Період 1939-1953 рр. став в історії Радянського Союзу часом розквіту більшовицької диктатури на чолі зі Сталіним. Утвердивши через масові репресії свою необмежену владу, вождь починає готуватися до зовнішньої експансії та великої війни. Його замислам сприяла потужна світова економічна криза, зростання популярності політичного радикалізму та німецький реваншизм.

Передумови Другої світової війни

Перша світова війна, яка для Німеччини почалася тріумфально, викликала по-первах хвилю патріотизму й ентузіазму. Однак у подальшому війна на два фронти привела німецький Райх до повного економічного виснаження. У 1914-1918 рр. від голоду і недоїдання померло 800 тис. німців, смертність новонароджених сягала 14%. Особливо важкою стала «бруквенна зима» 1916-1917 рр., коли нестача хліба і картоплі призвела до того, що основним продуктом харчування для німців стала бруква – овоч, який до цього був кормом тільки для худоби. Споживаючи брукву і мерзнучи у своїх домівках через дефіцит вугілля, німці відчували самих себе такою худобою і надовго запам’ятали те гірке почуття приниження.

Війна завершилася у 1918 р. капітуляцією Німеччини. За умовами Версальського миру ця країна втратила значні території та змушена була виплачувати великі репарації переможцям. Німецька армія обмежувалася 100 тисячами солдат. Їй заборонялося мати літаки, танки, підводні човни, важкі гармати і дирижаблі. Перші роки після війни Веймарська республіка переживала безробіття, гіперінфляцію, недоїдання, збройні путчі правих і лівих радикалів. З 1924 р., завдяки американським планам Дауеса і Юнга, у країні почався економічний підйом, який увійшов в історію як «золоті двадцяті». Втім, цей короткий період обірвався початком масштабної світової економічної кризи 1929-1933 рр.

Велика депресія посилила радикальні настрої по всьому світі. Одні поповнювали ряди комуністів, інші – вступали до ультраправих та фашистських партій. На парламентських виборах 5 березня 1933 р. у Німеччині  націонал-соціалісти отримали 44% голосів, соціал-демократи – 18%, а комуністи – 12%. Це означало, що більше половини виборців роблять ставку на радикалів. Центристи, ліберали і клерикали не користувалися масовою підтримкою.

Напередодні Другої світової війни фашистські, напівфашистські або диктаторські режими панували у Болгарії, Румунії, Угорщині, Польщі, Литві, Латвії, Естонії, Греції, Італії, Португалії. У 1934 р. путч ультправих з метою захоплення влади відбувся у Парижі, але був придушений. Громадянська війна в Іспанії (1936-1939 рр.) завершилася перемогою правого диктатора Франко. У середовищі російської еміграції в Китаї виникла Російська фашистська партія (1931-1943 рр.).

Третьою світовою силою залишалися демократичні країни: Франція, Чехословаччина, Голандія, скандинавські країни. Однак помітні профашистські настрої спостерігалися навіть в таких оплотах демократії, як Великобританія та США. Зокрема, легендарний американський льотчик Чарлз Ліндберг у передвоєнні і перші роки Другої світової війни виступав з підтримкою політики Гітлера, відмовився очолити корпус американської армії, публічно засуджував політику президента США Ф. Рузвельта. Він закликав євреїв не втягувати американський народ у війну. У 1938 р. льотчик отримав від Г. Герінга орден Заслуг німецького орла. У 1941 р., до нападу японців на Сполучені Штати, Ліндберг очолив Комітет «Америка – перш за все» (America First Committee), який виступав проти військового втручання США у Другу світову війну. Як це нагадує сучасний політичний розклад у США, коли проти розширення допомоги Україні проти російської агресії виступають крайньо ліві демократи і крайньо праві республіканці, помилково вважаючи, що ця війна американців не стосується. Після катастрофи Перл-Харбора Ліндберг захотів вступити на військову службу, але Білий дім відмовив йому в честі захищати батьківщину. Тільки у 1944 р. він зміг зміг відправитися на Тихоокеанський театр війни в якості цивільного радника. [Не далекий той час, коли противники допомоги Україні в США змушені будуть виправдовуватися і перепрошувати за свою позицію]

Фашисти ставили собі за мету наведення «порядку» через встановлення диктаторських режимів, непримириму боротьбу з комунізмом, войовничий націоналізм, силову боротьбу із зовнішніми та внутрішніми ворогами та збереження приватної власності. Крайньою формою фашизму став нацизм. Його теоретики основою своєї ідеології зробили расову теорію, поділивши всі людські раси на повноцінні (які мають панувати над іншими) та неповноцінні (які підлягають підкоренню та експлуатації). Звісно, на чолі цієї ієрархії стояли германці, слов’яни мали стати рабами, а євреї та цигани повністю знищені.

З іншого краю політичного спектру стояли комуністичні партії, які об’єдналися у Комінтерн і користувалися всілякою підтримкою більшовицької Росії. Формально проголошуючи інтернаціоналізм, народовладдя та соціальну рівність, на практиці комуністи використовували ті самі людиноненависницькі методи, що і нацисти. А замість поділу на раси, поділили суспільство на прогресивні (робітники, селяни) і непрогресивні класи (буржуазія, духовенство). Після Жовтневого перевороту «буржуазія» була позбавлена багатьох громадянських прав, включаючи виборче право. Саме вихідці з буржуазії по самому факту свого походження стали першою мішенню більшовицького «червоного терору».

«Мюнхенська змова»

Прихід германських нацистів до влади призвів до тектонічних змін на міжнародній арені. Гітлер розгорнув мілітаризацію Німеччини, масові репресії проти «ворогів Райху», поставив питання про приєднання до «фатерлянду» зарубіжних територій, населених німцями. Причаровані Гітлером німці прагнули реваншу за поразку у Першій світовій війні та відновлення імперської величі. Натомість Сталін дуже хотів впливати на політичну ситуацію в Європі. Більшовики не полишали ідеї «світової революції», яка передбачала досягнення глобального торжества комунізму. В Європі знову запахло війною.

Головні вигодонабувачі Версальського договору Великобританія та Франція не хотіли війни з Німечииною. У США панували ізоляціоністські настрої, які означали небажання Вашингтону втручатися у європейські справи. Експансіоністська політика Німеччини та СРСР спонукала англійців і французів шукати можливості для збереження миру. Їм здавалося, що вмиротворення агресора шляхом задоволення його претензій, дозволить не допустити великої війни на континенті або спрямувати вектор гітлерівського реваншизму не на захід від Німеччини, а на схід від неї. Тобто планувалося зіштовхнути лобами двох диктаторів, Сталіна та Гітлера. Втім, обидва людожери чудово розуміли дипломатичну гру англійців і французів.

Виходячи з цієї логіки, Великобританія та Франція допустили порушення Гітлером більшості статей Версальського миру, змиритися з відновленням вермахту, переслідуванням євреїв та аншлюсом Австрії. Гітлер певний час підтримував у західних демократій враження, що він просто хоче відновити історичну справедливість, хоче миру і не претендує на світове панування. У свою чергу, Кремль планував натравити Гітлера на Західну Європу й у зручний час вдарити Німеччині у спину.

