ВІД ФАНТОМУ ДО МІФУ

ВІД ФАНТОМУ ДО МІФУ

Грудень, 2021 Off By admin

ІМПЕРСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ

до 30-ліття Біловезької зустрічі

У грудні 1991 року припинив існувати Радянський Союз. Його відхід в історію був відносно тривалим і етапним процесом. Аналіз факторів, що призвели до припинення існування великої імперії із найбільшою мілітарною потугою в світі, а до певного часу і другою за обсягами виробництва економікою, здійснюють історики, економісти, політологи, юристи. На кінець ХХІ ст. буде декілька позицій у лаконічному переліку причин розпаду СРСР, але ж не зараз, допоки живі численні свідки радянської епохи та її завершення. Іще певен час будуть копатися у її позитивах і негативах, поки радянська епоха не стане наповненою подіями і персонажами легендою, як була колись, скажімо, Римська імперія. Але це буде згодом…

Зараз радянська епоха є доволі вдалим міфом для пропагандистських кампаній, що живлять міфи про «братні народи», «спільну історію», наповнену «спільними перемогами і досягненнями». Внесені зміни до Конституції РФ щодо її правонаступництва СРСР живлять «легітимність», принаймні, в умах російських можновладців, усіх претензій на «велич» та її «відродження», анексію чужих територій та розв’язування війни проти сусідніх держав, висунення претензій щодо розширення НАТО і т. ін. Пам’ять про перебування України в СРСР разом із нинішньою Росією є джерелом важких випробувань для нашої країни та її народу нині. Власне, як використання в фашистській пропаганді італійського диктатора Б. Муссоліні ідеї «відродження Римської імперії», що втягнуло Італію та її народ у масштабну, небажану для нього і програну війну. То ж не зайвим буде згадати, що Римська імперія припинила існувати в силу низки об’єктивних причин, як і Радянський Союз. Суб’єктивні ж свідомо розглядати не будемо. Принагідно нагадаємо, що СРСР де-юре припинив своє існування не 8 грудня 1991 р. в Біловезькій Пущі, а 26 грудня того ж року в Алма-Ати! Хоча де-факто він був уже мертвий до 8 грудня 1991 р. У Біловезькій Пущі офіційні особи, лідери трьох республік-засновниць Радянського Союзу, просто офіційно про це задекларували і актуалізували необхідність нарешті поставити крапку в існуванні цього геополітичного утворення. Тому Президент Росії Б. Єльцин, Президент України Л. Кравчук і Голова Верховної Ради Білорусі С. Шушкевич зробили те, що слід було зробити.

Чому ж СРСР на 8 грудня 1991 р. був вже мертвий? Відійдемо від факторів, які офіціозна російська пропаганда вважає суб’єктивними, типу, «три мужика в лісі скасували Радянський Союз», а візьмемо до аналізу об’єктивні. Перш за все, єдність СРСР трималась на єдності правлячої партії – КПРС. Не є секретом, що правляча в СРСР партія останні роки існування Радянського Союзу переживала глибоку системну кризу, що поставила під сумнів сам факт можливості її існування. Партія, нарешті, після численних потуг сталінського і хрущовського періодів, наважилася відмовитись від низки невластивих їй управлінських функцій щодо радянських, господарських та інших органів. Це було ключовою умовою реформування радянської економіки і переходу її на ринкові рейки. Не може партія управляти економікою і органами державного управління в ринкових умовах. Не можливий реальний ринок без гарантій політичної й економічної свободи. У ході формування ринкових відносин на «диких» засадах в пізньому СРСР вилізла на поверхню внутрішня порочність й корумпованість партійної системи. Нові ринкові можливості призвели до остаточної деградації партійних структур, які охопила «золота лихоманка» вільного ринку. Тому правляча партія вже не могла бути тим авторитетом, що забезпечує «соціальну справедливість» і «рівність усіх». Про деградацію партійного апарату свідчить стрімке переміщення партійних функціонерів рівня секретарів райкомів та обкомів у виконкоми місцевих рад із чисто меркантильних міркувань після виборів у 1990 р. в Україні до рад усіх рівнів. Це було однозначним показником повного розладу монолітної системи правлячої в СРСР партії. Можна сміливо вести мову про те, що правляча партія в Україні продемонструвала свою неспроможність зберігати ефективну структуру. Вона із виборами 1990 р. була нездатною зберегти становище правлячої у конкурентних умовах. Причому, функціонери її основної робочої ланки продемонстрували тотальну невпевненість у політичній системі, яка панувала в СРСР.

