EN UK RU

І БУЛА ВІЙНА…

24 лютого 2022 року повномасштабним вторгненням російської армії розпочався новий етап російсько-української війни. Ще живі свідки, очевидці та учасники Другої світової війни. У переддень 81-ї річниці початку німецько-радянської війни ми вшановуємо пам’ять її жертв та нагадуємо світу, що Україна є однією з найбільш постраждалих держав від нацистської окупації і нині продовжує чинити героїчний опір рашистським агресорам. У столітті Україна стала ареною, де Адольф Гітлер отримав відкоша і був викинутий за її межі. Українці впевненні, що його долю повторить його колега і спадкоємець кремлівський очільник Владімір Путін.

Яким запам’ятались перші дні війни ветеранам Другої світової війни? Це питання мені доводилось задавати неодноразово під час інтерв’ю сивочилим людям, які на собі відчули лихоліття та муки тієї вікопомної страшної війни. Особливо відвертими були відповіді рядових солдатів, а також підлітків, яким згодом довелося вступити до лав Червоної Армії вже після визволення рідної землі.

Танкіст Григорій БОЛСУНОВСЬКИЙ:

«У тому ж таки Білостоці ми і зустріли Отєчествєнну війну. Це було якраз у суботу вечером, 21 червня 1941 року. Хлопці помилися в бані, а потом пішли в кіно. Зараз уже не помню, яку картину нам показували у той день. Тоді було таке, що у кожному полку крутили своє кіно. І ото після кіно, десь около дванадцяти часов ночі, ми прийшли в казарму і начали обсуждать увідене. А ноччю все началось! На тій стороні почувся якийсь гул. Ми поначалу не придали цьому значення. А потом, минут через двадцять чи сорок, на нашій стороні прогримів вибух. Ми чуємо сирена реве. Тут уже було нам не до сну. Скрізь чулись крики: «Бойова тривога!» Ми вискочили з казарми і, на ходу одіваючись, кинулись на край лісу. Кинулись по своїм точкам…

Наші танки були на краю лісу, в капонірах. Всі вони були закопані. Тут вже хто оружіє схватив, той пішов! Скрізь була суматоха, рвались снаряди і свистіли осколки. А потом налетіли «юнкерси». А далі німецька артилерія як ударила! Багато танків наших були розбиті, деякі, правда, вискочили. Погибло также багато наших танкістів! Потом нам уже сообщили по радіостанції: «Київ бомбили, Житомир бомбили!» Так началася війна! Наші літаки я побачив у небі на третій чи на четвертий день війни!»

Стрілець 2-ї застави 1-ї комендатури 95-го Надвірнянського прикордонного загону Олександр БАЗИЛЬКО:

«22 червня 1941 року піднялась страшна стрілянина. Оскільки наша застава знаходилась далеко в горах, то ми не могли самостійно, без наказу залишити позиції, та й німцю, по правді кажучи, було не до нас: якого дідька йому було лізти в ті гори? Ось коли вже прийшов наказ про відступ, тоді наша застава і пішла назад. Пам’ятаю, що під час відступу іноді по нас стріляли із засади. Казали, що це «робота» місцевого населення. Через деякий час дійшли до Дністра. А вода у ріці – чорна, холодна і швидка. Найшло наше начальство якогось-там місцевого дідугана, і він нам брід показав. Там декілька душ і пішло за течією – вода ж холодна, бурхлива, а ми розпашілі від дальної дороги. Кинеться чоловік в ріку, судома його прихватить, і нема чоловіка. Ось таке діло! Йшли лісами, доки не дісталися лісового урочища Зелена брама, що на Кіровоградщині. Тут і узнали, що германець нас в кільце взяв. Все довкола  розбите. Ми – змучені. А далі був полон…».

