АБО ПРО ТЕ, ЯК ГАНЕБНІ ПОРАЗКИ РОСІЇ СТАЮТЬ ЇЇ «СКРЕПОСНИМИ» ПЕРЕМОГАМИ…
Ну, уміють росіяни, що не говори, з кожної своєї ганебної поразки виходити переможцями! Варто лише зануритися в надра історії Московії, Російської імперії чи Радянського Союзу, щоб переконатися в тому, що майже кожна поразка для Росії стає спочатку сакральною, а далі переходить до категорії таких собі «моральних перемог».
Згадаймо хоча б Куликовську битву, після якої московити ще 100 років платили данину ординцям або «перемогу над Наполеоном», яка була позначена ганебним для Росії Тильзицьким миром, військовою поразкою під Бородіно, яка за декілька днів трансформувалася в капітуляцію та самознищення Москви. Згадайте також Кримську війну 1853-1856 років у результаті якої Росія змушена була повернути всі території захоплені нею в Туреччини, а також вивести з портів Чорного моря свій військовий флот. Не стала винятком для росіян і війна з Японією 1904-1905 років, в результаті якої Росія позбулася Порт-Артуру, половини Сахаліну та значної частини Південно-Маньчжурської залізниці. А як тут не згадати ганебну поразку в Першій світовій війні, в результаті якої Російська імперія змушена була віддати 780 тисяч кв. км. територій, що, звичайно ж, призвело втрати значної частки промисловості та сільського господарства, а додайте сюди ще виплати багатомільярдних репарацій країнам переможцям.
У цьому контексті, як тут не згадати події сторічної давнини – Варшавську битву, яка отримала назву «Диво на Віслі». Нагадаємо, що протистояння Польської Республіки з комуністичною Росією закінчилося нищівною поразкою останньої. Росіяни так отримали по зубам, що змушені були повернути полякам всі культурні цінності поцуплені Росією, починаючи з 1772 року, а також сплатити репарацію в розмірі 30 мільйонів золотих карбованців. А згадайте низку катастрофічних поразок під час німецько-радянської війни, коли всього за декілька літніх місяців 1941 року регулярна багатомільйонна Червона армія просто перестала існувати.
Однак кожна з таких поразок після певних маніпуляцій та корекцій, здійснених байкарями, літописцями, піснярами, поетами, художниками, письменниками, журналістами, а згодом вже й професійними пропагандистами отримувала статус, такої собі доленосної і «скрепоносної» віхи. Ось і виходить, що пересічний громадянин буде добре пам’ятати, що в поєдинку «руського» богатиря Пересвіта і татарського воїна Челубея, який передував Куликовській битві, перемогу здобув Пересвіт, адже його кінь зумів довезти труп свого господаря до розташування «русских» військ, тоді, як татарин Челубей залишився лежати посеред поля. І як тут, питається, не радіти перемозі «руського» богатиря»? А те, що після цієї «вікторії» Московія 100 років сплачувала данину ординцям тому самому пересічному громадянину вже не так і важливо!
У цьому ж таки контексті варто згадати і «переможну» Бородинську битву, яку протягом багатьох років радянські, а згодом і російські історики визначали нічим іншим як «моральною» перемогою російської армії. Ось така собі «моральна» перемога, після якої «переможці» не тільки залишають свою столицю на поталу ворогу, а на додачу ще й палять її! Гадаю, що подібне могло трапитися лише від надлишку почуттів від здобутої перемоги! Закликаю читача, віднайти в світовій історії аналогічний випадок, коли б переможець пускав червоного півня до власної столиці! До речі, в якості такого собі адвоката-байкаря, що мав хоч якось виправдати поразку росіян під Бородином та підсолодити гірку пігулку, виступив поет Михайло Лєрмонтов. За його версією, що десятиріччями згодовувалася зі шкільної парти спочатку громадянам СРСР, а нині росіянам, після того бою французи взагалі відступили! Ну що тут скажеш! Хіба що оте вже культове: «Ай да Пушкін!…» Вибачте, «ай да Лермонтов, ай да сучий сину!»
