Коли диктатор надто довго пребуває на троні, в державі накопичуються невирішені проблеми. Чим довше диктатор править, тим більше і глибше кризові явища. Поки він живий, назрілі перетворення не можуть бути реалізовані. Таким чином, смерть Сталіна відкрила дорогу реформам, пов’язаним з іменем Микити Хрущова.

Одразу після смерті Сталіна до влади прийшов триумвірат Л. Берії, М. Хрущова і Г. Маленкова. Після нетривалої політичної боротьби Хрущов усунув Маленкова, заарештував і розстріляв Берію. Після цього він здобув одноосібну владу і розпочав політику «тихої десталінізації». Цей період розвитку Радянського Союзу увійшов в історію як хрущовська «відлига».

27 березня 1953 р. оприлюднено указ Президії Верховної Ради СРСР про амністію, у відповідності з якою впродовж наступних трьох місяців на волю вийшла майже половина кримінальних ув’язнених (приблизно 1,2 з 2,5 млн осіб), чий термін покарання становив менше чотирьох років. Маса голодних і злих вчорашніх «зеків» повернулася до кримінального способу життя. Кількість злочинів зросла в геометричній прогресії. Наслідки необдуманої амністії талановито показані у фільмі «Холодне літо п’ятдесят третього».

Після смерті Сталіна політичні в’язні концтаборів також очікували пом’якшення нелюдських умов життя і праці. Нереалізовані сподівання призвели у 1953-1954 рр. до хвилі повстань і протестів в колоніях. Спалахнули повстання у Норильску, Воркуті, у Казахстані та на Колимі. Наприклад, у Кенгірському повстанні взяли участь 5200 в’язнів, з яких при придушенні заворушень було вбито 500-700. Повстанці протрималися 43 дні. Проти них використовували навіть 5 танків Т-34. Найбільше тривало Норильске повстання – 61 день. В ньому взяло участь більше 16 тис. ув’язнених, загинуло до 1 тис. осіб.

Провідну роль у цих заворушеннях відігравали українці, прибалти, поляки, євреї та інші національні меншини. Показово, що і серед активних учасників повстань, і серед пізніших дисидентів було обмаль етнічних росіян і білорусів. Сьогодні, під час російсько-української війни, ми знову можемо помітити подібну тенденцію. Загальновідомий національний менталітет і віковічна рабська звичка коритися своїм гнобителям дається взнаки. Зате волелюбний і хоробрий дух українців піднімав їх на боротьбу за щонайменшої нагоди.

Хоча «лагерні» повстання були жорстоко придушені, все ж влада пішла на пом’якшення умов у колоніях і прискорила створення комісій з реабілітації. Впродовж 1954-1956 рр. кількість «політичних» в таборах зменшилась на 75% (з 467 до 114 тис. осіб).

З 1956-1959 рр. 90 спецкомісій реабілітували 250 тис. осіб, в основному посмертно. Несправедливо засудженими визнали деяких діячів української інтелігенції, серед яких О. Олесь, М. Вороний, В. Еллан-Блакитний, Г. Косинка, М. Ірчан, О. Досвітній, О. Ковінька, В. Мисик, Л. Курбас. До березня 1958 р. звільнили 65,6 тис. громадян. До початку 1960-х років органи КГБ і прокуратури переглянули 5,5 млн справ. Зняття 58% цих справ з обліку означало фактичну реабілітацію цих людей.

Однак паралельно до кримінального кодексу було введено статтю «антирадянська агітація і пропаганда». За період 1954-1959 рр. по цій статті засудили 3,5 тис. осіб. На прохання секретаря ЦК КПУ М. Підгорного Президія Верховної Ради УРСР заборонила повертатися на батьківщину колишнім активним учасникам ОУН-УПА після відбуття покарання в таборах. І все ж тільки до Львівської області у 1955-1965 рр. з ув’язнення вдалося повернутися 50 тис. українських патріотів.

Суперечливий характер носила і реабілітація депортованих Сталіним народів. У 1956 р. вийшли укази про зняття правових обмежень щодо калмиків, кримських татар, балкарців, карачаївців, чеченців, інгушів та інших висланих етносів без права повернення на батьківщину. Однак відразу набрав масовості процес стихійного повернення депортованих додому. Заднім числом влада змушена була дозволити виїзд на батьківщину частини народів. Повернення призвело до низки національних конфліктів між тими, хто повернувся, і тими, хто уже давно жив в їхніх домівках.

У 1957-1958 рр. були відновлені національні автономії калмиків, чеченців, інгушів, карачаївців і балкарців. Однак радянський уряд заборонив повернення поволзьких німців, турок-месхетинців, корейців та кримських татар. Лише з 1989 р. влада дозволила масове повернення киримли на свою батьківщину, однак ніяк їм в цьому не сприяла і не надала ніякої компенсації за втрачене майно.

У лютому 1956 р. на ХХ з’їзді Комуністичної партії Радянського Союзу Хрущов виголосив сенсаційну доповідь «Про культ особи і його наслідки». Вона стала потрясінням для більшості делегатів з’їзду. Доповідь Хрущова не була опублікована, а причини репресій і культу особи вождя новий керівник компартії не прояснив. В ній він засудив репресивну політику сталінського режиму, але відповідальність за злочини більшовизму була покладена не на ідеологію і політичний режим, а на окремих осіб: Сталіна, Єжова, Берію. Все зводилося до особливостей характеру Сталіна та труднощів внутрішнього і зовнішнього становища Радянської держави. Жодним словом Хрущов не обмовився і про свою провину, хоча брав безпосередню участь у масових репресіях.

Уже в червні 1957 р. на пленумі ЦК КПРС група опозиційних до Хрущова осіб спробувала зняти його з посади, але це їм не вдалося. Г. Маленков, В. Молотов, Л. Каганович і Д. Шепілов самі були усунуті від влади, а Микита Сергійович зміцнив свої позиції. Набальзамоване тіло Сталіна було винесено з мавзолея на Красній площі у 1961 р.

«Відлига» відзначилася повстаннями і бунтами не тільки у радянських концтаборах. Хвиля політичних виступів у сподіванні на лібералізацію прокотилася країнами Східної Європи: протести у Східній Німеччині (страйки, демонстрації, захоплення тюрем, червень 1953), Познанський Червень (страйки і 100-тисячні демонстрації поляків з антикомуністичними й антиросійськими гаслами, 1956), антикомуністичні студентські протести в Румунії (осінь 1956).

З 23 жовтня по 11 листопада 1956 р. тривало Угорське повстання проти комуністичного уряду, придушене радянськими танками. У заворушеннях взяло участь до 65 тис. повстанців проти яких СРСР кинув 200 тис. солдат, 2000 танків, 380 бронетраспортерів, 800 гармат і мінометів. Загинуло 3 тис. повстанців, 3 тис. мирних жителів і 1 тис. карателів. Радянською владою 350 осіб було страчено, 13 тис. репресовано, а 200 тис. угорців емігрували за кордон.

Неабияку активність новий радянський лідер проявив на міжнародній арені. Зовнішня політика СРСР коливалася від спроб нормалізації відносин з різними державами до небезпеки ядерного конфлікту. У 1955 р. були відновлені розірвані Сталіним радянсько-югославські стосунки, встановлені дипломатичні відносини з Західною Німеччиною. Водночас було розірвано зв’язки з Албанією та Китаєм.