Командир кулеметного відділення 7-ї застави 86-го Августовського прикордонного загону Яків ПОЛІЩУК:

«Я був у наряді, когда нашу заставу накрили німці. Повернувшись із границі, я побачив, як у домі, де розміщалася наша застава, завалилася стеля. Так почалася война. Вам просто важко передати, що творилося тоді вокруг! Коли нашу заставу почали обстрілювати німці, сім’я одного з лейтенантів сховалася в уборну. Но пряме попадання снаряда в уборну розірвало на куски всю його сім’ю. Тоді загинула жінка лейтенанта і двоє його дітей! Все це було на наших очах. Горіла застава, вокруг рвалися снаряди. Лежали вбиті і ранені. Лежали на землі і люди, і наші служебні собаки. А той лейтенант уже після бою знайшов ручку свого сина і з такого страшного горя кинувся просто вниз головою в колодязь і втопився…

Послє обстрєла застави німці пішли на нас. Та ми не пустили врага. Ми навіть один самольот їхній підбили. Він летів зовсім низенько. Хлопці збили його з пулємьота. Німецькі льотчики не встигли навіть вистрибнули з того самольота. Самольот упав прямо в ліс і згорів там…

Наші хлопці, які вижили після артнальоту, почали обороняться. Ми били німців, а німці нас. Потом начальник застави старший лейтенант Шацький дав нам наказ отступати в тил. Ранених прийшлося оставити на заставі. А куди ж було їх забирати – ми ж одходили пішки…».

Стрілець  Микола ГОРЯЧКІВСЬКИЙ:

«День 22 червня 1941 року видався сонячним. Тільки занадто тривожним. Примітив я, що люди на вулицях нашого села Підвисокого кучкуються і про щось перемовляються. Тут мені мій наставник, а я на той час перед війною закінчив шофеські курси, і каже мені, ти, мовляв, Коля, знаєш, що германець будь він неладен, напав на нас. Ти не йди у військкомат, а спробуй потрапити до автоколони, бий на те, що ти шофер, а на нашого брата завжди попит буде. Але не так сталося, як гадалося, зібрали нас у військкоматі, постригли, вишикували в колону та й погнали в тил. Йшли ми пішки день і вночі. Із сил вибилися зовсім. Потрапили до міста Святогорська. Там були табори. Там ми пробули з тиждень. Пробували з нас зробити солдатів. Трохи постріляли з «мосінок» та «дегтяря». У форму не перевдягали. У своїх домашніх свитках і починали воювати. Як сьогодні пам’ятаю перед очима стоїть склад, величезний такий. Висотою з триповерховий будинок і весь під зав’язку забитий обмундируванням. Чого там тільки не було: шинелі, і гімнастерки, і брюки, і ботинки. Здавалося, що на всю Червону Армію хватило б тієї військової одіванки. Але склад той підпалили самі інтенданти. Так вони поспішали і боялися, щоб німцю не дісталося добро, що спалили з переляку його. Нас відправили під Чернігів. Чуємо поруч лінія фронту. Бомби та снаряди рвуться, тріскотня кулеметна довкола. Ось-ось ворог покажеться. А у нас навіть паршивої трьохлінійки в руках нема. Чим зустрічати гада? Ми до свого командира, мовляв, так і так, як нам воювати? А він нам говорить, що, мовляв зброю на полі бою в убитих товаришів підберете. Там, каже, цього добра вистачає. Але Бог милував. Не довелося нам в бою зброю діставати. Днів троє пробули ми під Черніговом, а потім посадили нас у товарняки і відправили на Єлець, що на Орловщині. Ось такий був для мене початок війни…».

Курсант 1-го Київського Червонопрапорного артилерійського училища Віктор БОЛТРИК:

«У цей час наше училище знаходилося у літніх таборах у Ржищеві, на Дніпрі. Кажуть, що коли німецькі бомбардувальники здійснили свій перший наліт на Київ, то вони завдали потужного удару і по нашому артучилищу, яке було розташоване на Солом’янці. Але нас там не було. Нам просто повезло!

Після мітингу, на якому виступив начальник нашого училища полковник  Сергій Сергійович Волкенштейн, розпочалося завантаження артилерійських снарядів на баржі. Скажу відверто, для нас, пацанів, це була надзвичайно тяжка робота, адже вага одного ящика снарядів становила понад 50 кілограмів. Згодом баржі відчалили від берега і взяли курс на Київ. Літній табір було згорнуто і ми змушені були повернутися до Києва. А згодом на базі нашого училища було створено артилерійський полк на кінній тязі. Свої вогневі позиції ми почали облаштовувати в районі села Крюковщина. Позиції простяглися аж до Житомирського шосе…».

