EN UK RU

ВНЕСОК УКРАЇНЦІВ

У ПЕРЕМОГУ НАД НАЦИЗМОМ

Друга світова війна стала найбільш кривавою і жорстокою в історії людства. У ній взяли участь 80% населення планети. Як наслідок, загинуло від 50 до 85 млн людей. До армій ворожих сторін було залучено понад 110 млн солдатів. Україна вшановує пам’ять кожного, хто боровся з нацизмом, а також інших жертв війни. Натомість кремлівське керівництво вважає, що саме Росія понесла найбільші втрати і внесла найбільший вклад в перемогу над гітлерівською Німеччиною. У прагненні монополізувати Перемогу над нацизмом, Росія замовчує або применшує роль інших держав і народів у цій боротьбі.

16 грудня 2010 р. російський прем’єр-міністр В. Путін заявив, що Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщо б Україна не входила до складу Радянського Союзу: «Тепер з приводу наших відносин з Україною. Я дозволю з вами не погодитися, коли ви зараз сказали, що якби ми були розділені, ми не перемогли б у війні. Ми все одно перемогли б, тому що ми країна переможців». За його словами, статистика часів Другої світової війни свідчить, що найбільших втрат зазнала саме РРФСР – більше 70%. «Це означає, що війна виграна, не хочу нікого кривдити, за рахунок людських та індустріальних ресурсів РФ. Це історичний факт, це все в документах».

Ця заява викликала хвилю обурення в Україні. Адже В. Путін не просто висловив свою думку, а намагався впевнити слухачів, що його позиція підтверджується документами і є історичним фактом. Однак історичні дослідження і статистика навпаки свідчать, наскільки вагомим був внесок інших союзних республік в перемогу над нацизмом.

Особливо важливу роль у вигнанні окупантів відіграла Українська РСР. Відомо, що у складі Радянського Союзу українська державність була номінальною. Разом з тим, Москва не могла собі дозволити повністю знищити обмежену політичну і культурну автономію українців. В УРСР функціонував власний уряд, парламент, своя державна символіка й адміністративні кордони, місцеве кодифіковане право, академія наук, україномовна преса й освіта, театри тощо. Все це українці отримали не з доброї волі радянської влади, а як продукт боротьби народу за свої національні права.

Готуючись до великої війни, Й. Сталін чудово розумів геостратегічну роль України, як плацдарма для захоплення Румунії, Болгарії, Польщі, Угорщини та Чехословаччини. В разі потенційного нападу ворога на СРСР саме Україна мала відграти роль найважливішого театра воєнних дій. Тому на її території було споруджено розгалужену систему укріплених районів та оборонних рубежів.

Значення України в змаганні за світове панування добре розуміло і нацистське керівництво. Україну воно називало «німецькою Індією», тобто вважало невичерпним постачальником продовольства, сировини і робочої сили. Не менш важливим було і геополітичне становище України, контроль над якою забезпечував контроль над Чорним морем, підходи до Кавказу і Близького Сходу.

У перші дні німецько-радянської війни до Червоної армії було призвано 2,8 млн мешканців України. Одночасно у ході евакуації у віддалені райони СРСР було вивезено 550 промислових підприємств, майно і худобу тисяч колгоспів, радгоспів, машинно-тракторних станцій, десятки наукових і навчальних закладів, осередків культури. Крім того, виїхало майже 3,5 млн кваліфікованих робітників і спеціалістів, науковців, творчої інтелігенції. Такий величезний економічний та інтелектуальний потенціал був створений не абстрактним Радянським Союзом, а зусиллями і ресурсами українського народу. Після облаштування на нових місцях українські люди і підприємства продовжили забезпечувати фронт всім необхідним. Так, Харківський завод ім. Комінтерну після евакуації до Нижнього Тагіла налагодив виробництво танків Т-34, Київський авіаційний завод випускав літаки в Новосибірську. Обладнання з Дніпропетровська й Харкова було встановлене на Пермському авіаційному заводі.

