У 1976 р. помер китайський комуністичний вождь Мао Цзедун. Після кількох років внутрішньопартійної боротьби у 1981 р. найвпливовішою особою у колективному керівництві Китайської Народної Республіки стає Ден Сяопін. У зовнішній політиці він досягає потепління стосунків зі США, Японією, Португалією, Великобританією. У внутрішній політиці Ден залишався прихильником ідеологічної і політичної монополії компартії, але одночасно проголосив необхідність побудови «середньозаможного» суспільства. Ця мета повинна бути досягнута завдяки стратегії «соціалістичної ринкової економіки» та «чотирьом модернізаціям»: науки, промислового виробництва, оборонної промисловості, сільського господарства. У 1986 р. комуністичне керівництво В’єтнаму також проголосило Дой Мой – програму оновлення всіх сфер життя з переходом до ринкового соціалізму.   

Новий лідер СРСР Михайло Сергійович Горбачов, безперечно, знав про китайські реформи і вивчав їх досвід.  Наростання кризових явищ в радянській економіці вимагали від нього змін у політичному й економічному курсі. Молодий генсек одразу після приходу до влади проголосив «перебудову» і «прискорення». Перебудова мала охопити основні сфери життя суспільства: економіку (перехід від екстенсивних до інтенсивних методів господарювання); внутрішню політику (демократизація суспільного життя); зовнішню політику (припинення «холодної війни»); соціальну сферу (підвищення рівня життя); ідеологію (ліквідація цензури). Іншими словами Горбачов прагнув збереження радянської системи шляхом її модернізації.

Схожість у розвитку двох комуністичних наддержав, СРСР і Китая, дає підстави стверджувати, що зміни у їх політичній, соціальній та економічній сферах були закономірними. Однак, якщо китайським марксистам вдалося втримати владу і добитися фантастичних економічних результатів, то їх радянські колеги зазнали повного фіаско.

Прийшовши до влади й усвідомлюючи серйозність кризових явищ, Горбачов спробував розробити комплекс заходів, які б забезпечили стабільне економічне зростання. На початковому етапі «перебудови» М. Горбачов спробував пришвидчити розвиток СРСР за рахунок ширшого впровадження наукових досягнень у промисловість і випереджаючого розвитку машинобудування, не змінюючи економічних відносин.

У квітні 1985 р. прийнято програму прискореного соціально-економічного розвитку, яка передбачала вирішення трьох проблем (продовольчої, житлової та забезпечення населення товарами широкого споживання) та подвоєння до 2000 року економічного потенціалу. Невдовзі стала очевидною утопічність цієї програми і неможливість здійснити реформи в рамках застарілої командно-адміністративної системи.

На додачу, влада проголосила антиалкогольну кампанію (1985-1987) по боротьбі з пияцтвом. За офіційними даними, споживання алкоголю в царські і сталінські часи становило 5 літрів на рік на людину, а в 1984 р. ця цифра зросла до 10,5 літрів. Радянське керівництво вважало, що такий рівень споживання почав негативно впливати на соціально-економічну ситуацію в країні. Наслідком непродуманої антиалкогольної кампанії стало поширення самогоноваріння, отруєнь неякісним алкоголем і наркоманії. У 1987 р. зареєстрували 28 тис. наркоманів. Державна скарбниця недоотримала 13 млрд рублів. В рамках боротьби з пияцтвом та алкоголізмом в Україні вирубали 60 тис. га виноградників.

Заседание перестроечного Политбюро. Выступает Горбачев:

– Как у нас идет борьба с пьянством?

– Первый этап закончили успешно, – бодро докладывает Лигачев, – закуску уже  ликвидировали!

Значна частина радянського суспільства не уявляла собі відпочинку без вживання алкоголю. Склалася особлива алкогольна етика і культура. Підвищення цін на міцні напої та обмеження їх продажу (1 пляшка горілки і 2 пляшки вина в місяць на людину) викликали неприховану і глибоку ненависть значної частини чоловіків особисто до Горбачова.

Сильний удар по бюджету та авторитету радянського керівництва завдала Чорнобильська катастрофа, яка стала найбільшою в історії ядерної енергетики. 25 квітня 1986 р. внаслідок помилок персоналу атомної станції стався вибух на одному з реакторів. Радіоактивні елементи потрапили у повітря, землю і воду на великих відстанях від станції. Особливо сильного забруднення зазнали території Української та Білоруської РСР.