Себто за версією російського поета виходить, що французи відступили з поля бою, щоб потім тріумфально зайти до Кремля! Ну, а далі читаємо у Михайла Лермонова оте сакральне, яке згодом і стане наріжним каменем, вищезгаданої «моральної» перемоги: «… якби на те не Божа воля не віддали б Москви…» Що ж це виходить? Бог велів росіянам здати Москву? Зрозуміти подібне важко, адже українці зазвичай послуговуються іншим правилом: «На Бога взивай, а сам рук докладай!» Гадаю, що росіяни просто вирішили перекласти всю провину за поразку під Бородином на Всевишнього, який мабуть звелів не тільки поступитися в битві з Наполеоном, але й заодно спалити Москву разом з понад сотнею православних храмів! Ну, що ту сказати? Ось така вона загадкова «русская душа»!
Однак ми відволіклися. Продовжимо наш екскурс до історії російських поразок, якими так пишаються мешканці однієї шостої суходолу. Таким собі фіговим листочком, що мав прикрити ганебну поразку Росії у війні з Японією в 1904-1905 роках став крейсер «Варяг», точніше його доля. І дарма, що новітній на той час бойовий корабель зазнав фіаско в бою з японськими застарілими панцерними та бронепалубними крейсерами і був безславно затоплений власним екіпажем, зате пісня ж яка ж була написана! Чого варта лишень її назва «Ворогові не здається наш гордий «Варяг»!
Варто також згадати подібні кульбіти, які були покликані пом’якшити і навіть відволікти увагу населення від ганебних поразок Червоної армії в 1941 році. Тут тобі і Брестська фортеця, яку недолуге військове керівництво СРСР перетворило на таку собі мишоловку, де кинуло на поталу ворогу дев’ять тисяч своїх бійців і командирів. Тут і міфічні подвиги капітана Миколи Гастелло, який буцімто спрямував свого бомбардувальника у скупчення ворожої техніки. І політрука Василя Клочкова, який чи то зі словами «Велика Росія, а відступати нікуди – позаду Москва!», чи то «Ні кроку назад!», кинувся з останньою гранатою під німецький танк і багато менш відомих або як кажуть нині не так розпіарених героїчних вчинків, за якими так зручно приховувати недолугі, а подекуди навіть просто злочинні рішення військово-політичного керівництва держави.
Варто зауважити, що попри свою міфічність, а подекуди і просто фантастичність, ці епізоди продовжують нині жити своїм життям. А деякі з них навіть стають цілком повноцінними сюжетами для виготовлення продукту для споживання власним населенням. Згадайте хоча б кінострічку «Двадцять вісім панфіловців», яка вийшла на широкі екрани в 2016 році. І дарма, що Військова прокуратура СРСР після детального і скрупульозного розслідування ще наприкінці 50-х років минулого сторіччя зробила висновок: «що подвиг 28 гвардійців-панфіловців, освітлений у пресі, є вигадкою кореспондента Коротєєва, редактора «Красной звезды» Ортенберга і, особливо, літературного секретаря газети Кривицького». Якщо говорити сучасною мовою, то «подвиг 28-ми панфіловців» ніщо інше, як фейк. Тут, як кажуть, без коментарів…
А ще в російській історіографії є міфи, що набули статусу таких собі родових, себто тих, що передаються у спадок, і перекочовують з покоління в покоління. Мабуть найвідомішим з них є міф про те, що окупований нині Російською Федерацією Севастополь, є нічим іншим, як «містом русской слави». До речі, авторство міфу, належить декабристу і мандрівнику Михайлу Бестужеву. Саме, він першим «героїзував» втрату Севастополя під час Кримської війни 1853-1856 років. Нагадаємо, що Севастополь був захоплений англо-французькими військами в результаті штурму восени 1855 року. Не минуло й півроку як Михайло Бестужев написав: «Севастополь впав, але з такою славою, що кожний руський, а особливо моряк, повинен пишатися падінням, яке вартує блискучих перемог». Ось таке собі «блискуче падіння», себто «перемога», в результаті якої, нагадаємо, росіяни змушені була повернути всі території захоплені нею в Туреччини, вивести з Чорного моря свій військовий флот та остаточно втратити вплив на Балкани. Зате виник міф про «Місто русской слави!» Погодьтесь, хіба не повноцінний обмін? Але в росіян, як кажуть, свій особливий шлях. І з цим не посперечаєшся!
