До 80-ї роковини трагедії Бабиного Яру

До 80-ї роковини трагедії Бабиного Яру

18 Жовтня, 2021 Off By admin

Володимир ПОДОЛЬСЬКИЙ:

«ЧЕРЕЗ АНТИСЕМІТСЬКУ ПОЛІТИКУ В СРСР ЄВРОПЕЙСЬКІ РОДИНИ НЕ МОГЛИ ПРИЙТИ ДО БАБИНОГО ЯРУ»

2 лютого 2021 року Верховна Рада України ухвалила постанову, яка встановила 14 травня Днем вшанування українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни.

– Навіщо вшановувати українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни? Чому це важливо?

Це про людей, які ризикуючи життям, рятували інших. Допомога євреям каралась не в’язницею і не табором, а смертю тих, хто рятував. Тому це був подвиг – без перебільшення і применшення. Термін «Праведники народів світу» був введений меморіалом Яд Вашем у 1963 році в Єрусалимі. Тоді визнали: гітлерівський режим не залишав євреям шансу на життя. Люди, які рятували євреїв — українці, поляки, росіяни, французи, німці — були названі праведниками. В Україні в освітньому, науковому, публічному просторі давно вшановують та знають таких людей. Тільки з розпадом радянської імперії, коли Україна стала суверенною, стало можливим вивчати цю тему. Люди почали розповідати ці історії. Суспільство завжди йде попереду влади. Те, що такий день з’явився в календарі, безумовно є позитивною ознакою, але тема ця в українському суспільстві давно відома. Люди вивчають та зберігають пам’ять про це.

– Звання «Праведників народів світу» надається державою Ізраїль, правильно?

Меморіал пам’яті жертв героїв опору Яд Вашем — в перекладі з івриту «ім’я та пам’ять» — це державний меморіал в Ізраїлі. 60 років тому Яд Вашем прийняв постанову, у якій є критерії визначення «Праведників народів світу». Чому це такий безпрецедентний випадок? Нацистський режим на теренах Європи переслідував багатьох людей, постраждало багато українців, поляків, але щодо євреїв була політика однозначна – вбивство. Не за збройний опір, не за різні політичні погляди, а тільки за те, що ці люди народилися.

Як колись казав відомий історик Єгуда Бауер: «Це було абсурдом в Європі в середині XX століття: людина була приречена на загибель лише фактом свого народження». Переслідування і вбивство євреїв було законним з точки зору Третього Райху. Ті люди, які допомагали нацистам переслідувати, не порушували якогось закону, але морально втрачали будь-яке обличчя, ставали покидьками. Ті ж люди, які рятували євреїв, фактично рятували нас з вами сьогодні.

На офіційному сайті меморіалу Яд Вашем є статистика «Праведників народів світу» по усьому світу. Україна займає четверте місце в списку країн після Польщі, Франції та Голландії. 1 січня кожного року ця цифра оновлюється, бо дослідження тривають. За даними на 2020 рік, це 2659 людей.

– Подібна ініціатива з боку українського парламенту має якийсь конструктивний сенс?

Український історичний календар стає більш потужним. Ми поступово перестаємо боятися власного історичного минулого, повертаємо пам’ять про український національний рух, ромів, євреїв, про військовополонених, примусових робітників, жертв Голодомору, Голокосту. Ці дати пам’яті дуже важливі.

Якщо ми кажемо про історичний контекст Другої світової, український контекст, історію минулого століття, то є такі дати як 27 січня — Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту чи 2 серпня — День пам’яті ромів, яких вбили в Аушвіці, чи день в листопаді – День пам’яті жертв Голодомору. Це ще один крок до загальноєвропейської історії для України.

Якщо ми кажемо про нацистський окупаційний режим та період перипетій не тільки фронту, а й життя цивільного населення, то український контекст не схожий на контекст інших окупованих нацистами країн Європи. Не унікальними були випадки, коли місцеве населення допомагало у злочинах. Але завжди були ті, хто рятували від смерті інших людей. Це було притаманно не тільки українському суспільству, яке потерпало від сталінського режиму, який змінився нацистським терором. Прекрасно якось сказала Ада Роговцева, відома українська акторка, що після окупації Києва нацистами у вересні 1941 люди в місті вчилися жити в неволі, а потім – в новій неволі. Я вважаю важливо нагадувати суспільству, що шляхетні люди завжди були та є. Завдяки таким людям ми рятуємо наше життя також. Ми маємо казати про різні контексти, в Україні дискусія відкрита.

