РОСІЙСЬКО-БІЛОРУСЬКИЙ АНШЛЮС І УКРАЇНА
Мабуть складно на мапі сучасної Європи відшукати державу, більш консервативну за своїм політичним устроєм. Тим більше, нереально знайти формально демократичну державу (республіку), де б при владі перебував правитель безперервно майже 30 років та обирався на пост глави держави 6 разів поспіль. І вже напевно в сучасній системі міжнародних відносин неможливо віднайти державу, яка була б більш лояльна до тоталітарно-терористичної росії. І це все про сучасну Білорусь.
Як так трапилось, що історія незалежної пострадянської держави під назвою Республіка Білорусь фактично стала історією поступової добровільної відмови від цієї незалежності? Причина цьому — загадкова білоруська душа? Відсутність історичного досвіду самостійного державницького розвитку білоруського народу? Певні обʼєктивні обставини сучасного процесу державотворення чи вплив деструктивного субʼєктивного начала на благодатний грунт колективної психології? Відповіді на весь цей комплекс питань може хоча б приблизно дати комплексне дослідження особливостей суспільно-політичного і гуманітарного життя білорусів. Однак, заглиблення в надра соціокультурного розвитку, тим більше в глибини колективної психології великих мас (етносів) — справа істориків і соціальних психологів. Наше завдання — проаналізувати загальні та специфічні тенденції політичного розвитку Білорусі та окреслити прогнози того, чого чекати від найближчого майбутнього цій доволі неформатній політичній спільноті та її вищому керівництву у найближчій перспективі.
Сучасна (пострадянська) історія Білорусі по суті поділяється усього на два періоди — до Лукашенка і з Лукашенком. У 1994 році, вигравши президентські вибори, Олександр Григорович перервав «на злеті» невеликий досвід історії парламентської республіки в історії Білорусі і розпочав процес утвердження особистої авторитарної диктатури, яку продовжує будувати і сьогодні. Така форма державного режиму дала можливість сформувати відносно благополучну, радянського штибу гібридну економічну модель із тотальним контролем влади за суспільним життям, гарантованим функціонуванням розгалуженої репресивно-каральної системи. Після приходу до влади Лукашенка Білорусь офіційно повернулася до варіанту державного прапора часів Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки, а уся демократична символіка (насамперед біло-червоно-білий прапор) стали суворо забороненими як уособлення опозиційності. Сама постать диктатора дуже контраверсійна і обросла численними напівлегендами, що дуже типово для такого виду режиму. Не випадково уже давно стало крилатим висловлювання про Лукашенка не інакше як «останній диктатор Європи». Чому останній і чи останній? І як вплинуть практичні відповіді на ці питання на подальшу долю Білорусі після падіння диктатури Лукашенка?, — головні невизначеності для сьогодення та найближчої перспективи цієї країни і не тільки.
Значна публічність Лукашенка, постійні поїздки по регіонах загалом не надто великої держави та систематична присутність в ЗМІ, покликана підтримувати його сформований роками імідж «міцного господарника», компетентного ледь не у всьому (від кувалди до нанотехнологій), його доволі часті спілкування з пресою відзначаються справжніми «словесними перлами», чимало з яких уже доросли до рівня анекдотів. При цьому авторитарність влади гарантують «бацьку» повну безкарність у висловлюваннях та вчинках. Наприклад, Лукашенко в одному з інтерв’ю хвалив «досягнення» Гітлера і вважає, що їх можна застосувати в Білорусі. В умовах російсько-української війни він все більше безладно жонглює термінами з арсеналу наративів кремля про фашистів в Україні і загрозу Третьої світової війни, в яку Білорусь пробують втягнути. Лише не уточнює, що це робить саме москва. Нісенітниці, звичайно, але сказані з притаманним простакувато-переконливим шармом, який дивним чином заворожує більшість білорусів, або ж полонить силою репресивної системи та усталеністю побутового конформізму уже три десятиліття поспіль.