Навколо зони аварії довелося створити 30-кілометрову зону відчуження, з якої відселили все населення – 115 тис. осіб. Місто енергетиків Прип’ять стало мертвим. Безпосередньо під час цих подій загинуло до 50 осіб. Кількість загиблих від віддалених наслідків опромінення сягає 4 тисяч. Більше півмільйона людей брало участь в ліквідації наслідків катастрофи, 130 тисяч отримали інвалідність. З сільськогосподарського обороту довелося вилучити 190 тис. га земель. На ліквідацію аварії тільки в 1988-1990 pp. витрачено 20 млрд крб. Верховна рада УРСР щорічно виділяла на подолання наслідків катастрофи 5 млрд крб.

До сьогоднішнього дня основний тягар наслідків цієї глобальної катастрофи несе Україна. Чомусь фанати Радянського Союзу постійно розповідають, що СРСР побудував в Україні, але ніколи не беруть на себе відповідальність за те, що він зруйнував. Безпорадність радянської влади щодо цієї катастрофи швидко перетворила людські й екологічні тривоги на політичні протести та спричинила подальше відчуження українських громадян від комуністичної системи. Другою шокуючою катастрофою горбачовського періоду став Спітакський землетрус у Вірменії (1988) під час якого загинуло 25 тис. осіб, а півмільйона втратили свої оселі.

У червні 1987 р. починається реалізація реформи М. Рижкова – Л. Абалкіна, гаслом якої стали три «С»: самостійність, самоокупність, самофінансування. Були прийняті рішення, які сприяли розвитку орендних відносин та акціонерних товариств. Її результати також не дали бажаного результату. У 1990 р. почалося падіння ВВП, зокрема національний дохід Української РСР скоротився на 1,5%.

У червні 1990 р. Верховна Рада СРСР прийняла програму переходу до регульованої ринкової економіки. Однак і цей крок не приніс бажаних результатів. Для здійснення реформ був потрібен комплексний і реалістичний підхід. Відсутність системності перетворень призвела до розбалансування економіки, зростання інфляції та дефіциту бюджету.

Повсякденними явищами стали гострий товарний дефіцит і порожні полиці магазинів. Підприємства змушені були перейти з товарно-грошових відносин на натуральний обмін – бартер. У січні-квітні 1991 р. уряд В. Павлова здійснює конфіскаційну грошову реформу. Мільйони людей втратили свої заощадження. З 2 квітня також несподівано збільшуються державні ціни на всі товари приблизно утричі.

На 1985 р. кількість безробітних тільки в Україні складала 736 тис. осіб (3% працездатних). З 1985 по 1991 рр. золотий запас СРСР скоротився з 2500 тонн до 250, темпи економічного зростання змінилися з +2,3% до -11%, курс рубля впав з 64 копійок за долар до 90 рублів, зовнішній борг зріс з 31 до 70 млрд доларів.

Курс Горбачова, який на початку ставило за мету лише економічні перетворення при збереженні панівного становища КПРС, підтримало реформаторське крило компартії. Однак навіть такі обережні спроби вийти з кризи викликали невдоволення консервативного крила партії. Опір консерваторів всередині партії був настільки потужним, що Горбачов почав шукати підтримку за межами компартії. Розширити свою соціальну базу можна було тільки зламавши політичну монополію КПРС.

Таким чином, Горбачов прийняв два революційних рішення, які і визначили подальший розвиток подій. По-перше, радянський лідер проголосив «гласність» –політикамаксимальної відвертості в діяльності державних і громадських організацій, участь громадської думки у прийнятті рішень. Формальний початок гласності був покладений на 19-й конференції КПРС у 1988 р. Тоді вона розумілася, як дозвіл публічно критикувати окремі недоліки на місцевому рівні. За задумом, це мало прискорити виправлення помилок і подолати саботаж опонентів.