Такі ігри призвели до так званої «Мюнхенської змови». У 1938 р. Італія, Німеччина, Великобританія та Франція підписали угоду, за якою Німеччині передавалася чехословацька область Судети, населена переважно німцями. Огидність ситуації полягала в тому, що англійці і французи були союзниками чехословаків і мали зобов’язання захищати один одного в разі агресії третьої країни. Чехословаки готові були зі зброєю в руках захищати країну, але сподівались на підтримку західних союзників. Однак, під тиском нацистів англійський і французький прем’єр-міністри Н. Чемберлен і Е. Даладьє за спиною Праги погодилися віддати Гітлеру великі території Чехословаччини. Це була відверта і цинічна зрада. Під різними приводами не захистив цю країну і СРСР, не зважаючи на радянсько-чехословацький договір про взаємодопомогу підписаний у 1935 р.

Чемберлен і Даладьє хотіли поступками заспокоїти Гітлера і не допустити прямого воєнного зіткнення з ним. Цим прибічникам «політики примирення з агресором» не вдалося ні заспокоїти нацистів, ні уникнути війни з ними. Навпаки, апетити Берліна ще більше розігралися. Через півроку, уже не озираючись на інші європейські держави, Німеччина анексує решту території Чехії і створює там свій протекторат. Розпад Чехословаччини призвів до появи залежної від Німеччини Словацької держави, а українське Закарпаття окупувала Угорщина у березні 1939 р. До початку Другої світової війни лишалося 5 місяців.

[Треба зазначити, що цивілізований світ частково врахував уроки історії. Закривши очі на відторгнення росіянами частини Грузії, анексію Криму та повзучу окупацію частини Донбасу західні країни все-таки не стали миритися з повномасшабним вторгненням Росії в Україну 24 лютого 2022 року і надали всебічну допомогу українській державі в її справедливій боротьбі.]

Пакт Молотова-Ріббентропа

Відчувши слабкість західних демократій, приєднавши Австрію і Чехію, встановивши міцні союзницькі відносини з Італією, Угорщиною, Румунією, Словаччиною, Болгарією й Японією, Гітлер «спіймав кураж». Таку помилку роблять усі диктатори після перших приголомшливих успіхів. Так відбувається і зі звичайними кримінальними злочинцями після перших успішних злочинів. Відчуття безкарності, ілюзія особливого «фарту» чи навіть «богообраності» заманює тих і інших до пастки. Фюрер вирішив перейти від агресивної дипломатії і шантажу до прямої збройної агресії.

Прешим кроком до гегемонії Третього райху в Європі мало стати знищення Польщі. Однак напад на цю країну напряму зачіпав інтереси СРСР і загрожував нацистам воєнним зіткненням з «совєтами». Щоб зняти цю загрозу Гітлер запропонував Сталіну масштабний поділ всієї Східної Європи, пригрозивши, в разі незгоди, все одно напасти на Польщу.

Сталін розумів, що змова з Гітлером загрожує Радянському Союзу втратою міжнародної репутації, конфліктом з західними демократіями і виходом дивізій вермахту безпосередньо до кордонів СРСР. Але оскільки Москва і Берлін бажали війни і сподівалися в ній виграти, то обидва погодилися на цю підступну змову.

Якщо пакт Молотова-Ріббентропа широко відомий широкому загалу, то німецько-радянська торгівельно-кредитна угода від 19 серпня 1939 р. несправедливо залишається в тіні суспільної уваги. Ця угода створювала міцне економічне і технологічне підгрунтя для військово-політичних домовленостей між двома диктатурами. Угода передбачала надання Німеччиною СРСР кредиту в розмірі 200 млн німецьких марок терміном на 7 років з 5-відсотковою ставкою для закупівлі нім. товарів упродовж 2-х років із дня підписання угоди, а також поставку товарів у той самий термін з боку СРСР Німеччині на суму у 180 млн марок. За цим кредитом Німеччина зобов’язувалася надати СРСР гірничорудне устаткування, обладнання для нафтової, хімічної та сталеливарної промисловості, електростанцій, а також турбіни, ковальсько-пресове обладнання, металорізальні верстати, локомотиви, судна, метали та військову техніку. Радянський Союз повинен був погасити кредит поставками сировини: деревини, нафти, бензину, вольфраму, нікелю, марганцю, платини, хутра, продовольства.

Крім того, Німеччина та Радянський Союз уклали договір про торгівлю 11 лютого 1940 р., яким передбачався вчетверо більший обсяг товарообігу в порівнянні з попереднім договором укладеним в серпні 1939 р. В перший рік Німеччина отримала 1 млн. тон пшона, півмільйона тонн борошна, 900 тис. тонн нафти, 100 тис. тонн бавовни, 500 тис. тонн фосфатів та інші важливі матеріали. Ця торгівельна угода допомогла Німеччині витримати блокаду з боку Британії. Зі свого боку, СРСР мав отримати крейсер, крупнокаліберні корабельні гармати, 30 німецьких літаків та інше.

Договір, підписаний 23 серпня 1939 р. міністрами іноземних справ В. Молотовим і Й. фон Ріббентропом, передбачав перехід Литви і Західної Польщі по Віслу до Німеччини, а Латвія, Естонія, Фінляндія та Східна Польща мали бути окуповані радянськими військами. Крім того, Гітлер погодився на окупацію «совєтами» Північної Буковини і Бесарабії, які тоді належали Румунії.

Сучасна російська пропаганда виправдовує підписання пакту Молотова-Ріббентропа тим, що Англія і Франція не бажали враховувати інтереси СРСР в Європі і намагалися зіштовхнути лобами Гітлера і Сталіна. Крім того, вказується, що впродовж 1934-1939 рр. подібні договори з Німеччиною уклали Англія, Франція, Польща, Литва, Латвія, Естонія. [Ні перше, ні друге не виправдовує агресію проти сусідних країн]

Крім того, кремлівські пропагандисти забувають сказати, що міжнародне право забороняє таємні договори. Всі міждержавні договори мають бути публічними і не повинні містити таємних домовленостей. Договори з названими країнами такими і були. А до радянсько-німецького договору був доданий секретний протокол, який передбачав поділ всієї Східної Європи між двома диктатурами. Тай й сам факт збройної агресії проти інших держав, окупація їх територій була грубим порушенням міжнародних законів і принципів Ліги націй. Саме з цієї причини Кремль заперечував існування таємного протоколу, адже розумів злочинність таких дій.

Ліга Націй існувала з 1920 по 1946 роки і була прообразом майбутньої Організації Об’єднаних Націй (ООН). За війну проти Фінляндії СРСР був виключений з цієї організації. Останньою краплею стали варварські бомбардування радянською авіацією житлов[их кварталів фінської столиці Гельсінкі. [З тих пір нічого в поведінці імперської Росії не змінилося]

«Вождь всіх народів» і «фюрер Великонімецького райху» давали собі звіт, що їх альянс відкриває дорогу для великої війни в Європі. Пакт Молотова-Ріббентропа засвідчив, що розпалювачами Другої світової війни стала не тільки Німеччина, а й Радянський Союз. У період від 1 вересня 1939 до 22 червня 1941 рр. Москва і Берлін були союзниками у найстрашнішій війні в історії людства.  

23 грудня 1939 року «Правда» опублікувала телеграми Гітлера та Ріббентропа, у яких вони сердечно вітають Сталіна із 60-річчям: «Пам’ятаючи про історичні часи в Кремлі, що поклали початок повороту у відносинах між обома великими народами і тим самим створили основу для тривалої дружби між ними, прошу Вас прийняти до дня Вашого шістдесятиріччя мої найтепліші вітання». Диктатор відповів: «Дякую Вам, пане міністре, за привітання. Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріплена кров’ю, має всі підстави бути тривалою і міцною».