Однак, повернемося до того самого «міста русской слави». Після захоплення влади більшовиками, пам’ятники та обеліски, присвячені подвигам таких самих «русских моряків», подвигами якими так пишається Росія, були зруйновані, зокрема, склеп, де покоїлося тіло героя Кримської війни очільника оборони Севастополя Павла Нахімова разом з останками адміралів Лазарєва, Корнілова та Істоміна піддалися нарузі – рештки російських флотоводців були просто змішані з будівельним сміттям, а сам склеп перетворився на сміттєзвалище. Ось така вона загадкова «русская слава».
Однак відомо, що жодна імперія без міфів, як і без воєн існувати не може. Радянський Союз – не виняток. Дістати зі скрині міф про «героїчну капітуляцію» Севастополя, радянське керівництво змусила Зимова війна 1939-1940 років. Комісари-політруки мали тепер нагадувати бійцям і командирам Червоної армії, що вони є правнуками мужніх захисників твердині Чорного моря – Севастополя, а заодно і цитували слова Сталіна про те, «що не має в світі таких фортець, які б не могли взяти трудящі, більшовики…».
Послуговуючись сучасними наративами, отримали свою методичку і газетярі. Радянська преса на початку 1940 року просто палала «справедливою люттю» до Великої Британії та Франції, які завдали поразки росіянам в Кримській війні, а тепер, на думку кремлівських володарів, зайняли «традиційну» ворожу позицію, щодо СРСР. Саме такою була реакція радянського керівництва на підтримку кількамільйонної Фінляндії, яка не мала навіть регулярної армії.
Остаточно довершили формування міфу про «місто русской слави» події, що трапилися 80 років тому, а саме тривалої – 250 денної і так само невдалої оборони Севастополя від німецьких військ, на один день перевершивши подвиг оборонців під орудою адмірала Нахімова, який, нагадаємо, утримував місто 249 днів. Як тут не згадати вираз, що гласить про здатність історії повторюватися? Однак, зауважимо, із суттєвими поправками. Якщо очільник оборони Севастополя адмірал Павло Нахімов загинув у бою, а кораблі Чорноморського флоту були затоплені в бухті міста, то його спадкоємець – віце-адмірал Пилип Октябрьський усупереч морським традиціям у ніч на 1 липня 1942 року кинув напризволяще свої війська і вилетів на материкову частину на спеціальному літаку. За достойним спадкоємцем «русской слави» флотоводця Октябрьського «стали на лижі», а точніше занурилися в глибини Чорного моря на підводних човнах Л-23 і Щ-209 та піднялися в повітря на військово-транспортних літаках вищі командири і комісари Севастопольського оборонного району – генерал Петров зі штабом, командири дивізій, командування флоту, партійне керівництво і, звичайно ж чини НКВС – усього 498 осіб, а також близько трьох тон документів та цінностей. Тієї ж ночі залишили порт всі справні на той час плавзасоби. Вони також заповнювалися згідно з списками для обраних. Всього таких щасливчиків виявилося три сотні.
3 липня 1942 року Совінформбюро, голосом Юлія Левітана повідомило: «Севастополь був залишений радянськими військами, але оборона Севастополя увійде в історію Вітчизняної війни Радянського Союзу як одна з найяскравіших її сторінок. Севастопольці збагатили славні бойові традиції народів СРСР. Безмежна мужність, лють у боротьбі з ворогом і самовідданість захисників Севастополя надихають радянських патріотів на подальші героїчні подвиги в боротьбі проти ненависних окупантів». Ну як тут знову не згадати оті бестужевські слова: «Севастополь впав, але з такою славою, що кожний руський, а особливо моряк, повинен пишатися падінням, яке вартує блискучих перемог»…
Зауважимо, що офіційна радянська історія протягом декількох десятиріч безсоромно видавала ганебну втечу декількох сотень генералів, адміралів, полковників, комісарів та енкевеесників різного штибу разом зі своїми сім’ями на материкову частину, за евакуацію війська та населення міста Севастополя. Однак в пам’яті народній закарбувалася інша, так звана, евакуація захисників міста. Вона насправді нагадувала апокаліптичні сюжети, щось на кшталт падіння Помпеї. Ось як згадував ту саму «евакуацію» учасник оборони Севастополя інженер Шаров: «На березі скупчилися тисячі солдат. Коли підійшов корабель, люди кинулися на дерев’яний причал, і він завалився під вагою тіл. Неможливо було розібрати, хто загинув, а хто вибрався з-під колод. Штормова хвиля. Корабель відійшов від берега. Люди кидаються уплав. Матроси спускають мотузки, щоб допомогти солдатам забратися на палубу. Картина була страшна… Уздовж берега під скелями, наскільки вистачало очей, лежали побиті бійці. Вузька кромка буквальна устелена тілами».