Однак дуже швидко гласність вийшла за встановлені межі. На вулицях і в засобах масової інформації починається обговорення раніше заборонених тем: «білі плями» радянської історії, привілеї партійно-державної номенклатури, релігійні та екологічні проблеми, сексуальна тематика. У 1989 р. з’явилися незалежні друковані видання. Надзвичайної популярності набули західна музика та кінематограф. Мільйони людей відчували духовний «голод» і масово відвідували релігійні установи. Великий ажіотаж викликали різного роду цілителі, екстрасенси, ворожки. Врешті-решт сам ініціатор гласності Горбачов також став об’єктом критики. Саме гласність стала головним тараном, який день-у-день руйнував радянську систему шляхом швидкої зміни суспільних настроїв.

Вал нової для більшості людей інформації не можливо було спинити. Це нагадувало відкриття шлюзів на переповненому водосховищі: потужний потік води став настільки сильним, що знову безпечно закрити шлюзи можна було не раніше, ніж течія ослабне. У 1990 р. все ще офіційно існуючу цензуру довелось скасувати.

Водночас, далекоглядні і досвідчені люди (які напевно читали про долю Розстріляного Відродження і хрущовської відлиги) у своїх поезіях вже передбачали швидке повернення чекістів до влади:

Товарищ, знай: пройдёт она,

Так называемая «гласность»,

И вот тогда госбезопасность

Припомнит наши имена!

Другим важливим рішенням Горбачова стало поступове відокремлення компартії від держави. Не знайшовши достатньої підтримки серед однопартійців, Горбачов організовує прийняття низки актів, які позбавляли компартію статусу монополіста. У жовтні 1988 р. пленум ЦК КПРС заборонив парторганізаціям втручатися в економічні питання. У 1988-1989 рр. Верховна Рада СРСР прийняла поправки до конституції, згідно з якими з 6-ї статті вилучили фразу про керівну роль КПРС, дозволили створення інших політичних партій і запровадили новий орган влади – З’їзд народних депутатів. На виборах навесні 1989 р. депутатами різних рівнів були обрані представники демократичних і національно-визвольних рухів.

Ці кроки підірвали основи тоталітарного режиму. Водночас, і сама номенклатура сприяла народному невдоволенню. З 1 жовтня 1989 р. зарплата працівників партапарату була збільшена на 50-100%. З 1990 року починається масовий вихід людей з компартії.

До початку 1987 р. Горбачов змістив 70% членів Політбюро і 60% секретарів обкомів компартії. У квітні 1989 р. генсек відправляє на пенсію 110 членів ЦК КПРС похилого віку. А 15 березня 1990 р. Михайло Сергійович став першим і останнім президентом Радянського Союзу. Хоча Горбачов паралельно залишався генеральним секретарем ЦК КПРС, але пріоритет реальних владних повноважень тепер належав президентській посаді.

Ослаблення позицій компартії і гласність стали умовами для розгортання національно-визвольних рухів. У радянські часи синьо-жовтий прапор, тризуб, гімн «Ще не вмерла Україна» вважалися неприйнятними, а їх використання однозначно приводило таких людей до слідчого КГБ. Спроба одягнути вишиванку або використання в одязі одночасно синіх і жовтих кольорів також загрожувала неприємностями. Під забороною перебували не тільки «зрадники» Мазепа-Петлюра-Бандера, а й основоположник української історії М. Грушевський. Не дуже віталося виконання музичних творів батька української музики М. Лисенка. Навіть Т. Шевченко був підданий цензурі. Замість повнотекстового «Кобзаря» радянська влада друкувала «Малий Кобзар», звідки були викреслені всі незручні для неї рядки шевченківських поезій.

На початок перебудови в Україні всі міста, окрім західноукраїнських, говорили російською мовою. Спроба заговорити чистою літературною українською (а не сільським суржиком) в громадському транспорті викликала підвищену увагу пасажирів. Якщо хтось з молодих людей пробував говорити українською в місті, то він гарантовано стикався з насмішками однолітків. Українська мова вважалася непрестижною, сільською та примітивною. Навіть використання слова «дякую» замість «спасибі» могло викликати підозру, що ви «український буржуазний націоналіст». І так думали не тільки росіяни, а й значна частина етнічних українців, в тому числі україномовних. Радянська пропаганда і русифікація зробили свою чорну справу. Потрібна була тривала робота по реабілітації національної історії, мови, символіки, самої ідеї державності. Можемо порівняти, який шлях пройшла національна самосвідомість з тих пір.