Певна частка відповідальності за допущення найбільшої трагедії в історії людства лежить і на західних демократіях, які намагалися вмиротворити агресорів, і за свою безпеку продали гітлерівцям Австрію та Чехословаччину. Не можна назвати невинною жертвою нацизму і Польщу, політика якої по відношенню до сусідніх Чехословаччини і Литви також носила агресивний характер. Польща не тільки окупувала значні території цих держав, а й всередині країни проводила політику дискримінації проти національних меншин: українців, білорусів, німців, євреїв, литовців.

1 вересня 1939 р. через тиждень після підписання пакту нацисти напали на Польщу. Почалася Друга світова війна. У відповідності до своїх союзницьких зобов’язань перед поляками Англія і Франція оголосили війну Німеччині, але реальних бойових дій не вели, кинувши Польщу напризволяще.

Впродовж місяця поляки втратили свою державність. Невдовзі доля покарала її «союзників» за зраду. Вже через 8 місяців 10 травня 1940 р. вермахт вдерся на територію Франції, розгромив англо-французькі війська і до 22 червня окупував північ країни. Після капітуляції Франції Гітлер планував готуватися до нападу на СРСР. Але неочікувані політичні процеси на Балканському півострові змусили його відволіктися на захоплення Югославії і Греції. Балканська операція тривала з 28 жовтня 1940 до 1 червня 1941 р. і відтягнула напад Німеччини на «країну Рад» майже на рік.

За своєю людиноненависницькою сутністю більшовизм і нацизм були братами-близнюками. Але якщо нацисти були цинічно відверті («Так, германці – нація панів, а решта мають зникнути або стати нашими рабами», «Так, ми вбиваємо, катуємо, грабуємо і не приховуємо цього», «Так, нам потрібен життєвий простір і ми будемо захоплювати інші країни»), то більшовики завжди були цинічно лицемірні («Ні, ми за рівність і свободу всіх народів», «Земля – селянам, фабрики – робітникам», «Голодомору не було. Це брехня капіталістів, які хочуть очорнити радянську владу», «СРСР ніколи ні на кого не нападає, а тільки захищається від зовнішньої агресії», «Ніякого таємного протоколу до радянсько-німецького договору не існує»).

Хитрий Сталін витримав паузу і тільки 17 вересня вдарив у спину полякам, які вели кровопролитні бої з німцями на заході. Радянсько-німецький кордон мав пройти по річці Вісла. Однак по факту, обидва агресори домовилися про корекцію таємного протоколу. Польські етнічні землі на схід від Вісли перейшли під контроль німців, а взамін передали «совєтам» всю Литву. Це дало Москві чудову можливість замаскувати напад на сусідню країну під гуманітарну місію. «Ні, ми не ведемо війни проти Польщі, а просто у части лихоліття беремо під захист життя і майно споріднених з нами західних білорусів та західних українців».

Однак лицемірна позиція більшовиків розбивається фактами прямої співпраці. Атакуючи польську армію, вермахт вийшов на рубіж Самбір-Львів-Брест-Білосток. Тобто німці перетнули лінію, узгоджену таємним протоколом до пакта Молотова-Ріббентропа. Якби секретної змови не існувало, то німці не мали причин відійти на захід і залишити ці міста і території Червоній армії. Але німецькі підрозділи не тільки поступилися значними захопленими територіями, а перед відходом провели спільні військові паради з частинами червоноармійців. 23 вересня такий парад відбувся у місті Брест, а також у Пінську та Гродно.

Без жодних зволікань уже 24 вересня СРСР висунув Естонії ультиматум, згідно за яким на її територію мала ввійти Червона армія. Подібні вимоги були висунуті Латвії і Литві. 28 вересня, 5 жовтня і 10 жовтня 1939 р. СРСР підписав з цими країнами договори про взаємодопомогу і спрямував свої військові контингенти на територію балтійських республік.

Одночасно 5 жовтня пропозиція про укладення пакту про взаємодопомогу поступила і Фінляндії. Важкі переговори завершилися відмовою фінів від договору, обміну чи оренди територій. Будучи абсолютно впевненим у швидкій перемозі, Сталін віддав наказ розпочати радянсько-фінську війну. З 30 листопада 1939 по 13 березня 1940 року СРСР втратив близько 200 тисяч солдат загиблими, а фіни лише 25 тисяч. Героїчний опір маленької країни хоча й врятував Фінляндію від капітуляції і територіальних поступок, але врятував її від повної окупації та втрати державності.

А от країни Балтії не змогли захистити свою незалежність. У червні 1940 р., коли німці брали Париж, радянські війська розпочали остаточну окупацію й анексію Естонії, Латвії та Литви. Переважна більшість населення цих держав не сприймала радянський лад і мріяла про відновлення суверенітету.

Натомість у Західній Україні та Західній Білорусії радянські війська зустрічали квітами. До польської влади на цих територіях українці та білоруси здебільшого ставилися без симпатії. На новоприєднаних землях «совєти» без затримки починають політику «радянізації». Забороняється приватна власність і приватна торгівля, промислові підприємства націоналізуються (точніше – конфіскуються), селян силоміць заганяють до колгоспів, антирадянськи налаштованих громадян піддають репресіям.

До початку німецько-радянської війни радянські органи провели на заході України чотири масові депортації родин «ворогів народу»: у лютому, квітні, червні 1940 р. і в червні 1941 р. У віддалені регіони вивезли майже 1,2 млн осіб, з них 400 тис. українців. Головною метою сталінського режиму було знищити національну еліту як українців, так і поляків. Тюрми були переповнені політичними в’язнями, яких утримували у жахливих умовах і жорстоко катували. Як наслідок, настрої місцевого населення різко змінилися на антирадянські.

Початок німецько-радянської війни

Після Балканської операції вся континентальна Європа опинилася під контролем нацистів та їхніх сателітів. Тільки Англія продовжувала опір, поки Гітлер активно готував вторгнення на Альбіон. Схід континенту захопив СРСР, майже відновивши кордони Російської імперії.

[Важко уявити ейфорію, яку відчували ці два хижаки. Однак за словами Фандоріна, героя літературних творів російського письменника Б. Акуніна: «Зло пожирает само себя». В даному випадку два зла світового масштабу зіштовхнулися між собою у смертельному двобої.]

Розрахунок Сталіна полягав в тому, щоб скористатися зосередженням німецьких військ на заході Європи і вдарити йому у спину, коли вермахт зав’язне у боях з британцями. Мета більшовиків полягала не просто у розгромі гітлерівців, а у встановленні комуністичних режимів по всій Європі.

І в Берліні, і в Москві розуміли неминучість майбутнього зіткнення Німеччини та Радянського Союзу. Питання полягало тільки в тому, коли це станеться і хто зможе вдарити першим. Незважаючи на численні розвіддані, Сталін не вірив, що Гітлер нападе на СРСР раніше, ніж розгромить Англію. Але німці напали, і це стало для Сталіна цілковитою несподіванкою. Шокований і наляканий вождь в перші три дні радянсько-німецької війни випустив з рук управління країною і чекав арешту від своїх соратників. Однак пригнічені терором репресій соратники боялися ще більше, ніж верховний правитель.