Не дивно, що така примітивна білоруська колгоспна радянщина, яка причудливо поєднує елементи соціалізму і націоналізму в одній системі, своєю найбільшою загрозою бачить якраз вивчену на Заході, прогресивну, ліберально налаштовану молодь та високоосвічених людей з досвідом, а смертельними для режиму ідеями є постулати ринкової свободи і відкритого суспільства. Показово, що одного з тамтешніх опозиціонерів свого часу було засуджено на пʼять місяців увʼязнення за знайдений в його квартирі запис групи «Пінк Флойд» «The Wall», в якій режим побачив натяк на репресивно-ідеологічні обмеження. Ось такі «стіни» зводить режим Лукашенка перед інакомислячими громадянами, безцеремонно втручаючись в особистий життєвий простір.
Результати кількох поспіль виборів президента Білорусі зафіксували понад 80% підтримки у диктатора. Однак усім зрозуміло, що такі цифри явно завищені. Особливо наочно це показали вибори у серпні 2020 року. Тому не дивно, що Лукашенко хронічно бачить головною загрозою своїй владі вплив демократичного Заходу. Водночас він чудово розуміє, що саме Захід є джерелом сучасних технологій, кредитів і грантів, а також політичним та безпековим контрбалансом для зростаючого впливу росії на Білорусь, своєрідним запасним варіантом, механізмом натиснути на керівництво росії з метод виторгувати і там певні дивіденди. З представниками Заходу (переважно непублічно, адже з 2011 року контакти на найвищому рівні між Білоруссю та ЄС відсутні) можна поторгуватися за певні преференції навзамін певному рівню лояльності з елементами ситуативної взаємовигідної співпраці. Хоча з часом це ставало робити все складніше. Як то кажуть «І хочеться, і колеться». У потрібний момент Мінськ може віднайти й механізми шантажу західних сусідів. Пригадаємо тут штучно створену «міграційну кризу» на кордоні з Польщею в жовтні-листопаді 2021 року.
Лукашенко, попри свою позірну простакуватість — майстер інтриг та різного роду політичних оборудок. Саме завдяки йому Білорусь, уклавши договори про формування єдиної держави з росією ще в друій половині 1990-х років, а по суті — процес поглинання через явно асиметричний рівень можливостей обох країн, тривалий час уміло лавірувала і по суті уникала надмірної залежності від кремля. Лукашенку вдавалося чергувати тривалі періоди загострення конфронтації із Заходом та відносної «відлиги». Це стосується насамперед відносин з ЄС, адже зі США вони фактично завжди залишалися напружено-конфронтаційними. Такі періоди лібералізації стосунків спостерігалися, зокрема, у 2008-2010 та 2014-2015 роках. Останній повʼязаний з виходом Мінська на дипломатичну арену як посередника у процесі укладення Мінських домовленостей. Саме в столиці Білорусі відбувалися кілька раундів переговорів контактних груп. За іронією долі та за сценарієм спланованої у кремлі спецоперації, саме з території Білорусії 24 лютого 2022 р. на Україну посунули десятки тисяч російських солдат і полетіли сотні ракет.
В Україні тривалий час заздрили хорошим дорогам, відносно високомому рівню медичного забезпечення та якості промислової продукції, низькому рівню безробіття і хорошій заробітній платі, а отже й соціально-економічній стабільності в Білорусі. Однак, доводиться констатувати, що головним спонсором такого позірного «пострадянського раю» в тоталітарному пеклі і видимості відносного благополуччя білоруського соціуму є росія. В радянські часи Білорусь була однією з найбільш розвинених в промислово-виробничому плані республік. Її називали «збірним цехом» Радянського Союзу. За рівнем ВВП на душу населення, виробництвом промислової та сільськогосподарської продукції вона значно перевершувала середній рівень по державі. Водночас відсутність своїх природних ресурсів, насамперед енергоносіїв, зумовила залежність країни від привозної, насамперед російської, сировини.
В москві завжди уміло користали з періодичного загострення відносин Мінська з європейськими партнерами, що так би мовити «ставило на місце» мінський режим. Нерідко саме російський чинник інспірував таке загострення. Зрештою, коли у 2006 році ЄС запровадив чергові санкції проти режиму Лукашенка і заборонив вʼїзд на свою територію 31 білоруському чиновнику вищого рангу, в росії поспішно засудили такий крок і назвали дії Євросоюзу «справжньою неповагою до рішення білоруського народу».