Звичайно, вже тоді радянський агітпроп, передбачаючи, що подібні сюжети аж ніяк не вкладаються в «святість та сакральність» міфу про «місто русской слави» доклали максимум зусиль, щоб надати здачі Криму та Севастополя «героїчного присмаку», а для цього без зайвого мудрування, лише за місяць, який передував капітуляції військ Севастопольського оборонного району, «хвацько знищили» 22, 24, 28, 50, 132 і 172-гу німецькі піхотні дивізії, а також чотири окремих полки, 22-гу танкову дивізію і окрему мехбригаду, 1, 4 і 18-ту румунські дивізії «і велику кількість частин з інших з’єднань», одним словом, все що було і чого не було. Згідно зі зведеннями Совінформбюро німці за місяць боїв втратили під Севастополем до 150 тисяч солдатів та офіцерів, з них не менше 60 тисяч убитими, до 250 гармат, а ще понад 250 танків, (І це при тому, що у командувача 11-ю армією Манштейна, який увійшов до Криму танків узагалі не було! Не було і все тут! Від слів узагалі не було – прим. авт.). Окрім того в повітряних боях над містом було збито понад 300 німецьких літаків (Цікаво, чи здогадувалися німці, що вони втратили таку кількість літаків лише в боях за Севастополь? – прим. авт.). А взагалі за всі вісім місяців оборони Севастополя ворог знову таки за зведеннями того ж таки Совінформбюро втратив до 300 тисяч солдатів убитими та пораненими. А далі радянський агітпроп узагалі числом 300 тисяч позначив лише убитих ворогів. Ця кількість знешкоджених супостатів наскільки сподобалася письменнику Володимиру Карпову, що він навіть вичислив математично, якої висоти могла вийти стіна, якщо викласти всі ці трупи вздовж 30-кілометрового оборонного периметру! Як тут не згадати видатного царського служаку-жандарма Олександра Суворова, яким так пишаються росіяни. Саме йому належить «універсальна», а головне, «патріотично-правильна» формула підрахунку втрат ворога, суть якої генералісимус і кавалер усіх можливих орденів Суворов видав своєму секретарю, який готував відповідну реляцію для Катерини ІІ, після чергової «блискучої перемоги» «руських диво-богатирів» над мало чисельними загонами ногайців чи повстанців Костюшка. Відповідаючи на запитання свого секретаря, мовляв, як позначити на папері кількість убитих у результаті бою ворогів, полководець буцімто відповів: «Пиши побільше. Чого їх, бусурман, жаліти!».
Якби там не було, але навіть «фантастичні цифри втрат противника» не змогли приховати того факту, що відтепер Крим опинився в німецьких руках. Манштейн в нагороду отримав звання фельдмаршала і відпустку до Карпат. А його «декілька раз розгромлена вщент» 11-та армія, розпочала підготовку до стратегічного наступу на південній ділянці Східного фронту. Аякже скажете ви, 300 тисяч убитих та поранених німців? Що вони воскресли чи так швидко оклигали після поранень? Та ні, просто статистику втрат ворога, про яку повідомляло Совінформбюро варто було ділити мінімум на десять, адже 11-та армія навіть у період найзапекліших боїв в червні-липні 1942 року втратила 24 111 осіб убитими та пораненими. Тоді як втрати військ Севастопольського оборонного району з 30 жовтня 1941 по 4 липня 1942 року склали понад 200 тисяч бійців і командирів РСЧА, в тому числі 156 880 безповоротно. Окрім того Чорноморський флот втратив крейсер «Червона Україна», чотири ескадрених міноносця, 4 крупних транспорти, два підводних човни С-32 та Щ-214, ще один лідер та три есмінці отримали значні пошкодження. Трофеями німців під Севастополем стали 622 гармати, 758 мінометів та 26 танків. У ворожому полоні опинилося 95 тисяч бійців та командирів Червоної армії. Ось така вона «русская слава».
Оскільки пишатися втечею вищого командного та начальницького складу Севастопольського оборонного району, сотнями тисяч убитих, поранених, полонених та зниклих без вісти, силою-силенною кинутої на полі бою військової техніки та плавзасобів навіть для радянського вищого військо-політичного керівництва, що вже другий рік війни поспіль кидало свої війська напризволяще в котлах і екстрено евакуювало табуни генералів та комісарів, не доводилося, у надрах головного політичного управління було вигадано міф, який мав відтепер слугувати такою собі індульгенцією безславного завершення севастопольської епопеї.
