ПРО СИМВОЛИ КОНЧИНИ «СОВКА»
Історія країн і народів світу знає непоодинокі приклади постатей правителів, розквіт політичної карʼєри яких водночас співпав з остаточним занепадом і розпадом держави імперського типу. В новітній історії Європи і світу кінця ХХ століття таким правителем став перший і єдиний президент СРСР Михаїл Горбачов. Хоча, як відомо, історичним символізмом найдужче «хворіють» закінчені диктатори, дозволимо собі в контексті нещодавнього завершення земного шляху даного діяча провести певні символічні паралелі між періодом його правління «на заході сонця Радянського Союзу» та стрімкого руху до прірви сучасної російської путінської недоімперії, яка всіма зусиллями пнеться стати оновленим прообразом імперської країни радянського періоду.
Кончина Михаїла Сергійовича 30 серпня 2022 року в Москві, як і сама постать не надто успішного останнього керманича СРСР, харизма якої полягала хіба що в родимій плямі на лисині та манері публічно говорити пафосно ні про що, так і залишились би обділеними увагою широких мас пересічних громадян, особливо народжених у пострадянський період, якби не війна в Україні та пафосні некрологи провідних політиків Заходу в засобах масової інформації. Вказана сумна подія символічно практично співпала з річницею невдалого путчу ГКЧП у серпні 1991 року, жертвою якого, як прийнято вважати, був сам Горбачов. Його смерть остаточно відправила в минуле «живу памʼять» про цей путч, адже він пережив усіх безпосередніх його фігурантів (останнім не стало в липні 2021 року міністра машинобудування СРСР, харківʼянина Олега Бакланова). Зрештою, що сьогодні найважливіше, смерть Горбачова символічно стала передвісником офіційного початку масштабного контрнаступу ЗСУ зі звільнення захоплених російськими військами територій України. Цей процес варто розглядати в ширшому контексті глибокої кризи радянсько-рашистського режиму сучасної Росії та початку кінця правління його головного ідеолога і лідера Владіміра Путіна, а з ним і старту завершальної фази історичного занепаду і ліквідації радянської імперії зла, що затягнулася аж на понад три десятиліття. І все б нічого, якби не надто вже суперечливий характер оцінок постаті самого Горбачова як керманича Радянського Союзу, який своєю діяльністю на посаді та особистими поглядами на долю довіреної йому в управління країни сприяв утвердженню тих невирішених свого часу проблем і суперечностей, які в сучасних умовах призвели до найбільш масштабного за останні 80 років військового кровопролиття та руйнувань – російсько-української війни. Завершення партійно-політичної карʼєри Горбачова ознаменувало остаточний розпад СРСР, до якого він безумовно доклав руки, а завершення його життя символізувало кінець цілої тривалої епохи «совка» (радянщини) в історії України, Європи і світу.
Як кажуть в народі, «про покійників варто говорити або тільки хороше, або нічого». Однак не у випадку історичних постатей, максимально критичний аналіз діяльності яких допомагає не лише утвердитися неупередженому історику, але й нерідко сприяє процесу ментально-психологічного очищення народу з колоніальним досвідом від зазвичай нав’язаних йому ззовні міфів та стереотипів колоніального минулого, позбавлення від яких є обов’язковим процесом для подальшого утвердження його державно-політичної суб’єктності. Іде мова саме про українців та Україну. Попри наявні насамперед на Заході схвальні оцінки історичної ролі Горбачова як реформатора чи то камікадзе-«гробовщика» Радянського Союзу, він став одним із завзятих адептів цих совково-імперських міфів та стереотипів і залишався таким фактично до своєї смерті, чим так чи інакше сприяв їх трансформації та утвердженню в нових умовах переродження залишків радянської держави в гібрид квазідемократичної совково-олігархічно-бандитської терористичної держави, відомої під назвою «Російська Федерація».