Білоруська опозиція завжди вважала, що Лукашенко зі своєю мінідиктатурою порівняно з путіним є певним дослідницьким експериментальним полігоном, який дозволяє перевірити, наскільки далеко можна зайти з авторитарними методами управління за наслідками для терпіння народу і західних структур. Окрім того, режим Лукашенка в Білорусі є свого роду фортецею, яка захищає росію від надмірного поширення західних ліберальних віянь і свобод. Підтримання відносної ефективності управління цього режиму з показовим збереженням певного (достойного як для пострадянської країни) рівня життя, оплаченого російськими платниками податків і пільговими знижками на енергоносії, має завдання показати успіх альтернативного (антизахідного) шляху розвитку суспільства за достатньо короткий проміжок часу, насамперед для російського обивателя.
Шантаж як засіб досягнення бодай короткострокових цілей присутній і в білорусько-російських відносинах, які завжди були далеко не безхмарними. Лукашенко неодноразово вмикав механізм загравання із Заходом у випадку прагнення москви переглянути вартість енергоносіїв або умов торгівлі іншими товарами, або ж посилити залежність Мінська в рамках союзної держави, яка фактично до кінця не сформована саме завдяки протидії особисто Лукашенка. Білоруси загалом добре розуміють загрози від повного поглинання своєї країни росією. Іншого шляху просто не може бути, коли частка росії в торговому балансі Білорусі складає 48%, а товарів з Білорусі на російському ринку — 6%. Після російсько-грузинського конфлікту 2008 року Білорусь не визнала незалежність Абхазії і Північної Осетії, а у 2014 році Мінськ дипломатично «зіскочив з теми» прямого визнання анексії росією Криму. Керівництво Білорусі прагнуло обмежувати військово-політичні «апетити» кремля. Так наприкінці 2015 року Лукашенку вдалося відмовити путіна від попередньої домовленості щодо формування на території Білорусі російської військової авіабази. Зрештою де юре такої бази так і не було створено. Незважаючи на формальну наявність союзної держави, керівництву Білорусі вдалося забезпечити проходження військової строкової служби виключно в межах країни.
Показовим і поворотним моментом в історії російсько-білоруських відносин став 2020 рік. Москва сповна скористалася вразливістю режиму Лукашенка під час чергової виборчої кампанії на посаду президента Білорусі. Спершу у січні росія призупинила продаж нафти Білорусі за зниженою ціною. У липні розгорівся скандал навколо розкриття білоруськими спецслужбами спроби доправлення на територію республіки 200 бійців Групи Вагнера з метою дестабілізації ситуації напередодні виборів, які відбулися 9 серпня. За цією справою було заарештовано 33 російських військових. Однак масові народні протести в Білорусі після оприлюднення результатів виборів, які неправдиво свідчили про разючу перевагу Лукашенка над головним опозиційним кандидатом Тихановською, змусили мінський режим просити допомоги в кремля. Лукашенко раптом згадав про необхідінсть переговорів з керівництвом росії щодо рефінансування державного боргу Білорусі на суму 1 млрд. дол., а після візиту до Сочі на поклон до путіна у середині вересня ситуація в Білорусі почала «стабілізуватися». Зрештою Лукашенка визнали президентом лише росія і низка інших сателітарних та переважно антизахідно налаштованих держав третього світу, що поставило його по суті поза законом на міжнародній арені та більше не залишило реального простору для маневрів.
2022 рік став часом Х в історії російсько-білоруських відносин, що загалом з огляду на наростання реваншизму в кремлі було невідворотним. Час Х настав для самого Лукашенка. Початок війни проти України визначив Білорусь як безпосереднього пособника росії у війні. Початок так званих спільних російсько-білоруських військових навчань багатотисячного контингенту оперативних військ, перший етап яких відбувся ще у квітні 2021 року та продовжує тривати і сьогодні, відкрив один з ключових напрямів наступу на Україну, а саме — напрям на Київ. Таким чином весь периметр українсько-білоруського кордону фактично став потенційною лінією фронту, яка після відведення російських військ з київщини у квітні 2022 року перейшла у стан постійної потенційної загрози і змусила відтягнути частину українських військ від напрямів безпосередніх бойових дій.
Стало очевидним, який вплив має рука кремля на прийняття рішень за штурвалом білоруської держави. Військові аеродроми Білорусі повністю віддані у розпорядження російської військової авіації. Те ж стосується транспортних наземних шляхів. Як член союзної держави, Білорусь узгоджує з росією повний спектр питань суверенного державного життя — від зовнішньої політики до податків і транспорту. Тим більше, що Білорусь є членом проросійської організації ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку), в рамках якої Лукашенко активно агітує інших учасників на підтримку боротьби із «загрозою НАТО» в Україні.
