівна, а простолюд схильний відчувати більшу близькість з військовими-фронтовиками, ніж чиновниками і внутрішніми силовиками, делегованими центром. І це не дивно для країни, яка воює, причому воює силами провінції, куди щодня приходять похоронки і сотні солдат під знаками «груз 200», а то й «прилітає бавовна». Намальовані кремлівською пропагандою 90% суспільної підтримки дій путіна під час повстання вагнерівців для усіх виглядають уже не дивними, а смішними. Народ на певному етапі тонко відчуває кризу і слабкість влади. Так було у 1989-1991 роках на етапі розпаду СРСР, так буде і сьогодні. І цим можуть скористатися опоненти влади, які поступово визрівають. Показовим символом чинної політичної системи і стану її військового блоку став танк, що застряг в центральних воротах цирку в Ростові. Багато залежатиме від подій російсько-української війни, результатів контрнаступу сил оборони України, які все більше стають потужним чинником внутрішньополітичної ситуації в росії.

«Прігожинську смуту» в Україні зустріли доволі стримано, хоча й позитивно. Адже будь яка криза в стані ворога, виведення частини його військ з фронту та послаблення путінського кримінального режиму є безумовно вигідними для нас. В Україні небезпідставно очікують подальшої дезінтеграції росії, адже це найкраща гарантія послаблення загрози зі сходу та цілком реальний чинник завершення війни. Українці все більше усвідомлюють, що сьогодні немає «поганих росіян» і «хороших росіян», є лише росіяни-вороги. Ореол повстанця проти режиму путіна, борця за справедливість, який спершу дехто прагнув бачити в Прігожині та його головорізах, дуже швидко розвінчався згадками про вбивства українців на фронті, знущаннями над цивільним населенням на окупованих територіях та загальною антиукраїнською налаштованістю. Водночас в Україні потрібно сформувати бачення подальших відносин з росією по завершенні переможної для нас війни, розробити відповідну комплексну стратегію державної політики, враховуючи помилки недалекого минулого і перспективи дезінтеграції та невизначеності в росії, в фазу якої вона вже вступила.

Як далі розвиватимуться події в росії передбачити дуже складно. У найближчому часі там формуватиметься новий, очевидно тимчасовий, а тому крихкий баланс сил. Однак точка неповернення вже пройдена – система почала розпадатися. Тривалість і характер розпаду непередбачувані, але його може істотно пришвидшити успіх українського війська. Напередодні усіх заінтригував держескретар США Блінкен, зазначивши, що «путіну доведеться відповісти за багато чого в найближчі тижні і місяці». Як кажуть, він мабуть «щось знає», та нам своє робити – працювати на перемогу.

Андрій ГРУБІНКО, для «Української лінії»