У кризі опинилась не лише правляча партія, а й уся система державного управління Радянського Союзу. Щоправда, ця система відповідно до Конституції СРСР була цілковито анархічною і її монолітність забезпечувало підпорядкування усіх елементів централізованій правлячій партії. За Конституцією, Ради були органами влади… усі Ради, починаючи від місцевих і завершуючи Верховною Радою СРСР. Фактично, в Радянському Союзі не було поняття місцевого самоврядування як і розподілу функцій влади. І все із-за порочної від початку системи централізованої мобілізації й розподілу усіх ресурсів під пильним керівництвом правлячої партії. Така система не могла бути ефективною і потребувала реформування, чим, власне, і зайнялись лідери СРСР на завершальному етапі його існування. Лише завдяки адекватному розподілу повноважень та відповідальності була змога вивільнити ініціативу на місцях, особливо, зважаючи на реформування економіки на ринкових засадах. Тому система управління СРСР на 1991 р. стала неадекватною вимогам часу, необхідно було формувати нові управлінські структури із новими повноваженнями. Мали поставати нові структури управління із поділом влади на гілки, із системою стримувань і противаг, із місцевим самоврядуванням. За радянської системи централізації це було здійснити просто неможливо. Власне, «парад суверенітетів», із якого любили глузувати адепти збереження СРСР, що розпочався від червня 1990 р., був тим процесом, в ході якого союзні республіки брали на себе відповідальність за ситуацію в межах своєї територіальної та галузевої компетенції. Адекватно розподілити цю відповідальність союзний центр ніяк не міг в умовах переходу до ринкових відносин. Тому Росія стала першою республікою СРСР, котра проголосила свій суверенітет 12 червня 1990 року. Власне, саме Росія була першою в цьому параді й перед іншими республікам постала прикладом. І коли головна й найбільша республіка Радянського Союзу проголошує свій суверенітет від нього, це надпотужний удар по цілісності та монолітності цього утворення.

Окремо звернемо увагу на ненормальність політичної системи СРСР, яка проявилась особливо гостро у останні роки його існування, − це наявність так званого союзного центру, який управляв усіма республіками і був розміщений у столиці однієї із них, при цьому, процедура його формування була цілковито незалежною від суспільств і керівництва цих республік. Власне, тому порівняння колишнього СРСР із нинішнім ЄС, як люблять робити окремі пропагандисти, є цілковито неприйнятними. Інституції ЄС є санкціонованими владою країн-його членів, обраною суспільствами цих країн, а Європейський парламент взагалі обирається на прямих виборах громадянами ЄС. КПРС же до влади ніколи не обиралась на конкурентних виборах. Тому в умовах політичних трансформацій в останні роки існування СРСР довіра до союзного центру як до ефективного інструменту управління державою танула як в очах номенклатури (партійно-господарської еліти в Радянському Союзі) так і громадськості республік.