Визначальний фактор зовнішньої політики Білорусі — перебування на її території російських військ на невизначений термін. Для історії росії це абсолютно нормально — прийти в гості і забути піти. Тим більше імперська концепція «единого народа» для сприйняття росіянами білорусів вважається самоочевидною. Тому нещодавній злив інформації про таємний план кремля повністю ліквідувати білоруську державність до 2030 року абсолютно не здивував. З огляду на сучасні тенденції, це може статися значно раніше. Звичайно, якщо при владі в Мінську буде далі сидіти Лукашенко.
Білоруський режим в умовах наростання військової агресії путінського режиму все більше виконує «чорнову» дипломатичну і військово-постачальну функції. Зокрема, у березні відбулося кілька знакових закордонних візитів Лукашенка, головний з яких — до Китаю. Змістом переговорів стали насамперед питання про розвиток торгівлі. Водночас переговори однозначно торкалися питання війни в Україні і ролі Білорусі. Прикметно, що незадовго після нього в москві відбулися російсько-китайські переговори на найвищому рівні. Наступний візит Лукашенка до Ірану також мав на меті насамперед торговельні інтереси. В контексті обох цих візитів визріло головне завдання для Мінська — стати посередником у постачанні китайських промислових товарів, що використовуються в тому числі при виготовленні зброї, та іранської зброї до росії. Не виключене й будівництво нових заводів з виготовлення озброєнь в Білорусі за участі китайського капіталу, наприклад, систем залпового вогню. Ізольованому на міжнародному рівні уже близько трьох років де юре нелегальному режиму Лукашенка по суті все одно, у нього зовнішня надія лише на підтримку москви. Натомість такі візити піднімають його особисту самооцінку і додають надії на чільне місце Білорусі в системі новосформованої антизахідної коаліції за участі Китаю, росії, Ірану, КНДР та інших. Для режиму Лукашенка візит до Китаю був певним зондуванням можливості заручитися підтримкою і можливо певними гарантіями безпеки на випадок поразки росії у війні чи подальшого істотного погіршення її економіки та міжнародного становища. Для підсанкційної росії Білорусь потрібна як один з механізмів тіньового постачання озброєнь і товарів подвійного призначення з інших країн в обхід міжнародних санкцій. Адже Білорусь, в тому числі за підтримки України, досі не визнана країною-агресором, а тому наразі не підпадає під більшість санкцій, накладених на росію.
Вагомою подією в процесі остаточного «закріпачення» Білорусі росією стало оголошення путіна про розміщення на її території тактичних ядерних боєголовок. Таке рішення безумовно свідчить про прагнення москви наблизити ядерний арсенал до кордонів із Заходом. Однак не це головне. Адже варто нагадати, що в росії все ще є Калінінградська область, що затиснена між Польщею, Литвою і Балтійським морем, де частина відповідних озброєнь може бути розміщена без зайвої публічності і максимально в центрі Європи в оточенні країн НАТО. До того ж з квітня росія отримала додатковий величезний спільний кордон з НАТО завдяки набуттю членства в Альянсі Фінляндією, де теж потенційно можна розмістити елементи ядерних озброєнь. Розміщення ядерної зброї саме в Білорусі стало частиною тонкої міжнародної політичної гри кремля. По-перше, путін прагне про всяк випадок формально відвернути від себе звинувачення у можливому застосуванні ядерної зброї, адже це може відбутися з території іншої держави, а не з росії. До того ж удар у відповідь буде нанесено не по населенню росії, а по Білорусі. По-друге, росія реалізує прагнення зробити конфлікт багатостороннім, навіть світовим, остаточно втягуючи Білорусь у протистояння із Заходом. І по-третє, Білорусь продовжує стрімко втрачати ознаки державного суверенітету. Наявність російської стратегічної зброї — це не спільне управління нею, як публічно фантазував у промові 31 березня Лукашенко, а консервація довічного російського військового перебування на території Білорусі з центром управління в москві.