З 1985 р. створюються і розпочинають свою діяльність неформальні громадські організації: Товариство Лева, Український культурологічний клуб. У 1989 р. склалася нова ситуація. Українців починають цікавити не тільки культурно-історичні питання, а й політичні проблеми. Формуюються нові політичні рухи (Народний Рух України, Товариство української мови ім. Т. Шевченка, історико-просвітницьке товариство «Меморіал», студентське об’єднання «Громада», клуб «Спадщина», асоціація «Зелений світ», Спілка української молоді, Українська Гельсінська спілка) і партії (Українська республіканська партія, Демократична партія України, Соціал-демократична партія України, Українська народна партія, Партія зелених України та багато інших).

Червень 1988 р. став місяцем масштабного святкування 1000-річчя Хрещення Русі. Заходи відбувалися за підтримки влади і широко висвітлювалися у ЗМІ. У 1990 р. відбувається легалізація раніше заборонених Української греко-католицької і Української автокефальної православної церков. Віруючим повертають значну частину культових споруд, розпочинається масовий друк релігійної літератури. 7 січня 1991 р. стало вихідним днем, а святкування Різдва Христового стало проводитися на офіційному рівні.

У березні 1990 р. відбулися перші альтернативні вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад. Хоча більшість залишилася за комуністами (239 членів парламенту), демократичний блок здобув чверть (125) депутатських мандатів. Уперше Верховна Рада почала працювати у парламентському режимі. Попри перебування у меншості, українські патріоти своєю активністю, волею і наполегливістю змушували опонентів до прийняття багатьох важливих для країни рішень.

Приймаючи такі рішення, депутати спиралися на Конституцію УРСР від 20 квітня 1978 р., розроблену на основі Конституції СРСР від 7 жовтня 1977 р. Цей документ зафіксував положення, згідно з якими Українська РСР проголошувалася «суверенною державою у добровільному союзі радянських республік», влада в якій належить народу і здійснюється через ради народних депутатів. УРСР зберігала право вільного виходу зі складу СРСР (хоча механізм виходу не був прописаний).

16 липня 1990 р. новообраний парламент ухвалив Декларацію про державний суверенітет України, основними положеннями якого стали:

• гарантія прав і свобод громадян, передбачених Конституцією;
• розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову;
• принцип народовладдя;
• пріоритет українських законів над союзними;
• територіальна недоторканність України, самостійне визначення адміністративно-територіального устрою;
• економічна самостійність;
• екологічна безпека України;
• право української нації на самовизначення;
• право на власні збройні сили, внутрішні війська й органи держбезпеки;
• УРСР – суб’єкт міжнародного права.

Декларація стала основою нового законодавства України і важливим кроком на мирному шляху до незалежності. Цей документ став частиною ширшого загальносоюзного процесу, який увійшов в історію під назвою «парад суверенітетів». З 16 листопада 1988 по 15 грудня 1990 р. всі союзні республіки проголосили суверенітет в рамках Союзу. А навесні 1990 р. зі складу СРСР вийшли Естонія, Латвія і Литва, у серпні того ж року – Вірменія, а в квітні 1991 – Грузія.

Окрім суверенізації союзних республік, в різних куточках СРСР почали загострюватися міжнаціональні конфлікти. Іноді це відбувалося стихійно, але часто – провокувалося радянськими спецслужбами. З 1987 р. розгорівся і досі триває кровопролитний вірмено-азербайджанський конфлікт навколо Нагірного Карабаху. У 1989 р. сталися погроми місць проживання турок-месхетинців узбеками Ферганської долини. 1990 року відбулися зіткнення між узбеками і киргизами в Ошській області Киргизії.

Ці події руйнують ще один міф про СРСР як країну «дружби народів». Незважаючи на тоталітарний режим, міжнаціональні конфлікти спалахували під час всього часу існування Радянського Союзу. Земляцтво і групові бійки між представниками різних національностей стали повсякденним явищем в армії та місцях позбавлення волі. Напруження і побутові конфлікти на національній основі супроводжували взаємини осетинів та інгушів. Непрості стосунки складалися у трикутнику узбеки-таджики-киргизи. Групові сутички з загибеллю людей відбувалися між чеченцями і казахами в Казахстані, між росіянами і чеченцями в Чечні. Після початку китайсько-в’єтнамської війни у 1975 р. серед дунган Середньої Азії поширилися антиросійські настрої.