– Чи збираються живі історії про порятунок життів? Як багато їх? Як про це говориться?

Дякувати Богу, таких історій багато. Це вартує окремої зустрічі, скажу тільки що дослідження долі тих, хто рятували, почалось як вивчення історії Голокосту на теренах України на початку 90-х. Ці люди боялися і мовчали. У СРСР євреї ніколи не виокремлювалися з жертв націонал-соціалізму. Той антисемітизм, українофобія, які були в СРСР, заважали людям це пам’ятати. У родинах зберігалася пам’ять про жертв Голодомору чи Голокосту, а на вулиці, в публічному просторі радянської імперії цього не було.

– Чому? Це ж мало б підкріплювати міф про радянський режим?

Радянський режим був антисемітським, переслідував дисидентів – українців, євреїв. Євреїв режим вважав неповноцінними. Існувала процента норма для вступу у виші, був величезний антисемітизм. Була відкрита антисемітська компанія, бо СРСР був незадоволений тим, що постала держава Ізраїль, яка не стала соціалістичною. Сталін казав, що це буде форпост соціалізму на Близькому Сході, але євреї, які пережили війну, Голокост, боролися за власну суверенність на Близькому Сході сказали: «Ми не хочемо тут будувати ГУЛАГ». Це одна з причин того, що євреї Радянського Союзу потрапили під сталінську антисемітську політику кінця 1940 – початку 1950 років.

Крім того, в Радянському Союзі абсолютно нівелювалася етнічна приналежність, був ефемерний «радянський народ». Єврейські родини не мали можливості прийти до Бабиного Яру, а українські родини не могли вшанувати пам’ять жертв Голодомору.

Завдяки меморіалу Яд Вашем, діяльності в Україні єврейських громад, громадських інституцій, зібраних матеріалів сьогодні Національний музей історії України у Другій світовій війні створив величезний науковий проєкт – Портрети.UA. Там є матеріали по всіх областях про тих українців, які рятували євреїв. Ми маємо бути чесними, скрізь – в Україні, Голландії, Франції, Польщі, Білорусі, Литві — кількість праведників була малою. Це було однією з причин, чому після війни ті люди не поспішали казати, що вони створили подвиг. Адже це не сприймалось більшістю.

Минув певний час, про це заговорили. У нас, на теренах тоталітарної радянської імперії про це не казали, тому що теми Голокосту, Голодомору, кримських татар, Катинського розстрілу були табуйованими в радянській ідеології. Зараз все-таки історії цих праведників стали відомими. Були проведені науково-освітні проєкти, коли брали інтерв’ю у тих, хто пережив Голокост. Один з таких був у середині 90-х, ініціатором був Стівен Спілберг. Було близько 4 тисяч інтерв’ю з України, де розповідали про рятівників.

Зараз наш Центр вивчення історії Голокосту видає книжкову серію мемуарів. Це буде бібліотека спогадів тих, хто пережили Голокост. Більшість з них пережили Голокост саме завдяки своїм рятівникам – українцям, полякам, росіянам. Завдяки громадській, науковій діяльності в громадських інституціях сьогодні такі історії є, вони друкуються в різних збірках. Таким чином ця пам’ять повертається. Єдине, шкода, що втрачений час. Ми ніколи не дізнаємось багато історій. Багато тих, хто рятували, не вважають, що вони робили щось особливе.

Сьогодні по всіх областях України єврейські громади збирають матеріали про українських рятівників. Наукові інституції, дослідники збирають такі матеріали. Діяльність в українському суспільстві із повернення імен праведників не почалась з постанови Верховної Ради. Постанова Верховної Ради запізнилась років на 30, як багато інших постанов. Ця дата стимулює медіа, освітні й наукові установи говорити про це.

Вів інтерв’ю Василь ШАНДРО (Громадське радіо)

Анатолій ПОДОЛЬСЬКИЙ

Анатолій ПОДОЛЬСЬКИЙ, кандидат історичних наук, керівник Українського центру вивчення історії Голокосту. Провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України.

Коло наукових інтересів: Історія євреїв України ХХ століття. Історія Голокосту. Українсько-єврейські взаємини в історичній перспективі. Порівняльні дослідження історії геноцидів ХХ століття. Студії з культури і політики пам’яті (Memory Studies) про Другу світову війну.

