ОДИН ПОЯС, ОДИН ТАЛІБАН

ОДИН ПОЯС, ОДИН ТАЛІБАН

13 Жовтня, 2021 Off By admin

Чи вдасться Китаю уникнути помилок попередніх наддержав в Афганістані?

Колесо історії Афганістану планово і передбачено змело черговий уряд і розчистило дорогу для нової політичної формації. І знову передбачено реакція із зовні на події в цій одній із найбільш технологічно депресивних (читай по-іншому – консервативно-традиційних) країн якось алогічно підвищена та, на перший погляд, незрозуміла, ну аж ніяк не корелюється з її економічним статусом чи політичною вагою. Афганістан перетворився на якусь метафору-подразник, чи, навіть, на своєрідну політичну чорну діру, наявність якої вже сама по собі не тільки привертає увагу, але й збуджує зовнішні сили якоюсь мірою на неї впливати чи ж бо, принаймні, бути до неї дотичною.

Політичну реінкарнацію руху Талібан в Афганістані та розвал колишнього офіційного афганського уряду вже багато хто називає передбачуваними і символічними. І не тільки тому, що захоплення Кабулу талібами майже співпало з днем проголошення незалежності Афганістану 19 серпня. Картина евакуації західної присутності в країні на фоні підбадьорливих заяв у бік талібів з боку Росії та Китаю – це вже інші політичні фарби своєрідного «натюрморту», значущі далеко за межами власне самого регіону.

Коли для Москви воєнно-політична перемога афганських консерваторів окрім більше морального, так би мовити, антиамериканського задоволення мало що дає з точки зору далекосяжних стратегічних інтересів, то Китай очевидно прагне використати талібський камбек в ХХІ столітті у всіх можливих іпостасях. Маючи глобально всеохопний проєкт «Один пояс, один шлях», значно зміцнюючи свій міжнародний імідж та намагаючись, перш за все, економічними способами позначати свою глобальну присутність, ситуація, що виникла з вакуумом влади в Афганістані начебто сама по собі є запрошенням до підключення цієї країни до китайських ініціатив. Проте чи не потрапить Пекін, як і свого часу інші великі країни в своєрідну афганську пастку, коли економічна допомога і посилення соціально-політичних контактів стане спокусою більш глибокого входження в цю територію, що потім автоматично викликає серед афганського населення рефлекс відторгнення чужинця?

Китай володіє 76-ма кілометрами спільного кордону з Афганістаном ключовим транспортним вузлом, в якому є Ваханський коридор, доволі важкодоступне місце для комунікації в силу кліматичних та географічних обставин але таке, що символічно, свого часу було частиною Великого шовкового шляху. Політичні відносини між країнами завжди були рівними і не позначалися якимись двосторонніми кризами. Вони значною мірою накладалися на стратегію Пекіна з формування навколо себе групи дружніх країн т.зв. «третього світу», з якими той має «спільну історичну долю» і яка зацікавлена у формуванні нового справедливого світового порядку як альтернативу нав’язаного «великими державами». 

До другого повернення Талібану присутність КНР в Афганістані була мінімальною, власне вона переважно супроводжувалася невеличкими грантами уряду сусідньої країни. Першим значним економічним вливанням стали 3,5 млрд. дол., виділені ще 2010 року для розробки мідних копалень поблизу Кабула. Ще в 2007-08 рр. дві китайські компанії Jiangxi Copper та MCC (Metallurgical Corporation of China) одержали урядову ліцензію на розробку других у світі покладів міді підписавши угоди. А Китайська національна нафтова корпорація здобула тендер на буріння нафти на півночі країни. Доречно буде згадано, що в тому ж таки 2010 році Держдепартамент США оприлюднив підрахунки, за якими поклади міді, літію та інших мінералів в Афганістані обраховуються на суму понад 1 трлн. дол.

Але при цьому ми лише володіємо інформацією про візити китайських інженерів, натомість якихось масштабних робіт з використанням китайської робочої сили там не було зафіксовано, хоча МСС витратила приблизно 371 млн. дол. І цей факт можна було розглядати в контексті здобуття Китаєм активного доступу до світових запасів сировини. Навіть коли афганський та китайський уряди підписали 2016 року меморандум про взаєморозуміння щодо ініціативи «Один пояс, один шлях» якихось більш-менш масштабних проєктів не було реалізовано і Пекін займав вичікувальну позицію, зосереджуючись на країнах Центральної Азії та Пакистані.

