ПРО СВОГО ОДНОСЕЛЬЦЯ ІВАНА КОЖЕДУБА,
ПРО ПІДПІЛЬНИЙ РУХ, КОМУНІСТІВ І ПРАВДУ ПРО НІМЕЦЬКУ ОКУПАЦІЮ…
Народився 3 березня 1925 року. Ветеран Другої світової війни. Призваний до Червоної армії Шосткінським РВК Сумської області 19 листопада 1943 року. На фронтах німецько-радянської війни з червня 1944 року. Командир відділення 3-го стрілецького батальйону 76-го гвардійського стрілецького полку 27-ї гвардійської Омсько-Новобузької Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького стрілецької дивізії 29-го гвардійського стрілецького корпусу 8-ї гвардійської ордена Леніна армії І-го Білоруського фронту. Гвардії сержант. Член ВЛКСМ. Герой Радянського Союзу. Указ Президії Верховної Ради СРСР (24.03.1945 р.). Нагороджений орденом Леніна (24.03.1945 р.), медаллю «Золота Зірка» (24.03.1945 р.), орденами Слави 3-го ст. (18.07.1944 р.), Вітчизняної війни 1-го ст. (11.03.1985 р.) та медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» (09.05.1945 р.), «За визволення Варшави» (09.06.1945 р.). Нагородами незалежної України: орденами «За заслуги» ІІІ ст. (30.04.2010 р.), «За мужність» ІІІ ст. (14.10.1999 р.) та медаллю «Захиснику Вітчизни» (14.10.1999 р.). Почесний громадянин міста Познані (Республіка Польща). На його честь названа вулиця в селі Ображіївка, що на Сумщині. На момент інтерв’ю 86 років.
– Ви земляк Івана Кожедуба?
– Так, Іван Микитович Кожедуб – мій земляк. Ми з ним – Герої Радянського Союзу. Тільки я – один раз, а він – тричі.
– Вам доводилося зустрічатися з Іваном Микитовичем?
– Так, доводилося, коли я приїжджав додому у відпустку. Сталося це в серпні 45-го. Кожедуб якраз у цей час летів на своєму особистому літаку до Москви, щоб вступити до академії. А дорогою зупинився у Шостці. Ну і, ясна річ, на кілька днів повинен був заїхати до свого рідного села. А в мене якраз перед прильотом Івана Микитовича закінчувалася відпустка. Приходжу я до військкомату, щоб військком мені поставив позначку про відбуття до частини. А військком мені: «Куди тебе дідько несе?!» Я йому відповідаю: «Як куди? До своєї частини. Адже ж служба!»…
Військком вислухав мене і каже: «Завтра сюди прилітає Кожедуб, а ти зібрався до частини. Ти що надумав? Ти залишаєшся! Зрозумів мене?» Я йому: «Хіба це від мене залежить? У мене ж відпустка сьогодні закінчується! Мені що, дезертиром стати?» Він мені у відповідь: «Я, як військовий комісар, маю право продовжити тобі відпустку на десять діб. Зрозумів!» Відповідаю: «Ну, це вже інша справа. З цього й треба було розмову починати!»
Поклав я йому на стіл свою відпустку, він розписався на ній, шльопнув зверху печатку і каже: «Завтра щоб ти був у селі! Зрозумів мене?» Я у відповідь: «Зрозумів!»
До Ображіївки Іван Микитович приїхав у супроводі цілої делегації. Ну, ви розумієте, обласне там, районне начальство, все як годиться… Ось тоді я його вперше і побачив. Народу зібралося в нашому селі повнісінько, тому що з довколишніх сіл району народ просто ринув до нас в Ображіївку. Було море народу!..
Скажу, що був накритий великий стіл. І пити було там що, і їсти! Спиртне, в буквальному сенсі, лилося відрами тоді.
– Самогон?
– Ні, спирт, що використовувався для виготовлення пороху. Справа в тому, що в нас на території порохового заводу стояла три- чи чотириповерхова цегляна будівля, де було розташовано величезний резервуар зі спиртом. До цього резервуару входив цілий ешелон спирту! Уявляєте собі? Так-так, саме цілий ешелон. Я не знаю, де виготовлявся цей спирт, але точно відомо, що був він яблучний. Справа в тому, що спирт для виготовлення пороху постачався саме яблучний.
Одним словом, ешелони приходили до Шостки і спирт із них перекачували в цей ось величезний резервуар. А потім вже йшла роздача цього спирту в цехи, кому скільки треба. Так ось, війна минула, дві влади змінилося, наші пішли, німці прийшли, німці пішли, наші прийшли, а спирт у цьому резервуарі залишався. Ось таке діло…
– Нічого собі!