Отже, Лукашенко, попри багаторічні спроби уникнути надмірної залежності від кремля, у результаті обставин російсько-української війни остаточно потрапив у заручники путінського режиму. Якщо ще донедавна білоруська залежність від росії була схожа на систему патронату-клієнтелли, то тепер — класичної феодальної вотчини в новітніх формулюваннях. Це і визначить його долю.
Лукашенко уже перейшов точку неповернення у своїй промосковській політиці та воєнній антиукраїнській і антизахідній риториці. Усе залежатиме, безумовно, від результатів війни в Україні. Її повна перемога та відповідно поразка росії поставлять крапку в існуванні політичного режиму невизнаного президента Лукашенка. Максимум, що йому можуть гарантувати — це особиста недоторканість та пом’якшення кримінального покарання, і це у випадку, якщо білоруська армія так і не вступить у війну на боці росії. У кращому випадку йому вготована доля доживання віку в умовах своєрідної пожиттєвої політичної ізоляції / заслання, можливо в ОАЕ або швидше одній з країн Африки, наприклад в облюбленому ним нещодавно Зімбабве. Думаю в Лукашенка не випадково в кабінеті для зустрічей стоїть великий глобус — зручніше у перервах між аудієнціями задумуватися над країною свого останнього перебування. Хоча перебування на одній лаві підсудних скажімо на трибуналі в Гаазі і пожиттєве увʼязнення там же було б більш справедливим завершенням.
Інший сценарій — завершення активної фази війни без остаточного вирішення питання переможця і переможеного — значно сприятливіший та по суті оптимальний сценарій для Лукашенка. Напевно навіть більш сприятливий, ніж імовірна, але малодосяжна перемога росії. У випадку останньої Олександру Григоровичу теж нічого більшого не світить в політичному сенсі, ніж доживання віку на формальній посаді провінційного губернатора білоруської області, якого в любий момент можуть звільнити указом з москви. За умови ж сценарію «ні миру, ні війни» завжди доволі спритний в політичному сенсі Лукашенко буде здатний знову відчути наявність «козирної карти» — потрібності Заходу в умовах контрбалансу впливу ослабленого кремля і відновити торги щодо відходу на позиції умовного політичного нейтралітету, повернення до політики балансування між сторонами конфлікту. В нього буде спершу тільки одне прохання — визнання легітимності свого правління. Безумовно він буде змушений насамперед пристати на вимогу Заходу позбутися ядерної зброї, привезеної з росії. У такому випадку політичне життя Лукашенка буде продовжене, хоча влада буде ослаблена під дією усе більшого проникнення в Білорусь західних ліберальних впливів. Тут уже багато залежатиме від самих білорусів, їх готовності позбутися диктатури, підтримати альтернативну програму опозиції і остаточно стати на шлях демократії.
А хто ж білоруська опозиція? Хто здатен замінити Лукашенка?
Сьогодні, як і усі тридцять років диктатури в Білорусі, опозиція все ще не має єдиного координуючого центру і навіть єдиного загальновизнаного лідера. З огляду на події 2020 року, найбільші шанси на таке лідерство має тодішня кандидатка в президенти і найпопулярніша альтернатива Лукашенку Світлана Тихановська. Вона одразу після президентських виборів в серні 2020 року була змушена під страхом арешту покинути свою країну і оселитися в Європі. Тихановська як легітимна кандидатка в президенти, що не визнала сфальсифікованих результатів виборів, очолює Координаційну раду (міні-уряд демократичної Білорусі) в еміграції, та, з огляду на суспільні настрої і невизнання більшістю краї світу легітимності правління Лукашенка, має найбільші шанси стати обʼєднуючою фігурою і наступним президентом майбутньої демократичної Білорусі. 17 вересня 2020 року Європарламент визнав Координаційну раду «тимчасовим представництвом народу» Білорусі. Саму ж лідерку опозиції в Білорусі нещодавно заочно засудили до 15 років увʼязнення.