Німецький план «Барбаросса» передбачав «бліцкриг» – блискавичну війну, протягом якої Червона армія мала бути розгромлена за 2,5 місяці. 22 червня 1941 р. розпочала війну з Радянським Союзом. Її союзниками виступили Угорщина, Румунія, Фінляндія, Італія, Словаччина, Хорватія.

Дуже важливе місце у планах німецького командування відводилось окупації у найкоротші строки України з її величезними сировинними ресурсами і родючими землями. Цим самим Гітлер намагався посилити свою економіку, створити вигідний плацдарм для швидкої перемоги над СРСР і досягнення світового панування.

Радянська пропаганда 50 років розповідала про «полчища» нацистів, які значно переважали Червону армію по кількості і якості озброєння. Насправді, все було навпаки. Група армій «Південь» під командуванням фельдмаршала Рундштедта була націлена на Україну. На південь від Львова наступали союзники Німеччини – угорці на Станіслав та румуни на Могилів-Подільський та Одесу. Їм протистояли Південно-Західний та Південний фронти. У смузі Київського особливого військового округу перевага сил була на боці радянських військ (у живій силі в 1,2 рази, у літаках у 2,5 рази, танках – у 5 разів).

У прикордонних боях, незважаючи на мужність радянських воїнів і перевагу у живій силі та техніці, Червона армія зазнала поразки. Лише за перші три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50 % особового складу – це 3/5 військ, що перебували у західних округах. Червона армія втратила 850 тис. чол. (у 10 разів більше, ніж Німеччина), 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Зокрема, 23-30 червня 1941 р. на території України відбулася найбільша танкова битва в історії світу. У районі Луцьк-Рівне-Броди радянські танкові і піхотні з’єднання спробували зупинити наступ вермахту потужним контрударом. З радянського боку в битві взяли участь близько 4 тисяч танків, з німецького у 5 разів менше – 800 танків. Неправильно обрана тактика призвела до поразки Червоної армії, яка втратила 2648 танків, у той час як вермахт лише 150.

У середині липня 1941 р. на київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої. Оборона Києва тривала більше двох місяців (з 7 липня по 26 вересня). Після чого київське угрупування радянських військ було оточене і розгромлене. У полон потрапило 660 тис. чол. Оборона Одеси тривала 73 дні (з 5 серпня по 16 жовтня 1941 р.), після чого Червона армія залишила місто. 4 липня 1942 р. після 250-денної оборони німці взяли м. Севастополь. Спроби радянського командування переломити хід воєнних дій і перейти у контрнаступ завершилися невдачею. Початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку завершився катастрофою. У полон потрапило 240 тис. червоноармійців.

Головними причинами катастрофічних поразок радянських військ на першому етапі війни стали:

• застосування німцями нової тактики ведення війни, головну роль у якій відігравали потужні бронетанкові з’єднання у тісній взаємодії з іншими родами військ;
  • стратегічні прорахунки керівництва СРСР;
  • зниження боєздатності армії внаслідок масових репресій серед її командного складу,
  • відсутність досвіду ведення сучасної війни.

Більшовицькі злочини проти людяності

Відступаючи на схід під ударами вермахту, радянська влада здійснила один з найжахливіших своїх злочинів. 23 червня 1941 р. у відділення НКВС надійшов план евакуації 23 236 в’язнів з Галичини та Волині в тюрми Росії та Киргизії. Але наступ німецьких військ спричинив паніку, особливо серед енкаведистів, які почали вбивати в’язнів без вироків і не перевіряючи статтю арешту.

Політв’язнів розстрілювали у Добромилі, Дрогобичі, Дубно, Золочеві, Луцьку, Львові, Перемишлі, Рівному, Самборі, Тернополі, Чорткові та інших містах. Упродовж тижня від початку війни у тюрмах на заході України чекісти вбили 24 тис. людей віком від 15 до 60 років. Є спогади про розстріли жінок і дітей. Убитих в’язнів кидали в ями на тюремних подвір’ях, закидали тілами тюремні підвали. В останні дні перед втечею радянські органи просто залишили тіла в’язнів у камерах. Більшість убитих – українці, близько 10% – євреї, а також були поляки. 

[Комуністи так полюбляли звинувачувати нацистів у звірствах, так щиро обурювалися, дивувалися і гнівалися: німці запроваджують режим терору, німці нищать мирне населення, економіку і культурні надбання. Лицеміри! Нацисти були учнями там, де більшовики вже учили вбивати і руйнувати.]

Вірні послідовники Леніна-Сталіна не обмежилися розстрілами в’язнів. Їхньому авторству належить ще декілька злочинів історичного масштабу. Радянська влада завжди вперто заперечувала свою причетність до знищення центра Києва, приписуючи цю акцію гітлерівцям. Однак українські історики встановили, що саме більшовики перетворили історичний центр столиці України на суцільні руїни. При наближенні німців до Києва радянські вандали підірвали міський водогін, електростанції, заводи, мости через Дніпро. А 24 вересня почалися підриви вибухівки, заздалегідь закладеної у всі будинки на Хрещатику та прилеглих вулицях. У вибухах і пожежах загинуло 300 окупантів і значна кількість киян, перетворено на руїни понад 300 будинків.

Відомий український кінорежисер Олександр Довженко 2 січня 1944 р. записав у своєму щоденнику: «Страшну, незабутньо страшну картину являв собою Хрещатик, відомий в історії Радянської України під іменем вулиці Воровського. Разом з усіма вулицями, що вливалися в нього цілі століття, він лежав перед нами поруйнований вщент… Се було щось подібне до руїн Риму, Помпеї чи Геркуланума… Потім я стрів жінку мого сторожа Архипа Андрійовича, що жив на Хрещатику. Виявилось, що він вибухнув разом з одним із будинків. Почалося це з рогу Прорізної, де була якась комендатура. Біля комендатури стояло дві величезні черги киян. Всіх засипало цеглою, і німців також. Потім я розпитував ще багатьох людей і довідався, що не німці знищили центр нашої знівеченої столиці, а ми самі. Наші дурники перевиконали програму завдань і на сей раз, зоставшись вірними своєму стилю безбатченків дурноголових і геростратів».

Так само більшовики вчинили у Харкові, де напередодні і після приходу німців знищено водогін, центральне опалення, телефонну станцію, залізничний вузол і всі великі підприємства. Всього було закладено 350 вибухових зарядів. А 22 жовтня 1941 р. по радіосигналу з Криму було підірвано будинок по вул. Маразліївській в Одесі, де розташувалась румунські комендатура і штаб.

Ще одним маловідомим злодіянням став підрив «совєтами» дамби Дніпрогесу 18 серпня 1941 р. аби завадити швидкому наступу вермахту. Внаслідок чого від повені загинули тисячі мирних жителів, яких ніхто не став евакуйовувати. Всі ці руйнування після війни списали на німців.

Так само природна «сором’язливість» чекістів завадила їм визнати здійснення масового розстрілу полонених польських офіцерів у квітні-травні 1940 р. В лісі біля села Катинь на Смоленщині, у Старобільському таборі біля Харкова, в Осташківському таборі Калінінської області та інших місцевостях сталіністи вбили 22 тисячі людей, життя і здоров’я яких було захищено міжнародним правом. Саме тому Москва вирішила приписати цей злочин нацистам і навіть невдало намагалася зафіксувати їхню провину через механізм Нюрнберзького трибуналу.

