Саме радянсько-фінську війну 1939-1940 рр. вітчизняні історики розглядають як перше серйозне випробування для Червоної армії на шляху до реанімації або відродження Російської імперії. Відомо, що після першого етапу розпаду Російської імперії, який став можливий після Лютневої революції 1917 р. та проголошення 1 вересня 1917 р. Російської республіки, незалежність проголосили близько 12 колишніх її колоній. П’ять з них, а саме Естонія, Латвія, Литва, Польща та Фінляндія у протиборстві з колишньою метрополією, а точніше з її правонаступницею Радянською Росією все ж вибороли хоча й не надовго свою незалежність, інші були поглинуті новоствореною імперією, яка маскувалася спочатку за вивіскою «Країна Рад», а далі СРСР.
Настане час і країни Балтії згідно з таємними протоколами, укладеними між СРСР і нацистською Німеччиною, будуть окуповані Радянським Союзом, а Польща – розгромлена та розділена спільними зусиллями СРСР та Німеччини, зникне на деякий час із політичної мапи світу. Що стосується Фінляндії, то вона досить неочікувано, перш за все для правлячої верхівки Радянського Союзу, стане тим самим міцним горішком об який Сталін та його «непереможна і легендарна» армія зламає зуби.
Отже, Радянський Союз забажав домогтися від Фінляндії того ж самого, що й від країн Балтії. Однак, фіни рішуче внесли свої суттєві корективи до «сценарію кремлівського людожера». Протягом жовтня-листопада 1939 р. вони успішно тримали оборону на «дипломатичному фронті», відкидаючи агресивні випади відомства, яке очолював соратник та поплічник Сталіна – В’ячеслав Молотов. Фіни не пішли а ні на територіальні поступки, а ні на розміщення на своїй території радянських військових баз, що фактично і практично призвело б до окупації їхньої країни Радянським Союзом.
Піймавши облизня на дипломатичному фронті, Сталін повів себе досить прогнозовано – він просто напав на Фінляндію, заявляючи, що агресія СРСР щодо сусіда ніщо інше як законна відповідь на внутрішні заворушення в Суомі. А щоб ні у кого не виникло сумнівів, наступного дня після збройного вторгнення до Фінляндії, а саме 1 грудня 1939 р. в СРСР було сформовано маріонетковий «Народний уряд», який і мав стати «законним» органом Фінляндії після її «визволення» Червоною армією. Підконтрольну Кремлю «Фінляндську демократичну республіку» прогнозовано очолив провідний діяч Комінтерну Отто Куусінен. У листопаді того ж таки 1939 р. розпочалося формування 1-го корпусу «Фінської народної армії». Корпус комплектувався фінами та карелами, які проходили службу здебільшого в Ленінградському військовому окрузі. Напередодні вторгнення Червоної армії до Фінляндії, тобто наприкінці 1939 р. в корпусі проходило службу майже 13,5 тисяч вояків, а вже в лютому 1940 р., тобто в розпал боїв їхня кількість подвоїлася. Згідно задуму нова армія ФДР мала замінити окупаційні частини Червоної армії і стати тією самою регулярною армією «оновленої» або радянізованої Фінляндії. Однак, дії новоствореного корпусу, точніше декількох його полків, обмежилися лише спеціальними диверсійними та розвідувальними операціями в смузі наступу 8-ї армії.
Варто зазначити, що операція із захоплення Фінляндії мала здійснюватися силами Ленінградського військового округу та підпорядкованих йому Балтійського та Північного флотів. Була визначена і тривалість операції з розгрому, за визначенням головної газети СРСР «Правди», «фінської козявки». Згідно з задумами кремлівських стратегів вона мала завершитися за три тижні і повинна була стати своєрідним подарунком до 60-річного ювілею «батька народів» і геніального вождя Йосипа Сталіна.
А, щоб у червоноармійців та командирів не виникло бува вагань і сумнівів щодо справедливості дій Червоної армії на території суверенної держави, за тиждень до вторгнення до Фінляндії, а саме 23 листопада 1939 р. політуправління Ленінградського військового округу підготувало, як нині кажуть, відповідну «методичку», де бійцям була розтлумачена мета «визвольного походу». Зокрема, в ній йшлося: «Ми йдемо до Фінляндії не як завойовники, а як друзі та визволителі фінського народу від гніту поміщиків і капіталістів. Ми йдемо не проти фінського народу, а проти уряду Каяндер-Еркно, який пригноблював фінський народ і спровокував війну з СРСР. Ми поважаємо свободу та незалежність Фінляндії, отриману фінським народом внаслідок Жовтневої Революції і перемоги Радянської Влади».