Імперське зверхнє ставлення росіян по відношенню до інших національностей відчувалося завжди. Звичним явищем стали принизливі прізвиська, які давали росіяни представникам інших народів. Антисемітська політика негласно реалізовувалася на державному рівні. Наприклад, існували непублічні обмеження на вступ євреїв до вищих навчальних закладів. Русифікаторські заходи здійснювалися планомірно і системно. Від русифікації освіти до свідомого перемішування народів під прикриттям індустріалізації. Москва постійно використовувала проти союзних й автономних республік «повзучу» анексію. Поступово, крок за кроком, значні території Якутії, Бурятії, Карелії, Башкирії, Естонії, Латвії передавалися під юрисдикцію російських країв та областей.

Внутрішня демократизація Радянського Союзу викликала і зміни у зовнішній політиці. Горбачов проголосив «нове мислення», яке передбачало зближення і партнерство Радянського Союзу з Заходом, деідеологізацію міжнародних відносин, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими інтересами, визнання взамозалежності країн світу для вирішення глобальних проблем, досягнення безпеки держав політичними, а не військовими методами.

Реальним втіленням нових підходів стало підписання у 1987 р. радянсько-американського Договору про ліквідацію ракет середньої і малої дальності. Сторони зобов’язалися знищити і не виробляти нові балістичні і крилаті ракети наземного базування 500-5500 км дальності. У 2012 р. Барак Обама заявив, що російські ракети «Іскандер» порушують умови договору. У 2019 р. дію договору припинено.

У 1990 р. Горбачов отримав Нобелівську премію миру «за ведучу роль в процесі роззброєння».

У 1991 р. президенти США та СРСР підписали Договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Він встановлював ліміти на кількість ядерних боєзарядів та засоби їх доставки.

СРСР більше хотів утримувати у своїй орбіті інші соціалістичні держави за будь-яку ціну, про що публічно заявив міністр закордонних справ СРСР Е. Шеварднадзе. Як тільки країни Варшавського договору відчули ослаблення радянського контролю, там відбулися події, які ввійшли до історії під назвою «оксамитових революцій». В результаті мирних масових протестів прорадянські режими в цих країнах були один за одним повалені впродовж 1989 року, а їм на зміну в Угорщині, Чехословаччині, Польщі, Румунії, Болгарії прийшло демократичне управління. У Східній Німеччині був зруйнований символ «залізної завіси» між комуністичними режимами і вільним світом – Берлінська стіна.

Осінь 1990 р. відзначилася загостренням боротьби між націонал-демократами та прибічниками збереження федерації радянських республік шляхом підписання нового союзного договору. 2-17 жовтня 1990 р. у Києві відбувалася «Революція на граніті» – акції протесту та страйк-голодування студентської молоді на Майдані Незалежності. Протестувальники вимагали недопущення підписання нового союзного договору, відставки голови Ради Міністрів УРСР В. Масола, націоналізацію майна компартії і комсомолу, забезпечення проходження військової служби винятково на території республіки, перевибори до Верховної Ради УРСР не пізніше весни 1991 р. Протести завершилися, коли Верховна Рада УРСР гарантувала виконання вимог учасників протесту.

Однак влада намагалася помститися учасникам протестів. Декілька активістів були арештовані. Проти розвалу імперії виступила група реакційних діячів в КПРС, армії й КГБ. Вони організували низку кривавих акцій з придушення армією народних виступів – у Тбілісі та Баку в 1990 р., у Литві та Латвії на початку 1991 р.

Як Кремль, так і більшість місцевих еліт розуміли неможливість існування Радянського Союзу у старих формах. Необхідно було знайти нову формулу співжиття народів. Центральна влада намагалася здійснити лише «косметичний ремонт» СРСР. Першим кроком на цьому шляху мав стати Всесоюзний референдум про збереження СРСР 17 березня 1991 р. (питання було сформульоване так, щоб люди проголосували «за»), а другим – підписання республіками нового союзного договору.