Незважаючи на візити у 1959 р. віце-президента США Р. Ніксона до СРСР і Хрущова до США, під час Суецької (1956), Берлінської (1961) та Карибської криз (1962) світ стояв на межі обміну ударами атомною зброєю. На щастя для людства, США та СРСР знайшли компромісні рішення. Загроза ядерного апокаліпсису сприяла появі антивоєнного (пацифістського) руху. У 1963 р. СРСР, США та Великобританія підписали договір про заборону випробувань ядерної зброї.

У 1954 р. Хрущов прийняв рішення передати Кримську область зі складу РРФСР до складу Української РСР. Документально це було оформлено указом Президії Верховної ради СРСР від 19 лютого 1954 р. та законом від 26 квітня того ж року. Передача Криму була викликана тим, що півострів економічно й інфраструктурно був більше пов’язаний з Україною, ніж з Росією. Крім того, в рамках проголошеної побудови комунізму вважалося, що національні відмінності або республіканське підпорядкування не відіграє вирішального значення. На перший план виходило питання зручності реалізації великих міжрегіональних проєктів (як то Північно-Кримський канал, освоєння північнокримських степів) та адміністративного управління територіями (Крим не мав сухопутного кордону з Росією). Певну роль відіграли і давні історичні й етнічні зв’язки України і Криму.

Якими б не були причини передачі Криму до складу України, після розпаду СРСР Росія визнала українську юрисдикцію над півостровом, але в 2014 р. грубо порушила підписані нею міжнародні договори і силою зброї анексувала Крим під прикриттям фальшивого референдуму. Міжнародне право націй на самовизначення не може бути застосоване по відношенню до кримчан, адже не існує ніякої кримської нації чи народу. Право націй на самовизначення не можна доводити до абсурду, інакше не тільки області, а й окремі міста і села можуть проводити плебісцити і створювати свої держави. Чи мають право китайці на свою державу? – Так, і це право вже реалізоване в Китайській державі. Чи мають право етнічні китайці, які складають більшість населення канадського міста Ванкувер, на створення своєї держави через референдум? – Ні, не мають. Їх право на державу вже реалізоване в Китаї. Чи мають право тибетці та уйгури у складі Китаю на створення своєї держави? – Так, але Китай перешкоджає реалізації цього права.

Право російського народу на свою державу вже реалізоване в рамках Російської Федерації. Росія не має права об’єднувати в своєму складі всіх росіян і російськомовних, інакше це призведе і призводить до порушення іншого міжнародного принципу – недоторканості міждержавних кордонів. Інша справа, що права національних меншин мають бути забезпечені в будь-якій державі, що Україна успішно і робить. Етнічні росіяни в Криму не зазнавали жодної дискримінації, навпаки – етнічні українці та кримські татари в Криму не могли реалізувати свої національні права. Натомість Росія постійно порушує обидва згадані принципи, нападаючи на сусідні держави і пригнічуючи нації у складі самої Росії, не даючи їм можливості реалізувати право на створення своїх держав.

Хрущовська «відлига» в національній політиці також принесла позитивні зрушення. У 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ вперше за три десятиліття став етнічний українець О. Кириченко. Відтоді цю посаду завжди обіймали тільки українці: М. Підгорний (1957-1962), П. Шелест (1962-1972), В. Щербицький (1972-1989). Поступово зростала і частка українців в ЦК компартії України – 75% і в партії загалом – 60% (на 1958 р.). Також у 1958 р. створено постійне представництво УРСР при ООН в Нью-Йорку.

На певний час стали можливими обговорення проблеми збереження і розвитку української мови. Зростає видавництво україномовних книг та фахових журналів. Наприклад, з 1957 р. починає виходити «Український історичний журнал», журнал «Народна творчість та етнографія». Засновано «Українське товариство охорони пам’яток історії та культури». Публікуються фундаментальні наукові праці: «Історія української літератури. Том перший. Дожовтнева література» (1954-1956), «Українська Радянська Енциклопедія» (1959-1965). Розпочалося перевидання багатотомного «Словника української мови» Б. Грінченка і підготовка 26-томної «Історії міст і сіл України».

Разом з тим, у 1958 р. ухвалили закон про зв’язок школи з життям, згідно з яким батьки не мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мови, але могли відмовитися від вивчення української.

На основі приходу до влади Хрущова, а потім Брежнєва на пострадянському просторі виник недолугий міф про те, що Радянським Союзом управляли українці, а значить ніякої національної дискримінації нашого народу в СРСР не було. По-перше, українське походження обох лідерів не можна вважати доведеним фактом. По-друге, номінальна етнічна приналежність ще не означає, що ця людина усвідомлює себе українцем і діє як український патріот. По-третє, історія залишила нам безліч фактів, що Росія не просто пригнічувала українців, а мала твердий намір їх асимілювати та/або фізично знищити. Політика Московії у всі часи однозначно визначалася як духовний, культурний та фізичний геноцид. Всі досягнення українців в рамках Московії, Російської імперії та СРСР здійснювалися не завдяки, а всупереч намірам поневолювачів.

Відносна лібералізація громадського життя зумовила появу нового покоління інтелігенції – шістдесятників. Вони сповідували свободу самовираження, критикували недоліки офіційної культури та монополію соцреалізму як провідної ідеології в мистецтві, шукали нові форми і стилі мистецтва, відстоювали вільний розвиток української культури. Яскравими представниками цього руху стали прозаїки і поети Іван Драч, Ліна Костенко, Віталій Коротич, Микола Вінграновський, Василь Стус, Василь Симоненко, Ірина Калинець, літературні критики Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, художники Алла Горська та Опанас Заливаха, кінематографісти Сергій Параджанов та Юрій Іллєнко.

У 1960 р. в Києві створено перший осередок шістдесятників «Клуб творчої молоді» на чолі з Лесем Танюком, який займався пропагуванням українських народний традицій, організацією мистецьких гуртків, пошуком місць масових поховань жертв.

Серед найвідоміших мистецьких досягнень шістдесятників – знятий на київський кіностудії ім. О. Довженка фільм С. Параджанова «Тіні забутих предків» (1964). Ця кінострічка в ідеалізованій формі представила традиційну українську культуру і мову і стала шедевром світового рівня.

За правління Хрущова були проведені суперечливі економічні перетворення. Генеральний секретар ЦК КПРС поставив завдання «наздогнати і перегнати Америку», пообіцяв через 20 років побудувати в СРСР комунізм.

Серед позитивних заходів можна назвати децентралізацію управління економікою шляхом створення у 1957 р. раднаргоспів; деяке підвищення самостійності колгоспів і радгоспів, ліквідацію машинно-тракторних станцій і передачу їх майна колгоспам і радгоспам, збільшення закупівельних цін на зерно (у 7 разів), картоплю (у 8 разів), продукцію тваринництва (у 5,5% рази). Таке підвищення закупівельних цін було вкрай необхідним кроком, адже вони були значно нижчими за собівартість. Низькі ціни фіксували нееквівалентний обмін між сільським господарством і промисловістю, який в останні роки життя Сталіна став особливо разючим. Якщо у 1927-1928 рр. за 1 ц жита можна було придбати 35 м ситцю або 17 кг цукру, або 21 кг олії, то в 1952 р. відповідно 1,5 м ситцю, 0,9 кг цукру, 0,5 кг олії. Такі ціни не забезпечували навіть просте відтворення у колгоспах та радгоспах.