Окупація

Упродовж кількох місяців німецьким військам вдалося захопити більшу частину України. 25 жовтня 1941 р. вони увійшли до Харкова. До кінця 1941 р. німці та війська їх союзників контролювали територію, де до війни проживало 80 млн чол. (42 % населення СРСР). Крім того, у полон потрапило 3,8 млн радянських військових (з них 1,3 млн українців). Окупація фашистськими військами України завершилась 22 липня 1942 р., коли радянські бійці залишили м. Свердловськ Луганської області. З цього часу вся територія України опинилась під владою Німеччини та її союзників.

Одна частина населення сприйняла фашистські війська з відвертою чи прихованою радістю, з квітами та певними надіями, друга частина – вороже, а більшість людей ставилась до окупантів на початку війни індиферентно, з пасивним вичікуванням. Така неоднозначність була спричинена тим, що значна частина населення зазнала різноманітних репресій та утисків від радянської влади або була невдоволена існуючим ладом і сподівалася, з приходом німців, змін на краще. Перш за все, лояльно поставилися до приходу німецьких військ особи, що в економічний або політичний спосіб постраждали від радянської влади (розкуркулені, репресовані, віруючі, націоналісти, загнані до колгоспів селяни). Третя, аполітична, частина українців була дезорієнтована швидким та несподіваним перебігом подій і чекала на прояснення ситуації, щоби лише тоді якимсь чином прореагувати на неї.

Однак лояльність до окупантів не гарантувала місцевим жителям ані особистої безпеки, ані гідного громадського й економічного життя. Причиною цього була політика окупацiйної влади, яка за максимально короткий строк відштовхнула від себе майже всіх своїх потенційних союзників. Заведення в РКУ системи крайньої експлуатації і терору, викликало відчуження населення від німців і значно полегшило радянську проблему здобуття підтримки населення. Так, відмова від розпуску колгоспів відштовхнула від німців селян, голод і важкі умови життя в містах – міщан, репресії проти національно-визвольного руху – націоналістів, придушення культурного життя – інтелігенцію, расизм – усіх разом. Серед явищ, які викликали особливе обурення населення слід назвати голод, безробіття, угон молоді на роботу до Німеччини, масові страти мирних жителів, важкі побутові умови, жахливий товарний дефіцит, реквізиції цінних речей тощо. Злочини проти військовополонених були одним з перших прикладів, які показали місцевому населенню справжнє обличчя фашизму. В результаті, з потенційно лояльних соціальних груп німці змогли опертися лише на частину фольксдойчів і білоемігрантів, які було надто нечисленні і не могли становити міцного підгрунтя для окупаційного режиму.

Невиправдані сподівання частини українського населення на поліпшення свого економічного і політичного становища ведуть на початку 1942 р. до переоцінки поглядів на чужоземне правління та його політичної переорієнтації, на зростання невдоволення по відношенню до окупантів. Місцеве населення впевнилося, що найгірше в умовах радянської влади було краще, ніж те, що йому запропонували нацисти. Тому невдоволення окупаційним режимом викликало зростаючу ворожість до загарбників і змусило їх переходити до пасивного й активного опору.

Однак, в деяких місцевостях України умови життя стали кращими, ніж при «совєтах». У румунській зоні окупації, Одесі і всій Трансністрії, стався такий собі «неоНЕП»: економічний бум, доповнений культурним і релігійним відродженням. Якщо німецькі методи управління загарбаними територіями часто нагадували радянські і придушували приватну ініціативу, то румуни заохочували свободу підприємництва і торгівлі. Як наслідок, два роки в окупованій Одесі рівень життя був вищим, ніж у довоєнній. І після повернення радянської влади до міста, від одеситів часто можна було почути, що «при румунах було краще».

Злочинний, антигуманний «новий порядок», встановлений нацистами на окупованій території України, викликав антифашистський рух Опору. Він складався з двох основних течій: радянської (партизанські загони і підпілля) та української (ОУН-УПА). Оскільки радянські партизани вважали своєю батьківщиною СРСР, а оунівці – самостійну Україну, то вони ворогували між собою. Лише у жовтні-листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизан.

Ленд-ліз

Радянський міф про незначну роль ленд-лізу і спроможність Радянського Союзу перемогти і без зовнішньої допомоги, який так гріє душу «побєдобєсам», розбивається об’єктивністю фактів. Прийнятий у США закон про ленд-ліз передбачав постачання союзникам воєнної техніки, боєприпасів та інших матеріальних засобів для ведення війни проти Німеччини та її сателітів. Закон був підписаний 11 березня 1941 р. і завершив свою дію 20 вересня 1945 р. Поставки здійснювалися в кредит, але по факту більшу частину вартості ленд-лізу американці дозволили не повертати. Загалом Англії, Франції, Китаю та іншим союзникам було поставлено товарів на 50 млрд доларів (690 млрд доларів в цінах 2020 року), з них 11,3 млрд доларів отримав СРСР.

У найдраматичніші дні оборони Москви близько 44% танкового парку Червоної армії складали американські та британські танки. Кожен п’ятий винищувач був американський або британський. Кожна друга протипіхотна, протитанкова, мінометна міна, снаряд, авіабомба були споряджені американською вибухівкою; 6 з 10 залізничних рейок – американські; більше половини бензину, яким заправлялися радянські літаки – американський. Двигуни для танків Т‑34 та фюзеляжі для штурмовиків Іл‑2 вироблялися з алюмінію, кожна друга тонна якого прийшла з‑за океану. Про легендарну систему залпового вогню БМ‑21 «Катюша» пісні складали й красиві фільми знімали. Тільки ніхто не казав, що унікальну порохову суміш для ракет виготовляли в США. До слова, монтувалися «Катюші» переважно на американських «Студебеккерах».

За всю війну з США та Великої Британії надійшло: 22 тис. літаків усіх типів, 10 тис. танків, 8 тис. тракторів, 52 тис. всюдиходів та «джипів», 375 тис. вантажівок, 4 тис. радіостанцій, 5 тис. протитанкових гармат, 127 тис. тонн пороху, 2 тис. локомотивів, 11 тис. залізничних вагонів та безліч інших товарів. Для порівняння: за роки війни в СРСР було побудовано лише 825 локомотивів і 1 086 вагонів.

[Але все одно «англо-сакси погані». Невдячність і пихатість – характерні риси рашистів.]

Анастас Мікоян визнавав: «коли до нас почали надходити американська тушонка, комбіжир, яєчний порошок, борошно, інші продукти, які відразу вагомі додаткові калорії отримали наші солдати!.. Або візьмемо постачання автомобілів. Адже ми отримали… близько 400 тисяч першокласних на той час машин типу «Студебеккер», «Форд», легкові «Вілліс» і амфібії. Вся наша армія фактично виявилася на колесах і яких колесах! У результаті підвищилася її маневреність і помітно зросли темпи наступу. Та‑а‑ак… – замислено протягнув Мікоян, – без ленд‑лізу ми б напевно ще рік‑півтора зайвих провоювали».