Танкіст Іван ЛИТВИНЕНКО:

«Війну я зустрів у глибокому тилу, на кордоні з Іраном. Службу проходив у 136-му Окремому артпарковому дивізіоні при артполку. Як сьогодні пам’ятаю, це було в неділю, 22 червня 41-го року, ми працювали в парку, словом, гайки крутили. І раптом підходить до мене товариш мій Коля Кандауров і каже: «Вань, ти знаєш, Німеччина на нас напала. Тільки ти нікому цього не кажи, може це провокація!». За пів години цю новину знали всі водії, а десь за годину до полудня була оголошена бойова тривога. Коротше, ми вишикувалися в парку, і комісар дивізіону оголосив нам про початок війни. Тоді й пригадалися слова мого батька – учасника Першої світової. У нього в боці осколок залишився з тієї війни, а також він часто задихався – результат німецької газової атаки. Так ось, коли батько проводжав мене на службу, сказав: «Запам’ятай, синку, війни з германцем не минути!» Так воно й сталося…».

Підліток Григорій АТАМАНЮК:

«У мого друга і тезки  Гришки Марчака було радіо.Отож воно нам і сповістило, що розпочалася війна. 22 червня ми з ним із завмиранням серця, прикипівши до навушників слухали, слова Молотова: «Громадяни й громадянки Радянського Союзу! Сьогодні, о 4 годині ранку, без пред’явлення яких-небудь претензій, до Радянського Союзу, без оголошення війни, німецькі війська напали на нашу країну…» А незабаром до нашого села  ввійшли німці…    

Мене і моїх друзів Данила Кухарского, Петра Порицького, Василя Бесо та Гришу Марчака не раз намагалися забрати до Німеччини, на роботи, але щоразу нам вдавалося втікати. Одного разу поліцаї сильно побили мою маму, що стала на заваді моєму арешту. Після цього вона більше двадцяти років пролежала прикута до ліжка. Коли нас відправляли ешелоном до  Німеччини, я вже і не думав, що повернуся додому. Але на станції  Дунаєвці нас звільнили партизани. Разом із друзями я повернувся додому і вже переховувався, де тільки міг від німців до самого визволення краю від ворога.

До Червоної Армії мене було призвано в березні 1944 року. На той час мені вже сповнилося вісімнадцять. Правда, військком мав сумнів в тому, що я маю скільки літ та ще й пожартував, куди, мовляв, тобі такому маленькому, на фронт. Адже я був невеликого зросту, усього, метр п’ятдесят шість, і на свої вісімнадцять тоді аж ніяк не виглядав. Але я наполягав, вимагаючи, щоб мене взяли до війська і неодмінно в розвідку. «Якщо я такий маленький видався», – переконував я військкома, – «мене можна зарахувати до розвідки, адже я всюди зможу непомітно пролізти». Але з розвідкою мені спочатку не поталанило. Разом із чотирма своїми односельцями й однолітками я був відправлений аж до міста Заозерного Красноярського краю до 27-го навчального стрілецького полку Сибірського військового округу…».

Підліток Яків ГНІДЕНКО:

«Мені було 16 років, коли розпочалася війна. У ту пору я мешкав в Києві у рідного брата Василя. Пам’ятаю, що в ніч на 22 червня ночував у дворі, у кузові вантажівки. Рано-вранці почув гудіння літака та постріли наших зеніток. Подумав, що йдуть навчання. Але виявилося, що це війна! Київ піддався бомбардуванню.  Уперше побачив поранених та вбитих. А опівдні з динаміків ми почули промову Молотова: «… Наша справа справедлива, ворог буде розбитий, перемога буде за нами…»

…Так вийшло, що перед самою війною, чи то в п’ятницю, чи то в суботу  я влаштувався працювати на завод Арсенал. Навіть вступні заняття прослухав. У понеділок 23 червня прийшов, як годиться на завод, а там йде демонтаж устаткування. Мій майстер-наставник сказав тоді: «Іди, Яшо, додому, робота для тебе закінчилася!» Я ще  здивувався тоді: «Диви, тільки вчора війна почалася, а вже зривають верстати та вантажать, щоб вивозити. Що ж виходить не розраховували Київ утримувати?»