Мова йде про так званий «подвиг п’яти моряків-чорнофлотців», що буцімто 7 листопада 1941 року (ну як такий подвиг не приурочити 25-й річниці, «Великій Жовтневій соціалістичній революції»? – прим. авт.) зупинили просування понад двадцяти танків противника. Згідно з версією Політичного управління Чорноморського флоту п’ятеро сміливців загинули, однак знищили десять танків противника. Таким чином народжений фантазією комісарів-політруків, а також талантом письменника Андрія Платонова міф про «подвиг п’яти моряків-чорнофлотців» увійшов до канонів, так званої, «Великої Вітчизняної війни» на правах такого собі документального свідчення.
Ось що писав з цього приводу російський публіцист кандидат історичних наук Борис Соколов: «У момент свого народження, в листопаді 41-го, міф про п’ятірку Фільченкова (саме таке прізвище було в командира відважної п’ятірки моряків-чорнофлотців – прим. авт.) був покликаний витіснити з пам’яті захисників Севастополя пам’ять про розгром радянських військ в Криму, що тільки-но стався. Звання Героя Радянського Союзу Фільченкову, Одинцову, Красносельському, Цибулько і Паршину було присвоєно 23 жовтня 1942 року, в той момент, коли Севастополь вже впав і Червона армія і флот були тимчасово вигнані з Криму. Тепер подвиг п’яти повинен був підсолодити гіркоту нової поразки, дати приклад неймовірної стійкості бійцям і командирам, які відкотилися до Сталінграду і передгір’я Кавказу». Тут, як кажуть, без коментарів…
Поговоримо ще про одну складову міфу міста «русской» слави. Якщо в імперські часи до цієї самої «слави» зараховувалися росіяни, українці та білоруси, то у радянську добу, а надто нині, усю військові чесноти перекочували до росіян. Згадайте хоча б оту путінську маячню, озвучену в 2010 році, про те, що німецько-радянська війна була виграна виключно Росією і виключно за рахунок її індустріальних ресурсів… Звичайно, керуючись цим «дороговказом» кремлівські пропагандисти наввипередки почали волати про місто «русской» слави. Чим це все закінчилося ми добре пам’ятаємо – український Крим і Севастополь були окуповані.
Що ж стосується етнічного складу, який здобув у боях ту саму «русскую» славу, то росіянам варто хоча б втямити, що під час Кримської війни 1953-1956 років за словами кандидата історичних наук, уродженця Сімферополя Сергія Громенка служило майже 22 % українців, і це лише в піхоті. З 1853 року рекрутів Чорноморського флоту набирали переважно з населення Таврійської, Херсонської та Катеринославської губерній, тож до моменту облоги Севастополя, за словами історика, щонайменше третина матросів була українцями. Що ж стосується, оборони Севастополя 1941-1942 років, то Сергій Громенко пише: «У складі Червоної армії щонайменше 23% були українцями за походженням. Серед захисників Севастополя їх не могло бути менше. Крім того, кістяк оборони становили підрозділи Окремої приморської армії, що перед тим діяли на півдні України та боронили Одесу. За рахунок місцевих призовників відсоток українців у цій армії був ще вищим, ніж загалом по Червоній армії. Таким чином, не менше чверті радянських солдатів у Севастополі були етнічними українцями, і менше чверті радянських солдатів у Севастополі були етнічними українцями, і не менше третини – вихідцями з українських земель. Вочевидь, серед оборонців Севастополя були представники багатьох інших національностей. Але їхні подвиги виявилися менш цінними, а слава чомусь – дешевшою».
Парадоксально, але навіть у міф про «подвиг п’яти моряків-чорнофлотців», який став результатом «творчої співпраці» комісарів Головного політичного управління Чорноморського флоту та письменника Андрія Платонова опосередковано підтверджує висновки українського історика про значний відсоток українців, які боронили Крим і Севастополь в 1941-1942 роках. Адже два з п’яти героїв-чорнофлотців – українці. Це уродженці Чернігівщини та Миколаївщини Іван Красносельський та Василь Цибулько…
Олександр ФИЛЬ, для «Української лінії»