Важлива роль України зробила її головним театром воєнних дій не тільки радянсько-німецького фронту, а й серед усіх фронтів Другої світової. З 22 червня 1941 по 28 жовтня 1944 р. тут практично ніколи не наставало затишшя. З цих сорока місяців 35 припали на активні бойові дії. Загалом на українській землі зосереджувалася половина всіх радянських сил та від 56 до 76% дивізій вермахту, причому 60,6% сухопутних сил Німеччини було розгромлено саме в Україні.

Саме тут відбулися такі масштабні операції 1941 p., як найбільша в історії людства танкова битва в районі Луцьк-Рівне-Броди, Київська та Одеська оборонні операції. Стратегічну роль відігравала Україна і в наступному, 1942 році. 250 діб тривала оборона Севастополя. Після поразки Червоної армії під Харковом почався найбільший, після зриву бліцкригу, німецький генеральний наступ на Волгу та Кавказ. Та після перемоги радянських військ у Сталінградській битві розпочався зворотний процес – визволення території СРСР від нацистських окупантів.

Територіально пов’язана з Україною і Курська битва, яка знаменувала корінний перелом у ході війни на користь антигітлерівської коаліції. На території республіки відбувалися й найбільші успішні наступальні операції 1943–1944 p.: Білгородсько-Харківська, Чернігово-Полтавська, Київська, Корсунь-Шевченківська, Нижньодніпровська, Дніпровсько-Карпатська, Ровенсько-Луцька, Нікопольсько-Криворізька, визволення Миколаєва й Одеси, визволення Криму, Львівсько-Сандомирська, Східно-Карпатська. У міру просування на захід радянська армія дедалі більше українізувалася. Уже в 1944–1945 pp. чимало з’єднань та підрозділів на 50–70% складалися з українців.

Таким чином, на українській землі здійснено майже половину стратегічних операцій німецько-радянської війни з найбільшою концентрацією збройних сил сторін. У 1943–1944 pp. тут зосереджувалася майже половина діючої Червоної армії. В українській кампанії брали участь шість фронтів – 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські, 1-й і 2-й Білоруські, а також Чорноморський флот і три військові флотилії. Мільйони солдатів та офіцерів билися за Україну в 30-ти загальновійськових, 6-ти танкових, 7-ми повітряних арміях і 8-ми кавалерійських корпусах. З німецького боку у війні в Україні взяли участь групи армій «Південна Україна» і «Північна Україна», включаючи есесівські танкові з’єднання «Рейх», «Велика Німеччина», «Лейбштандарт Адольф Гітлер», «Валлонія», «Вікінг», «Мертва голова», а також 14-а гренадерську дивізію СС та 8-а кавалерійську дивізію СС. Загалом з обох сторін в бойових діях в Україні взяло участь понад 6 млн. солдат, 85 тис. гармат і мінометів, 11 тис. танків, САУ та штурмових гармат, 10500 літаків.

Після вигнання гітлерівців і їхніх союзників з України, радянські війська, в складі яких значну частину складали українці, провели низку наступальних операцій на території Європи. Наслідком Белградської (1944 рік), Будапештської (1944–1945), Вісло-Одерської (1945), Віденської (1945), Берлінської (1945) та Празької (1945) операцій стало звільнення від нацизму Югославії, Угорщини, Польщі, Чехії, східних частин Австрії та Німеччини. Ввечері 30 березня 1945 р. українець Олексій Берест разом з грузином М. Кантарія та росіянином М. Єгоровим встановили прапор Перемоги над райхстагом.

У період 1941–1945 років 7 млн українців воювали у Червоній Армії, що становило 23% особового складу збройних сил СРСР. Близько 120 тис. українців зустріло нацистів у вересні 1939 р. у складі польської армії. Вісім тисяч із них загинуло протягом першого місяця війни. На фронтах від Атлантики до Тихого океану, від Норвегії до Єгипту українці діаспори боролися у складі збройних сил США (80 тис.), Британської Імперії (45 тис.), Франції (6 тис.) та інших держав. Ще 100 тис. людей пройшло через лави Української Повстанської Армії, яка боролась одночасно проти гітлерівського і сталінського імперіалізмів.