Доволі багато робилося для зміцнення матеріально-технічної бази села. У цілому по країні за 1954-1958 рр. в сільське господарство було спрямовано 664 тис. тракторів, 361 тис. зернозбиральних комбайнів, 571 тис. вантажних машин. Щоправда, капіталовкладення у сільське господарство протягом 1951-1960 рр. складали лише 18 % від загального їх обсягу, але порівняно з попереднім часом вони були значними.

Разом з тим, ідеологічно вмотивований вождь вирішив, що для підняття продуктивності тваринництва треба зробити так, щоб селяни не відволікалися на свої городи і худобу. Починається наступ на присадибні господарства, спричинений впровадженням у життя ідеї про стирання різниці між містом і селом та будівництвом так званих агроміст. У 1956 р. встановлено високий податок на утримання худоби в міській місцевості, обмежено власників худоби у пасовищах і заготівлі кормів; у 1959 р. заборонено утримувати худобу в містах і робітничих селищах, встановлено ліміт на утримання живності на селі. «Надлишкових» тварин необхідно було здати на колгоспні ферми. Селяни почали масово забивати свою худобу. Як наслідок, виробництво продуктів тваринництва не зросло, а впало, а от ціни зросли. Пройшло зовсім небагато років і селяни вже самі більше не хотіли заводити велику рогату худобу. Поголів’я корів, виробництво яловичини і молочних продуктів СРСР, а тепер і незалежна Україна, не змогли відновити до цих пір. Також було обмежено розмір присадибних ділянок. Після голодоморів, колективізації, командно-адміністративних методів управління сільгоспроботами, удар по присадибному господарству став для села останньою краплею. Хазяйновитий, ініціативний і працьовитий селянин зникає як масове явище. Процес деградації селянства став незворотнім.

Після візиту до США імпульсивний Хрущов загорівся ідеєю суттєво розширити посіви кукурудзи в СРСР і, таким чином, втричі збільшити темпи приросту великої рогатої худоби за семирічку 1959-1965 рр. Реалізація цієї ідеї здійснювалася не економічним стимулюванням на основі наукового обгрунтування, а командно-адміністративними методами. В історії ця подія залишилася під назвою «кукурудзяна епопея». Сіяння кукурудзи проводилося не тільки в Україні, а й в несприятливих для цього кліматичних зонах і за рахунок інших культур. У 1963 р. «цариця полів» зайняла 40% посівних площ. Як наслідок, зібрані врожаї були менше очікуваних, на полицях магазинів майже зник пшеничний хліб, зате вдосталь було кукурудзяного. Врешті решт посіви кукурудзи стали поступово скорочувати, а в народі почали ходити анекдоти:

– Как изменил Хрущев Ленинскую формулу коммунизма?

– Коммунизм – это советская власть плюс кукурузизация всей страны.

Ще одним великим проєктом Хрущова стало освоєння цілини (1955-1965). У Казахстані, Криму, на Уралі, Алтаї, Поволжжі, Сибіру було заплановано розорати 43 млн га цілинних і перелогових земель. Таким екстенсивним способом намічалося вирішити проблему нестачі продовольства. Загалом на цілину було відправлено близько 1 млн цілинників, 100 тис. авомашин і велику кількість сільськогосподарської техніки, в т. ч. з України. Це негативно вплинуло на сільгоспвиробництво в УРСР. Як завжди все робилося без належного планування: при відсутності доріг, зерносховищ, лісосмуг, кваліфікованих кадрів, ремонтної бази, належної селекційної роботи. Не бралися до уваги особливо складні кліматичні умови азійських степів, ризик ерозії та виснаження грунтів. Хоча новоосвоєні землі давали від третини до половини врожаю зернових, очікуваних результатів цілинна епопея не принесла.  

Запровадження раднаргоспів (1957-1965) означало, що центральні економічні міністерства скасовувалися, а весь Радянський Союз поділявся на економічні райони – кожен зі своєю радою, яка відповідала за економічний розвиток цієї території. В Українській РСР було спочатку 14, а потім 7 таких районів. Внаслідок реформи управління економікою у 1957 р. під контроль Української РСР перейшло 97% заводів і фабрик республіки проти 34% у 1953 р. І хоча згодом відбулося повернення до централізації, водночас було засновано Українську раду народного господарства (1960), яка спільно з окремими підприємствами України і центральними міністерствами у Москві визначала зміст п’ятирічних планів і темпи розвитку виробництва.

З 1956 по 1972 роки на Дніпрі було зведено 5 гідроелектростанцій та великих водосховищ (Київське, Канівське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське і Каховське). З одного боку, це дозволило отримувати більше електроенергії, контролювати весняні повені, поліпшити судноплавство, а з іншого – були затоплені величезні масиви родючих орних земель, посилилося цвітіння води, переселено з рідних місць значну кількість населення.

При Хрущові почалося будівництво Північно-Кримського каналу (1961-1971), який простягнувся від Нової Каховки до Керчі і забезпечив водою посушливі степові райони Херсонщини і Криму. У 2013 р. канал забезпечував Крим водою на 80-87%.

За роки семирічки в УРСР було споруджено понад 300 нових і реконструйовано 400 підприємств легкої та харчової промисловості. Обсяг побутових послуг суттєво зріс за рахунок масового будівництва будинків побуту і пунктів прокату побутової техніки.

Також хрущовський період відзначився збільшенням капіталовкладень у науково-технічний розвиток, охорону здоров’я та освіту. Флагманами науки і технологій стали київський Інститут електрозварювання на чолі з Б. Патоном, Харківський фізико-технічний інститут на чолі з І. Курчатовим (атомна енергетика), Інститут механіки АН УРСР (міжконтинентальні ракети), київський Інститут фізики (дослідження атомного ядра).

У 1957 р. в Києві засновано Обчислювальний центр на чолі з В. Глушковим, який працював надстворенням електронно-обчислювальних машин для управління виробничим процесом. У 1962 р. засновано Інститут кібернетики.

Водночас треба розуміти, що величезна кількість радянських «винаходів» просто викрадалася на Заході. СРСР став конвейєром з виробництва іноземних копій. Назвемо найбільш відомі технології, запозичені за кордоном: автомобілі «Запорожець» скопійовані з італійських і німецьких моделей, «Жигулі» створені по моделях італійських ФІАТів, «Москвич» – це німецький «Опель Кадет», представницький автомобіль «Чайка» на основі американського «Паккарда», а «Волга» за зразком «Форда». Всі радянські електробритви були скопійовані з американських і голандських моделей. Те саме стосувалося відеомагнітофонів, магнітофонів, пилососів, прасок, фотоапаратів, кінокамер, калькуляторів тощо.

