ВОЯЖ ТА БАГАЖ

ВОЯЖ ТА БАГАЖ

9 Вересня, 2021 Off By admin

АБО ПЕРШЕ ВЕРЕСНЯ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТА

Вже помалу втрачають яскравість як оптимістичні реляції щодо переможного стратегічного зчеплення України та США, фанфари якого, віддаймо належне, доповнювали унікальну й красиву картинку візиту Президента України до Сполучених Штатів, так і подекуди жовчно критичні оцінки відсутності зримих і нагальних, критичних для нас його результатів. І як у школі, коли після урочистостей першого вересня, радісних зустрічей святково вбраних учнів та вчителів в руках перших якось швидко й непомітно з’являються важкі торби з підручниками та навчальними матеріалами, американський політичний вояж української делегації завершився, напевне що, безпрецедентною кількістю підписаних документів, робота й імплементація яких має формувати сутність нового життєвого циклу. Зрештою, обіцянки й гарні слова завжди мобілізують та стимулюють до дій, а книги та паперові файли можуть служити і дороговказом.

Символічним, проте і смисловим фоном американсько-української зустрічі на найвищому рівні став прискорений вивід американських військ з Афганістану. Високозатратні невдачі Вашингтона зі створення нової структури афганської державності на перший погляд можуть видатися колапсом цілої філософії відносин патронатно-донорського формату, американського клієнталізму, який мав би стати для партнерських країн також своєрідним підручником успіху й розвитку. Проте «афганський синдром» не можна розглядати лише як ознаку системної кризи. Навіть навпаки, одним із найбільш помітних лейтмотивів дискусії в США щодо невдач в Афганістані стала теза, яка швидко стає аксіоматичною – партнерство потребує рівноцінних зусиль обох сторін і процес імплементації ринково-демократичних начал в те, чи інше суспільство не є чисто бюрократично-механічним, а має відповідати ціннісним орієнтирам місцевих політичних еліт.

Протягом цього року ми спостерігаємо кристалізацію зовнішньополітичної доктрини Д. Байдена, доповненої відповідними зовнішньополітичними стратегічними документами. Її очевидні ознаки можна насамперед розгледіти крізь призму зустрічі президента США з В.Путіним у Женеві, а також в серії офіційних заяв щодо Китаю як «конкурента», відносини з яким потрібно вибудовувати в максимально прагматичному ключі, залишаючи простір для комунікації та двосторонньої взаємодії. Найбільш значущими для нас елементами т.зв. «доктрини Байдена» можна назвати тези про «відповідальне партнерство», «консолідацію позицій країн Великої Сімки» та можливість і необхідність постійного міжнародного діалогу ключових суб’єктів світової політики.

Візит в Україну державного секретаря США Е.Блінкена в травні цього року можна оцінювати як першу порцію сигналів з американського боку щодо того, на чому має ґрунтуватися стратегічне партнерство вже в контексті нової стратегії нового президента США. Напевне як ніколи під час аналогічних візитів так часто не звучали слова «корупція», «олігархи», «реформи», «корпоративне управління» тощо. Крім того, в своєму інтерв’ю очільник зовнішньополітичного відомства США напряму заявив про те, що такі негативні сторони українського життя завдають серйозної шкоди міжнародній репутації України. А термін репутація особливо для англо-саксонського світу має одне з ключових значень, адже будь-які великі бізнес-угоди, до яких частково можна віднести й міждержавні відносини, можливі лише за умов відповідного образу сторони як прогнозованої стратегічно і в якій внутрішній системі проблеми не повинні зашкодити розвиткові співробітництва.