Більш важливим для КНР було уйгурське питання. Офіційний Кабул регулярно запевняв, що він намагається контролювати їхнє можливе проникнення на територію Сіньцзян-Уйгурського автономного району КНР (СУАР). В результаті репресій з боку КНР уйгури традиційно тікали або ж в Казахстан, або в Афганістан. Під час громадянської війни в Афганістані консолідувався Ісламський рух Східного Туркестану (ІРСТ), воєнно-політична організація, яка ставила за мету боротьбу з КНР. У 1997 році в Кабулі, вже контрольованому талібами з’являється штаб-квартира руху, очільником якого на той час стає Хасан Махсум, а також табори з військової підготовки. Фактично за політичного спонсорства талібів, яким близькі до душі були заклики лідерів Ісламського руху про створення в Сіньцзяні ще одного емірату його діяльність швидко стає резонансною. Серед серії терористичних атак, (які китайська статистика обраховує у дві сотні), здійснених також і поза межами СУАР проти ханьців чи об’єктів, які належали китайському уряду найбільш виділяється атака та торговельний центр у Дубаї, частина якого спеціалізувалася на продажах власне китайських товарів. Наразі немає підстав говорити про те, що уйгурський рух несе якісь критичні загрози китайському контролю Сіньцзяну. Мусульманські меншини там (а це переважно уйгури та казахи) перебувають під невпинним наглядом спецслужб і державна репресивна машина в тому числі використовує практику створення т. зв. «таборів політичного перевиховання», що неодноразово широко висвітлювалося в ЗМІ перш за все на Заході. Проте перспективи відновлення джихаду в Сіньцяні очевидно перш за все залежать від відносин між талібами та ІРСТ.

З приходом до влади в США адміністрації Д.Трампа інтерес до Талібів як до антагоніста американської присутності в Афганістані з боку Москви і Пекіна значно зростає. 2017 року тодішній держсекретар Р.Тіллерсон звинуватив Росію в постачанні зброї талібам, а в 2018 році міністр закордонних справ С.Лавров провів у Москві переговори з ними за зачиненими дверима. З початком реалізації стратегічних установок Сполучених Штатів на вихід з Афганістану Пекін непрямим чином увійшов у схему американської адміністрації щодо афганського політичного врегулювання після виведення американських військ. Вона передбачала, зокрема, наявність комунікації в тому числі й з представниками Талібану і переведення конфлікту в рамках офіційний уряд – опозиція в політичну площину через загальнонаціональні вибори зокрема. Майже паралельно з американськими дипломатами Китай вперше приймає представників руху Талібан 2019 року. Спеціальний представник китайського уряду з Афганістану Ден Сіцюнь приймає відповідну делегацію у складі дев’яти членів у Пекіні якраз напередодні чергової зустрічі з американською стороною в Катарі. Китайська сторона пояснювала цей візит (як і наступний того ж року) зусиллями зі сприяння в продовженні мирних переговорів. Важливим смисловим акцентом було підкреслення позиції Пекіна щодо врегулювання внутрішніх справ Афганістану власне самими афганцями. Коли єдиним зримим наслідком зусиль США в цьому напрямку стало активне використання Twitter (політично сатиричним виглядає той факт, що згодом самому Трампу під час виборчої кампанії в США заборонять вести там власний акаунт), то своєрідна хімія у контактах між другою економікою світу та талібами виникла з далекосяжними наслідками.

Вже в умовах переможного наступу талібів та прискореного виходу американських військ 28 липня цього року мулла Барадар, один з ключових керівників руху, зустрівся в міністром закордонних справ КНР Ван І і це в умовах коли офіційний афганський уряд все ще перебував у Кабулі. Фактично ця зустріч і стала неформальним проте політичним визнанням як талібів, так і китайських намірів вести з ними справи та надала останнім міжнародно-політичного статусу. Заяви очільника закордонного відомства КНР на перший погляд виглядали, м’яко кажучи, дивними, коли той, зокрема, висловив сподівання що Талібан, який два десятиліття перебував у стані війни з усіма «відіграє важливу роль у процесі примирення в Афганістані». Проте водночас Ван І озвучив і кілька важливих посилів на майбутнє афгансько-китайських відносин, що згодом були більш детально розтлумачені речником міністерства закордонних справ КНР. Поряд з прогнозованими сподіваннями Китаю на недопущення діяльності на території Афганістану східно-туркестанських сепаратистів Пекін підкреслив відмінність своєї політики від американської та озвучив наміри сприяти економічній стабілізації в країні, оскільки «доля Афганістану в руках афганського народу», непрозоро натякаючи на деструктивний фактор Заходу. А вже буквально через кілька годин після захоплення талібами Кабула МЗС КНР запевнило про готовність до «дружнього співробітництва».

До речі китайські державні ЗМІ (і зокрема доступний в деяких українських кабельних мережах російськомовний CGTV) доволі розлого смакували в своїх репортажах сцени виходу, а інколи й втечі колективного Заходу з Афганістану, навіюючи міжнародній аудиторії ці образи як символ своєрідного занепаду США як глобального гравця. А на китайських форумах (зокрема на найпопулярнішому Weibo, аналогу Twitter) можна було зустріти чимало коментарів, у яких проводився такий собі позитивістський паралелізм історії Китаю та Афганістану. Наприклад неодноразово можна було зафіксувати думку, що як і КПК свого часу прийшла до влади за допомогою революції та всенародного повстання, так і таліби відповідно стали аналогом народної сили, яка вигнала «прозахідну антинародну владу».