У 1936 р. нарком харчової промисловості А. Мікоян привіз зі Сполучених Штатів лінії з виробництва кетчупу, маргарину, сгущеного і сухого молока, ірисок, твердих сирів, плавлених сирків «Дружба», кукурудзяних і пшеничних пластівців, кукурудзяних паличок, хлібобулочних виробів, рибних і плодо-овочевих консервів, повидла, томатного соку, ковбас (та сама Докторська), морозива (ті самі пломбір, ескімо, крем-брюле). Радянський майонез «Провансаль» робився по технології американського «Hellman’s», а пиво «Жигулівське» спочатку мало назву «Віденське». Останньою спробою вкрасти страву стала претензія Російської Федерації на те, щоб ЮНЕСКО визнала український борщ російською культурною спадщиною. Дяка Богові, ЮНЕСКО зробило правильний вибір.

Радянський автомат АК-47 (1947 р.) підозріло схожий на німецький «Sturmgewehr» (1944 р.), а гранатомет РПГ-18 (1972) на американський MS72LAW (1963). Французька граната F-1 стала прототипом для радянської Ф-1, німецький пістолет «Вальтер» для радянського пістолета Макарова, бельгійський «Браунінг» – для пістолета ТТ, німецька ракета Фау-2 (1942) – для першої радянської балістичної ракети Р-1 (1948), американський багаторазовий космічний корабель «Шатл» – для радянського «Бурана». Перша радянська атомна бомба РДС-1 (1949) була зроблена по викраденій документації першої американської бомби «Товстун» (1945).

Московити вкрали в України і привласнили собі історію і культурну спадщину Київської Русі. Росіяни зухвало крали навіть слова і музику українських пісень. Александр Александров вважається автором музики до державного гімну СРСР. Та насправді цей гімнотворець запозичив мелодію у великого українського композитора Миколи Лисенка з твору «Епічний фрагмент», яка створена в середина 1870-х років. Той же Александров вкрав музичну основу для пісні «Вставай, страна огромная» з української пісні вояків УНР «Повстань, народе мій».

У культовому фільмі «Неуловимые мстители» виконується пісня «Там вдали за рекой» (вперше з’явилася у 1924 р.). Справжня назва пісні – «Прощався стрілець зі своєю ріднею». Точний час написання слів до цього твору невідомий, але музика до неї написана ще в роки Першої світової війни.

Відомий шлягер «Поручик Голицын» (1977) народився з вірша закарпатського поета Миколи Матоли «Мій друже, Ковалю», присвяченого Карпатській Січі та воякам УПА.

Те, що в Заліссі вважають російською народною піснею «Ой, мороз-мороз не морозь меня» (з’явилася у середині 1950-х років), звучало ще у 1930-х роках на Вінничині під назвою «Ой, мороз-мороз не студи мене». На основі української народної пісні у 1961 р. був вперше опублікований романс «В саду осіннім айстри білі», але дивним чином твір перетворився на російську пісню «Вот кто-то с горочки спустился», начебто записану на Алтаї по народних мотивах. Хіба що то були українські переселенці.

Кралося все. Від пісень до територій. Крим до 1783 р. належав татарам, але вже в 1992 р. дивовижним чином перетворився на «исконно русскую землю». Те саме сталося з Поволжжям, Уралом, Сибіром, Далеким Сходом. Навіть державний прапор Росії – це перевернутий прапор Голандії. Красти і грабувати – це частина російського національного характеру. І якщо повернути іншим народам вкрадене і запозичене, то що залишиться від «великай русскай культуры»?

А знаєте, як стати «Святою Руссю»? Треба стати володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським і в 1169 р. піти війною на Київське князівство. Розорити Київ, з пограбованого монастиря вивезти Вишгородську ікону Божої Матері і назвати її Володимирською. Князь відзначався підступністю і жорстокістю навіть до своїх близьких, за що і був убитий своїми боярами. У 1751 р. канонізований Російською православною церквою у лику благовірного. В Україні кажуть: «Який ішов – такого і здибав».

Певно, найбільшим досягненням Хрущова стала реалізація космічної програми. На певний час Радянському Союзу вдалося виграти космічну гонку у США. У 1957 р. СРСР здійснив успішний запуск міжконтинентальної балістичної ракети Р-7, був уведений до експлуатації космодром Байконур. 4 жовтня цього ж року був запущений перший штучний супутник Землі під назвою «Спутник-1». У світі почалася космічна ера. А 12 квітня 1961 р. радянський космонавт Юрій Гагарін здійснив перший політ людини до космосу.

Сенсаційні успіхи радянської космічної програми викликали захоплення мільйонів людей по всьому світі, підняли міжнародний авторитет СРСР і стали вагомим аргументом пропаганди у дискусії про перевагу радянської політичної моделі перед західною. Російське слово «спутник» увійшло в інші мови без перекладу.

Однак мало хто знає, що провідну роль в освоєнні космосу відіграли українці, а КБ «Південне» і завод «Південмаш» у Дніпропетровську стали головними підприємствами космічної галузі СРСР.

Геніальним винахідником був Микола Кибальчич (1853-1881), який першим у світі запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (1881). На жаль, у 27-річному віці він був страчений за замах на російського імператора Олександра II.

Юрій Кондратюк (1897-1942): один із піонерів ракетної техніки і теорії космічних польотів, вивів основне рівняння польоту ракети, розрахував енергетично найекономічніші траєкторії космічних польотів, автор розрахунків «траси Кондратюка» для американських астронавтів, що висадились на Місяць, виклав теорію багатоступеневих ракет, вперше обгрунтував доцільність вертикального злету ракет та використання сонячної енергії космічними апаратами).

Сергій Корольов (1906-1966): керівник і головний конструктор космічної програми СРСР, творець першого штучного супутника Землі і першого польоту людини в космос).

Валентин Глушко (1908-1989): творець багаторазового ракетно-космічного комплексу «Буран», його рідинні двигуни стали основою ракетно-космічних систем СРСР).

Михайло Янгель (1911-1971): основоположник нового напряму в ракетобудуванні, керував розробкою ракет Р-11, Р-12, Р-14, Р-16, Р-36, космічних апаратів «Космос», «Інтеркосмос», «Метеор», «Цілина»).

Василь Будник (1913-2007): один із основоположників радянської ракетно-космічної техніки, перший заступник головного конструктора КБ «Південне».

Володимир Челомей (1914-1984): генеральний конструктор ракетно-космічної техніки, зокрема супутників «Космос» і «Польот», ракети-носія «Протон», орбітальних станцій «Салют» і «Мир», автор ідеї орбітальної пілотованої станції).

Григорій Кисунько (1918-1998): учасник створення перших зенітно-ракетних комплексів С-25 і С-75, один із творців радянської системи протиракетної оборони).

Микола Герасюта (1919-1987): стояв біля витоків конструкторського бюро «Південне», розробляв траєкторії польотів ракет і космічних апаратів, один з розробників ракет-носіїв «Циклон» і «Зеніт»).

Безсумнівним досягненням Хрущова стала сильна соціальна політика, яка носила комплексний характер і торкалася майже всіх сторін суспільного життя. У 1961 р. на ХХІІ з’їзді КПРС радянський лідер проголосив, що до 1980 р. в СРСР буде в основному збудоване комуністичне суспільство.