В Україні всесоюзний референдум мав свої особливості. У першому питанні, винесеному на референдум, запитувалося про підтримку збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності (схвалили 70% виборців, виступили проти 28%). За наполяганням Народного Руху в Україні внесли до бюлетнів друге питання, в якому йшлося про згоду бути в «Союзі Радянських суверенних держав» на засадах Декларації про державний суверенітет України (схвалили 80% виборців). До бюлетнів у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях було внесено третє питання – щодо створення незалежної Української держави, яка самостійно розв’язуватиме всі питання внутрішньої та зовнішньої політики (схвалили 89% виборців).

На основі результатів референдуму навесні-влітку 1991 р. був розроблений проєкт м’якої федерації під назвою Союз Суверенних Держав (ССД). До нього мали увійти 9 союзних республік (Росія, Україна, Білорусія, Азербайджан, Казахстан, Киргизія, Туркменія, Узбекістан, Таджикистан), а також низка автономних республік (Татарстан, Башкирія, Якутія, Чечено-Інгушетія). Передбачалося, що першими документ підпишуть Росія, Казахстан і Узбекістан. Остаточна редакція договору була оприлюднена в газеті «Правда» 27 червня, а 3 серпня Горбачов заявив, що союзний договір відкритий для підписання з 20 серпня 1991 р.

Однак 19 серпня 1991 р. політичні сили, які виступали проти нового союзного договору і бажали збереження СРСР у старій формі скористалися від’їздом Горбачова до Криму і здійснили державний переворот. Керівним органом вони проголосили Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) на чолі з віце-президентом СРСР Г. Янаєвим, до складу якого увійшли прем’єр-міністр СРСР В. Павлов, міністр внутрішніх справ СРСР Б. Пуго, міністр оборони СРСР Д. Язов та ін.

Путчисти оголосили про хворобу Горбачова і перехід влади до ДКНС; запровадження комендантської години в Москві і надзвичайного стану в окремих регіонах; призупинення діяльності всіх партій і громадських організацій, окрім КПРС; заборону страйків, мітингів і демонстрацій. На вулиці Москви вивели солдат і бронетехніку. Своєю головною метою вони проголосили «порятунок єдиної держави».

Керівники КПУ і Кримської автономної республіки підтримали ДКНС. Рішуче виступили проти заколоту національно-демократичні сили. Відбулися масові мітинги-протести у Донецьку, Харкові, Києві, Львові. Л. Кравчук, як голова Президія Верховної Ради, зайняв вичікувальну й обережну позицію. До Києва прибув генерал В. Варенніков з ультимативною вимогою приєднатися до путчистів. Натомість Президія Верховної Ради УРСР 20 серпня 1991 р. випустила заяву про те, що постанови ДКНС не мають юридичної сили в Україні, доки вони не затверджені Верховною Радою республіки.

Втім, доля путчу вирішувалася у столиці Радянського Союзу. Більшість москвичів на чолі з президентом Російської Федерації Б. Єльциним своїми сміливими діями деморалізували заколотників. Врешті путчисти так і не наважилися на масове кровопролиття для розгону протестувальників. Уже 22 серпня путчисти поступилися владою, були заарештовані і засуджені. Єльцин літаком привіз до Москви ізольованого на дачі у Форосі Горбачова.

Співставлення деяких подій ставить під сумнів роль самого Горбачова у подіях 19-22 серпня. Дехто підозрює його у певних домовленостях з членами ДКНС. У будь-якому випадку путч сильно вдарив по авторитету президента СРСР. У той же час популярність його конкурента Єльцина ще більше зросла.

В результаті своєї поразки, імперські сили були деморалізовані і паралізовані, компартія заборонена, а республіки отримали сприятливі умови для виходу з СРСР. Спроби Горбачова переформатувати новий союзний договір вже не як федерацію, а як конфедерацію, не знайшли підтримки в Україні та Азербайджані.

В уяві прибічників СРСР побутує міф, що Радянський Союз розвалив М. Горбачов. Найбільшу по території країну світу, з найбільшою кількістю ядерних ракет і танків, з потужною промисловістю і наукою, космосом і ковбасою по 2.20, з високим рівнем життя і низьким рівнем злочинності. Одна людина розвалила таку потужну державу, в якій народ був усім задоволений. Ну, крім «окремих недоліків».