На «зайвих півтора року» просто не вистачило б солдатів. Аби компенсувати важкі втрати, восени 1943 р. мобілізували понад 700 тисяч 17‑річних підлітків. 25 жовтня 1944 р. за постановою ДКО № 6784сс (цілком таємно) до армії загребли хлопчаків, яким до призовного віку залишалося 1‑2 роки. Після закінчення війни багатьом солдатам довелося «переслужувати» по 3‑4 роки – їх просто не було ким замінити.

Злочини проти власних солдат

Сталін та його генерали зовсім не шкодували своїх солдатів, посилаючи їх на мінні поля, ешелоновані укріпрайони, кидаючи сотні тисяч військовослужбовців в «котлах». Наведемо промовисту цитату з однієї історичної книжки: «В августе 1945 г. маршал Жуков поразил генерала Д.Эйзенхауэра рассказом о советском методе преодоления минных полей. «Когда мы подходим к минному полю, наша пехота проводит атаку, как будто этого поля нет. Потери, которые войска несут от противопехотных мин, считаются всего лишь равными тем, которые мы понесли бы от артиллерийского и пулеметного огня». [Вони і в 2022 році так само роблять]

Як наслідок, на кожного вбитого німецького солдата припадало 10 радянських. Саме з вини Ставки Верховного Головнокомандування відбулося оточення Києва восени 1941 р., розгром радянських військ на Керченському півострові та під Харковом у травні 1942 р.

Ще 16 серпня 1941 р. був виданий наказ Ставки № 270, який вимагав вважати дезертирами всіх, хто здався в полон навіть в оточенні і карати таких на смерть, а також арештовувати їхні сім’ї, які позбавлялися будь-якої державної підтримки. На практиці цей наказ не завжди виконувався буквально, але кожен, хто побував у полоні мав пройти ретельну перевірку.

[Дідусь автора цієї статті у 1944 р. випадково потрапив у полон, але втік до своїх уже через добу. Оскільки солдати були потрібні на фронті, то дідусь відбувся допитом в начальника особливого відділу військової частини. Але радянська влада нічого не забуває. Після Перемоги дідусь і тисячі інших солдат були відправлені не додому, а у фільтраційні табори на кілька місяців. Не сподівайся дяки від приблудної псяки.]

Наказ № 270 не спрацював і тоді 28 липня 1942 р. Сталін видав знаменитий наказ № 227, який увійшов до історії під назвою «Ні кроку назад». Документ забороняв відхід військ без наказу, впроваджував штрафні батальйони і загороджувальні загони. Загороджувальні загони та спецслужби стали масово розстрілювати своїх же військовослужбовців за найменшої підозри в небажанні ставати «гарматним м’ясом». Кількість розстріляних своїми перевищила 200 тисяч солдат і офіцерів. Цей драконівський наказ змусив армію стояти насмерть, але кількість розстріляних і засуджених за цим наказом зводила його ефективність нанівець.

З початком звільнення України від фашистів у 1943-1944 рр. більшовики почали масову мобілізацію чоловіків, які перебували в окупації. Забирали всіх без медкомісії. В тому числі хворих, немічних. Без усякої підготовки, без належного озброєння їх кидали в піхотні атаки на укріплені позиції німців, особливо при форсуванні річки Дніпро. Хоча у відповідності з наказом Сталіна № 089 від 9 лютого 1942 р. такі люди повинні направлятися в запасні полки, де мали відбутися їх відбір і підготовка. До початку битви за Дніпро набрали 300 тисяч таких мобілізованих, а всього в процесі звільнення України призвали 900 тисяч новобранців.

Однак на практиці радянська влада і військові командири з підозрою і зверхньо ставилися до чоловіків, які перебували в окупації. За спогадами штабного офіцера 1-го Українського фронту Юрія Коваленко на засіданні Воєнної ради штабу фронту відбулася нарада щодо форсування Дніпра. К. Рокосовський запропонував відправити до Москви кур’єра аби попросити забепечити новопризваних формою й озброєнням. Заступник Головкомандувача маршал Г. Жуков роздратовано відповів: «Нах… обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать». У відповідь генерал армії К. Рокосовський сказав, що це – геноцид.

Спочатку їх навіть не перевдягали у військові однострої і вони воювали у своїй цивільній одежі. Тому їх стали називати «чорносвитники», «чорнопіджачники», «чорнокуфаєчники» або просто «чорна піхота». Завданням такої піхоти було розм’якшити оборону ворога, виявити його вогневі точки. Це призводило до величезних і невиправданих втрат саме серед українців. Таке поводження з мобілізованими українцями було ще однією формою етнічною чистки і є злочином проти людяності.  

Вигнання окупантів з України

Битва за вигнання з України нацистів тривала 22 місяці і складалася з низки великих бойових операцій, в яких взяла участь майже половина живої сили і бойової техніки всієї радянської армії. Звільнення української території почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 – лютий 1943 рр.).

З квітня по червень 1943 р. на фронтах панувало відносне затишшя. Влітку 1943 р. Німеччина вирішила взяти реванш за Сталінград новим наступом на Курськ. Курська битва розпочалася 5 липня 1943 р. і тривала майже 2 місяці. У ній взяло участь понад 4 млн. солдатів. За 50 днів Німеччина втратила понад 500 тис. солдатів, 3 тис. гармат, 1,2 тис. танків. Стратегічна ініціатива остаточно перейшла до СРСР.

Розвиваючи успіх війська Південно-Західного фронту на початку вересня захопили Донецьк і вийшли в район Дніпропетровська. Війська Південного фронту зайняли Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького. 20 жовтня 1943 р. Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти були перейменовані на 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти.

У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася Битва за Дніпро, під час якої радянські війська штурмували «Східний вал» – потужну лінію німецьких укріплень вздовж Дніпра. Кульмінацією цієї битви стало захоплення Києва. Взяти столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. 6 листопада наказ було виконано ціною у півтора мільйона вбитих і поранених червоноармійців.

У грудні 1943 р. Червона армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Протягом цього року чотири Українські фронти здійснили серію наступальних операцій, в ході яких звільнили територію України. Те, що одні українці сприймали як звільнення, інші вважали новою окупацією. Щоб протистояти поверненню більшовизму в Західну Україну, тисячі молодих галичан записалися до дивізії СС «Галичина» у складі німецької армії. Інші українці масово вступали до лав ОУН-УПА. 28 жовтня територія України була остаточно очищена від фашистів. 8 травня 1945 р. капітулювала Німеччина, а 2 вересня 1945 р. – Японія. Друга світова війна закінчилася.

Внесок України в Перемогу над нацизмом

Загальні людські втрати СРСР, за різними оцінками, склали 20-27 млн. осіб. Серед військовослужбовців втрати склали 6,8 млн. загиблими і 4,4 млн. такими, що потрапили в полон або зникли безвісті. Серед усіх союзних республік СРСР Україна заплатила за Перемогу найбільшу ціну. У складі радянської армії воювали близько 7 млн. мешканців України, загинуло понад 2,5 млн. Кожен другий з тих, хто вижив, став інвалідом. Для порівняння: втрати Росії становлять 5-6 мільйонів (з яких 3-4 мільйони – на фронтах).