І тут пригадується період президентства В.Ющенка, коли українсько-американські відносини пережили першу ейфорію і коли здавалося, що Україна нарешті стала на єдино можливий трек демократії та якісних ринкових перетворень. Проте відсутність в українського Президента надійної стійкої політичної основи в Верховній Раді, згодом зміни урядів та відсутність і, навіть, неможливість, а може й політична нерішучість Ющенка породили й першу велику настороженість щодо того, чи дійсно українська політична еліта в більшості своїй готова до складних і болючих уроків демократії та ринку. Можна багато говорити й писати про російський фактор і природній скептицизм та обережність більшості західних країн в цьому контексті цілком логічна. Історичні приклади свідчать (візьмімо хоча б ситуацію із входженням Туреччини та Греції до НАТО в 1952 р.), що консолідованість еліт та рішучі реформи, не зважаючи навіть на фактор воєнної конфронтації з СРСР/Росією, ламали будь-які стіни та розтоплювали лід недовіри. І Бухарестський саміт 2008 року став тут першим холодним душем для нас. До речі того ж таки 2008 року Сенат у своїй резолюції (підписантами якої були і Байден, і Обама) наголосив на підтримці ідеї членства України та Грузії в Альянсі. Перспективи одержати План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), не зважаючи на нашу активну риторику і підтримку серед багатьох країн, швидко розвіялися в диму внутрішньополітичних баталій, агресії Росії в Грузії та приходом до влади В.Януковича. Його ледь не першим кардинальним рішенням у сфері зовнішньої політики стала ліквідація Комісії з підготовки до членства в НАТО і цим самим ми також вперше довели, що внутрішньополітичні флуктуації між прозахідними та проросійськими політичними групами визначають політичний порядок денний і таким чином кардинальні переоцінки зовнішньополітичних векторів аж ніяк не корелювалися із західною традицією системної стратегічної взаємодії.

Вже в сучасному контексті нагадаємо, що влітку цього року, саме після візиту Блінкена і в період підготовки візиту Президента України до США несподівано раптово лідери найбільшої фракції українського парламенту почали розсипатися розхвалювальними епітетами не просто відносно Китаю як такого і його насправді феноменальних економічних та технологічних успіхів, а особливо акцентувати на позитивній ролі правлячої КПК вишукуючи в специфічній далеко не демократичній системі західного зразка «досвід для України». За цим слідувала доволі туманна історія з відкликанням підпису України під засудженням резолюцією ООН порушення прав уйгурів у КНР. Тому вже звичну тезу про те, що затримка з членством в НАТО стала провокуючим фактором для агресії Росії можна переінакшити в іншу – невизначеність і невпорядкованість зовнішньополітичних заяв постійно ставали провокуючим фактором для посилення скептицизму з боку Заходу щодо намірів України.

Але фактор Росії та Китаю не можна екстраполювати лише на вектори української політики. Ми в Україні схильні вдаватися до об’єктивних але емоційних крайнощів при оцінці зовнішньополітичних гравців. Це насамперед  відтінки моральності, коли ми справедливо з точки зору ідеалістичної картини міжнародних відносин як боротьби добра і зла нарікаємо на таку собі нечесність чи нещирість з боку Заходу щодо підтримки наших заявлених намірів про членство в НАТО чи ПДЧ, або ж нездатність того ж таки колективного Заходу протистояти російському проєкту «Північний потік-2». Якоюсь мірою ми часто ставимо себе в центр міжнародної політики, перебільшено вважаючи, що т.зв. «українська криза» (термін який нам нав’язаний знову-таки тим же Заходом) є наріжним каменем спотикання в збереженні стабільної архітектури міжнародних відносин. Прозахідна частина нашого політикуму одержує значну порцію негативу й скептицизму, що виливається і у втрату виборчого рейтингу, із-за політичної виваженості та обережності тих самих Сполучених Штатів.

