«Червоні лінії» нової німецької східноєвропейської політики

«Червоні лінії» нової німецької східноєвропейської політики

Грудень, 2021 Off By admin

Німецька правляча «світлофорна» коаліція взялася до дипломатичних справ без перехідного періоду. Це обумовлено значною напругою у Європі, викликаною перманентними реваншистськими спробами Росії розхитати ситуацію та домогтися скасування міжнародних санкцій й визнання «ексклюзивної сфери впливу» у Східній Європі. Ці російські дипломатичні забаганки були неприйнятними для попередньої німецької «великої коаліції», тим паче вони дратують нову урядову коаліцію.

Бундесканцлер Олаф Шольц продовжив традицію після обрання здійснювати перший візит до Парижу. Вважається, що канцелярія канцлера неформально віддала міністру закордонних справ від партії зелених Анні-Лені Бербок глобальну кліматичну проблематику, а інші зовнішньополітичні питання залишила у сфері відповідальності канцлера. Власне саме так має бути за конституційними засадами Федеративної Республіки. Інша справа, що ієрархія пріоритетів німецької зовнішньої політики визначається складними компромісами.

Напередодні візиту канцлера Париж відвідала Анна-Лена Бербок. Вона наголосила, що не вважає прийнятною французьку пропозицію щодо визнання атомної енергетики екологічно чистою. Так само різними є позиції Берліна і Парижа щодо питань євроатлантичної солідарності. Президент Макрон багато разів наголошував на важливості зміцнення європейської військової спроможності. Натомість Шольц регулярно зазначає, що євроатлантична солідарність є ключовою для Берліна. Свідченням цього є той факт, що німецькі льотчики пройшли спеціалізацію як пілоти літаків, здатних нести американські атомні бомби до гіпотетичних цілей. Водночас німецькі та французькі еліти насторожено поставились до командно-штабних навчань, що передбачають у випадку нової фази збройної агресії Росії проти України використання тактичної ядерної зброї проти російської армії. Кремль чітко дав зрозуміти, що в такому випадку ядерний удар відплати буде не тільки по німецьким аеродромам, звідки такі літаки вилетять, а й по території США. Тобто фактично військово-стратегічні питання опинились у центрі східноєвропейської політики нового німецького уряду.

Друга канцлерська поїздка була до Варшави. Польща залишається другим після Франції найважливішим німецьким торговельним партнером. Правда, рішення польського Конституційного суду щодо визнання пріоритетності національного права над європейським правом змусило Європейську комісію пригрозити Варшаві обмеженням фінансових субсидій. У відповідь Польща повторила тези щодо німецьких компенсацій за втрати, завдані полякам у роки Другої світової війни. Це не тільки спроби польських консерваторів зіграти на уподобаннях свого електорату, а й намагання висунути Польщу на лідерські позиції в Європі. Інша справа, що Німеччина навряд чи погодиться знову повертатись до теми репарацій, тим паче, що донедавна здавалось нібито цю трагічну сторінку історії вдалося перегорнути. Але від того німецько-польські відносини не стали менш обтяженими історичною політикою.

Згадана тенденція доповнюється проблемами сертифікації газопроводу «Північний потік-2». Польща, так само як Україна та країни Балтії, послідовно виступають проти реалізації цього проекту. Його ідейною супротивницею є нинішня міністр закордонних справ ФРН Анна-Лена Бербок. Німецькі зелені сприймають не тільки екологічні аргументи, а й думку української сторони про те, що запуск «Північного потоку-2» може розв’язати руки Путіну щодо його агресивних планів. Ці плани вже давно вийшли на межі аналогій з Карибською ракетною кризою 1962 року, коли світ був за мить від ядерної глобальної війни.

На цьому фоні російська забаганка домогтися від НАТО письмових гарантій відмови від ідеї вступу України, Грузії і Молдови до Північноатлантичного альянсу виглядає як невдала спроба перекласти відповідальність за створення загроз європейській безпеці на НАТО. Це також технологія гри на пацифістських традиціях зовнішньої політики ФРН.

