Молоді дівчата та жінки, перебуваючи в період Другої світової війни під загрозою сексуального насилля з боку військових, виробили низку тактичних прийомів у своїй поведінці, щоб уберегти себе від зазіхань. Особливо часто до них вдавалися тоді, коли загроза набувала реальних обрисів. При цьому, як засвідчують спогади, ці тактики були майже ідентичні як для українок, росіянок, білорусок, так і польок, угорок чи німкень.
Найпримітивнішими, але на певних етапах сексуальної загрози дійовими, були спроби уникнути уваги солдатів. У таких випадках потрібно було приховати свою зовнішність, щоб не збуджувати сексуальний потяг у чоловіка. Жінки та дівчата мазали обличчя сажею, ходили сутулячись або шкандибаючи, надягали порваний одяг, хлопчачі шапки, вдавали себе набагато старшими від свого віку. На території СРСР інколи дівчатам давали поради, як себе вести у таких випадках, старші жінки, які, ймовірно, стикалися з сексуальними домаганнями під час Першої світової війни чи революційних подій 1917–1922 років. Українка Антоніна Демчина згадувала, що з приходом на Сумщину німецьких солдатів мати постійно давала настанови: «Тоню, коли вони прийдуть сюди (до хати – В. Г.), я не хочу, щоб ти здавалася привабливою. Не роби нічого такого, що могло б привернути їхню увагу. Ти мусиш виглядати неохайною і брудною. Не розчісуй волосся, нехай воно куйовдиться, як патли. Одягнися в поношений і брудний одяг. Грай роль простачки і за жодних умов не впадай їм у вічі».
На території Європи німецькі вояки іноді самі давали жінкам поради, як приховати свою зовнішність від червоноармійців. Можна припустити, що деякі з них зіштовхувалися з цим на Сході, тому мали досвід і знали різні способи жіночих маскувань від насильників. Так, есесівець Манфред Дінер зауважував: «Ми завжди говорили жінкам: переодягніться в чоловічий одяг, обмажте лице гноєм, зробіть його чорним, зробіть себе як жінок непривабливими до такої межі, як тільки можливо, щоб росіяни злякалися і подумали, що це чоловіки».
Військовополонений Ю. Владимиров у власних спогадах зауважував, що після звільнення з полону мав розмову зі старшиною Червоної армії в оселі одного німецького господаря, який скаржився на те, як складно знайти жінок для тілесних утіх. «Господарі ховають своїх дружин і доньок або навмисно одягають молодих жінок так, щоб вони виглядали товстими і неапетитними, а іноді розфарбовують їм обличчя тонкими смугами чорної фарби, створюючи зморшки».
Однак такі заходи не завжди допомагали. П’яні солдати могли безперешкодно зупинити будь-яку жінку на вулиці та, придивившись до неї, приблизно визначити її вік і привабливість.
Деякі жінки намагалися різними способами викликати на тілі алергічні реакції, видаючи їх за інфекційні захворювання. Німецькі та радянські солдати остерігалися цих недуг. Так, радянські жінки вимазували своє тіло багнюкою, не милися в надії захворіти коростою, чи обпікалися кропивою, після чого на тілі з’являлися пухирі, схожі на шкірну інфекцію. Німкені кричали своїм ґвалтівникам, що хворі на тиф чи холеру, – це примушувало чоловіка одразу відступити. Хтось, вивчивши, як пишеться російською слово «тиф», вивішував таблички із цим написом біля будинку. Зазвичай солдати не ризикували туди заходити, адже поруч було безліч будинків без написів. Інші примітивно розфарбовували своє обличчя в червоні плями, намагаючись переконати оточення у інфекційному захворюванні, обмазувалися тваринними чи людськими екскрементами, напихали закривавлене ганчір’я поміж ніг, вдаючи менструацію. Наприклад, німкеня Маргарет під час пошуків солдатами партнерок для сексу, ховала волосся під шапку, надягала темні окуляри, мазала обличчя йодом, а на щоку наклеювала великий пластир. Таким виглядом відштовхувала вона від себе ґвалтівників. Її жодного разу не зачепили, як багатьох інших. Антоніна Демчина зуміла викликати у німецьких солдатів відразу до себе, вдаючи психічно хвору дівчину та постійно шмаркаючись у їх присутності. Вояки морщили свої обличчя від побаченого та постійно промовляли з огидою «швайнерай».