Звитягу нашого народу засвідчили не тільки кількісні, а й якісні показники. Високою оцінкою бойової майтерності і хоробрості українів стало нагородження понад 2,5 млн українців радянськими та західними медалями та орденами. 2021 мешканець України стали Героями Радянського Союзу, з них 32 – двічі. Тричі Героєм Радянського Союзу став льотчик-винищувач Іван Кожедуб, на рахунку якого 64 повітряні перемоги. 52 льотчики-українці спрямували свої літаки на ворожі сили, 55 здійснили повітряні тарани. Серед них і Катерина Зеленко — єдина жінка, яка здійснила таран. 25 героїв закрили своїм тілом амбразури ворожих вогневих точок. Найрезультативнішим танкістом Другої світової війни став кубанський вчитель Дмитро Лавриненко. На його рахунку 52 знищених німецьких танки. Найуспішнішою снайперкою стала Людмила Павличенко, на рахунку якої 309 ліквідованих нацистів. Із чотирьох повних кавалерів ордена Слави два були українцями: льотчик Іван Драченко і морський піхотинець Павло Дубинда. Радянський орден Богдана Хмельницького був єдиною радянською нагородою, напис на якій зроблено не російською, як на всіх інших, а українською мовою.

Серед радянського генералітету було близько двохсот синів українського народу, зокрема, командувачі фронтів та армій: А. Гречко, А. Єременко, П. Жмаченко, Р. Малиновський, І. Черняхівський, К. Москаленко, П. Рибалко. Генерал-лейтенант К. Дерев’янко із Черкащини від імені СРСР підписав Акт капітуляції Японії. Найбільш відомим партизанським ватажком став легендарний С. Ковпак. 10 маршалів Радянського Союзу з 41 народились на українській землі. Серед офіцерів польської армії особливо відомим став Павло Шандрук, генерал-хорунжий армії УНР, підполковник Війська Польського, командир 29-ї польської бригади, яку вмілим командуванням у бою під Томашевом урятував від знищення. Нагороджений найпочеснішим польським воєнним орденом «Virtuti Militari».

Багато українців-червоноармійців стали кавалерами орденів європейських держав. Серед них капітан розвідник Євген Березняк, нагороджений орденом «Virtuti Militari» за порятунок Кракова від знищення нацистами. Лейтенант Василь Порик удостоєний звання Національний герой Франції за героїчну участь у французькому русі Опору.

Вояки армії США Ніколас Орешко та Ніколас Міньо за особисту хоробрість відзначені найвищою нагородою США медаллю Пошани. Алекс Дяченко, старшина військово-морських сил США, ціною власного життя намагався врятувати захоплене німецьке судно від знищення. За свій подвиг відзначений Срібною зіркою, його іменем названий один з американських військово-транспортних кораблів. Майкл Стренк став одним із 6 морських піхотинців, які підняли прапор США над Іводзімою.

Внесок України в перемогу вимірювався не тільки участю в бойових діях, а й масштабами понесених утрат. За повоєнними підрахунками, у результаті бойових дій в Україні було зруйновано понад 714 міст і містечок (40 % зруйнованих міст СРСР), 28 тис. сіл, знищено близько 320 тис. господарств, 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, вузів і науково-дослідних інститутів, 19 тис. бібліотек, понад 30 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. Десять мільйонів людей залишилися без даху над головою. Окупанти примусово вивезли на роботи до райху 2,4 млн осіб, переважно молоді. Загалом матеріальні втрати Української РСР становили 45% від загальносоюзних. У грошовому вимірі цифра втрат перевищила 450 мільярдів карбованців. Для порівняння у 1945 р. промислове виробництво в Україні становило 26% довоєнного рівня, в Італії – 30, у Франції – 38, у Великій Британії 1946 р. він уже становив 90 %. 