Україна стоїть на першому місці по абсолютній кількості загиблих в роки війни і на другому (після Польщі) по процентному співвідношенні між числом загиблих і тими, хто вижив. Загальна кількість загиблих жителів України – 8 млн. осіб, або 16,7 % довоєнного населення України. Протягом війни німці вивезли для примусової праці до Німеччини 2,8 млн. радянських громадян. 2,4 млн. з них склали мешканці України. З 41,7 млн. людей, які мешкали до війни в УРСР, на 1945 рік залишилося тільки 27,4 мільйони. Тобто внаслідок загибелі, евакуації, депортацій загальні втрати населення України становлять 14,3 млн. чол. або 40 % довоєнного населення. Жодна інша країна не понесла таких втрат у Другій світовій війні.

Цілком або частково були зруйновані 714 міст і селищ, 28 тис. сіл (250 з яких спалені повністю), унаслідок чого безпритульними залишилися близько 10 млн. чол. Повністю чи частково були знищені понад 16 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних і 33 тис. навчальних закладів, 33 тис. колгоспів, радгоспів та МТС. В Україні залишилось лише 19 % довоєнної кількості промислових підприємств. Підраховано, що загальні збитки економіки України у війні сягнули 40 %.

Всі ці цифри – не просто підрахунок українських утрат, це – внесок України у перемогу над нацизмом. Результатом визнання її внеску в розгром нацизму стало прийняття України до ООН. 24 жовтня 1945 р. країнами антигітлерівської коаліції було утворено Організацію Об’єднаних Націй (ООН). Попри те, що Україна не була незалежною державою, вона стала однією з країн-засновниць цієї авторитетної міжнародної організації.

Крім того, 29 червня 1945 р. Чехословаччина передала до складу УРСР Закарпатську Україну. Міжнародне визнання отримало приєднання до Радянського Союзу і Української РСР Східної Галичини, Західної Волині, Північної Буковини та Південної Бесарабії. 19 лютого 1954 р. в ознаменування 300-річчя «возз’єднання» України з Росією Верховна Рада СРСР ухвалила рішення про включення Криму до складу УРСР. Таким чином завершився процес об’єднання українських земель у складі однієї держави та формування сучасної території України, збільшився економічний і демографічний потенціал республіки.

Чи повинні українці завдячувати СРСР за вступ до ООН і приєднання до УРСР нових територій? Звісно, ні! Комуністи робили це не для блага України, а керуючись власними інтересами. А досягаючи своїх цілей, вони змушені були рахуватися з думкою великого українського народу і хоча б формально і декларативно проголошувати, що в рамках Української РСР реалізується державність нашого народу.

Уроки і наслідки Другої світової війни

Відповідальність за розгром Червоної армії у 1941-1942 рр., за мільйони вбитих і взятих в полон, за окупацію величезних територій несе вище воєнно-політичне керівництво Радянського Союзу на чолі зі Сталіним. А виграна війна була завдяки мужності солдат і працівників в тилу, людським і матеріальним ресурсам всіх народів СРСР та масштабній допомозі союзників по Антигітлерівській коаліції.

Після нападу Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 р. СРСР несподівано для самого себе опинився у лавах Антигітлерівській коаліції західних демократій. Задля спільної перемоги над Гітлером Черчиль і Рузвельт закрили очі на людиноненависницький характер сталінізму. Це врятувало його від засудження разом з нацизмом на Нюрнберзькому трибуналі. Непокаране зло стало вважати себе добром. І так цим пишалося, що гординя врешті-решт зробила російський імперіалізм (в будь-якій його редакції, хоч царський, хоч комуністичний) абсолютно подібним до нацизму.

Особливо зрозуміло це стало після еволюції путінського режиму, кульмінацією якого стало повномасштабне вторгнення в Україну 24 лютого 2022 р. Ідіотське гасло путіністів «можем повторить» набуло зовсім іншого смислу. Путіністи і справді повторять долю нацистів. Повністю уподібнившись нацизму, путінізм пройде весь шлях деградації гітлерівців і закінчить тим самим: розгромом, засудженням і справедливим покаранням.

Боротьба ОУН-УПА

Частина українців розуміла, що і нацисти, і більшовики є ворогами українського народу. Ще у 1929 р. Є. Коновалець створює Організацію українських націоналістів (ОУН), яка ставила за мету боротьбу за державну незалежність України. У 1940 р. ОУН розкололася на ОУН під проводом С. Бандери і ОУН під проводом А. Мельника.

Після початку радянсько-німецької війни мельниківці прагнули спиратися у своїй боротьбі на Німеччину і зберігати до неї лояльність, то бандерівці проголосили опору на власні сили і відмовилися співпрацювати з німцями, коли вони окупували українські землі і стали проводити антиукраїнську політику.

Зокрема, після відступу більшовиків зі Львова, ОУН Бандери (ОУН-Б) 30 червня 1941 р. проголосила Акт відновлення Української держави. У відповідь нацисти почали арешти і страти бандерівців. Сам Степан Бандера був запроторений до концтабору Заксенгаузен і просидів там до кінця 1944 р. Керівники ОУН, яким пощастило залишитися на волі, розпочали антифашистську боротьбу у підпіллі, а у 1943 р. створили Українську повстанську армію. Завданням УПА була боротьба проти обох окупантів України: Німеччини та Радянського Союзу. Після вигнання з України гітлерівців, українські націоналісти продовжили непримиренну боротьбу проти СРСР. Останні групи ОУН-УПА діяли до 1960 р.

Багато можна писати про звірства енкаведистів, про терор мирного населення, депортації до Сибіру. Багато написано про те, як з людей, які ні накого не нападали, а просто героїчно захищали свою землю, радянська пропаганда ліпила зрадників, злочинців, антисемітів і союзників Гітлера. Але достатньо навести тільки один факт про провокативні загони.

У системі НКВД-МВД-НКГБ-МГБ були створені спецгрупи НКВД, також відомі як «агентурно-бойові групи». Вони складалися з колишніх членів ОУН-УПА і діяли з 1944 по 1953 рр. Ці завербовані радянськими спецслужбами агенти видавали себе за підрозділи УПА, а їх завданням стала дискредитація українського повстанського руху і виявлення осіб, які співчувають націоналістам. Для цього вони вбивали і грабували мирне населення, знищували їхнє майно. На 20 червня 1945 р. налічувалося 156 таких груп загальною чисельністю 1783 бойовики.

Звірства цих бандитів шокували деяких офіцерів НКВД і прокурорів, які стали доповідати Хрущову і Берії про їхні «подвиги». Ось декілька уривків з таких документів: «Министерством Госбезопасности Украинской ССР… в целях выявления вражеского, украинско-националистического подполья, широко применяются т. н. спецгруппы, действующие под видом бандитов «УПА». Этот весьма острый метод оперативной работы, если бы он применялся умело… способствовал бы скорейшему выкорчевыванию остатков бандитского подполья. Однако, как показывают факты, грубо-провокационная и неумная работа ряда спецгрупп и допускаемые их участниками произвол и насилия над местным населением, не только не облегчают борьбу с бандитизмом, но наоборот, усложняют ее, подрывают авторитет советской законности и бесспорно наносят вред делу социалистического строительства в Западных областях Украины… Например, в марте 1948 года спецгруппа, возглавляемая агентом МГБ «Крылатым», дважды посещала дом жителя с. Грицки Дубовицкого р-на Ровенской области — Паламарчука Гордея Сергеевича, 62 лет, и, выдавая себя за бандитов «УПА», жестоко истязала Паламарчука Г.С. и его дочерей Паламарчук А.Г. и Паламарчук З.Г., обвиняя их в том, что, якобы, они «выдавали органам МГБ украинских людей»… В результате вмешательства Военной Прокуратуры провокационный характер обвинения Паламарчук З.Г. и Паламарчук А.Г. был установлен, и постановлением УМГБ от 24 сентября 1948 г. дело по обвинению указанных лиц было прекращено… В ночь на 23 июля 1948 г. этой же спецгруппой из с. Подвысоцкое была уведена в лес гр-ка Репницкая Нина Яковлевна, рожд. 1931 г… Допрашивая Репницкую, участники спецгруппы тяжко ее избивали, подвешивали вверх ногами, вводили в половой орган палку, а затем поочередно изнасиловали. В беспомощном состоянии Репницкая была брошена в лесу, где ее нашел муж и доставил в больницу… Из приведенных выше примеров видно, что действия т. н. спецгрупп МГБ носят ярко выраженный бандитский антисоветский характер и, разумеется, не могут быть оправданы никакими оперативными соображениями… жертвой их произвола часто являются лица, не причастные к украинско-бандитскому националистическому подполью».