А за декілька місяців до вторгнення до Фінляндії поет-пісняр Анатолій Д’Актикль разом з трьома братами-композиторами Покрассами Самуїлом, Дмитром та Даніїлом написав пісню, яка мала б пояснити мету і задачу запланованої військової операції, і, звичайно ж, дати бійцям «непереможної та легендарної» упевненість у швидкому її завершенні. Для романтизованої персоніфікації, що мала б вплинути на почуття молодих мужчин, що були задіяні у «визвольному поході», Фінляндія в пісні Д’Актикля та Покрассів поставала в образі такої собі вродливої дівчини на ймення Суомі (самоназва Фінляндії – прим. авт.).
Майстерно і лірично підібрані і зримовані слова віршу, органічно лягли на нехитру мелодію і мали б спонукати бійців і командирів Червоної армії до порятунку міфічної красуні-Фінляндії, яка потерпає «від гніту тих самих ненависних доморощених поміщиків та капіталістів».
«Сосняком по откосам кудрявиться
Пограничный скупой кругозор
Принимай нас, Суоми-красавица,
В ожерелье прозрачных озер!»
А про те, що пісня була написана заздалегідь свідчать її наступний куплет:
«Ломят танки широкие просеки,
Самолеты кружат в облаках,
Невысокое солнышко осени
Зажигает огни на штыках…».
Нагадаємо, що вторгнення Радянського Союзу до Фінляндії відбулося 30 листопада 1939 р., тобто тоді коли в цій північній країні вже повністю господарювала зима. За словами російського оглядача редакції «Нової газети» Сергія Байхамедотова існує версія, що пісня про майбутній «визвольний похід» з’явилася на платівках ще у серпні 1939 р.
Якби там не було, але до «визволення фінського народу від гніту поміщиків і капіталістів» Червона армія підготувалася ґрунтовно. Планувалося перемогти «фінську казявку» «малою кров’ю» і, звичайно ж, «могутнім ударом» про що запевняла і радянська преса. Червона армія в публікаціях, здебільшого в передовицях центральних газет, поставала ідеальною і непереможною, а фіни – нікчемним противником.
Проти невеличкої Фінляндії Радянський Союз кинув 400 тисяч бійців і командирів, близько 2,5 тисяч танків, 1,5 гармат, 1,2 літаків. Дії сухопутних військ були підтримані кораблями Балтійського та Північного флотів. Однак, вже за місяць тон офіційних засобів інформації від бравурних перейшов до дещо заклопотаних. На шпальтах радянських газет раптом заговорили і про важку місцину, і морози, і «зозуль-снайперів», що подібно міфічним валькіріям викошували лави Червоної армії, і звичайно ж, потужність «лінії Маннергейма», яку просто «демонізували» радянські пропагандисти, щоб пояснити низку поразок своїх військ. Однак, за словами Верховного головнокомандувача армії Фінляндії і майбутнього президента цієї країни маршал Карла Густава Еміля Маннергейма, наступ Червоної армії зупинила не лінія фортифікаційних споруд на Карельському перешийку, названих на його честь, а передусім мужність і стійкість фінських солдатів, а ще консолідація фінського суспільства.
Опосередковано про це свідчать і заголовки спогадів учасників Зимової війни, що були розміщені у відповідному двотомнику «Бої у Фінляндії», який був підготовлений Військовим видавництвом Народного Комісаріату Оборони СРСР і побачив світ уже в лютому 1941 р. Так ось назви спогадів попри певний пафос і офіціоз засвідчують, що легкої прогулянки Фінляндією, на яку так сподівалися «кремлівські стратеги», не вийшло і Червоній армії довелося зіткнутися з відчайдушнім і мужнім опором фінського народу. Щоб переконатися в цьому варто лише полистати вищезгаданий двотомник, де можна натрапити на відповідні нариси: «Як я врятував пораненного командира», «Пожежа на літаку», «Розвідка боєм», «Провокація білофінів» тощо.
Ось як писав один із авторів двотомника полковий комісар С. Ковтуненко про подвиг українця командира взводу 1-ї роти 1-го батальйону 20-ї танкової бригади лейтенанта Сергія Ячніка: «Радянські люди йдуть до дротяних загороджень, до гранітних надовбів, до мінованих полів, до залізобетонних фортець. Йдуть назустріч смерті, перемагають смерть, борються за щастя і мирний труд радянського народу. Озвірілий ворог чинить упертий опір…». Майже 65 років по тому герой нарису полкового комісара Ковтуненка учасник Зимової війни 1939-1940 рр. один із 412 Героїв Радянського Союзу, що отримали високе звання в боях проти Фінляндії Сергій Ячнік згадував: «Необхідно визнати, що фінська армія була непогано організована, озброєна і навчена. Висока індивідуальна підготовка дозволяла фінам діяти дуже ефективно. Не варто також забувати, що для них ми були все-таки ворогами, загарбниками. Особливо хотілося б відзначити озброєння еліти фінської армії – шуцкорівців. Це були невеликі, але мобільні загони лижників, які були озброєні пістолетами-кулеметами системи «Суомі», а також легкими мінометами. Діяли вони, як правило, в нашому тилу. Робили це зухвало та уміло. Фіни прекрасно знали місцевість та були неперевершеними розвідниками. Свої вилазки шуцкорівці здійснювали, як правило, вночі. Вони також були мастаками в організації засад…».