25 квітня 1956 р. відмінено закон 1940 року, який прикріплював робітників до їхніх підприємств. За новим законом робітники могли змінювати місце роботи, попередивши про це адміністрацію за два тижні, а також скасовувалося кримінальне покарання за запізнення на роботу і прогули. На 35% підвищено мінімальну заробітну плату у промисловості. Зарплата колгоспників зросла в 4 рази.

Збільшилася оплачувана відпустка по вагітності і пологах з 70 до 112 днів. У 1954 р. скасовано кримінальну відповідальність за аборт, а з 1955 р. штучне переривання вагітності стало можливим просто по бажанню жінки. Як наслідок, у 1964 р. кількість абортів сягнула 5,6 млн – абсолютного рекорду за всю історію Росії. У 1958 р. був скасований податок на бездітність для незаміжніх жінок.

У липні 1956 р. було прийнято новий закон про державні пенсії. Пенсійний вік знижувався до 60 років для чоловіків і 55 – для жінок. Майже вдвічі збільшився середній розмір пенсій. З 1964 р. пенсійне забезпечення розповсюджувалося і на колгоспників, які при Сталіні не мали такого права.

Шкільна реформа 1959 р. передбачала впровадження обов’язкової восьмирічної освіти, перетворення 10-річних шкіл на 11-річні. Також скасовувалася оплата за навчання у старших класах середніх шкіл, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах. Скасовано роздільне навчання хлопців і дівчат.

В результаті цих та інших соціальних програм доходи працюючих з 1951 по 1958 рр. зросли на 230%. Того ж року розпочався поступовий (за галузями) перехід на семигодинний робочий день, а з вересня 1959 р. підприємства, установи й організації УРСР почали перехід на п’ятиденний робочий тиждень при восьмигодинному робочому дні.

У липні 1957 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли постанову «Про розвиток житлового будівництва в СРСР». Для вирішення проблеми гострого дефіциту житла було прийнято рішення масово і швидко будувати дешеві багатоквартирні будинки зниженого метражу і комфорту, які в народі прозвали «хрущовками». Сьогодні це слово має негативну конотацію, а тоді переселитися з «комуналки» до «хрущовки» було неабиякою радістю. Набула поширення і практика житлових кооперативів, за допомогою яких люди могли придбати квартиру з розстрочкою виплати на 5 років.

В період 1950-1960 рр. кількість збудованих квартир у містах збільшилася в 17 разів, а на селі – в 14 разів. Понад 3 млн квартир, споруджених у містах і робітничих селищах України за десяток років, істотно пом’якшили житлову проблему.

Як бачимо, при Сталіні більшість населення не мало практично жодних соціальних гарантій і нещадно експлуатувалося. Це був дикий державний капіталізм. Натомість Хрущов відносно високо підняв соціальні стандарти, які, менше з тим, асоціюються не його іменем, а з правлінням Брежнєва.

Однак на початок 1960-х років реформаторський імпульс вичерпався, стали помітними консервативні тенденції в політиці радянського керівництва. Замість культу Сталіна склався культ особи самого Хрущова і принцип державного управління, що став відомий як «волюнтаризм», але якому більше підходив термін «самодурство». Поступово Хрущов випустив ситуацію з-під контролю і дозволив неосталіністам в керівництві компартії набирати силу.

У 1958-1964 рр. Хрущов розгорнув потужну антирелігійну кампанію, начебто пообіцявши у 1980 р. показати останнього віруючого по телевізору. [У наш час віруючі люблять згадувати прогноз Хрущова про останнього віруючого і згадувати про раптове зникнення з екранів телевізорів… самого Хрущова] Причини переслідувань лежать у сподіваннях Хрущова привести країну від соціалістичного до комуністичного ладу, при якому мав торжествувати «науковий атеїзм». Релігія вважалася «пережитком капіталізму», проти якого треба вести боротьбу, а віруючих «перевиховувати».

Традиційно «перевиховання» зачіпало «церковників» (тобто православних), але вістря нових гонінь було спрямоване проти баптистів, євангелістів, п’ятидесятників, адвентистів та інших християн протестантського віросповідання, яких називали «сектантами». Крім того, гоніння торкнулися свідків Єгови.

В рамках інформаційної кампанії використовувалися всі засоби масової інформації, читання публічних антирелігійних лекцій, шантаж і психологічний тиск на віруючих, виключення з партії і комсомолу за дотримання релігійних обрядів, суспільна ізоляція християн, негласна заборона на отримання вищої освіти, труднощі з працевлаштуванням, вербування священнослужителів і парафіян як агентів КГБ, брехливе звинувачення релігійних громад у варварських ритуалах і людських жертвоприношеннях, широкий розголос «відвертих зізнань» тих, хто не витримав тиску і зрікся своєї віри. Тільки у 1961-1962 рр. було надруковано 667 атеїстичних книг і брошур загальним накладом 11 млн екземплярів. З іншого боку, практично неможливо було надрукувати чи імпортувати Біблії та духовну літературу для віруючих. За час кампанії було знято 14 антирелігійних фільмів, які сильно сприяли поширенню в суспільстві атмосфери нетерпимості до віруючих.

Були суттєво обмежені права віруючих і релігійних громад. Зокрема в кримінальному порядку переслідувалися керівники громад, які відмовилися пройти державну реєстрацію. Шукалися щонайменші приводи для закриття і знесення храмів. Безпідставно відмовляли в реєстрації громад. У православній церкві і значній частині протестантських громад та релігійних об’єднань будь-які призначення на духовні посади стали неможливими без непублічного дозволу державних органів.

28 листопада 1958 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про заходи з припинення паломництва до так званих «святих місць». У жовтні 1960 р. прийнято новий Кримінальний кодекс РРФСР. Серед іншого, зміни стосувалися статті 142 («Порушення законів про відокремлення церкви від держави»), згідно з якою покарання було збільшено до трьох років позбавлення волі. Стаття 227 тепер передбачала покарання до 5 років за створення групи, яка завдає шкоди здоров’ю, посягає на особу і права громадян. За період 1961-1964 рр. по цих статтях засуджено 806 віруючих.

4 травня 1961 р. в РРФСР видали указ «Про посилення боротьби з особами (ледарями, дармоїдами, паразитами), що ухиляються від суспільно-корисної праці і ведуть антисуспільний паразитичний спосіб життя». Цей документ широко використовувася по відношенню до священнослужителів, які начебто мали «нетрудові доходи». Навіть офіційне працевлаштування не завжди рятувало від переслідувань. Указ передбачав висилку у віддалені поселення зі складними кліматичними і побутовими умовами на 2-5 років. За офіційними даними, у 1961-1964 рр. було вислано 400 осіб. Біля двохсот православних служителів зреклися своєї церкви.

Ще одним варварським каральним заходом стало позбавлення віруючих батьківських прав. Особливо часто це практикувалося до сімей, віднесених до «бузувірських сект» (п’ятидесятники, адвентисти, свідки Єгови), які взагалі не підлягали реєстрації. У 1961-1964 рр. тільки в Красноярському краї у батьків відібрали 25 дітей.

Легальні релігійні лідери опинилися в складному становищі. Вони змушені були балансувати між інтересами віруючих і політичною лінією агресивно-атеїстичної держави. Прагнучи зберегти легальне функціонування своїх громад в рамках радянських законів, вони йшли на непрості компроміси.