Проте треба розуміти ту реальність, що для Вашингтона відносини з Україною нерозривно пов’язані з моделлю відносин в рамках трикутника США – Китай – Росія. В сучасних умовах, коли економічний наступ Китаю розмиває й без того нетривку регіональну солідарність, де США мали колись вирішальне слово, коли існує і розвивається неформальний політичний альянс Москви та Пекіна, коли в Сполучених Штатах почалися пошуки нових стимулів економічного розвитку, очевидно, що Вашингтон просто позбавлений необхідних ресурсів одночасно протистояти всім викликам часу. Перед американським керівництвом фактично постає дві альтернативи геостратегічної поведінки: або ж якимось чином розбивати китайсько-російський ситуативний проте доволі тривкий союз, перетягуючи на свій бік одного з учасників, або ж раціоналізувати і в фінансовому плані в тому числі свою глобальну присутність, переклавши частину тягаря на тих союзників, які демонструють свою спроможність та, водночас, намагатися їх консолідації з тих, чи інших питань. Що і було яскраво проілюстровано на прикладі Афганістану.

Всі вищенаведені фактори пояснюють, чому в ключових документах, підписаних і оприлюднених під час та після зустрічі президентів України та США останні не брали та не декларували якихось політичних зобов’язань зі свого боку, насамперед, що стосується НАТО чи участі у переговорах щодо Донбасу. Питання одержання статусу головного союзника США поза межами Альянсу взагалі не фігурувало ані в підготовці візиту, ані вже під час його офіційного перебігу. Вашингтон залишає собі поле для маневру та діалогу у відносинах із Росією, яку такі зобов’язання вочевидь би дратували. Не можна також забувати й позицію Китаю, озвучену чітко ще наприкінці 1990-х років, – будь-яке розширення сфери впливу Північноатлантичного альянсу на Схід розглядатиметься в Пекіні як однозначне розширення проекції впливу США, при цьому в китайському напрямку. І Китай, а це проглядається з характеру публікацій в китайській пресі, яка вже дуже акцентовано передає невдоволення Президента Зеленського невизначеною позицією США щодо членства України в НАТО, так само зацікавлений в збереженні за нами певного статус-кво.

Спираючись на філософію відповідального та взаємовигідного партнерства, поєднану з традицією балансів інтересів, Вашингтон так само дав задній хід і щодо теми санкцій учасникам будівництва «Північного потоку-2». Збереження стратегічної співпраці з Німеччиною та її незабаром новим урядом, як ключовим пропонентом європейської ідеї і важливим учасником НАТО в умовах посилення китайської економічної присутності та російського лобізму переважило ідею навряд чи результативного посиленого тиску з метою зупинити проєкт газопроводу.

Портфель підписаних у Вашингтоні угод у військово-технічній, політичній, економічній та оборонній галузях дійсно безпрецедентний за всю історію американсько-українських відносин новітньої доби. «План трансформації України» (представлений чомусь спочатку в Сполучених Штатах) у випадку інтересу з американської сторони і реального започаткування спільних проєктів виглядає дуже перспективно, адже ми одержуємо можливість підключитися до технологій та ринку економічного лідера сучасного світу. Проте його стратегічна реалізація вимагає наявності великої кількості передумов з української сторони. Зокрема, це насамперед стосується вищого політичного менеджменту, який має бути зосереджений на підборі відповідних кадрів та імплементації заявлених в деклараціях цінностей. Американська сторона традиційно пов’язує успішність партнерства з демократичними перетвореннями і побудовою правового суспільства. І це стосується і захисту інвестицій, і відповідної судової реформи. Від такої форми технологічно-економічного зчеплення вигравали ті країни, які швидко розвивали власний відповідний потенціал і виходили на рівень спільних технологічних проєктів у глобальному масштабі. Історія великих європейських та азійських корпорацій ілюструє той момент, що більша їх частина на різних етапах якраз реалізовували спільні проєкти з американською стороною і одержували доступ до американського ринку.

Отже, підручники відкрито і час вчитися й використовувати реальність знань невблаганно полетів. Учню залишається опанувати мистецтво не розчаруватися в ідеалах, але й бути уважним, ретельним та критичним. Бо від цього залежатимуть оцінки, які дозволять потім продовжувати розвиватися вже у вищому «університетському середовищі».

Макар ТАРАН,

спеціально для «Української Лінії»