Повернувшись з фронту та надивившись на свою повоєнну країну письменник Олександр Довженко записав: «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митців».

Проте найстрашнішими були людські жертви. Україна понесла надзвичайні демографічні втрати внаслідок війни. Війна й окупація призвели до катастрофічного зменшення населення, значних деформацій у його національному, статевому, віковому та професійному складі. Це сталося внаслідок мобілізаціям і загибелі на полі бою; депортаціям 1939–1941 та 1943–1945 років; загибелі мирного населення в районах воєнних дій; евакуації у тилові регіони СРСР на початку війни; масовому знищенню нацистами та їхніми союзниками значної кількості військовополонених і цивільного населення; вивезенню остарбайтерів до Німеччини; підпільно-партизанській боротьбі в тилу окупантів; смертності мирного населення від голоду та хвороб; значного зниження народжуваності тощо.

За період 1939–1945 рр. прямі втрати становили 8-10 млн осіб, а демографічні – 13,6 млн. Нацисти вбили 1,5 млн українських євреїв і 20 тисяч ромів. При цьому, Центральна, Південна та Східна Україна втратили 30% населення, Галичина – 22%, Волинь і Полісся – 12%. На 1 червня 1946 р. на обліку в органах соцзабезпечення перебувало понад 500 тис. інвалідів, 70% яких мали вік від 20 до 40 років. Їхнє лікування, працевлаштування, соціальна адаптація перетворилися на серйозну проблему. Особливо гостро стояло питання протезування. Адже 1487 осіб не мали обох ніг, 43299 – однієї ноги, 469 – обох рук, 23912 – однієї руки, 2501 – обох очей, 8929 – одного ока. До кінця 1944 р. в Україні виявлено 125 тис. сиріт, 21 тисяча з яких були безпритульними. Якщо в 1941 р. в Україні проживало 41,7 млн населення, то в 1945 р. – лише 27,4 млн. Для відновнення після таких демографічних втрат УРСР знадобилося 25 років.

Друга світова війна повністю змінила етнічне обличчя українського суспільства. З України практично зникли етнічні німці, кримські татари та євреї. Натомість кількість росіян із довоєнних 4 мільйонів за перше повоєнне десятиліття зросла до 7 млн осіб.

Коли у 1945 р. була заснована Організація Об’єднаних Націй, то Українська РСР стала однією з країн-засновниць цієї міжнародної інституції. Так народи світу відзначили великий внесок українського народу в Перемогу над нацизмом.

День пам’яті та примирення та День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні символізують не тріумф переможців над переможеними, а нагадують про страшну катастрофу і застерігають, що не можна розв’язувати складні міжнародні проблеми збройним шляхом, ультиматумами, агресією або анексією. Найважливішим підсумком війни має бути не культ «побєдобєсія», а вміння цінувати мир, категорично і безкомпромісно захищати його всіма розумними засобами. Наша пам’ять є запобіжником від того, щоб подібне лихо світового масштабу більше ніколи не повторилися. Саме тому ми обираємо європейську відповідальну модель пам’ятання під гаслом «Ніколи знову» замість агресивної хвалькуватості під гаслом «Можем повторіть».

Жодна країна не може претендувати на визнання власної виняткової ролі у перемозі над нацизмом. Перемога – плід титанічних зусиль десятків держав та сотень народів. Так само неприпустимими є спроби прикриватися моральним авторитетом переможця у Другій світовій для ведення агресивної політики у наш час. Сьогодні влада Росії поводиться як руйнівник системи міжнародних відносин, заснованої державами-переможцями у Другій світовій війні. Не вивчивши уроки історії, Росія перетворилася з переможця нацизму на його ідейного спадкоємця.

Микола СЛОБОДЯНЮК, доктор історичних наук, професор

EN UK RU