Але є одне але. Якщо одна людина може розвалити таку потужну і квітучу державу, то що ж це за держава така? І взагалі, чи можна розвалити процвітаючу державу? Може вона не така міцна і квітуча? Відповідь очевидна: держави не розпадаються просто так і миттєво. Тим більше державу не може розвалити одна людина. Для цього повинні визріти комплексні причини, часто непомітні для більшості людей.

Ще задовго до розпаду СРСР з’являлися прогнози різних спеціалістів щодо неможливості тривалого існування Радянського Союзу. Дисидент Андрій Амальрик у 1969 р. написав есе «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?», в якому переконував, що цій країні залишилося недовго. Щоправда, останнім чинником розпаду він вважав війну з Китаєм. За «распространение заведомо ложных измышлений, порочащих советский общественный и государственный строй» радянська влада віддячила йому трьома роками ув’язнення, а потім ще трьома роками заслання в Магадан.

У 1976 р. французький історик і соціолог Емануель Тодд спрогнозував падіння країни Рад. У 1978 р. французький совєтолог Елен д’Анкосс (уроджена Зурабішвілі) також передбачила розпад СРСР у книзі «Розколота імперія». Академік АН СРСР, доктор економічних наук, комуніст Тигран Хачатуров у 1981 р. дійшов висновку, що тенденції розвитку народного господарства СРСР призведуть до розпаду держави.

За результатами математичного моделювання можливість розпаду СРСР прогнозувалася керівником Управління загального аналізу Міністерства оборони США Ендрю Маршаллом. Головним чинником розпаду мало стати втягнення Кремля до непосильної для радянської економіки гонки озброєнь. Крім того, фахівець передбачив зростання геополітичної ролі Китаю та широке використання бойових роботів.

Така кількість наукових прогнозів означає, що розпад СРСР не був випадковістю чи «злочином» однієї людини. Це – об’єктивний і неминучий процес.

Значна кількість росіян впевнена в тому, що Радянський Союз розвалили американці. Така ірраціональна позиція не витримує зустрічі з фактами.

Наприкінці 1980-х рр. розвал економіки і товарний дефіцит досягли такої межі, що в більшості регіонів запровадили карткову систему. По картках розподіляли миючі засоби, м’ясопродукти, вершкове масло, цукор, чай, горілку, тютюнові вироби.

У 1990 р. СРСР і США підписали торгівельну угоду щодо поставок на радянський ринок великих обсягів недорогих курячих стегенець. Народ прозвав їх «ножками Буша». Окрім стегенець, США напрвляло до СРСР величезну кількість гуманітарної допомоги, в тому числі продовольчої. Так не роблять, коли хочуть дестабілізувати і розвалити державу. 

Спостерігаючи за наростанням бажання союзних республік вийти зі складу СРСР американці побоювались, що розпад наддержави призведе до кривавих конфліктів за прикладом Югославії і ризику неконтрольованого розповсюдження радянського ядерного арсеналу. Тому президент США Джордж Буш-старший жодним чином не підтримував національні рухи на території СРСР і взяв курс на підтримку М. Горбачова.

30 липня 1991 р. Буш прилетів до Москви на саміт з Горбачовим. У неформальних розмовах американський президент заявляв, що Америка не зацікавлена в розпаді СРСР і буду переконувати українців не відділятися.

1 серпня Буш відвідав столицю України. Свідомі українці сподівалися на американську підтримку у своїх споконвічних прагненнях. Однак Буш відмовився від зустрічі з прихильниками незалежності. У своїй промові перед депутатами Верховної Ради УРСР Буш заявив, що не буде «допомагати тим, хто просуває суїцидальний націоналізм, заснований на етнічній ненависті» і застеріг міняти віддаленого деспота на місцевого.

Ці слова викликали обурення українських самостійників. Уряд Грузії риторично запитав, чому Буш не агітував Кувейт підписати союзний договір з Іраком. Самі американці назвали промову Буша «Chicken Kiev speech», натякаючи на боягузство американського президента. В українській транскрипції промова відома як «Котлета по-київськи». За деякими оцінками, спіч Буша став найгіршим публічним президентським виступом в історії США. Отже, хто завгодно, але тільки не США стали причиною розвалу СРСР.