Завдяки своїй відносній молодості при вступі на посаду Генерального секретаря комуністичної партії СРСР у березні 1985 року, прагненні до реформування економічного та ідеологічного укладу в системі управління величезною країною, яка перебувала тривалий час в глибокій кризі, Горбачов в колах західних політичних еліт зажив слави як демократ, прогресивний реформатор-ліберал. Йому щиро симпатизували Маргарет Тетчер, Рональд Рейган, Джорж Буш (старший) та інші лідери Західного світу, а в пресі поширилося лагідне прізвисько «Горбі». У такому сприйнятті відобразилося водночас прагнення західних суспільств здійснити помірковане реформування тоталітарної радянської системи в напрямі її більшої відкритості і прогнозованості та водночас попередити її імовірний розпад, що ніс потенціал невиданих досі загроз для безпеки Європи і світу. Горбачов навіть єдиним серед усіх радянських лідерів у 1990 році отримав Нобелівську премію миру, вочевидь насамперед за завершення ганебної для СРСР афганської війни, початок процесу часткового роззброєння і мирного демонтажу прорадянського блоку держав Центральної Європи. За його правління відбувалася подальша реабілітація репресованих радянським сталінським режимом, відкрито документи та офіційно визнано вину СРСР у справі знищення польських офіцерів сталінською владою в Катині. Однак відверте загравання міжнародної спільноти з лідером головної країни-стратегічного ворога демократичного світу погано приховувало об’єктивні явища в існуванні радянської системи та морально прогнилої партійно-політичної еліти, яка будь що намагалася гальмувати спроби реформування апріорі нездатного до ліберальних реформ закостенілого тоталітарно-репресивного режиму, під катком якого невдовзі опинився сам Горбачов. Проголошення таких новітніх політичних процесів як «перестройка» і «гласність» – нечуваних понять в політичній теорії, навзамін здавалося б нормальним для неекзальтованого слуху західного обивателя термінам «реформування», «демократизація» та «ідеологічний плюралізм» сильно віддавали духом комуністичної бутафорії змін – відвертої брехні, притаманної для всієї історії СРСР і радянської Росії, починаючи від часів жовтневого перевороту 1917 року.
У той час, коли на Заході зачудовувалися лібералізмом Горбачова, він, вихованець та активний суб’єкт партійно-репресивної машини, віддавав накази про жорстокі криваві придушення локальних конфліктів в республіках СРСР, зокрема, силовий розгін мітингу молоді в Алма-Аті в грудні 1986 року, введення військ до Азербайджану у січні 1990 року (понад 130 загиблих), розгін демонстрації у Грузії 9 квітня 1989 року, розгортання багаторічного конфлікту в Нагірному Карабасі в грудні 1990 року, придушення сепаратистських устремлінь прибалтійських республік (криваві події 1991 року). За штурм Вільнюської телевежі, який мав наслідком загибель 14 її захисників, вже у пострадянський час проти Горбачова було порушено судовий цивільний позов. Звинувачення проти нього зняли лише нещодавно за фактом смерті відповідача. Ну і звичайно в «активі» правління Горбачова приховування від громадськості фактів аварії на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року. Не варто забувати і про перебування численних політв’язнів в тюрмах радянської кривавої імперії ще в другій половині 1980-х років. Напевно співпадіння, але дуже промовисто-символічне – уже в період проголошення горбачовської гласності 4 вересня 1985 року в пермській тюрмі помер за не до кінця з’ясованих обставин найбільш відомий український дисидент Василь Стус.
Національне питання стало найбільш проблемним в історії правління Горбачова. Очевидно коротка памʼять або ж відповідного рівня моральні якості карʼєриста Михаїла Сергійовича дали йому можливість закрити очі на факт радянських репресій проти його рідного діда по татовій лінії Андрія Горбачова, якого у 1934 році засудили на рік трудових виправних робіт на лісоповалі під Іркутськом за відмову вступати до колгоспу. Сімейна драма нічого не навчила Горбачова, який до останнього мріяв і прагнув зберегти комуністичний союз під будь яким приводом, мало того, мріяв про відродження союзу на пострадянському просторі і наприкінці життя. За період його правління з метою порятунку радянської економіки, яка стрімко ішла під укіс, було взято непомірну кількість закордонних кредитів, у результаті чого зовнішній борг СРСР зріс з 31,3 до 71,3 млрд. доларів. Наявні спогади, що він всіляко переконував тодішнього російського лідера Бориса Єльцина перед зустріччю в Біловезькій пущі в грудні 1991 року з президентом України Леонідом Кравчуком та головою Верховної Ради Білорусі Станіславом Шушкевичем у необхідності збереження хоч якогось формату спільної державності навіть у формі конфедерації, безумовно все ще сподіваючись і на збереження власної політичної карʼєри. Зрештою так було сформовано сумнозвісне СНД (Союз незалежних держав) під зверхністю Росії, за аналогією з постколоніальним британським Союзом націй. Відомі факти, що перед візитами Маргарет Тетчер в червні 1990 року і Джорджа Буша (старшого) у серпні 1991 року до Києва Михаїл Горбачов особисто переконував обох в недоцільності визнання незалежницького руху радянських республік, насамперед України, що відобразилося на змісті їх відомих скандальних промов у стінах Верховної Ради. Зрештою Горбачов був автором проведення авантюрного всесоюзного референдуму в березні 1991 року про збереження СРСР як федерації. Він чудово усвідомлював окремішність народів і націй радянської імперії, зрештою по матері сам мав українську кров (мати – Гопкало Марія Пантиліївна, віруюча україномовна жінка з Чернігівщини) та в роки дитинства розмовляв українською мовою, але до кінця життя відстоював імперську русофільську ідею єдності словʼянських народів, особливо росіян та українців, які повинні бути спільно в одній державі. Зрештою Горбачов у 2014 році відкрито підтримав анексію Криму Росією, чим остаточно сформував про себе недобру памʼять в Україні, куди йому згодом офіційно заборонили вʼїзд. Його політичне чуття, як і наприкінці 1980-х років, вкотре підвело. Зрештою, повіривши в наміри новітнього диктатора Путіна відновити щось на зразок міждержавної єдності на теренах колишнього СРСР, Горбачов наприкінці життя, як свідчать в його найближчому оточенні, жорстко розчарувався через розпочату відкриту масштабну загарбницьку війну Росії проти України, про що, до його честі, він навіть не міг додуматися у період свого правління на чолі тоді ще єдиного, але вже далеко не могутнього СРСР.