Наступне, що «умогилювало» Радянський Союз – це перехід до ринкової системи. В СРСР вже восени 1990 р. радянське керівництво постало перед необхідністю запровадити нормативні умови для ринкових цін. Щоправда, це було зроблено для оптових закупівель, а роздрібні ціни лишалися «державними», що призводило до тотального дефіциту товарів широкого вжитку й неймовірного зростання «чорного» ринку із цінами близькими до реальних. Ринкові умови розподілу продуктів могли відкрити можливості для нормального забезпечення населення товарами широкого вжитку. Проте, ринок працює за принципом слідування пропозиції за попитом. Тобто, товари мали би рухатись у ті регіони, де населення більш платоспроможне і, відповідно, попит вищий. Керівництво республік, навіть Ради і їх виконкоми на місцях не готові були допустити надто вільного руху товарів у межах колишнього СРСР, що могло створити дефіцит і соціальну напругу у підвідомчих їм регіонах. Це особливо актуально було для України, де можливості забезпечення продовольством були значно більшими, ніж на більшості територій Росії. Власне, реакція Росії була миттєвою, коли Україну без погоджень просто викинули із рубльової зони. Національну валюту іще не було запроваджено і радянські рублі були потрібні для розрахунків, а тому керівництву України доводилось дивитись крізь пальці на вивіз її громадянами товарів до Росії. Це було одним із джерел надходження в Україну засобів розрахунків у перший рік незалежності.

Зрештою, сам Президент СРСР М. Горбачов ініціював підписання нового союзного договору замість договору про утворення Радянського Союзу 1922 р., обговорення якого відбувалось в рамках так званого Новоогарьовського процесу. Цей процес набув публічності і дав чіткий сигнал і партійно-господарській номенклатурі і громадськості, що СРСР у старому форматі вже не життєздатний. Важко було після спроби державного перевороту в Радянському Союзі 19-21 серпня 1991 р. переконати суспільство у зворотньому і, зокрема, у тому, що новий союз буде ефективнішим за той, який його керівник вже визнав неефективним.

І держава на 1/6 частині суші з найпотужнішим ядерним потенціалом у світі та найчисельнішими збройними силами виявилась на 1991 рік із неефективною політичною системою і системою адміністрування! Про цю ситуацію добре було відомо країнам Заходу. Безпекова ситуація навколо СРСР їх постійно тривожила і вони перебували часто у стані шарахання − від збереження СРСР, але реформованого на демократичних засадах, до появи демократичних суверенних держав. Часто згадується промова Президента США Дж. Буша-старшого у Верховній Раді УРСР в якій він, нібито, висловився проти евентуальної незалежності України. Насправді, зі слів Дж. Буша видно побоювання щодо майбутньої політики держав, які мали постати на території СРСР у разі припинення його існування. У таких умовах для країн Заходу важливим було слідкувати за ефективними і популярними політичними силами і лідерами на теренах Радянського Союзу, які могли би в разі його краху перебрати на себе відповідальність за міжнародні зобов’язання, за збройні сили і ядерний потенціал тощо. За словами Президента Росії Б. Єльцина, після домовленості між лідерами трьох республік у Біловезькій Пущі про припинення існування СРСР, він подзвонив Дж. Бушу і повідомив про досягнуту домовленість. Той же цікавився одним єдиним питанням – у кого ядерна кнопка! У цьому питанні квінтесенція усього інтересу до долі СРСР з боку лідерів провідних держав світу! Вони потребували ясності ситуації щодо того, хто готовий взяти на себе відповідальність за ситуацію в Радянському Союзі, його настрої та програму подальших дій. Для лідерів провідних держав на грудень 1991 р. було очевидним, що М. Горбачов, який він би не був симпатичним для декого із них, не був у змозі контролювати політичну ситуацію в СРСР. Спробу державного перевороту було здійснено його найближчим оточенням, причому, це були люди, яких він висував на самі ключові посади в державі, як той же Д. Язов, Г. Крючков та інші. М. Горбачов вже просто не мав на кого спиратися у забезпеченні своєї влади, адже герой придушення путчу 19-21 серпня 1991 р. Б. Єльцин був його конкурентом у боротьбі. Відзначимо, що М. Горбачов не був Президентом СРСР із достатнім запасом легітимності, що надзвичайно важливо. Його було обрано Верховною Радою СРСР, органом із доволі сумнівною легітимністю в політичних реаліях СРСР, що вже радикально змінились від 1989 р., коли відбулись вибори до цього органу. На відміну від Горбачова, Б. Єльцин мав такий запас легітимності, будучи вибраним Президентом Росії всенародно. Тому владні повноваження М. Горбачова вже цим було доволі підважено, а сюди слід додати очевидність втрати апаратом КПРС, що був для Горбачова гарантією його політичної ваги, авторитету і впливу на органи влади після провалу спроби державного перевороту. То ж, передача Єльцину основних владних важелів у інституціях управління колишнього СРСР була лише справою часу й пошуку легітимного і мінімально конфліктного механізму здійснення цієї передачі. Цю функцію виконали Біловезькі домовленості, які створили умови для ліквідації союзного центру на чолі із М. Горбачовим, який демонстрував свою явну неефективність й сумнівну легітимність.