Радянські солдати швидко дізналися про різні виверти жінок, утім одні і далі намагалися не випробовувати долю й уникали таких, у інших це викликало озлобленість. «Іду я повз натовп німців, проглядаю красиву бабу та раптом бачу: стоїть фрау з дочкою років чотирнадцяти. Гарненька, а на грудях вивіска, написано: “Syphilis”, це значить, для нас, щоб не чіпали. Ах ти, гади, думаю, беру дівчинку за руки, мамані автомат у рило, і в кущі. Провіримо, що в тебе за сифіліс! Апетитна виявилася дівчура», – розповідав військовий листоноша червоноармійцю Миколі Нікуліну про свої «сексуальні подвиги» з німецькими жінками.
У випадках, коли жертва опинялася у безвиході перед загрозою зґвалтування, вона намагалася поговорити із насильником, викликати у нього почуття жалю (плачем, стражданням, благанням), відволікти увагу від намірів. Іноді це діяло. Українська дівчина Ніна Таран напередодні сексуального контакту з німецькими офіцером у борделі намагалася всілякими способами відволікти його увагу від намірів та гідно вийти зі скрутного становища. «Майор швидко сп’янів, почав брати мене за талію, мацати груди. Не знала, як бути, куди дітися, намагалася звільнитися від залізних обіймів, але і через силу всміхалася, щоб цей негідник не так злився», – розповідала вона партизанському командиру Григорію Балицькому.
Ніні вдалося вмовити п’яного офіцера вийти на вулицю прогулятися. Уже прогулюючись неподалік борделю, вона вдарила його ножем і втекла із «сексуального полону» до лісу, там її підібрали партизани з’єднання Олексія Федорова.
Якщо вказані прийоми не спрацьовували, жінки намагалися захистити себе завдяки агресивному самозахисту чи крику. Однак такий спосіб був не завжди ефективним: збуджений ґвалтівник, як правило, не звертав на це уваги, міг вдарити до втрати свідомості жертву, або й убити. Олександр Довженко згадував один випадок, коли німець ґвалтував українську дівчину, вона відбивалася до останнього, була вже майже голою, але він не міг її взяти. Тоді офіцер застрелив її.
У моменти групового ґвалтування деякі жінки вдавалися до своєрідної форми «сексуального бартеру»: пропонуючи себе одному військовому, бажано офіцерові, в обмін на те, що він захистить від інших. Рядовому це зробити було набагато складніше. Дехто покірно виконував забаганки солдатів, сподіваючись залишитися живою чи захистити рідних. Німецька актриса Магда Віланд зустріла радянські війська у власному будинку, для неї це був найстрашніший момент за всю війну. Намагаючись врятуватися від солдатів, вона сховалася до шафи, але швидко була знайдена молодим червоноармійцем. Побачивши чарівну блондинку, солдат прийшов у захват від свого «трофею». Магда ж, розуміючи, що на неї чекає, запропонувала йому інтим, але в тому випадку, якщо він захистить її від ґвалтування іншими.
Під час боїв за Берлін німецька дівчина, зґвалтована радянськими солдатами, пропонувала себе офіцерові Володимиру Гельфанду в обмін на захист. «Вони тикали сюди, – скаржилася дівчина військовому, показуючи під спідницю. – Всю ніч, і їх було так багато. Я була “медхен” (дівчина – В. Г.)… Вони мені зламали життя. Поміж них були старі, прищаві та смердючі, і всі лізли на мене, всі тикали. Їх було не менше двадцяти…Залишайся тут… будеш зі мною спати. Ти можеш зі мною робити все, що заманеться. Тільки ти один! Я готова з тобою “фік-фік”, я згодна на все, що ти захочеш, тільки не вони знову!».