Наприклад, під тиском влади в грудні 1959 р. на пленумі Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів (ВРЄХБ) були ухвалені «Положення про Союз євангельських християн-баптистів в СРСР» та «Інструктивний лист старшим пресвітерам ВРЄХБ». В цих документах рекомендувалося обмежити доступ до водного хрещення молоді до 30 років, не приводити на богослужіння дітей, відійти від таких традицій, як виступи приїзжих проповідників, поїздки в інші громади, домашні зібрання, допомога нужденним. Від старших пресвітерів вимагалося «стримувати нездорові місіонерські прояви» і «суворо дотримуватися законодавства про культи». Різке незадоволення цими вимогами призвело до розколу серед євангельських християн-баптистів і появі інших, відверто опозиційних до влади громад і об’єднань, зокрема Ради церков ЄХБ (1961). На чолі нового союзу постали Геннадій Крючков, Георгій Вінс та інші. У п’ятидесятників також з’явилося братство незареєстрованих громад, а у православних активізувалися «катакомбні громади». Схожі процеси відбувалися і в середовищі адвентистів, адже сама влада у 1960 р. розпустила Всесоюзну раду адвентистів сьомого дня.

Результатом хрущовських гонінь стало закритття православних кафедральних соборів у Вінниці, Полтаві, Кишиневі, Ризі, Орлі, Новгороді. У більшості обласних центрів кількість парафій скоротилася до однієї-трьох. Загальне число православних парафій в СРСР зменшилось на 5863 (60% всіх православних храмів), а релігійних громад інших конфесій на 865. Якщо в 1961 р. «реєстрацію» (право звершувати богослужіння) мали 8252 священники, то на 1967 р. їх лишилося 6694. З 1947 р. Російська православна церква мала 8 духовних семінарій, то тепер їх число скоротилося до трьох. Кількість монастирів і скитів зменшилась з 63 до 16, а число монахів в них – з 3000 до 1500. Постанова Ради міністрів УРСР від 1 листопада 1958 р. залишила українським монастирям 60 га землі з колишніх 357 га.

Шістдесятники також викликали все більше роздратування влади, яка звинуватила їх у «комполітизмі» та відході від марксизму-ленінізму. Державні органи почали обмежувати їх творчу діяльність, здійснювати на них психологічний тиск та переслідувати.

У 1955 р. Борис Пастернак написав роман «Доктор Живаго», але видавці відмовилися друкувати його працю. Роман був виданий за кордоном і в 1958 р. його автор отримав Нобелівську премію в галузі літератури. Він став російським письменником-лауреатом цієї премії після Івана Буніна. В Радянському Союзі почалася кампанія травлі письменника, лунали вимоги позбавити його громадянства і вислати з країни. Його виключили зі Спілки письменників СРСР і погрожували кримінальним переслідуванням. Під шаленим тиском Б. Пастернак змушений був відмовитися від Нобелівської премії. А в 1960 р. затравлений митець помер.

1 грудня 1962 р. радянський лідер відвідав у Москві виставку художників-авангардистів. Не сприйнявши їх творчість, він емоційно і нецензурно їх розкритикував і розпорядився заборонити подібні виставки. У 1962-1963 рр. «відлига» в національно-культурній сфері припинилася.

Реформи Хрущова мали багато позитивних моментів, але через їх непродуманість, половинчастість і непослідовність істотних змін в соціально-економічній та культурній сферах не відбулось. Збереження попередніх виробничих відносин, форм і методів керівництва не принесли бажаних результатів. Три надпроекти Хрущова – освоєння цілини, розширення посівів кукурудзи, програма тваринництва (догнати та випередити США у виробництві м’яса, масла та молока) не дали очікуваних результатів. СРСР і Україна продовжували крокувати шляхом екстенсивного розвитку.

Реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними: КПРС зберегла монополію на владу, продовжила панування командно-адміністративна система, поза критикою залишились догмати марсизму-ленінізму, інакомислення (як і раніше) переслідувалося. Таким чином, зміни не зачіпали основ тоталітарного режиму.

У 1961 р. була проведена грошова реформа, яка вдарила по заощадженнях громадян і призвела до зростання цін. З 1 липня 1962 р. було підвищено ціни на м’ясо та м’ясопродукти на 30%, на масло – на 25%.

По країні прокотилася хвиля протестів. Виступи робітників відбулися у Краматорську, Черкасах, Харкові, Києві, Донецьку, Жданові, Кривому Розі. У 1962 р. в Новочеркаську відбулися страйки і демонстрації робітників, розстріляні військами (26 убито, 90 поранено). Крім того, у 1963 р. внаслідок посухи виник дефіцит продовольства. Були запроваджені картки на хліб. З того часу СРСР почав закупівлі зерна за кордоном.

Погіршенням ситуації скористалося найближче оточення першого секретаря ЦК КПРС, яке в жовтні 1964 р. зняло Хрущова з посади, здійснивши, таким чином, державний переворот. Усунення Микити Сергійовича означало відмову від лібералізації та непублічну реабілітацію Сталіна і його методів управління державою. Офіційним гаслом стала «стабілізація». Замість Хрущова країну очолив Л. Брежнєв. Почалася майже 20-річна «епоха розвинутого соціалізму» – перехідного етапу між соціалізмом та комунізмом.

Народна творчість так підсумувала фінал правління Хрущова:

– За что сняли Хрущева?

– За семь “к”: культ, камунизьм, кукурузу, Китай, кубинский кризис и кузькину мать.

У 1963 р. першим секретарем ЦК КП України став Петро Шелест. Він намагався відстоювати економічні інтереси України перед Москвою. На тлі політики русифікації підтримував українську мову, захищав від звинувачення в націоналізмі О. Гончара. Книга Шелеста «Україна наша радянська» (1970) зазнала гострої партійної критики за ідеалізацію минулого України та обстоювання самобутності УРСР. У квітні 1973 р. Шелеста зміщено з посади, а на його місце призначено Володимира Щербицького, якого вважають відповідальним за русифікацію політичного і культурного життя в Україні та розправу з дисидентами.

У вересні 1965 р. проголошено початок економічної реформи під керівництвом голови Ради міністрів СРСР О. Косигіна, суть якої полягала у встановленні економічно обґрунтованих цін на вироблену продукцію, знаходженні оптимального сполучення між централізованим керівництвом економікою та оперативно-господарською самостійністю підприємств. Матеріальне стимулювання робітників мало залежати від результатів їхньої праці. Передбачалося перейти від валової до реалізованої продукції як більш об’єктивного показника ефективності підприємств. Прийнято рішення про ліквідацію раднаргоспів і відновлення галузевої системи управління промисловістю (союзні і республіканські міністерства). На практиці це означало, що республіки втрачали контроль над більшістю підприємств. Збільшено державні асигнування на підвищення технічного рівня сільського господарства. В Україні протягом 1966-1970 рр. кількість тракторів збільшилася на 22%, комбайнів – на 42%, а застосування мінеральних добрив – майже вдвічі.