Фахівці називають низку причин, які зумовили крах Радянського Союзу:

• падіння світових цін на нафту, гонка озброєнь та виснажлива війна в Афганістані;
• величезна допомога іншим соціалістичним країнам;
• неефективність управління і технологічне відставання від Заходу;
• втрата контролю над суспільно-політичними й економічними процесами з боку партійної номенклатури;
• активізація демократичних і національно-визвольних рухів;
• розгубленість і дезорієнтація прибічників збереження СРСР;
• бажання партійно-державного апарату союзних республік зберегти своє привілейоване становище шляхом відокремлення від єльцинської Росії.

Стосовно дати краху СРСР влучно висловився Єгор Гайдар: «Це не Біловезькі угоди і не серпневий путч 1991 року. Це 13 вересня 1985. Це день, коли міністр нафти Саудівської Аравії Ямані сказав, що Саудівська Аравія припиняє політику стримування видобутку нафти… протягом наступних 6 місяців видобуток нафти Саудівською Аравією збільшився в 3,5 рази. Після чого ціни впали. Там можна дивитися по місяцях – в 6,1 рази».

Під тиском українських патріотів 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України. Процес розпаду СРСР став невідворотним. Одвічна мрія багатьох поколінь українського народу здійснилася. Українці нарешті здобули власну державу й отримали могутній імпульс для свого подальшого розвитку.

Зняти всі можливі в майбутньому питання щодо легітимності цього рішення могла тільки всенародна підтримка. Тому 1 грудня 1991 р. був проведений референдум на підтримку «Акта проголошення незалежності України». 90% виборців підтримали Акт. Навіть у Криму за незалежність України проголосували 54% мешканців.

Паралельно з референдумом пройшли вибори першого президента України. 61% українців підтримав Л. Кравчука. Лідер Народного Руху В’ячеслав Чорновіл здобув 23%.

Спираючись на народне волевиявлення і граючи на протиріччях між союзним та російським президентами, Л. Кравчук в обхід Горбачова домовився про зустріч у Біловезькій пущі з Б. Єльциним та головою білоруського парламенту С. Шушкевичем. Нові реалії вимагали нових рішень. 8 грудня 1991 р. три лідери заявили про денонсацію союзного договору 1922 року і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

Завдяки дипломатичному таланту Кравчука вдалося швидко і безкровно оформити розпад Радянського Союзу, водночас зберігши механізми співпраці пострадянських держав. Перший президент України добився від Росії визнання територіальної цілісності нашої держави, включаючи Крим. Біловезькі угоди дали українцям 22 дорогоцінних роки для мирної розбудови нації і держави. В цей період свідомі українці (які у грудні 1991 р. становили лише 25-30% всього населення республіки) здійснили настільки незворотні перетворення, що у грудні 2022 року ми можемо сказати, що більшість українців готові в будь-який спосіб захищати свою державність.

Радянська доба в історії України відзначилася небувалими для українців випробуваннями. Три голодомори, колективізація, радянізація, сталінські репресії, Друга світова війна призвели до загибелі мільйонів українців, підірвали генофонд, спотворили психологію і життєві стратегії людей. Незважаючи на жахливі втрати і жорстокість режиму, українці ніколи не припиняли ні національно-визвольної боротьби, ні мирної праці. Усі наукові, економічні та культурні досягнення народу створені не завдяки, а всупереч політиці Москви. Врешті-решт, життєдайна сила українського народу перемогла смертоносну радянську систему. Головну роль у розпаді СРСР відіграла саме Україна.

Історичний досвід перебування у складі Російської і Радянської імперій дає змогу зробити висновок, що вижити фізично, зберегтися як нація зі своєю мовою і культурою український народ може тільки у власній державі.

25 грудня Горбачов склав свої президентські повноваження. 26 грудня Верховна Рада СРСР офіційно проголосила припинення існування Радянського Союзу. Радянська імперія стала всього навсього реінкарнацією збанкрутілої імперії Російської в інших ідеологічних формах. Імперія радянська 

В грудні 1922 р. СРСР був створений. У грудні 1991 р. завдяки твердій позиції українців була знищена його плоть. А в грудні 2022 р. звитяжна українська армія та стійкий українский народ добивають радянський дух. На очах всього світу СРСР помирає в головах людей. Народжується нова епоха нових держав і нових цінностей.

Микола СЛОБОДЯНЮК, доктор історичних наук, професор, спеціально для «Української лінії»