Жінки намагалися уникати зустрічі з військовими у вечірній час, коли ті зазвичай уже були напідпитку. Наприклад, на окупованих німцями територіях СРСР у вечірній час жінки та дівчата ходили дуже рідко, особливо коли в населеному пункті квартирували угорські солдати. Якщо все ж перебували у цей час на вулиці, то побачивши солдатів, утікали до сусідніх дворів та темних закутків, щоб не привертати уваги. Матері ховали статево зрілих дівчат на печах, у подушках, на горищах, городах.
Приблизно така ж ситуація була і в Німеччині після приходу Червоної армії. Як зазначає історик Ентоні Бівор, німецькі жінки швидко зрозуміли, що під час так званих «вечорів полювання» (так німкені між собою називали пошуки радянськими солдатами дівчат і молодиць) на вулицях міст краще не з’являтися. «Скрізь, де з’являлися наші війська, зникали молоді дівчата та молоді жінки; в будинках бачиш тільки старих і дітей до дванадцяти років, всі ретельно ховалися і не даремно», – згадував офіцер-мінометник Павло Золотов.
У моменти, коли люди перебувають на межі смерті, здебільшого кожен думає сам за себе. Мораль і гідність відходять на другий план, домінуючим стає бажання вижити, нехай навіть за рахунок інших. Такі мотивації були доволі поширеними у той час. Наприклад, жінки, перебуваючи на межі ґвалтування та смерті, нерідко обирали перше. «Старий росіянин… штовхає мене на розстелене ліжко. Я борюся з останніх сил, намагаюся тримати чоловіка на відстані від свого тіла. Тоді він знову хапається за пістолет і приставляє його мені до скроні. Мужність, з якою я кілька годин перед цим протистояла цій страхітливій зброї, зникає. Натомість з’являється страх – страх бути вбитою», – описує одну зі сцен своїх ґвалтувань німецька дівчина Габі Кьопп. Під час бомбардувань німецькі жінки, коли ховалися у бомбосховищах від нальотів союзників, жартували між собою: «Краще росіянин на твоєму животі, ніж американець на твоїй голові», маючи на увазі, що ліпше вже бути зґвалтованою, ніж загинути під час бомбардування американської авіації.
Інколи жінки допомагали солдатам знайти підходящу дівчину, лише б відвести від себе чи своїх дітей небезпеку, адже розуміли, що коли насильники не знайдуть собі жертву, самі можуть нею стати. Такі сцени описує у своєму щоденнику Габі Кьопп. Старші пані, рятуючи себе та своїх доньок, спрямовували її разом з іншою дівчиною на «сексуальний ешафот», бо вони були самотніми та не мали покровителів серед дорослих. «Ми напружено прислухаємося та розпізнаємо голоси двох росіян, які вже заходили до нас. Як завжди вони шукають “панянок” – молодих жінок або дівчат. Перекладачка виголошує стару брехню: дві “панянки” мають піти до офіцера… Коли жодна із жінок не погоджується йти добровільно, починають погрожувати розстрілами всіх. Зі свого сховку чуємо, що вони вже тримають за комір Рут. Але хто ж друга? Жінки тремтять від страху за себе… Аж раптом лунає голос пані В.: Де маленька Габі? Я чую це питання ще кілька разів. Вона не заспокоюється, поки не витягає мене з-під столу. Я обурилася: Зі мною їм можна робити все, що завгодно. Я одна, і за мене нікому заступитися».