– Так. Адже кулі цей резервуар просто не брали. Мені вже потім, після війни, розповідали, що перед тим як залишити Шостку в 41-му, енкаведешники з великими ромбами на петлицях намагалися злити цей спирт і навіть кран відкрили для цього. Однак червоноармійці після того як начальство відійшло від того резервуару, просто перекрили кран.
– Так що виходить, німцям спирт не дістався?
– Може, і дістався, але зовсім небагато. Німці до нашого спирту не сильно охочі були. У них свого шнапсу вистачало. У них постачання спиртного було дай боже! Куди там нам! Їх постачала Франція всілякими коньяками та винами, що вам сказати!
– Де застав Вас початок війни?
– У 41-му я, як і багато моїх однолітків, навчався в Шостківському ремісничому училищі номер п’ять, при капсульному заводі. І ось одного разу нас, учнів училища, відправили на риття протитанкових ровів. Рили ми ці рови в районі села Погрібці, зараз це село Коротченко. Командували риттям ровів військові. Завдання-то поставили нам, а ось чим рити-копати не дали. Я тоді підійшов до свого майстра й кажу: «Слухай, давай-но я збігаю до свого села. Ось воно, недалечко зовсім. Прихоплю пару заступів із собою, а також лом, сокиру і назад». Він питає мене, мовляв, коли ти будеш? Кажу йому: «Зараз час вже післяобідній, поки до села добіжу, там і вечір. А ще треба лопати й ломи підготувати. До ранку буду. Точно!» Майстер мені: «Ну, мотай, але щоб до ранку ти був!»
Коротше, побіг я до свого села. Взяв удома лопати та ще по сусідам пробігся, зібрав там дещо з інструменту й рано-вранці до своїх прибіг. Працювали ми там кілька днів. І ось одного разу вранці прокинулися ми, а навколо тиша і спокій! Ага, начальства нашого немає! Точно! Немає і військових, які командували нами. Де вони? Куди вони поділися? А біс його знає!
Побігли ми тоді до землянки нашого майстра. Але і його там не виявилося… Словом, все наше начальство тоді розбіглося! Ну що робити? Почали й ми розходитися. Деякі наші хлопці пішли до магістралі, це так ми тоді нашу дорогу центральну називали, і там дізналися останні новини. Виявляється, що німці вже давно перейшли Десну…
– А хто Вам про це розповів?
– А ось ті військові, які йшли тією магістраллю. Вони сказали нам: «Пацани, розбігайтеся хто куди, німці вже перейшли на цю сторону Десни! А ви копаєте тут рови! Кому вони тепер, на хрін, потрібні! Забирайтеся геть звідси та швидше!»
Що робити? Я тоді до старости групи: «Мені треба віднести інструмент додому. До ранку я буду в училищі». Одним словом, пішов я додому, відніс інструмент, а вранці махнув до Шостки, де було наше училище. Прийшов туди, а в училищі вже нікого немає і кругом порожньо. Покрутився я там трохи та й пішов знову до своєї Ображіївки.
– А що, виходить, населення не попередили, що німці вже прорвали наш фронт?
– Радінформбюро увесь час передавало, що запеклі бої йдуть під Гомелем. Ось так і виходило, що війна зупинилася під цим містом. А виявилося, що Гомель вже давно був узятий! І німці на багато сотень кілометрів зайшли вглиб нашої території. А наша влада тим часом все намагалася заспокоїти своє населення. Тому й техніку залишила на заводах, і верстати не встигли вивезти в тил. Хочу вам сказати, що обладнання на шосткінських заводах було просто передове на той час! В Америці за золото куплено! Що там говорити!
– Ви пам’ятаєте, як німці зайшли до вашого села?
– О! Вони не зайшли. Вони заїхали на автомобілях! Техніка тоді в 41-му заповнила всі вулиці Ображіївки. У нас стільки коней у селі тоді не було, скільки зайшло до нас техніки. Німецька техніка зайшла до нашого села переважно з боку Новгород-Сіверського. Ми, пацанва, звичайно, були в захваті від такої кількості машин. Було там на що подивитися! Пам’ятаю, що на деяких машинах були полотнища зі свастикою.
Пересувалися селом ми вільно. Ніхто нас не ганяв. Всі ми спокійно собі оглядали німецьку техніку без-будь яких перешкод. Ніхто нас не чіпав. Ну, треба сказати, що ми особливо і не нахабніли.
– Гаразд, а як Ви пережили окупацію?
– Та нормально.
– А як німці вели себе під час окупації?
– Значить так, тут, в окупації, командували їхні тиловики, які найперше розставили поліцаїв, ну мужиків із місцевих, для охорони, як це його…
– Громадського порядку?
– Так. Їм насамперед треба було розставити сторожів, щоб люди не розтягнули заводи.
– А що, німці не вивезли обладнання наших заводів до себе в Німеччину?