Головна проблема Тихановської — відсутність політичного досвіду, численної команди і політичної сили за спиною, адже Світлана Георгіївна висунула себе кандидаткою на виборах 2020 року доволі спонтанно, хоча й заявила, що мріяла стати президентом Білорусі «усе життя». Потужних опозиційних партій в Білорусі просто немає і це велика проблема. Спротив режиму Лукашенка представляють також такі оранізації, як «Вільна Білорусь», «Білоруська християнська демократія», «Білоруська соціал-демократична партія (асамблея)» та інші, більш дрібні обʼєднання, погляди яких на певні питання боротьби з режимом та подальшої розбудови демократичної Білорусі часто істотно відрізняються. Добровольчий «Полк імені Кастуся Каліновского», сформований з білорусів, які переважно виїхали з батьківщини в силу своєї опозиційності, бере участь у боях російсько-української війни,
Незрілість громадянського суспільства і політична неорганізованість опозиції ускладнюють завдання не лише повалення режиму Лукашенка, але й подальшого утвердження нового демократичного режиму в Білорусі, наводненій московськими агентами, проросійськими колаборантами, ідейними прихильниками і прикормленими служаками режиму Лукашенка. Тому в любому випадку будь якій персоні чи опозиційному рухові буде дуже складно, навіть за належної підтримки Заходу, опанувати ситуацію у постлукашенківській Білорусі. На це може піти не один рік політичних пертурбацій, криз, кардинальних і непопулярних в суспільстві реформ.
Що робити офіційному Києву у відносинах з Мінськом?
Стосунки з режимом Лукашенка в української влади безповоротно підірвані і за жодних окреслених вище сценаріїв не стануть такими, якими були до 24 лютого 2022 року. Кризи в міждержавних стосунках додав скандальний і політично абсурдний прийом Лукашенком ватажка т. зв. «ДНР» Пушиліна в середині квітня. Відновлення конструктивного діалогу з владою країни, яка по суті де факто уже визнала анексію росією Криму, частини Донбасу і публічно пропагує розвиток військової кампанії проти України, називаючи її уряд і народ фашистами, не має жодного сенсу. Наразі МЗС України відкликав посла з Білорусі для подальших консультацій без чіткої перспективи повернення, а їх посол полишив Україну зі скандалом ще минулого року після наступу російських військ на Київ. Офіційні відносини між державами перебувають на грані розриву, що максимально наблизило їх до рівня українсько-російських стосунків. І це «заслуга» білоруської сторони, яка своєю політикою становить все більшу загрозу для безпеки і суверенітету України.
Білорусь безумовно дуже важлива з огляду на формування нової системи безпеки в Європі і світі. Насамперед важлива для України як її безпосередній північний сусід і давній партнер, над розвитком відносин з яким потрібно щоденно працювати. Сьогодні головне завдання — методична, цілеспрямована дипломатична та економічна (через санкції) протидія і розхитування диктатури Лукашенка. В таких умовах для влади України, яка публічно уже понад рік намагається не провокувати Мінськ і навіть просила ЄС не вводити додаткові санкції проти Білорусі, через яку пролягає шлях комунікації для обміну полоненими між росією та Україною і міжлюдської взамодії між країнами загалом, логічно почати більш активно і відкрито працювати над налагодженням контактів з опозиційними політиками, насамперед Світланою Тихановською як найбільш легітимною і публічною з них. Потрібно ініціювати залучення білоруської опозиції до спільних політичних форумів міжнародного рівня, наприклад у форматі «Люблінського трикутника плюс Білорусь» або ж багатостороннього формату співпраці за участю України, Великої Британії, Польщі та країн Балтії. Важливо заохочувати до співпраці неурядові організації обох країн. Лукашенко свій вибір уже зробив. Тому такі ініціативи створять додатковий тиск на його авторитарний режим, наближаючи ліквідацію, та посилять його особисту делегітимацію як в самій Білорусі, де проявляє себе партизанський проукраїнський рух, так і за її межами.
Для початку необхідно хоча б виробити загальну стратегію політики України щодо демократичної Білорусі аби чітко визначити, з ким співпрацюємо, на яких умовах і в яких форматах, яку Білорусь ми готові бачити та співпрацювати як з повноцінним партнером. Необхідність таких кроків зумовлена наближенням переможного для України завершення війни. Ми повинні бути готові до формування активної зовнішньої політики на білоруському напрямі одразу після війни як невідʼємному елементі повоєнної системи безпеки і нової міжнародної ролі України в Європі. Політично ризикованим, але дуже сильним кроком стане запрошення Тихановської до Києва на зустріч з Президентом України та її виступ у Верховній Раді. Ми повинні почути, чи має демократична Білорусь план щодо співпраці з Україною. Над цим теж потрібно працювати спільно, і вже сьогодні.
Андрій ГРУБІНКО, для «Української лінії»