Історична довідка

ХТО, КОЛИ І ЯК ЗАГИНУВ У БАБИНОМУ ЯРУ

Братською могилою і символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. З вересня 1941 року до кінця вересня 1943-го він був місцем регулярних розстрілів і захоронень, що проводили органи нацистської поліції безпеки та айзантцгрупи СД разом із військовою та цивільною владою Києва. Жертвами нацистів стали євреї, роми, українські націоналісти, радянські військовополонені, пацієнти київської психіатричної лікарні та інші національні чи соціальні групи, яких окупанти вважали ворогами або ж «просто зайвими». Бабин Яр – це некрополь для більше ніж 100 000 цивільних громадян та військовополонених.

19 вересня 1941-го війська Вермахту увійшли до Києва. За кілька днів вибухнули будівлі у Київській цитаделі та на Хрещатику. Вибухи стали зручним приводом для окупантів провести показову каральну акцію. У підривах звинуватили євреїв. Насправді ж організаторами цих вибухів були радянські диверсанти. Перші арешти і розстріли відбулися вже 27 вересня. 28-го в Києві з’явилися оголошення, в яких наказували всім євреям міста зібратися зранку наступного дня на розі вулиць Дегтярівської та Мельникова.

Разом із Вермахтом у місто увійшли айнзатцгрупи СД. На них покладалося очищення армійських тилів від «небезпечних елементів» та придушення будь-якого опору. В Києві діяла айнзатцгрупа С, зокрема, зондеркоманда 4а. Разом із ними прибув штаб головнокомандувача СС і поліції «Росія-Південь», два батальйони зі складу поліцейську полку «Південь». Згодом у Києві з’явилася айнзатцкоманда 5. Саме ці підрозділи СС та поліції здійснювали масові розстріли євреїв у Бабиному Яру.

«Дорога смерті», якою пройшли десятки тисяч євреїв 29 вересня 1941 року, пролягала від Лук’янівської площі по вул. Мельникова до перших воріт Єврейського кладовища, далі – на вул. Кагатну (нині – сім’ї Хохлових), потім по вул. Табірній (нині – Дорогожицькій). Біля входу до Братського кладовища у євреїв відбирали гроші, коштовності, документи, а також наказували залишати речі й верхній одяг. У кінці Братського (Воїнського) кладовища (нині – територія телевежі) люди повертали у прохід між огорожею кладовища та краєм яру. Розстріл відбувався на майже півкілометровому відтинку яру, який починався біля пам’ятника 1976 р., а закінчувався за теперішньою станцією метро «Дорогожичі». Людей змушували роздягатися догола та спускатися до яру, де клали долілиць, шар за шаром, а вздовж рядів ішли німецькі поліцейські й вбивали їх пострілами в потилицю.

Того дня, 29 вересня, німці встигли до 18:00 розстріляти близько 22 тисяч людей. Інших приречених загнали на ніч у порожні гаражі на вул. Табірній (сучасна Дорогожицька) і вбили наступного дня. Потім німецькі сапери підірвали схили, щоб засипати тіла, і змусили військовополонених вирівняти дно яру.

За два дні (29-30 вересня) загинула 33 771 особа. У «Донесенні про події в СРСР» від 02.10.1941 сказано: «Зондеркоманда 4а в співпраці зі штабом групи і двома командами поліційного полку «Південь» 29 і 30.9.1941 стратила в Києві 33 771 єврея». Про продовження розстрілів свідчать німецькі документи. Так, приміром, у «Донесенні про події в СРСР» № 111 від 12.10.1941 говориться наступне: «Загальне число страчених зондеркомандою 4а тепер перевищило 51 000». Згідно з німецькими документами розстріли в Києві безперервно продовжувалися до середини листопада 1941-го. Основну масу розстріляних у цей період становили євреї.

Втім, із середини жовтня цього ж року у Бабиному Яру та його околицях починаються спеціальні акції, під час яких були розстріляні комуністи-підпільники, роми, душевнохворі, заручники, моряки Дніпровської флотилії.

Взимку 1941-1942-го у Бабиному Яру загинули члени Організації українських націоналістів. «Донесення про події в СРСР» № 164 від 4 лютого 1942 р. свідчить: «У Київській області боротьба проти комуністів все більше трансформується в боротьбу проти національних українських формувань… Конфіскований письмовий матеріал, а також свідчення різних арештованих в останній час прихильників Бандери знову доводять, що прихильників Бандери неможливо залучити до будь-якої позитивної співпраці. Тому лишається тільки повністю знищити цей рух».

