У середовищі радянських маршалів було модно мати «ППЖ»
У роки німецько-радянської війни «похідно польових жінок» мав не лише молодший командний склад Червоної армії – це явище було поширеним і серед вищого командного складу СРСР. Однією з причин цього став поганий моральний стан армії. І він стався не під час війни, а ще у 20–30‑ті роки.
У ті часи більшість партійних керівників мали своїх коханок і не соромилися цього. Любовні походеньки їм пригадували, коли вони потрапляли в немилість. Зазвичай аморальності в сексуальному житті радянських чиновників було вдосталь, адже, як ідеться в мудрому народному прислів’ї, «риба гниє з голови». Не краща ситуація спостерігалася і поміж вищого військово-командного складу Червоної армії. У зведеннях Адміністративно-мобілізаційного управління РСЧА, політвідділів і особливих відділів НКВС середини 1930‑х років наведені сотні випадків убивств командирами своїх дружин, побиття, знущання, зґвалтування жінок в армійських гарнізонах. Полковник запасу С. Затуловський зауважує у спогадах, що коли напередодні війни служив у Київському окрузі, то знав одного командира, який організовував оргії з жінками у частині, примушував до сексуальних стосунків дружин підлеглих офіцерів. Німецько-радянська війна тільки поглибила або оголила цю проблему, на яку керівництво СРСР вкотре «закрило очі».
«Похідно-польових жінок», як напередодні, так і під час Другої світової війни, мала більшість радянських командирів – від маршалів до офіцерів. Серед маршалів «ППЖ» мали Георгій Жуков, Андрій Єременко, Іван Конєв, Родіон Малиновський, Костянтин Рокосовський, Михайло Кутаков, Андрій Власов та інші. Георгій Жуков взагалі був бабієм. Першу свою догану він отримав саме за любовні митарства. У роки громадянської війни він познайомився в саратовському шпиталі, де лікувався після поранення, з медсестрою Марією Волоховою, і між ними зав’язався роман. Після лікування майбутній маршал відбув на фронт і втратив контакт із коханкою. Наприкінці 1920 року, керуючи ескадроном у Воронезькій губернії, познайомився з Олександрою Зуйковою, яка стала його черговою коханкою. Він оформив її писарем в ескадроні та жив як з дружиною. У липні 1923 року Г. Жукова призначили командиром 39‑го кавалерійського полку, що розташовувався у Мінську. Там проживала його перша коханка М. Волохова. Прибувши до полку, Георгій Костянтинович одразу відновив із нею попередні стосунки. Так виник любовний трикутник у його житті.
На початку 1929 року Олександра народила від Жукова доньку, яку назвали Ерою, і батько записав її на своє прізвище. Проте через півроку Марія теж народила від Г. Жукова дівчинку, її назвали Маргаритою. І другій доньці він дав своє прізвище. І тут Олександра Зуйкова зрозуміла, що потрібно виявляти ініціативність, бо нічим добрим це не закінчиться. Вона пішла протоптаною багатьма коханками військових командирів дорогою – написала лист до партійної організації, вимагаючи примусити Г. Жукова оформити з нею шлюб і зобов’язати жити в одній родині. На партзасіданні Георгій Костянтинович категорично відмовився від такої ідеї, за що отримав догану з формулюванням: «… за пияцтво та нерозбірливість у зв’язках із жінками…». Потім партійне керівництво поставило його перед вибором: або одруження на О. Зуйковій (бо народила першою), або виключення з партії, а це означало кінець кар’єрі. Г. Жуков вибрав життя з Олександрою, щоправда шлюб не зареєстрував. Згодом у них народилася ще одна донька, Елла. М. Волохова, не витримавши такого життя, переїхала в Мінводи та вийшла заміж.
Уже у роки війни Г. Жуков не уникнув спокуси мати свою «ППЖ». Цю роль виконувала медсестра Лідія Захарова, яку маршал кохав і цінував. Познайомилися вони на фронті восени 1941 р. і з того часу не розлучалися понад 10 років, доки в Г. Жукова не почався 1948 р. черговий роман з військовим лікарем Галиною Семеновою, молодшою за нього на 30 років. Згодом вона стала його дружиною. Щоправда, свою колишню коханку маршал не забув. Ставши міністром оборони СРСР, він допоміг Л. Захаровій (на той час вона вийшла заміж) отримати квартиру в Москві.