Поки що здається, що «пакетне компромісне рішення» щодо сертифікації сумнозвісного газопроводу не прийняте. Мова йде про можливу сертифікацію «Північного потоку-2» за умов його роботи відповідно до норм «Європейської енергетичної хартії». У такому випадку «Газпром» позбавляється однобічного впливу на його експлуатацію. Ймовірний дефіцит газу на європейських ринках нейтралізується за рахунок укладання на 10-15 років нового контракту на транзит газу українською газотранспортною системою, звичайно, також на умовах норм «Європейської енергетичної хартії». Але усі зацікавлені сторони, навпаки, намагаються продовжити гру, коли перемога когось одного є однозначною поразкою інших гравців. Це не той випадок, коли можна отримати все, або нічого. Краще досягнути більш справедливого і тривалого результату. Натомість Кремль інспірує шантаж України, намагаючись використати на свою користь асиметричні переваги у військових та ресурсних можливостях.

Коаліційна угода правлячої коаліції у ФРН однозначно визначає Росію як агресора в Україні. Поки що Кремль намагатиметься відкласти можливе проведення зустрічі міністрів закордонних справ «нормандської четвірки». Насамперед тому, що протилежними є підходи Росії і країн, які Кремль називає «колективним заходом», до припинення агресії проти України. Росія продовжує наполягати на виконанні Мінських угод, включно з прямими переговорами Києва з Донецьком і Луганськом, намагаючись вивести себе за межі учасників конфлікту. Це виглядає тим паче дивно, коли «керівники» так званих «ДНР-ЛНР» Пушилін і Пасічник є російськими громадянами і членами правлячої партії «Єдина Росія».

Внаслідок цього фантастично виглядає й сценарій «замороження» конфлікту, адже «ДНР-ЛНР» не є аналогом «Придністровської молдавської республіки», яка не має спільного периметру кордону з РФ. Зазначена обставина відкриває більші можливості для російського контролю саме за «ДНР-ЛНР» і відповідно деструктивного впливу на Україну.

Поки що здається, що «світлофорна» коаліція принаймні на рівні дипломатичної риторики підійшла ближче до позиції України, ніж це було за часів «великої коаліції». Але це не означає, що Німеччина постачатиме Україні зброю, або найближчим часом перегляне радикально питання вступу України в НАТО. В німецькому суспільстві досі потужними залишаються настрої обережного поміркованого курсу щодо Росії. Лівоцентристські німецькі політичні партії вважають, що ефективність цього курсу довела нова східна політика часів канцлера Віллі Брандта. Німецькі праві-консерватори у своїх російських сентиментах спираються на антиамериканські настрої в Німеччині та геополітичні концепції «континентального» союзу з Росією. До того ж, німецька політика військово-політичного реалізму має ресурсні і військово-технічні обмеження, які доповнюються домінуючими пацифістськими настроями в німецькому суспільстві.

Тому умовна нова східноєвропейська політика Німеччини має свої «червоні лінії». Її основою є невизнання за Росією сфери впливу в Східній Європі, критика Росії за порушення норм міжнародного права і систематичне нехтування правами людини. Відкритим є питання, чи готова «світлофорна» коаліція більш ефективно використовувати можливості «Люблінського трикутника» (Польща, Литва, Україна), «Асоційованого тріо ЄС» (Україна, Грузія, Молдова), Балтійсько-Чорноморської вісі – «Люблінський трикутник + Туреччина». Адже нові міждержавні конфігурації у новій Східній Європі перетворюють її з буферної зони між Євросоюзом і Росією на стрижень європейської та євроатлантичної безпеки. Зрештою, реалізації цієї можливості залежатиме від змісту німецько-російських відносин за нової «світлофорної» коаліції. Досі російська сторона не створила передумов для перегляду режиму санкцій, а навпаки інспірує обтяження російсько-німецьких відносин не тільки українською, а й «білоруською», «сувалківською» (район Сувалки – найкоротший сухопутний коридор від Білорусі через Литву до Калінінграду) та іншими проблемами.

Андрій МАРТИНОВ,

спеціально для «Української лінії»