Положення реформи втілювалися у життя з великими труднощами, а деякі з них так і не були реалізовані. І все-таки, попри суперечливий характер реформи, вона дала позитивний імпульс народному господарству. Результати восьмої п’ятирічки (1965-1970) стали найкращими за 35 років. Було споруджено близько 250 великих підприємств. На 30% зріс національний дохід УРСР. Валова продукція сільського господарства зросла на 16 %. Середньомісячна заробітна плата зросла у 2 рази, підвищено стипендії, майже у 5 разів зросли виплати і пільги із суспільних фондів споживання (освіта, охорона здоров’я, пенсії, різноманітні допомоги). Щорічно будувалось 17-20 млн м² житла.

В 70-х роках темпи економічного зростання починають знижуватися. Виходом із цього становища могло б стати запровадження ресурсозберігаючих технологій, перехід на інтенсивні методи господарювання. Однак спроба широкого впровадження науково-технічних досягнень в умовах командно-адміністративної системи виявилася малоефективною. З’ясувалося, що система економічних відносин, що склалася в народному господарстві, є несприятливою для впровадження досягнень науково-технічної революції, а спроби вирішитити цю проблему в межах існуючого надцентралізованого господарського механізму виявилися безплідними. Системна криза поглиблювалася, країна входила у фазу стагнації, «застою».

Однак відкриття величезних родовищ нафти (Самотлор) і газу (Уренгой) дозволило збалансувати державний бюджет, фінансувати масштабні капіталовкладення і споживання, запезпечувати ядерний паритет з США і підтримувати прорадянські режими по всій планеті. Крім того, після перемоги Ізраїля у війні Судного дня країни ОПЕК у 1973 р. підняли ціни на нафту у 3 рази і запровадили ембарго на її поставки до США і Західної Європи. Ситуацією на нафтовому ринку скористалася Москва. У Радянському Союзі почався справжній нафтовий бум. Але гонка озброєнь і неефективне управління не дали змоги перетворити СРСР на еквівалент заможних нафтодобуваючих арабських країн. Звичайними явищами у країні розвинутого соціалізму стали такі явища, як черги, дефіцит, «блат», «фарцовщики», «цеховики». Всі ці терміни характеризували економічні диспропорції і гостру нестачу якісних товарів широкого вжитку.

Гостивший в Советском Союзе Карл Маркс захотел выступить по радио.

– Хоть вы и основоположник коммунизма, – сказал ему Брежнев, – я не могу единолично решить такой важный вопрос. У нас коллективное руководство.

– Я скажу только одну фразу!

Сказать одну фразу Брежнев разрешил под свою ответственность.

Маркс подошел к микрофону и прокричал: Пролетарии всех стран, простите меня!

Активізація дисидентів у 1960-80-х pp. стала реакцією на згортання лібералізації, бездержавний статус України, русифікацію, порушення конституційних прав громадян, прорахунки в соціально-економічній політиці. Дисидентський рух поділявся на кілька течій: український національно-визвольний рух, рухи національних меншин (кримськотатарський та єврейський національні рухи за повернення на історичну Батьківщину), рух за свободу совісті (релігійне дисидентство), рух за соціально-економічні права. Формами боротьби дисидентів стали: протести, створення організацій і гуртків, звернення на адресу керівництва, відкриті листи до громадськості, поширення нелегальної літератури («самвидав», листівки).

Окрім багатьох названих шістдесятників, серед відомих дисидентів України варто назвати Левка Лук’яненка, Богдана і Михайла Горинів, Олеся Бердника, Миколу Руденка, Степана Хмару, Семена Глузмана, Йосифа Зісельса, Мустафу Джемілєва.

Щербицький, спираючись на шефа КДБ Федорчука і партійного ідеолога Маланчука, розпочав масивний погром опозиційної інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і суворих вироків. Відвертих дисидентів, а також співробітників університетів, дослідних інститутів, редколегій, яких підозрювали в неблагонадійних поглядах, виганяли з роботи. За політичний анекдот можна було отримати три роки колонії.

Ганебним явищем 1960-1980-х рр. стала каральна психіатрія. Багатьох дисидентів неправомірно визнавали психічно хворими і силоміць запроторювали до психлікарень. Там до них застосовували антигуманні методи «лікування», ламали цих людей психологічно. Радянська медицина визнала душевнохворими дисидентів Леоніда Плюща, Петра Григоренка, Миколу Плахотнюка. Сумнозвісним інструментом репресій в Україні стала Дніпропетровська спеціальна психіатрична лікарня.

Потужна хвиля переслідувань травмувала ціле покоління української інтелігенції і змусила багатьох, серед них І. Дзюбу, покаятися й відійти від опозиційної діяльності.

Ще у 1946 р. чекісти організували Львівський церковний псевдо-собор, на якому було проголошено про припинення існування Української греко-католицької церкви і повернення її в лоно Російської православної церкви. Церковне майно і нерухомість були передані московському патріархату. Незгодні священники і миряни були репресовані. Однак офіційно розігнана церква користувалася підтримкою значної частини галичан і закарпатців та продовжила своє існування у підпіллі (катакомбна церква). Після смерті Сталіна багато прихильників цієї церкви стали частиною релігійного дисидентства. Функціонували незареєтровані релігійні громади, таємні богослужіння і ритуали проводили 300-350 священників, організовувалися акції протесту. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні. Створювалися організації з метою легалізації греко-католиків: «Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви» на чолі з Йосипом Терелею, «Комітет захисту УГКЦ» керівник Іван Гель. Боротьба за це увінчалася успіхом тільки у 1990 р.

Перебуваючи в тюремному карцері, засуджений за правозахисну діяльність Й. Тереля стверджував, що йому з’явилася Діва Марія і розповіла, що на початку ХХІ століття відбудеться страшна війна і показала карту Росії в колі спалахів вогню: на Кавказі, Далекому Сході, в Середній Азії, Прибалтиці. Противником Росії стане Китай, а майбутній лідер Росії на ім’я Володимир розв’яже війну з Ізраїлем. Після цих катаклізмів настане духовне відродження та «золотий вік».

Радянський Союз придушував вільнодумство не тільки всередині країни. У 1968 р. СРСР разом з іншими членами Варшавського договору здійснив агресію проти Чехословаччини під час придушення «Празької весни». Місцевий уряд запланував проведення демократичних реформ, проте був повалений радянськими військами.

А в 1969 р. відбулися прикордонні сутички між Китаєм та СРСР на острові Даманський та біля озера Жаланашколь. Пекін претендував на деякі прикордонні ділянки і вирішив підкрипити свої претензії силою. Радянській армії вдалося захистити свої кордони, але перспектива повномасштабної війни серйозно налякала Кремль.

Усвідомлюючи, що постачання Далекого Сходу «висить» на одній єдиній прикордонній залізниці, яку китайці можуть легко перерізати, Москва у 1974 р. приймає рішення про будівництво в глибині своєї території і паралельно Транссибу Байкало-Амурської магістралі довжиною 3800 км. Найвідомішими будівельниками БАМу, про яких часто писала радянська преса, були бригадири шляхоукладчиків, Герої Соціалістичної Праці, українці Олександр Бондар та Іван Варшавський.

Впродовж 1950-1980-х років на різних континентах відбувалися конфлікти, в яких за геополітичний вплив опосередковано боролися СРСР і країни Заходу: арабо-ізраїльські війни, Кубинська революція (1953-1959), війна за незалежність Алжиру (1954-1962), громадянська війна в Лаосі (1960-1973), війна за незалежність португальських колоній (1961-1974), В’єтнамська війна (1965-1973), громадянська війна в Камбоджі (1967-1975), громадянська війна в Сальвадорі (1979-1991), громадянська війна в Нікарагуа (1981-1990).