Однією з історичних помилок Горбачова стало те, що йому так і не вдалося приборкати всевладдя агентури КДБ, молодша частина якої успішно пережила розпад СРСР, гарантувала собі безкарність в нової-старої влади Росії часів Бориса Єльцина, перечекала період спроби встановлення демократії та згуртованими рядами відродилася як Фенікс на верхівці влади наприкінці 1990 -х – на початку 2000-х років під проводом «свого хлопця» і нового вождя Владіміра Путіна. Саме Горбачов та його політичний ворог і водночас фактичний наступник Борис Єльцин, завдяки непослідовності реформ з демократизації суспільно-політично життя, відмовившись фільтрувати численний прошарок радянської партійно-політичної верхівки, до якої і самі належали, фактично забезпечили утвердження безкарної свавільної привілейованої і недоторканої касти КДБ/ФСБ – шної еліти, яка перейняла гірші традиції побудови імперської централізованої тоталітарної держави, нівелювала усі ключові прогресивні демократичні починання своїх попередників.
За іронією долі Михаїл Горбачов сам став жертвою путінського режиму, який спершу активно підтримував. Маючи комплекс нереалізованого лідера, дочасно покинувши пост глави держави в результаті вимушеної відставки наприкінці грудня 1991 року внаслідок фактичного розпаду СРСР, Горбачов, користуючись популярністю в зарубіжжі, не полишив ідеї повернутися до активного публічного політичного життя вже пострадянської Росії. Його не зупинило навіть повне фіаско з кандитуванням на посаду президента Росії на виборах 1996 року, де, прагнучи взяти особистий реванш в Єльцина, він заручився підтримкою лише символічних 0,5% виборців. З надією на оновлення політичного життя в країні, очоливши на початку 2000-х років Соціал-демократичну партію Росії, Горбачов вчергове прорахувався. У 2007 році уже зміцнілий путінський авторитарний режим заборонив його новостворену політичну силу. Місця для інакодумства в Росії вже не було. Ідея горбачовської гласності була остаточно похована. Водночас Михаїл Сергійович у 2011 році до свого 80-річчя прийняв від Путіна державну нагороду – орден Святого апостола Андрія Первозваного, чим вкотре довів суперечливість свого характеру і політичної позиції.
Горбачов як політик і державний діяч був продуктом свого часу, буремного, непевного і суперечливого. Хоча йому, загалом не бракувало вірного бачення загальної перспективи розвитку пострадянського суспільства, що продовжують досі цінити на Заході, йому забракло головного – реалістичного сприйняття розвитку подій, що й визначило політичну і життєву долю. Трагедія Горбачова полягала в тому, що його старання зі збереження величі Росії не оцінили в самій Росії, та навіть вороже відкинули, причепивши ярлик головного призвідника розпаду СРСР. Народ так і не зрозумів, що в той час від чергового вождя уже практичного нічого не залежало. За іронією долі збулася головна мрія Горбачова – Росія відновилася як впливова пострадянська держава. Однак очевидно не такою бачив її сам Михаїл Сергійович. Кривава тоталітарна терористична держава, побудована росіянами на чолі з новим вождем і кланово-КДБ-шною верхівкою найгіршого радянського зразка, перекреслила усі прагнення Горбачова щодо побудови демократичного суспільства. Він так і не зрозумів, що така модель суспільства не підходить для обслуговування держави чи союзу держав імперського типу, яка приречена на самоліквідацію. Це довів СРСР, це сьогодні доводить і Російська Федерація.
Андрій ГРУБІНКО, для «Української лінії»