У такі моменти багато жінок думали, чому вони, а не інші? Їм певною мірою було легше переносити це у психологічному плані, знаючи, що нарузі піддаються не тільки вони. «Всі – значить, всі. Ми потихеньку починаємо дивитися на акти ґвалтувань з певною часткою гумору, хоча цей гумор доволі чорний», – писала одна німкеня у щоденнику. Берлінці помічали, що червоноармійці полюбляли «полювати» за повними жінками. Цей факт викликав у багатьох приховане задоволення. Адже ті пані, які зуміли не втратити за останні голодні місяці зайві кілограми, як правило, були дружинами партійних функціонерів.
Найрадикальнішим методом самозахисту від сексуального насилля було самогубство. Дехто з жінок вдавався до нього, захищаючись від наруги. У Німеччині напередодні приходу солдатів Червоної армії, за свідченнями австралійського військового кореспондента Осмара Уайта, «геббельсівська пропаганда» вбила в голови німців параноїдальний страх перед «ордами зі Сходу». Через це в травні-червні 1945 року, коли радянські війська підійшли до Берліна, покінчили життя самогубством 30-40 тисяч берлінців. Стверджувати, що ці люди наклали на себе руки через страх перед радянськими «солдатами-ґвалтівниками», не зовсім правильно. Ймовірно, що серед них була значна кількість нацистських функціонерів із сім’ями, які розуміли – що їх чекає з приходом ворога. У мемуарах «На Берлін» Євген Безсонов зауважує, що на німецькій території йому доводилося бачити цілі родини, які вдалися до самогубства, «боячись помсти росіян».
Істерію, яка панувала в Берліні напередодні вступу військ Червоної армії, історик Корнеліус Райан описав так: «У місті розповсюджувалися жахливі історії про страшні звірства. Росіян уявляли вузькоокими монголами, безжалісно і без роздумів убиваючих жінок і дітей. Говорили, що священиків заживо палять вогнеметами, монахинь ґвалтують, а потім голими ганяють вулицями. Лякали, що жінок перетворюють у проституток, які їздять слідом за військовими частинами, а чоловіків відправляють на каторгу до Сибіру. Навіть по радіо хтось передав, що росіяни прибивали язики жертв до столів».
Певна річ, відповідна пропаганда була б недієвою, якби радянські солдати не давали приводів для цього. У повідомленні, адресованому начальнику політвідділу 71-ї армії від 23 квітня 1945 року, йшлося про те, що 5 жінок і дівчат німецького села Мюленбек зважилися на самогубство, після того як радянськими солдатами були зґвалтовані дві молоді німкені.
Страх у цивільного населення перед наступом «східних орд» був настільки великим, що іноді, за спогадами радянських ветеранів, доходило до комізму. «Вони (жителі – В. Г.) нас дуже сильно боялися, – згадував ветеран-розвідник Володимир Буханенко. – Пам’ятаю, навіть, в одному німецькому містечку господарка квартири, де ми були на постої, раптом почала мацати мою голову, а потім запитала:
– А де ваші роги? Посміялися потім звичайно, але яка у них була пропаганда, що культурні люди повірили, ніби росіяни це не люди, а дикуни і звірі з рогами… Був такий кумедний випадок: в одному містечку шукали сіно для наших коней. Заходять хлопці до будинку, намагаються пояснити господині, що нам потрібно, а господиня не розуміє і її аж “трусить” від страху. Тоді підвели її до заготовленого у дворі сіна і показують жестами: “Візьмемо, мовляв, трохи сіна”. Вона, бідна, зрозуміла все по-своєму: лягла на це сіно та підняла спідницю».
Наприкінці війни до військовополонених масово стали ходити німці та прохати написати довідку, що вони «добре ставилися до радянських людей». Довідки писали олівцем на листочках паперу, який вони приносили з собою. Нерідко прохали написати їх для своїх дружин чи доньок, сподіваючись таким чином уберегти їх від насильства.
Як бачимо, війна змусила жінок різних національностей виробити масу багатоманітних тактик та моделей поведінки у прагненні бути не зґвалтованими військовими.
Володимир ГІНДА, для «Української лінії»