– Знаєте, якби німці вважали за потрібне що-небудь вивезти до себе, до Німеччини, то вони здійснили б це негайно. А так їм техніки й своєї вистачало там. Тому до Німеччини вивозили переважно нашу молодь на роботи. А позиція в німців була така, якщо ти щось узяв на свою користь…
– Тобто вкрав?
– Ну так! Якщо ти вкрав, то тобі буде шибениця, навіть не сумнівайся! Вкрав – завтра тебе повісять! У селі командували поліцаї. Був у мене один знайомий. Звали його Степан. Він служив у поліцаях. Під час окупації він охороняв «Свему». Так от, якби не він і такі, як цей Степан, то «Свему» б цю просто розтягнули по домівках наші ж люди, причому розтягнули б усе до останнього гвинтика. Все б покрали, навіть не сумнівайтеся! А ось коли Шостку визволили, Степана призвали до Червоної армії…
– А знали, що він у поліцаях ходив?
– Аякже! Там все знали! Знали навіть на якій вежі він стояв.
– А кров на руках у нього була?
– Та яка там, у біса, кров, якщо Степан на вежі стояв! Яка там кров, я вас запитую! Про що ви говорите? І скільки він там, на тій вежі стояв – усього з тиждень.
– Багато людей в Ображіївці загинуло під час окупації?
– Значить так, з приводу комуністів. Була в нашій Ображіївці група комуністів, осіб так із п’ятнадцять, які добровільно залишилися в селі.
– Як підпільники?
– Та які там, на хрін, підпільники! Ну, був він комуністом, припустимо, працював головою колгоспу, потім його, як такого, що не справився із завданням, зняли з посади і так далі. І ось у селі таких людей з п’ятнадцятеро було. Що стосується німців, то вони в 42-му, приблизно в квітні-травні, розпочали організовувати вивезення молоді до Німеччини. А до цього ніхто нікого в нас не чіпав.
– Облава була?
– Та яка там облава! Яка облава, до біса! Я вас запитую, якщо він, той же комуніст, вдома з бабою своєю спить! Навіщо німцям облавами займатися! Облава їм потрібна! Німці просто старосту села до себе в комендатуру викликали й наказували йому оповістити людей про те, щоб ті, значить, вранці прибули до Шостки, на територію колишнього хімічного технікуму.
– Там йшла комплектація?
– Туди з центральної залізничної магістралі «Москва-Київ» вагони подавали. Німці раз-два, загнали людей до тих вагонів й швиденько на Німеччину! Німці, я вам так скажу, і сьогодні нам дуже потрібні, щоб порядок у нас навести раз і назавжди!
– А що, комуністів німці не чіпали?
– Довго їх не чіпали. А потім до Ображіївки з Шостки прибув критий автомобіль. Сповістили ображіївських комуністів, щоб ті взяли з собою щось пожерти, і швиденько до машини їх, завантажили та й повезли до Шостки. А в Шостці, у дворі хімічного технікуму, їх зсадили з машини й змусили рити котлован. Визначили ширину, глибину та довжину цього котловану. Дали лопати в руки і вперед!
Комуністи, напевно, подумали, що золото будуть для німців відкопувати. Одним словом, викопали вони той котлован, стали перепочити, а тут німці викотили кулемет, вишикували комуністів перед бруствером – і розстріляли їх. От і все…
Потім змусили поліцаїв зарити цю яму й зрівняти з землею, щоб геть не залишилося й сліду! Зарили, зрівняли – все, комуністів немає! Ось вам і вся розповідь…
– А до місцевого населення як окупаційна влада ставилася? Чи були репресії, тортури там, розстріли?
– Один чоловік корову вкрав у селі. Так його німці розстріляли прямісінько на колгоспному дворі. Отак під стінку клуні вони його поставили і розстріляли.
– А мешканців села збирали під час проведення страти?
– Аякже! Обов’язково! Інакше і не могло бути. Німці показали нашому населенню, що це буде з кожним, хто вирішить вкрасти хоч щось. Хоча, правду сказати, у той час нічийної худоби та коней ходило нашими полями дуже багато.
– Скажіть, а ось колгосп у вашому селі під час окупації німці не розганяли?
– А з колгоспом нашим ось яка штука вийшла. Коли німці прийшли до нас, їм, напевно, нашептали, що колгосп – це комуністична структура. Тоді німці вирішили назвати його артіллю. Проіснувала ця артіль зовсім недовго, незабаром почали ділити землю між селянами. Словом, поділили цю землю між селянами й кожен почав господарювати, як кажуть, одноосібно. Ось приходить осінь, треба здавати частину врожаю німцям. Ха-ха! У нашого Івана спробуй-но витягни ту частину! Але німці особливо не церемонилися. Нема врожаю? Дали команду селянам: «Повернути негайно землю у власність артілі!»
Олександр ФИЛЬ, журналіст, спеціально для “Української лінії”