[І в цьому документі ми бачимо характерне для рашистів роздвоєння особистості і совісті: бандитизмом займалися радянські агенти, але вони не бандити. Вони не понесли жодного покарання, з їх участю не влаштовували публічні судові процеси. А хто для них бандити? – Українське підпілля. Сьгодні путіністи напали на Україну, але вони з українським народом не воюють, а просто захищають Росію від НАТО, яке на них напало… в Україні]

Голод 1946-1947 рр.

За роки існування СРСР цей голод став уже третім. Він забрав 800 тис. життів. І знову він стався через злочинну конфіскацію хліба у колгоспників. Але що показово! В Західній Україні голоду не було. Бо через боротьбу ОУН-УПА там острігалися вилучати продовольство у селян в таких масштабах, як і в Східній Україні. Це могло розширити соціальну базу опору. Тенденція збереглася до самого розпаду Радянського Союзу: постачання західноукраїнських областей продовольством та іншими товарами завжди було краще, ніж решти регіонів республіки.

Післявоєнна відбудова

Радянський Союз зміг доволі швидко відбудувати зруйновану війною економіку України, Білорусії та прибалтійських республік. Важливу роль в цьому зіграли величезні сировинні ресурси, які можна було експортувати за валюту, репарації з Німеччини (в тому числі вивозили промислові підприємства), а також рабська ненормована і погано оплачувана праця робітників і селян. У перші післявоєнні роки у колгоспах бракувало працездатних чоловіків, техніки, реманенту, худоби. Звичним явищем стало орання землі плугом, коли в якості тяглової сили використовувалися не трактори, коні чи воли, а жінки і підлітки.

На жаль, значна частина евакуйованих з України людей і підприємств так і не повернулися до республіки, чим уповільнили відновлення її економічних та демографічних показників. На 1950 рік важка промисловість перевершила, а легка ледве досягла 80% довоєнного рівня. Виробництво зерна становило 77% від рівня 1940 р.

Окремо варто звернути увагу на виснаження українських ресурсів Москвою. Росія ще з кінця ХІХ ст. виснажувала вугільні шахти українського Донбасу для потреб всієї імперії. Тільки з 1920-х рр. почали видобуток вугілля Кузбасу. Втім, донбаське вугілля активно використовувалося весь час існування СРСР, поки запаси не стали вичерпуватися. Тепер більшість шахт Донбасу нерентабельні. Якби це вугілля споживали тільки мешканці України, його б вистачило ще на багато десятиліть. [Чому рашисти люблять казати, що СРСР дав українцям і нічого не каже про те, що українці віддали Союзу?]

Ще у 1912 р. біля села Дашава на Львівщині відкрили родовище газу. Подальші дослідження виявили велетенські поклади природного газу. На 1924 р. Дашавське родовище було найбільшим в Європі. У 1946-1948 рр. був побудований газогін Дашава-Київ. Він став першим магістральним газогоном в Україні і найпотужнішим на той час газогоном в Європі. У 1951 р. газогін продовжено через Брянськ до Москви. Український газ постачався росіянам до 1966 року. У 1950-70-х роках були також побудовані газогони до Мінська, Риги і Вільнюса.

У 1950 році відкрито унікальне Шебелинське газове родовище на Харківщині (початкові запаси 650 млрд м³ газу) і Радченківське нафтогазове родовище на Полтавщині (1 млн тонн нафти і 2,5 млрд м³ газу). Також в цих областях геологи знайшли ще десятки газових і нафтових родовищ, які працювали на радянську економіку.

[Хочеться запитати, чому московити так полюбляють дорікати українцям своїм газом і його «крадіжками», але жодним словом не згадують, що спочатку Україна постачала газ Росії? Хто вкрав український газ?]

Початок холодної війни

Перша фаза Холодної війни почалась одразу після закінчення Другої світової війни в 1945 р. Документальне оформлення цього глобального конфлікту між США та СРСР, а також їх союзниками, сталося 17 березня 1947 р. з прийняттям «доктрини Трумена». Президент США Г. Трумен висунув програму стримування Радянського Союзу у всьому світі.

Міжнародний авторитет СРСР як одного з переможців над фашизмом злетів до небачених висот. У країнах Східної Європи Москва швидко нав’язала народам свою тоталітарну політичну систему. Комуністичні партії в багатьох інших країнах Європи користувалися значною підтримкою виборців. Багатьом громадянам здавалося, що саме комунізм і є правильним шляхом до добробуту їх країн. Все це загрожувало поширенням впливу Радянського Союзу на Західну і Південну Європу.

Щоб не допустити такого розвитку подій, США реалізують план Маршалла (програма економічної допомоги європейським державам після Другої світової війни). Кредити за цим планом надавалися тільки тим країнам, де комуністи не входили до складу уряду.

В рамках цього масштабного протистояння тільки за життя Сталіна відбулося кілька подій, які ставили світ на межу прямого конфлікту двох наддержав: Іранська криза (1946), громадянська війна в Греції (1946-1949), блокада Західного Берліна (1948-1949), Корейська війна (1950-1953).

Крім того, з 1949 р. США починає будівництво військових баз в багатьох країнах світу та разом з союзниками створює військово-політичний союз НАТО. У відповідь СРСР сформував Організацію Варшавського договору у 1955 р. Починається гонка озброєнь між двома блоками держав.

Визначальну роль у цьому протистоянні відігравала ядерна зброя. США створили і використали перші атомні бомби проти Японії ще під час Другої світової війни (1945 р.). Завдяки неймовірним зусиллям вчених, вйськово-промислового комплексу та викраденим у німців і американців секретам виробництва ядерної зброї, СРСР у 1949 р. провів перше випробування атомної бомби і зруйнував ядерну монополію США.

Смерть Сталіна

Після Другої світової війни Сталін тільки посилив репресивну внутрішню та експансіоністську зовнішню політику. Йому вдалося побудувати імперію, яка підкорила сотні народів. Він створив другу за силою супердержаву з ядерною зброєю. Однак людям в цій державі жилося невесело. А 5 березня 1953 р. у віці 74 роки він помер. Одурманена пропагандою і культом особи, вся країна плакала, не знаючи, як їм тепер жити без «вождя всіх народів».

Микола СЛОБОДЯНЮК, доктор історичних наук, професор, для «Української лінії»