Політики різного масштабну, як правило, навіть після відставки з посади не дуже швидко отримують «претензії» від плинного політичного процесу. У цьому сенсі дві помітні постаті німецького істеблішменту колишня канцлер Ангела Меркель і чинний президент Франк-Вальтер Штайнмайєр, які суттєво впливали і впливають на східноєвропейський курс Німеччини, відносно швидко зіштовхнулись із суспільною оцінкою наслідків політики щодо кремля, яку вони проводили.
Меркель вважала себе спадкоємницею «прагматичної» нової східноєвропейської політики епохи Брандта, яка забезпечила возз’єднання Східної і Західної Німеччини після перемоги західних демократій у холодній війні. За нових обставин вона вбачала у кремлі партнера, без якого нібито неможливо вирішити жодне глобальне питання. Соціал-демократ Штайнмайєр перебільшено патетично ставився до офіційного російського тлумачення «вирішального внеску у перемогу над нацизмом». Ці стереотипи заважали обом німецьким політикам помічати швидке переродження авторитарної путінської системи влади на неототалітарну модель «рашизму» з агресивними реваншистськими намірами.
Звичайно, в німецькому суспільно-політичному просторі лунали думки істориків і політологів, які попереджали про це. Але широко відома теза історіографії про братів-близнюків нацизм і більшовизм вважалась «принизливою» для перемоги антигітлерівської коаліції. Виходячи з таких міркувань, більшовизм та його імперсько-путінський ідеологічний гібрид, не вважались донедавна російським варіантом нацизму. Незважаючи на те, що колишній президент США Дональд Трамп аргументовано критикував німецькі еліти за широке економічне співробітництво з кремлем, воно тривало. Болісним уроком для німецьких еліт не стала навіть анексія Криму. Більше того, розв’язана путінським режимом війна на Донбасі, формування маріонеткових «народних республік» не дали привід провести прості історичні аналогії. Мрією гітлера було отримання реваншу за поразку у Першій світовій війні. Але німецькі еліти не хочуть остаточно зрозуміти, що путінський курс аналогічно визначає бажання реваншуватись за поразку москви у холодній війні. Символом такого реваншу для нього є знищення всього українського, включно з носіями української ідентичності.
Після оприлюднення фактів різанини в Бучі Штайнмайєр публічно визнав, що помилявся у своїх оцінках росіян та їхньої політики. Натомість колишня керівниця канцелярії Меркель заявила, що екс-канцлерка не вважає своєю фатальною помилкою відмову надати навесні 2008 року Україні статус країни кандидата на вступ до НАТО. Мабуть, вона тоді надто налякалась агресивної промови господаря кремля на Мюнхенській конференції з безпеки за рік до бухарестського саміту НАТО. Символічно, що саме у Мюнхені путін відверто виклав програму імперського рашистського реваншу, яку надалі реалізовував з маніакальною послідовністю. Значна частка фінансування цього процесу відбулася за рахунок інтенсивної економічної співпраці Німеччини з кремлем. Тепер Штайнмайєр визнає, що не очікував від кремля авантюрного бажання поставити на кін війни «економічні досягнення». Тобто витоки помилок у оцінках намірів кремля, з точки зору Штайнмайєра, в перебільшенні раціональності путінських рішень та небажанні бачити ознаки ірраціональної готовності будь-якими засобами реваншуватись та відновити «російську імперію».
Таких прихильників «імперії» чимало серед натуралізованих в Німеччині росіян. Навіть після геноциду громадян України в Бучі вони не соромляться автопробігом по Берліну демонструвати свою рабську відданість кремлівському фюреру. Зважаючи на це, символічно, що тільки окремі німецькі федеральні землі спромоглися заборонити у себе використання символіки та апологетику рашистського наступу проти України. Бундестаг у цьому сенсі досі демонструє надмірну політичну інерцію. Тобто уроки російських помилок Меркель і Штайнмайєра німецький істеблішмент на свідомому рівні ще не засвоїв.
Французький дипломат Шарль-Моріс Талейран, оцінюючи наказ Наполеона вбити останнього легітимного претендента на французьку корону, нібито сказав, що ця помилка гірша за злочин. Після смерті Наполеона вона коштувала Франції майже століття політичної нестабільності на фоні спроб поперемінного відновлення монархії і республіки.
Так само спроби Меркель і Штайнмайєра замирити кремлівський рашизм та грошовими вливаннями «відмовити» його від кривавого реваншу в Україні надто дорого нам коштують. Як би нам не було боляче, від того християнська мораль, на жаль, не швидко повернеться у політику. Італійський мислитель Ніколо Макіавеллі, якого вважають фундатором теоретиком осмислення того суспільно-історичного процесу, який називають сучасною політикою, вважав, що державний діяч повинен бути егоїстом. Тобто такому діячу насамперед слід піклуватись за збереження своєї влади. Виходячи з вирішення цього завдання варто враховувати або відкидати інші інтереси. Колишній канцлер Німеччини Ангела Меркель встановила рекорд за кількістю часу перебування на посаді. Вона заслужила неформальний титул «мати нації», саме тому, що насамперед мислила німецькими інтересами та реалізовувала їх будь-якими засобами.
Наразі набувають популярності конспірологічні версії «зачарованості» Меркель своїм кремлівським візаві. Висувають навіть версію, ніби вона могла бути завербована радянськими спецслужбами ще за часів НДР як науковиця академії наук. Це, на думку прихильників цієї версії, пояснює, як путіну вдавалося шантажем мотивувати її до прийняття потрібних кремлю рішень. Навряд колись ця версіє буде документально підтверджена, або спростована. Загалом вона дає надто спрощене розуміння стереотипів і мотивів, які впливали на прийняття рішень Меркель щодо кремля. Ці рішення завжди приймаються в ситуації відсутності повноти інформації, як правило за умов дефіциту часу, тому помилки неминучі. Зрештою, політичний процес, так само як історичний процес, не є наперед визначеним. Не завжди навіть геніальному політику вдається передбачити близькі і середньострокові наслідки власної політичної діяльності. Головне наступникам таких політиків не повторяти ці помилки і правильніше оцінювати реальність, в умовах якої треба приймати правильні рішення.
Андрій МАРТИНОВ, для «Української лінії»