Підліток Яків ШТЕКЕЛЬБЕРГ:

«Війна для мене розпочалась буквально як у пісні: «Киев бомбили, нам объявили, что началася война…» Справа в тім, що в лютому 41-го мене за комсомольскою путівкою направили на будівництво київського авіаційного заводу. 22 червня о сьомій годині ранку я їхав на роботу у трамваї № 9. У цей момент на завод налетіли німецькі літаки. Ми вистрибнули з вагону і залягли в кювет. Нас Бог милував. А ось цех, де випробовували авіамотори, потрапила авіабомба… І двісті чоловік як і не було! Повірте, це страшно! Повернувся до рідних Черкас. Батько на третій день війни пішов на фронт. Ми змумушені були евакуюватися на Кубань. У колгоспі «Червоний кубанець», що у станиці Низомайська, я продовжив свою трудову кар’єру. Ми із сестрою сіли на трактори, а малий братик возив на «лінійці» голову колгоспу. 2 травня 42-го, після весняної сівби мене призвали до Красноярського Червонопрапорного піхотного училища імені Леніна. Довчитися не дозволив німець. Вже в липні 1924 року нас курсантів кинули під Сталінград…».

Курсант аероклубу Ананій Йосипович ШЕВЧУК:

«Вранці 22 червня ми з моїм другом Вітьою Баранчуком пішли на Буг купатися, а коли повернулися, то узнали, що началася війна. Ось так все було буденно. Якогось-там потрясіння ми, чесно кажучи, тоді не відчули. Хоча було тривожно. По справжньому стало страшно, коли німці стали підходить ближче до Вінниці. 19 липня ворог зайняв місто. Що стало творитися! Місцеві перетворилися у мародерів. Грабували магазини. Буквально штурмували їх. Почали розтягувати продукцію спиртзаводу – відкрили цистерни, а все полилось до Бугу. Деякі стояли з посудом, інші взагалі лежали на березі п’яними. Міліції я майже не бачив. Один раз спостерігав, як грабували магазин поруч з нашим аероклубом. Там міліціонери намагалися навести порядок, але натовп так напирав, що вони мусили відступити.

Звичайно ж, ми буквально, шкірою відчували, що ось-ось розпочнеться війна. При цьому ми залихналися від патріотизму, який нас, буквально,  переповнював. Ми були упевнені, що Червона Армія блискавично розтрощить ворога. Однак нас чекало жорстоке розчарування – на другий чи третій день війни нам довелося спостерігати бій між нашим винищувачем     І-153 «Чайка» і німецьким «Месершмідтом». «Чайка» виявилась тихохідною, слабо озброєною і була підбита, хоча нам розповідали, що це дуже хороший і маневровий винищувач. А ще сильнішим було розчарування, коли декілька днів по тому ми зустріли на Бузі дивного солдата – він був без паска, ніс шинель у руці, мав брудний і замучений виляд. Він нам розповів, що німці нас б’ють, армія, довкола безлад і паніка. Ми себе втішили тим, що це, непевно, дезертир, але його слова звичайно посіяли у наших юних сум’яття.

Раптом кудись поділося начальство нашого вінницького аероклубу, близько тижня взагалі було безвладдя. Потім старшина Носков, який вже на той час відслужив у армії і був для нас великим авторитетом, вишикував всіх і відвів до військкомату, а там військком сказав, що в піхоту нас відправляти неможна, адже ми майже льотчики, і повідомив нам, що порадився із секретарем обкому партії, і партійне начальство вирішило відправити нас далі у Черкаси. Йшли ми пішки. По дорозі деякі хлопці втікли додому. До Черкас із 70 чоловік нас дійшло із півсотні душ. Потім були Лубни, Гребінка, Пирятин, а згодом і Ворошиловоград… Потім нас відправили до Харківського авіаучилища. Пілотам нам не довелося стати. Харківське авіаучилище евакуювали на схід. Спочатку ми опинились в Сталінобаді, а згодом і в Алма-Аті, де нас зарахували до Рязанського артучилища. Однак лейтенантських «кубарів»  отримати нам не вдалося – німець рвався до Волги, тому нас курсантів кинули під Сталінград…».