Незабаром нацисти розгортають свої репресії не лише проти бандерівців, але й представників інших течій українського визвольного руху. Загалом у Бабиному Яру загинув 621 український патріот. Тут обірвалося життя української поетеси, члена ОУН (м) Олени Теліги.

Другий етап масових розстрілів припадає на кінець зими 1942 – середину серпня 1943. У цей час створюють Сирецький концтабір, який змінив табір на вулиці Керосинній (створений у квітні-травні 1942-го). Саме його в’язні заповнюють своїми тілами Бабин Яр, ями у самому таборі й довкола нього. Це здебільшого підпільники й партизани: комуністи й українські націоналісти.

Заключний етап регулярних розстрілів відбувався у серпні-вересні 1943-го на фоні знищення раніше захоронених у Бабиному Яру тіл розстріляних. Цю «роботу» виконували ті ж в’язні Сирецького концтабору. Спалювали тіла в яру навпроти.

Зрозумівши, що у Києві не втриматися, німці почали ховати сліди своїх злочинів.

18 серпня 1943-го до Сирецького табору прибула група в’язнів із Полтави, яких розмістили в спеціальних землянках у самому яру. Наступного ранку до них приєднали 100 ув’язнених євреїв із табору. Загалом у команді смертників працювало 327 осіб. Чоловіків закували в ножні кайдани та змусили викопувати трупи на місці колишніх масових розстрілів, а також будувати печі із огорожі Лук’янівського і надгробків Єврейського кладовищ. Тіла та дрова складали в печі штабелями. Потім усе спалювали. В одній такій печі за раз знищували до 2 000 тіл.

Двічі на тиждень нацисти привозили у Бабин Яр у машинах-«душогубках» в’язнів із тюрми СД. Цих людей після вбивства також спалювали у «печах». Всі ці «роботи» в Бабиному яру відбувалися таємно. Територія була оголошена забороненою зоною, огороджена й засаджена деревами, але сморід і дим розносилися по Києву далеко за межами яру.

До кінця вересня майже всі тіла розстріляних були спалені, а в’язні заклали останню піч – для себе. У ніч на 29 вересня 1943-го мешканці однієї з землянок вирвалися на волю, але врятуватися вдалося лише двом десяткам. Згодом саме їхні свідчення дали можливість відтворити історію знищення тіл у Бабиному Яру.

Штандартненфюрер Пауль Блобель, який керував стратами у Києві в 1941-му, наглядав і за спаленням останків жертв у 1943-му. Про це він засвідчив на Нюрнберзькому процесі 1947 року: «Під час мого візиту в серпні я особисто спостерігав за спаленням тіл у загальній могилі під Києвом. Могила була близько 55 м довжиною, 3 м шириною і 2,5 м глибиною. Після того, як верхній шар був знятий, трупи облили горючим матеріалом і підпалили. Пройшло близько двох днів, поки могили згоріли до дна. Я особисто пересвідчився, що прогоріло все до самого дна. Після цього могила була засипана, і так майже всі сліди були заметені».

У жовтні 1943-го у Бабиному Яру німці ще розстріляли киян, які ухилилися від виконання наказу про повне виселення з міста.

Останній розстріл відбувся 4 листопада 1943-го, а 6-го до Києва увійшла Червона армія.

Окремою сторінкою в історії Бабиного Яру є порятунок приречених євреїв. Національний інститут пам’яті Катастрофи і Героїзму «Яд Вашем» у 1963 році затвердив критерії для отримання почесного звання «Праведник народів світу». У квітні 1989-го було встановлене почесне звання «Праведник Бабиного Яру». Першим його отримав православний священик Олексій Глаголєв (посмертно) та члени його сім’ї. Наразі 662 особи удостоєні звання «Праведник Бабиного Яру». Як правило, це цивільні беззбройні жителі окупованих територій: люди похилого віку, діти, жінки. Часто євреїв переховували великі сім’ї. Серед тих, хто отримав звання «Праведник Бабиного Яру», люди різних національностей: українці, росіяни, поляки, білоруси, татари, вірмени, греки й німці. Вшановуючи їх, мусимо пам’ятати, що, рятуючи інших, вони ризикували своїм життям.

Вікторія ЯРЕМЕНКО, УІНП