Костянтин Рокосовський зі своєю «похідно польової дружиною» лікарем Галиною Талановою познайомився під Москвою 1941 року. Вона, пробігаючи повз нього, не віддала йому честь, і маршал жартівливо зауважив: «Що ж Ви, товаришу офіцер, не віддаєте честь!?». Після знайомства між ними зав’язався роман. Всю війну коханка була біля нього, а вдома на маршала чекала дружина з маленькою донькою. У 1945 р. в Польщі Г. Таланова народила від К. Рокосовського доньку (її назвали Надією). Командувач не відмовився від дитини, однак після війни повернувся до законної дружини.
Серйозні почуття до своїх «ППЖ» мали маршал Андрій Єременко, Іван Конєв та Родіон Малиновський, які свої відносини оформили шлюбом. А. Єременка не зупинила навіть 30‑літня різниця у віці з військфельдшером Ніною Гриб. І. Конєв, щоб одружитися, розлучився з дружиною. Р. Малиновському у цьому плані було простіше, бо він був вдівцем. Зі своєю «ППЖ» Раїсою Кучеренко він познайомився 1943 року, вручаючи ордени Червоної Зірки військовим. Серед нагороджених була і Раїса. Вона настільки сподобалася тоді ще генералу (звання маршала він отримав у 1944 році), що дізнавшись, де служить дівчина, наказав перевести її до себе в штаб фронту. Тут між ними і зав’язався роман. Свої відносини з Р. Кучеренко командувач не приховував. У червні 1945 р. разом з коханою прибув на прийом до Кремля з нагоди Перемоги. Жоден із присутніх не був помічений там зі своєю «ППЖ». У 1946 році пара одружилася. А вже 7 листопада у них народилася донька Наталя. Маршалу не вдалося бути при родах, бо приймав парад до дня Великої Жовтневої соціалістичної революції. Але відразу після завершення параду Малиновський приїхав до пологового будинку. Тут як пишуть його біографи з ним стався майже анекдотичний випадок. Черговий лікар побачивши поважного гостя відразу доповів: «Товариш маршал, все в порядку, ваша дружина на столі». Трохи збентежений Малиновський відповів: «А у вас, що ліжок тут немає». Усміхненому лікарю прийшлося пояснювати командуючому лікарський сленг. У шлюбі пара прожила біля 25 років, окрім доньки Наталі, виховали ще й сина Германа.
Поміж генералітету Червоної армії коханки також не були дивиною. Прикладом може слугувати розгульне життя улюбленця Й. Сталіна Андрія Власова, який під час війни потрапив у полон до німців, а згодом очолив РВА. Знаменитий командарм одруженим був двічі. Про перший його шлюб на початку 1920‑х років практично нічого не відомо. В 1926 році він одружився вдруге на односельчанці Анні Вороніній, проте згодом з’ясувалося, що жінка не може мати дітей. А. Власов переживав цю обставину болісно, але дружину не кинув. В 1934 році в Ленінграді (нині – Санкт-Петербург) під час служби в окружному штабі він познайомився з українкою Юлією Осадчою з Чернігівщини. Між ними виник роман і 1937 року Юлія народила А. Власову доньку. Дружина знала про цей факт, але терпіла, навіть сама надсилала їй гроші на прожиття. Напередодні війни відносини між Ю. Осадчою та А. Власовим припинилися.
Уже на фронті влітку 1941 року він познайомився з військлікарем III рангу Агнесою Подмазенко. Як засвідчують листи генерала до Агнеси, роман у них виявився бурхливим. Ось епізод з одного листа датований 21 лютим 1942 року: «Дорога Алюсик… мені дуже радісно і приємно, що ти так прагнеш до мене (може, це тільки в листах)…Мою думку, моє ставлення до тебе – ти знаєш. Я тебе зустрів – покохав – пережив з тобою дуже багато хорошого, потім важкий час і знову трохи доброго, мені здається чудового часу. Згадай бодай наше життя в селі, де нас фотографували… Я зараз тільки і живу спогадами про тебе, моя дорога Алічка». Майже всі його листи до А. Подмазенко починалися словами «Дорога Алюсик», «Мила Алюсик», «Дорога і мила Алік».