У сімдесятих роках на міжнародній арені відбулося певне потепління відносин, яке ввійшло до історії під назвою «розрядка». У 1972 р. вперше в історії радянсько-американських відносин пройшов візит президента США Р. Ніксона до Москви. В ході зустрічі були підписані Договір про обмеження систем протиракетної оборони (Договір по ПРО) і Тимчасова угода про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). Наступного року Брежнєв здійснив візит до США, а результатами якого підписано Угоду про недопущення ядерної війни, невикористання ядерної зброї та Договір про скорочення ядерних озброєнь. Вже з наступним президентом США Дж. Картером Брежнєв підписав у 1979 р. Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2).

У 1975 р. радянський лідер разом з очільниками інших 35 країн підписав Гельсінські угоди. У міжнародно-правовій сфері вони передбачали закріплення політичних і територіальних підсумків Другої світової війни, принцип непорушності кордонів і територіальної цілісності держав, невтручання у внутрішні справи інших держав. У військово-політичній сфері домовилися про мирне врегулювання суперечок та про заходи по зміцненню довіри (попереднє повідомлення про військові навчання і великі пересування військ, присутність спостерігачів на військових маневрах). В гуманітарній сфері сторони взяли на себе обов’язок дотримуватися прав людини і основних свобод: слова, совісті, зібрань, пересування та інших. На жаль, СРСР ніколи не дотримувався цих угод і жорстоко переслідував дисидентів, які якраз і вимагали від Кремля виконання своїх міжнародних зобов’язань і власної конституції.

У 1979 р. СРСР розвязав виснажливу війну в Афганістані, яка тривала 10 років і за офіційними даними забрала життя 1 млн афганців і 13 тис. радянських солдат. Реальна цифра радянських втрат сягає певно від 50 до 100 тис. убитими. Вторгнення до цієї країни викликало обурення західних демократій, взаємини знову стали напруженими, «розрядка» закінчилася. Крім того, Захід запровадив секторальні санкції щодо СРСР.

У 1980 р. Кремль прагнув підняти свій престиж проведенням у Москві літньої Олімпіади. Однак введення військ до Афганістану призвело до бойкоту Олімпійських ігор більш як 60 країнами. Ще 80 держав все-таки взяли участь у змаганнях.

У 1981 р. президентом США став Р. Рейган, який жорстко критикував поведінку кремлівського режиму всередині країни і на міжнародній арені. Відповіддю Москви стало проведення у 1982 р. загальновійськових навчань Захід-81 і ядерних навчань Щит-82. План останніх передбачав відпрацювання превентивного масованого ядерного удару ядерною тріадою (до 70 ракет) по НАТО і подальший наступ всіх родів військ. Ця подія стала прямою погрозою Кремля використати атомну зброю проти «капіталістів». Як бачимо, ядерний шантаж – це не винахід Путіна, Росія завжди його використовувала. Так було при Хрущові, при Брежнєві і тепер при Путіні. Єдиний спосіб це припинити – зробити цим варварам денуклеаризацію.

Реакція Вашинтона було дуже різкою. 8 березня 1983 р. Рейган назвав СРСР «імперією зла», наполягаючи на принциповій аморальності радянської влади. У своїй промові Рейган проголосив важливі постулати, багато з яких актуальні і сьогодні: «радянські лідери відверто і публічно проголосили, що вони визнають моральним тільки те, що сприяє світовій революції. Я повинен відзначити, що лише цитую Леніна… Я збираюся зробити все… щоб переконати їх в наших мирних намірах, нагадати їм, що Захід відмовився скористатися своєю ядерною монополією в 40-ві і 50-ті роки заради територіальних надбань, а зараз пропонує 50-відсоткове скорочення стратегічних ракет і повне знищення ядерних ракет середнього радіусу наземного базування… Разом з тим, ми ніколи не зрадимо наші принципи і стандарти. Ми ніколи не відмовимося від нашої свободи. Ми ніколи не залишимо нашу віру в Бога… боротьба, що відбувається тепер у світі, ніколи не буде вирішена бомбами і ракетами… ми маємо справу з духовною кризою, це – випробовування волі і моральної віри… я настійливо прошу вас уникати спокуси… навісити ярлик винності в рівній мірі на обидві сторони, ігноруючи історичні факти й агресивні пориви імперії зла, щоби просто назвати гонку озброєнь гігантським непорозумінням і тим самим усунутися від боротьби між справедливістю і несправедливістю, між добром і злом».

23 березня цього ж року Рейган проголосив Стратегічну оборонну ініціативу (СОІ) та проведення масштабних навчань з відпрацюванням ядерних ударів по радянському блоку «Able Archer 83». Найбільшу стурбованість радянського керівництва викликала програма «зіркових воєн» (СОІ), яка передбачала створення протиракетного щита у космосі. Реалізація цієї програми могла убезпечити США від ядерних ударів з боку СРСР і порушити ядерний паритет. Фінансових і наукових можливостей для створення аналогічної системи у Радянського Союзу не було. Треба було або починати ядерну війну першими, або шукати компроміс.

10 листопада 1982 р. генсек помер. Загалом правління Брежнєва стало періодом найбільшої могутності СРСР, а радянські громадяни ніколи ще не жили так заможно. Надзвичайно виріс міжнародний авторитет і вплив радянської держави. Потужно розвивалися освіта, наука, культура, охорона здоров’я, економіка. Однак в середині 1980-х рр. стали помітним кризові явища в усіх сферах життя людей. Крім того, відносно високий рівень життя брежнєвського періоду все одно був значно нижче західних стандартів при повній відсутності демократичних свобод. Найкращим показником переваги країн Заходу стала еміграція. Не маючи права на вільні вибори, люди голосували ногами.

– Сколько у нас всего евреев? – спрашивает Брежнев Косыгина.

– Миллиона два-три.

– А если мы им всем разрешим уехать, многие захотят?

– Миллионов десять-пятнадцать.

Ще у 1980 р. помер 76-річний конкурент генсека О. Косигін. За 9 місяців до смерті Брежнєва у віці 79 років помер його давній соратник головний ідеолог партії М. Суслов. Після 75-річного Леоніда Ілліча країну ненадовго очолив хворий кагебіст Ю. Андропов (1982-1984), який помер у 69-річному віці. В тому ж році помер 76-літній міністр оборони Д. Устинов. На зміну Андропову Політбюро обрало ще більш хворого і старого 73-літнього К. Черненка (1984-1985), який протримався на троні всього рік.

Народ назвав цю владну чехарду і безперервні поховальні процесії «гонкою на лафетах». Підстаркуваті вожді не відчували необхідності перемін і не давали дорогу молодим керівникам, здатним розпочати необхідні перетворення. Втім, сама природа допомогла вирішити цю проблему.

На зміну «старій гвардії» прийшов молодий, сповнений сил і творчих задумів 54-річний М. Горбачов.

Микола СЛОБОДЯНЮК, доктор історичних наук, професор, для «Української лінії»