Підліток Леонтій БЕСАРАБ:

«21 червня 1941 року я умовив батька узяти мене з собою на риболовлю. 22 червня рано-вранці, напевно, о третій годині, а може навіть і раніше ми з батьком піднялися і вирушили на риболовлю. Ми зайшли до військової частини, де чатовий спрямував нас до того місця, де збиралися командири, щоб, значить, їхати на риболовлю. Згодом під’їхав автомобіль, ми сіли в нього і попрямували на річку. Наша машина поїхала в бік собачої школи… в бік Великих Мостів. Ми проїхали Великі Мости і далі вже, як кажуть, було близько до кордону… Ми зупинилися на березі невеликої річечки. Значить, праворуч від нас був ліс, в якому знаходилася стрілецька дивізія, а вдалині, десь там була наша прикордонна застава…

Батько перший розмотав вудку, нанизав черв’яка на гачок і закинув свою снасть у річку. І ти знаєш, поплавець відразу занурився у воду. Клюнуло! І саме в цей момент розпочалася! Уявляєш! Саме в цей момент розпочалася  війна! У чотири години ранку в розташуванні стрілецької дивізії розпочали рватися снаряди! Спочатку командири, мабуть, не зрозуміли, що сталося. Адже все це було  наскільки несподівано і неочікувано, що ми всі сприйняли все це за навчання, що це такі собі маневри відбуваються… Але постріли лунали довкола, а в лісі тим часом розпочали рвалися снаряди! А тим часом ми почули крик: «Ура!» І тоді один із командирів, який був разом з нами на риболовлі, промовив: «Це війна!»… Ми вскочили до автомобіля і мерщій поїхали геть звідти…».

Медсестра Євдокія МЕЛЬНИКОВА:

«Була неділя. Чергувала я того дня в перев’язочній у звенігородській районній лікарні. Всі перев’язки зробила, вихожу в кімнату, де зазвичай відвідувачі лікарні своєї черги на прийом чекають. Дивлюся, а люди якісь невеселі. Один з відвідувачів і говорить, мовляв, а ви знаєте, що війна почалася? Прийшла я увечері на квартиру, а бабуся, у якої я квартирувала, вручає мені повістку до військкомату і каже: «На дитино, принесли тобі». Я побігла до військкомату і відпросилася додому збігати до свого села, щоб з батьками прощатися. Мені дозволили і сказали, щоб обов’язково була 23 червня о дев’ятій годині ранку біля військкомату. А додому кілометрів 20 буде. Ну, я й побігла, а шо робити? Удома була опівночі. Батьки вже знали, що війна, адже односельці  оримали рознарядку копати окопи за селом. Мама швидко зібрала мені вузлика, ну поїсти там і одяг якийсь. Батько мій працював у конторі і домовився про підводу, щоб доїхати до Звенігородки. Біля військкомату було людно. Начальство провело перекличку, а потім нас посадили на машини. Нас зі Звенігородки душ двісті було. І дівчат було багато – ціла машина набралася. Відправили нас на Черкаси.

У Черкасах був пересильний пунк. Там нас переодягли. Це був цирк. Можете собі уявити. Я носила взуття 35-го розміру, а мені чоботи 40-го дали. Добре що нам дали штани, а то б у юбках тих воєнних ми зовсім заплутались. Ото б сміху було б! А з Корсуня до Черкас привезли дівчат у ботинках з обмотками. Ходили вони, як тії «карикатури». Мабуть, начальство нашими нарядами німця хотіло налякати! Приїхав на пересильний пункт генерал. Побачив той «карнавал» і дав розпорядження видати дівчатам замість обмоток чоботи. Та нічого із цієї затії не вийшло! На складі чобіт вже не було.

Після цього нас відправили на Жмеринку. А там німецькі літаки бомблять. Літали так низько над головами, що, здавалося, станеш у повний зріст – голову снесе. Добре, що біля залізничної станції горох був посаджений. Так ми у тому горосі ховалися від літаків, мовби ті курчата від кібця. Тут у Жмеренці ми отримали повідомлення про те, що наша дивізія розбита. Тому наш медсамбат завернули назад. Отримали ми нове призначення – рухатися на Полтаву. Слава Богу, що люди по дорозі підгодовували нас, а то із голоду б повмирали. Хто ділився з нами вареною картоплею, хто хлібом, хто молоком. Ось так і вижили. А згодом нам вже довелося зайнятися своєю медичною справою – надавати допомогу пораненим. Особливо багато роботи було для нас у містечку Весела Долина, що на Сумщині…»

Олександр ФИЛЬ, для «Української лінії»

EN UK RU