Зауважимо, що у 1991 р. проводити вибори до органів влади як СРСР, так і Росії не були готові усі політичні сили. Їх результати були б явно на користь Б. Єльцина і політичних сил, що його підтримували із перспективою дестабілізації і без того складної соціально-політичної ситуації. То ж, сам Єльцин мав знайти механізм як без виборів перебрати на себе всю владу в найбільшій республіці Радянського Союзу. Із легітимним і ефективним перенесенням владних повноважень від союзного центру до керівництва Росії Б. Єльцину якраз допомогло керівництво України і Л. Кравчук завдяки референдуму і виборам Президента України 1 грудня 1991 р. Референдум і його результати у найбільшій республіці після Росії продемонстрували, що подальше існування СРСР не можливе, зважаючи на волю громадськості до життя в незалежних від нього державах. Отже, український референдум відіграв у набутті Росією її легітимності на міжнародній арені приблизно таку роль, як проголошення декларації про державний суверенітет Росії 12 червня 1990 р. Республіки створювали одна для одної правову базу їх незалежності й для ліквідації союзного центру.

Керівництво ж України після спроби перевороту 19-21 серпня 1991 р. опинилось у ситуації, коли в механізмах адміністрування СРСР наставав певний хаос, при цьому, продовжували функціонувати економічні відносини, рух людей і фінансів тощо. Настала критична ситуація, коли було необхідно вибудовувати нову систему зв’язків. Те, що зв’язки між колишніми республіками СРСР на подальше слід модернізувати було само собою зрозумілим і питання про гарячу фазу відносин, як після 2014 р., і, навіть, про економічний шантаж зі сторони Росії на той час не могло стояти. Тому керівники радянських республік стояли перед вибором: або припинення існування СРСР як правосуб’єкта і побудова принципово нового формату відносин між колишніми республіками, або хаос у відносинах, неефективність їх механізмів з усіма наслідками. Цей вибір було зроблено у Біловезькій пущі і його підтримали усі республіки СРСР, за винятком прибалтійських із зрозумілих причин.

Із останнього випливає наступна причина чому СРСР не міг продовжувати своє подальше існування. В Росії у планах були радикальні реформи, що розпочались із 1992 р. Проекти реформ обговорювались керівництвом як СРСР, так і Росії ще за існування Радянського Союзу де-юре. Їх реалізація була вимогою часу і керівництво найбільшої республіки визріло до цього. Керівництво інших республік перебувало в дещо інакшій ситуації й мали своє бачення трансформації економіки своїх республік. Такий різнобій у баченні майбутнього економіки і соціальних відносин в межах територіальної компетенції явно засвідчував, що, говорячи марксистською термінологією, існування СРСР втратило свій економічний базис! Радянський Союз мав припинити своє існування, щоб кожна республіка мала змогу реалізувати власну програму соціально-економічної трансформації відповідно до наявних в ній реалій. Те, що реформування соціально-економічної системи було вимогою часу в усіх республіках не могло викликати жодного сумніву.

Радянський Союз на час зустрічі лідерів України, Росії й Білорусі у Біловезькій Пущі вже перетворився на міф, а його існування не мало сенсу з жодної об’єктивної точки зору. І з 8 грудня 1991 р. можна було спостерігати, як вже фантомна геополітична реальність СРСР перетворюється на міф для імперської пропаганди!

Павло САЦЬКИЙ,

спеціально для «Української лінії»