За інформаційної підтримки «Української лінії» світ побачила перша книга багатотомного проєкту «Україна: ХХ століття у спогадах сучасників
Ще не відійшли у Вічність останні учасники Другої світової війни, як на багатостраждальну українську землю знову ступив чобіт агресора й окупанта. Це тільки непосвячених здивувало, що в Україну вдерлися російські війська. Тим, хто знає історію, добре відомо, що Росія ніколи й не відпускала надовго захоплені силою українські землі. Як тільки українці заявляли про своє право на державність і суверенітет, російський імперіалізм кидав усі сили, аби знищити ці прагнення. Так було у період Української революції 1917-1921 рр., у 40-ві роки, коли українські самостійницькі сили вели нерівний бій проти радянського тоталітарного режиму, так трапилося і в 2014 році, коли сучасна російська, тепер уже путінська, імперія заявила своє безроздільне «право» розпоряджатися долею нашого народу.
В історичній пам’яті українців російська експансія позиціонується як найпідступніша і найжорстокіша. Саме завдяки історичній пам’яті громадяни сучасної України сформували власну цивілізаційну й етнічно-політичну ідентичність, яку прагнули і прагнуть підім’яти під себе московити.
Історична пам’ять виконує надзвичайно важливі соціальні функції, забезпечуючи нерозривну тяглість традицій, зв’язок традицій і багатьох поколінь, процес самоідентифікації особистості й великих спільнот. Цей складний конструкт охоплює кілька рівнів – колективний, корпоративний, груповий та індивідуальний. Оскільки вирішальний вплив на формування колективної пам’яті мають держава, політичні сили, громадські об’єднання, а групової – цінності і принципи функціонування певних соціальних когорт, на цих рівнях «пригадування історії» відбувається у рамках певних схем та ідеологічних установок. Індивідуальна ж пам’ять, що базується на особистому досвіді, може суттєво відрізнятися від корпоративної та колективної. Вона володіє не тільки значною автономією щодо офіційних мнемонічних моделей, а й більшою варіативністю, глибиною осягнення як макроісторичних, так і мікроісторичних явищ. Індивідуальна пам’ять – це надзвичайно делікатна сфера, заснована на тонких переживаннях та інтелектуальних операціях, що відображають спосіб сприйняття оточуючої реальності та її фіксації у певних образах, знаннях, стереотипах, емоційних кліше. Тому форми рефлексії й «пригадування» є суто індивідуальними і залежать від освіти, культури, внутрішнього духовного світу людини.
Традиційні суспільствознавчі підходи сповідували певний скепсис до індивідуального досвіду, закидаючи йому суб’єктивізм, фрагментарність, вибірковість, надмірну емоційність тощо. Та з науковою легітимацією таких напрямів досліджень, як «усна історія», «мemory studies», соціальна антропологія та інші різко зріс пізнавальний рейтинг індивідуальних життєвих практик. Цей мікрокосм дав змогу вирватися з тих рамок статичної візії, виокремити багато інших важливих вимірів історичного дійства. Саме через них видається можливим прориватися у такі маловивчені сфери, як мотиваційні чинники всіх дійових осіб, моделі поведінки (зокрема, в екзистенційних ситуаціях) та багато інших. Для демократичного суспільства соціально орієнтованої держави отримане у такий спосіб знання є неоціненним матеріалом для формування чи корегування політичного курсу, що оптимально відповідає запитам та очікуванням громадян, а також відповідних комеморативних заходів.
У радянську епоху не здійснювалися кроки, спрямовані на те, аби зафіксувати сприйняття існуючої дійсності різними категоріями суспільства. Тому з тих часів залишилися тільки белетризовані, відповідним чином відредаговані професійними літераторами та ідеологічно «вивірені» мемуари державних діячів, партійних функціонерів, воєначальників, відомих науковців і митців. «Голоси минулого» пересічних людей стали надбанням істориків лише завдяки розсекреченню архівних фондів, у яких зберігаються его-джерела (листи, щоденники, художні твори, фотознімки тощо), а також зусиллям окремих дослідників, які з власної ініціативи, на ентузіазмі проводили інтерв’ю та анкетування учасників драматичних подій нашого минулого індивідуально.
На жаль, «шагренева шкіра» історичної пам’яті невблаганно скорочується, адже щодня від нас у Вічність ідуть її носії. Тож кожне їхнє слово, зафіксоване вченими, набуває особливого значення для реконструкції мозаїчного подієвого полотна. Унікальність цієї інформації ми усвідомлюємо лише згодом, коли її джерела перестають існувати.
Олександр Филь – один із небагатьох науковців, який упродовж десятиліть невтомно, по крихтах збирав свідчення людей, яким довелося багато побачити й подолати на своєму віку. Десятки населених пунктів, сотні опитаних у різних куточках України, години аудіо- та відеозаписів, в яких для нащадків збережено живий подих історії у всій її суперечливій складності, розмаїтті життєвих траєкторій, людських характерів і доль. Результати цієї звитяжної праці представлені у цьому унікальному багатотомному проєкті. Герої та невідомі учасники Другої світової війни, ветерани праці, руками яких країна піднімалася з руїн, – усі вони залишили слід, який не повинні замести піски байдужості і забуття. Уважний, допитливий читач може дізнатися з цих історій не лише багато нового, а й взяти повчальні уроки, аби трагічні події ніколи не поверталися у сучасне повсякдення. У цьому сенсі ми тримаємо в руках посібник життя, надзвичайно корисний і навіть необхідний для того, аби звірити нашу нинішню систему ціннісних координат і моральні орієнтири.
Це − основна гуманітарна місія видання.
А ще одна місія полягає в тому, щоб актуалізувати досвід Другої світової війни, показати наступність поколінь, які вели і героїчно ведуть сьогодні непримиренну боротьбу за нашу свободу і державність, а також ствердити віру у нашу неминучу перемогу над силами Зла.
Олександр ЛИСЕНКО,
завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, професор