Прогризання фінської оборони, адже тільки так можна назвати тактику Червоної армії на Карельському перешийку, коштувало їй величезних людських втрат. Верховний головнокомандувач армії Фінляндії маршал Маннергейм згадував: «Оскільки росіяни не економили ні на піхоті, ні на танках, масштаби їхніх втрат жахали». Про те як атакували фінські позиції радянські війська згадували і рядові бійці Суомі. Так, невідомий фінський кулеметник розповідав: «А потім лавами пішла радянська піхота. Вона йшла так густо, що ми не встигали перезаряджати стрічки. Ствол розжарювався до червоного – всі кулі влучали в ціль. А червоні солдати продовжували по штабелях трупів повзти вперед. Потім знов підніматися з гвинтівками. На повний зріст, з одними гвинтівками».
Підтверджує слова противника і учасник Зимової війни киянин Григорій Гаращенко. Він, зокрема, згадував: «Трупами червоноармійців було вистелено ліси, поляни, дороги й тороси Фінської затоки. Я не перебільшую. Скільки молодих хлопців навіть не побувавши в жодному бою: увечері прибули на передову, влаштувалися у снігових наметах й… заснули навіки. А треба сказати, що нашу 95-ту стрілецьку дивізію поповнювали двічі по п’ять тисяч осіб. Згодом від безвиході ми стали споруджувати укриття з тіл убитих однополчан. Утепляли ці шатри вовняні шинелі загиблих товаришів».
Що стосується українців, то в складі Червоної армії воювало понад 40 тисяч вихідців з України, про що засвідчила книга «Полягли в снігах Суомі», що увійшла до історико-меморіального серіалу «Книга Пам’яті України про громадян, які загинули у воєнних конфліктах за рубежем».
Показовою в цьому плані є трагічна, а за словами колишнього завідувача відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України, доктора історичних наук Михайла Коваля «страшна й безглузда доля» 44-ї Київської Червонопрапорної стрілецької дивізії імені Миколи Щорса, яка була сформована переважно з призовників Житомирщини – міста Новоград-Волинського та відповідного району і дислокувалася в містечку Богунія. Саме на прикладі цього тактичного з’єднання можна реконструювати, а точніше змоделювати щодо ставлення сталінського режиму до «людського матеріалу» і щодо ситуації, в якій перебували українці за часів СРСР. Цілковита непідготовленість військ і недолугість вищого командування призвели до загибелі цієї дивізії. Бойові порядки цього з’єднання були просто переобтяжені технікою та обозом, тому були легко заблоковані в густих лісах Карелії мобільними фінськими підрозділами. За спогадами колишніх бійців дивізії в обозі з’єднання в глиб території Фінляндії рухалася агітбригада з патефонами та наочною агітацією. Окрім того після розгрому 44-ї дивізії фіни в обозі з’єднання виявили парадну форму. 1 січня 1940 р. фіни атакували один із полків 44-ї стрілецької дивізії і оточили його. Спроба ударної групи дивізії деблокувати полк зазнала фіаско, вона також потрапила в оточення. За декілька днів дивізія, яка розтягнулася на 30 кілометрів була розчленована. Частина бійців і командирів з’єднання загинула, від влучного вогню фінів, значна частина замерзла в снігах і майже половина особового складу дивізії потрапила в полон. Після завершення війни і повернення з фінського полону, ці люди стали бранцями вже сталінського режиму, поповнивши таким чином багатомільйонні лави ГУТАГу.
Сутужно довелося українцям і на вістрі головного удару, який завдавала Червона армія, а саме під час прориву «лінії Маннергейма». Так, Маршал Радянського Союзу Кирило Мерецков, який під час Зимової війни очолював 7-му армію, що вела наступ на Карельському перешийку, в своїй книзі «На службі народу» згадував: «Гірше вийшло з іншою дивізією, перекинутою на фронт з українського степу без попереднього навчання бійців в умовах місцевості з лісами, болотами та пагорбами і глибоких снігів. Вона опинилися у повністю незвичному для неї становищі і зазнавала тяжких втрат».