Отже, взявши на себе ініціативу із забезпечення талібів своєрідним історичним та політичним карт-бланшем, Пекін проявив свої геостратегічні наміри, продемонстрував набір власних зовнішньополітичних принципів та спробував водночас забезпечити й прагматичний економічний ефект від таких дій.

Власне вперше Китай має намір увійти в територію, яка протягом двох століть розглядалася великими західними державами як стратегічно ключова з точки зору конкуренції за впливи на Південну та Центральну Азію, Середній Схід та частину Китаю. Пекін, хоча й переважно поки політично проте заповнив нішу присутності США, ключової наддержави колективного Заходу. Афганістан як сусідня Китаю держава напевне був останнім територіальним слабким ланцюжком в проєкті «Один пояс, один шлях» і може надати останньому більшої привабливості й повноцінності.

Гіпотетично «дружні та конструктивні» відносини з урядом талібів ще більше прив’яжуть до КНР Пакистан та зможуть забезпечити певну лояльність пуштунів. Свого часу енергетичні та транспорті коридори, які планувалися в Афганістані ще в 1990-і рр. і також в умовах першого приходу талібів до влади мають потенціал до реалізації. Як доводить історія, економічна допомога та інвестиції традиційно сприяли досягненню значного рівня діалогу і, навіть, нехай і тимчасового, проте партнерства з афганськими політиками.

До певної міри китайська карта в Афганістані може дратувати і Москву і Делі, адже Кабул має територіальну межу з Іраном, а також країнами Центральної Азії, учасницями ОДКБ, що послаблюватиме позиції Росії. Індія також навряд чи сприйматиме розширення сфери впливу Пакистану та Китаю на півночі як позитивний тренд.

Гра Китаю в Афганістані – це також демонстрація особливого стилю зовнішньої політики, в якій тема прав людини не є головною для відносин. Пекіну важливо показати, що він може вести діалог з будь-яким типом державної влади чи устрою без попередніх вимог. Це ще більше привертатиме на бік КНР ту найбільшу групу країн світу, де в силу тих чи інших причин існує або хвора або квола демократія чи й узагалі авторитарних і які мають проблемні відносини із Заходом.

Китай є найближчим великим інвестором Афганістану і має відповідний досвід фінансових асигнувань в політично нестабільні регіони та країни. Згідно з попередніми геологічними дослідженнями афганський емірат має запаси мінералів та рідкоземельних елементів на суму в понад 3 млрд. дол., насамперед це мідь, залізна руда, літій та кобальт. І китайські компанії мають серйозний апетит на цю сировину, критично важливу для технологічних виробництв, де Китай зараз виступає лідером (електричні авто, роботи тощо) і прагне стати технологічною наддержавою. Китайські компанії, зокрема Ganfeng Lithium та Tianqi Lithium нещодавно інвестували мільярди доларів у процес видобутку літія в Південній Америці, де в рамках т.зв. «літієвого трикутника» Болівія-Аргентина-Чилі знаходить до 58% розвіданих покладів цього металу, ключового для виробництва електрокарів зокрема. В одній зі своїх записок американський держдеп навіть називав Афганістан потенційною «літієвою Саудівською Аравією».

Таліби сподіваються, що Китай стане для них головним локомотивом доступу до світового ринку і таким чином надасть ресурс для економічного виживання й стабільного політичного положення. Очевидно, що будь-який пост-революційний уряд прагне спочатку вижити. Проте в заявах представників Талібану абсолютно відсутнє (і навряд чи воно могло виникнути в силу способу мислення його очільників) стратегічне бачення розвитку країни. Для реалізації, принаймні, видобувних проєктів потрібна інфраструктура: дороги, мости, залізниці. Пекін вже також має досвід підведення комунікацій до необхідних для нього сировинних ресурсів у таких країнах як Південний Судан чи Нігерія. Проте зараз важко говорити, наскільки це можливо в Афганістані.

Можна передбачити, що Пекін укладе низку торговельних угод із новим афганським урядом, проте навряд чи буде діяти прискорено, вичікуючи відповідних кроків від талібів. Можливо буде реалізовано якийсь топовий один-два проєкти, як пробна модель-заохочення талібів до подальшої співпраці. І, ймовірно, Афганістан не стане в найближчій перспективі великим економічним проєктом Китаю. І малоймовірно також те, що Пекін повторить помилки Великої Британії, СРСР чи Сполучених Штатів, які намагалися перетворити Афганістан на воєнно-стратегічний плацдарм. Вихід з останнього для них ставав поганим знаком занепаду їх глобального статусу наддержав.

Макар ТАРАН,

спеціально для «Української Лінії»