То ж не дивно, що коли командувач 37‑ї армії Південно-Західного фронту пробирався з оточення до своїх, не кинув «фронтову дружину» напризволяще. Залишив її біля себе і після призначення командувачем 20‑ї армії Західного фронту. У січні 1942 року командарм відправив кохану до тилу народжувати. Влітку вона ощасливила його сином. Вважаючи себе законною дружиною А. Власова, А. Подмазенко у всіх документах фокусувала увагу на цьому, за що поплатилася у майбутньому. Після переходу командарма на бік німців «ППЖ» стала дізнаватися, чому їй не перераховують гроші на атестат чоловіка, чим накликала на себе неприємності. У спецорганах швидко розібралися у ситуації і згідно статті 58‑1в КК РРФСР – дали 5 років таборів за зв’язок зі «зрадником Батьківщини», а законній дружині Анні Власовій – 8 років (арештували її органи НКВС 17 жовтня 1942 р.) як члена родини зрадника. Така практика в ті часи була доволі поширеною. Карали як офіційних, «неофіційних», так і колишніх дружин – за «недонесення». Під час війни на «доповнення» до ст. КК навіть вийшли кілька наказів, які мали характер «сімейного заручництва».
Через захоплення «похідно-польовою жінкою» мав проблеми командувач 1‑ї гвардійської танкової армії генерал-лейтенант Михайло Кутаков. Георгій Жуков погрожував віддати його органам СМЕРШ, якщо він не наведе лад у військових справах. Зі своєю ППЖ Катериною генерал познайомився на фронті в 1941 році. Вона прибула робити репортаж про подвиги його танкової бригади разом із журналістами газети «Останні відомості». Після інтерв’ю він влаштував кореспондентам неформальну вечерю, під час якої запропонував їй залишитися з ним. Журналістка погодилася, бо, як говорила, дуже хотіла на фронт. М. Кутаков прилаштував її при штабі стенографісткою та згодом зробив ППЖ. 13‑річна різниця у віці не стала на заваді. Генерал настільки закохався, що намагався весь вільний час бути поряд. Після війни, вже маршалом, М. Кутаков залишив свою дружину і в 1945 році одружився з Катериною.
Майбутній генсек СРСР, а під час війни начальник політвідділу 18‑ї армії, Леонід Брежнєв також не відмовив собі в задоволенні мати коханку на фронті. Цю роль виконувала Тамара Лаверченко, уродженка Дніпропетровська. Після війни він повернувся до своєї дружини, а Т. Лаверченко поїхала до Києва, закінчила медичний технікум і вийшла заміж.
Інститут «ППЖ» в роки німецько-радянської війни буквально наскрізь пронизав Червону армію, але якщо тоді керівництво визнавало цю проблему і певною мірою намагалося з нею боротися про, що ми розповімо в наступному матеріалі, то нині російська влада, для якої тема Великої вітчизняної війни є сакральною та відіграє одну з головних ролей у російській неоімперській ідеологічній доктрині «русского мира», не сприймає позастатутні відносини в радянському війську під час війни.
Прикладом тут може слугувати книга Олега та Ольги Грейг «Похідно-польові жінки», яка вийшла в Росії в 2005 році викликала сплеск невдоволення та гнівних, критичних статей спочатку російських ветеранів, а згодом – істориків. Її сприйняли як спробу звинуватити жінку-фронтовичку в постійній сексуальній розпусті. Дійшло навіть до суду, але скандал з часом вгамувався. Утім, кремлівські історики досі не шкодують епітетів щодо неї. В своєму історіографічному огляді до книги «Частная жизнь советского человека в условиях военного времени: пространство, границы и механизмы реализации (1941–1945)» Євген Кринко, Ірина Тажидинова та Тетяна Хлиніна характеризують книгу, як «справжній порнографічний роман, в якому для “достовірності” використовуються імена реальних учасників війни, у тому числі, особового складу знаменитого 588-го нічного бомбардувального полку… В мемуарах безпосередніх учасників подій викриваються “брехливі звинувачення”, “дурні некомпетентні твердження”, а “жахлива нісенітниця” авторів трактується як така, що спрямована “на образу нашого народу, його полководців, героїв-партизанів, усіх наших жінок – працівниць тилу”».
Очевидно, в цьому питанні пострадянське російське суспільство стало заручником комуністичних догм, коли про війну писали переважно в глорифікованому ключі, викристалізовуючи у такий спосіб шляхетний образ солдата-оборонця та визволителя й уникаючи фронтової реальності. Скажімо, англійця чи американця фактами про секс серед військових у Другій світовій війні не здивуєш, бо вони розуміють, що це є природне явище. Для переважної більшості наших північних сусідів наявність сексуального життя на фронті, а тим більше не завжди за згодою однією зі сторін – брехня західних істориків, яка спрямована підірвати міф про «велич російського народу» та путінську доктрину «русского мира». Звідки ж їм знати, що потяг до протилежної статі – це нормальне явище для здорової людини, навіть на війні, інша справа – чи відповідають такі дії моральності, чи все відбувається за обопільною згодою, без примусу та шантажу.
Володимир ГІНДА, для «Української лінії»