«Тату й мамо! Наша армія зустріла великий спротив, – писав танкіст Карквач батькам у Полтаву у грудні 1939 року. – Усі шляхи перекриті мінами, на деревах і під деревами міни. На деревах снайпери. Тільки відкрив люк машини, а він стріляє з дерева по наших. Багато наших людей загинуло і поранено».
«Останні два дні довелося мені бути на передовій, де я бачив жахи, які взагалі приносить війна для народу, як ховають нас, молодих людей, у дрібних ямах, гірше худоби, а дома ж діточки чекають батьків з війни», – писав червоноармієць Гореліков дружині, що мешкала в Чернігівській області.
«Сумно бачити, як гине наш брат, але ще гірше, коли кілька десятків поранених лежать на снігу, виють нелюдським голосом і замерзають на морозі, бо їх відвезти не встигають. Дуже і дуже дорого обійдеться ця війна СРСР», – зазначав ще один військовослужбовець.
Мешканка Черкаської області Євдокія Поліщук, яка під час Зимової війни, працювала у військовому шпиталі згадувала: «Багато тоді їх (бійців і командирів Червоної армії – прим. авт.) прибувало до нас у госпіталь після обмороження. Крім того, багато солдат страдало і від голоду. Втрати там були великі! Привозили в Петрозаводськ до нас поранених, обморожених і хворих солдатів. Везли їх машинами і поїздами, везли прямісінько з того фронту. Багато привозили!»
Уродженка Полтавської області, військовий медик Катерина Педан також брала участь у Зимовій війні. Вона згадувала як відбувалося поховання загиблих бійців і командирів на Карельському перешийку в 1940 р.: «Трактором копали траншеї, великі ями такі! Потом рубали гілля із сосни, вистилати ті ями і складали трупи один на одного. Отак штабелями клали… А ми, медпрацівники, ходили, як ті курчата, за нашими танками, що проїжджали неподалік і збирали за ними клюкву, в перемеленому гусеницями снігу…». Якщо це не апокаліптичні епізоди, що закарбувалися в пам’яті Катерини Педан, то що тоді?
Мужня боротьба народу Фінляндії за свою незалежність проти Радянського Союзу призвела до консолідації західної демократії. Фінам надали значну військову та фінансову допомогу, зокрема Франція та Велика Британія, а також низка інших держав. Окрім того до Суомі почали прибувати добровольчі загони з різних країн Європи, щоб зі зброєю в руках відстоювати незалежність та територіальну цілісність Фінляндії.
Однак саме мужність і стійкість народу Фінляндії допомогла вистояти йому у 105-денній війні проти величезного за людськими та матеріальним ресурсами Радянського Союзу. Що ж стосується запитання: «За що гинули радянські солдати в снігах Суомі?», яке було винесене до заголовку статті, можна з упевненістю сказати, що загибель бійців і командирів Червоної армії була нічим іншим, як продовженням геноциду щодо власного населення з боку кремлівської верхівки, такою собі «платнею» за божевільні марення не тільки щодо відновлення Російської імперії під новою вивіскою «Радянський Союз», а своєрідною сакральною жертвою заради світового панування однієї країни – СРСР. Адже ще сто років тому письменник-фантаст Герберт Веллс передбачав, що Росія може стати провісницею світової федералізації республік. А шляху до цієї «федералізації» (читай окупації – прим. авт.) не може бути без жертв. Згадайте, оте саме ленінське: «Нехай моськи буржуазного суспільства верещать і гавкають з приводу кожної зайвої тріски під час рубання великого, старого лісу!» Тобто люди для кремлівських можновладців завжди були тими самими трісками, які необхідно було постійно підкидати до багаття, щоб «на горе всіх буржуїв» роздмухати ту саму світову пожежу!»
Отже, до чергового багаття «світової пожежі» лише за офіційними даними, опублікованими в праці генерального штабу Російських збройних сил «Гриф секретности снят. Потери Вооруженных Сил СССР в войнах, боевых действиях и военных», невідновні втрати Радянського Союзу склали загалом 126 875 осіб особового складу Червоної армії, всіляких службовців та робітників. З них убитими, померлими при евакуації з боїв до санчастин, загиблими, внаслідок надзвичайних подій, – 71 214 осіб. Пропали безвісти та не повернулися через різні обставини з полону 39 369 осіб. Померли від ран, обморожень і різних захворювань 16 292 осіб. Значними були і санітарні втрати. Вони загалом склали 264 908 осіб. Серед них 188 671 поранених, контужених та обгорілих, 58 370 захворілих та 17 867 обморожених.
Олександр ФИЛЬ, для «Української лінії»
