СТРАТЕГІЯ ТИСЯЧІ ПОРІЗІВ

СТРАТЕГІЯ ТИСЯЧІ ПОРІЗІВ

31 Серпня, 2021 Off By admin

«Відмирання» нормандського формату і Кримська платформа мають перспективу започаткувати переговорний майданчик із питань України, Азово-Чорноморського басейну і Центральної Європи в самому Києві.

30-річчя Незалежності України відзначається у складних реаліях, оскільки військова загроза зі сторони країни-агресора (Росії) не зникла, а загострення ситуації у зоні бойових дій може швидко поновитися лише через політичну доцільність для керівництва Російської Федерації. Незважаючи на складні реалії, Україна може підбивати підсумки стратегічних здобутків, що закладають значні перспективи за умови плідної й системної роботи щодо їх розвитку. Такі підсумки слід підбивати щодо втілення у життя проекту із деокупації Автономної Республіки Крим і міста Севастополя – Кримської платформи, інавгураційний саміт якої відбувся у Києві 23 серпня 2021 р.

Для Києва це один із найбільш представницьких заходів за участю іноземних держав. На інавгураційному саміті Кримської платформи можна було спостерігати декілька рівнів представництва держав-учасників. Зокрема, мова іде про представництво держав першими особами (Президентами, главами урядів), членами урядів і, врешті, послами. Рівні представництва різних держав потребують окремого аналізу, але наразі варто звернути увагу на окремі аспекти цієї складової роботи інавгураційного саміту Кримської платформи. Країни, які близькі до України географічно (Польща, Угорщина, Балтійські держави, Молдова) були представлені першими особами-Президентами, крім того, Президентами були представлені і географічно доволі віддалені держави, як Фінляндія й Словенія. Не менш високий рівень представництва у формі участі глав урядів, як Словаччини, Грузії, Румунії, Хорватії й Швеції. Аналіз рівня представництва держав на саміті Кримської платформи дає змогу визначитися із напрямками й інституційними аспектами готовності держав співпрацювати із Україною у рамках роботи із деокупації Криму й Севастополя. Слід звернути увагу, що нижчий ранг представництва на саміті можливо розглядати як неготовність держав долучитися до участі на високому рівні, вкладаючи максимальні економічні, дипломатичні й іміджеві ресурси. Часто рівень представництва обумовлювався не дуже успішною попередньою політикою в українському питанні, як у випадку із Німеччиною. Канцлерка ФРН А. Меркель не взяла участь у саміті й участь міністра закордонних справ було замінено на участь міністра енергетики й економіки, чому вона дала пояснення під час спільного брифінгу із Президентом України В. Зеленським напередодні. Тут ми можемо бачити неготовність розвивати дипломатичний напрямок участі у роботі Кримської платформи, а, натомість, робити акценти на підтримку України у сфері енергетики й у економіці.

Окремо варто звернути увагу на представництво Туреччини на Кримській платформі міністром закордонних справ цієї держави. Туреччина систематично виявляє явну зацікавленість військовим співробітництвом із Україною, зокрема, на технічній основі. Дипломатична активність й військово-політичне співробітництво Туреччини свідчить, що ця держава виявляє прагнення до формування не лише у регіоні Кавказу, Середньої Азії, а й у Чорноморському регіоні системи союзників. Україна для Туреччини в цій політиці відіграє одну із ключових ролей, зокрема, надаючи ініціативам Туреччини у її політиці дипломатичну, інформаційну, економічну і, навіть, військову підтримку у межах її можливостей й напрацювань. Тому представництво Туреччини на Кримській платформі є для України сигналом щодо перспективи регіонального військового співробітництва із перспективами залучення до нового дипломатичного майданчика країн Азії, а цей континент був представлений невеликою кількістю делегацій.

Водночас, Україна отримала реальну можливість надалі ініціювати регіональні об’єднання для протидії військовим загрозам у Азово-Чорноморському регіоні. Перспектива наявна, зважаючи на інтерес до цього регіону країн-членів НАТО (США, Велика Британія, Туреччина). Зауважимо, що в роботі інавгураційного саміту Кримської платформи взяли участь усі країни-члени НАТО. Зокрема, ці об’єднання можуть мати форму тимчасових інституцій для вирішення конкретних нагальних питань, але із перспективою створення певного формату співробітництва на довготривалій основі.

Не зважаючи на різну ступінь готовності країн-учасників та масштаби участі в політиці із деокупації Криму й Севастополя, сам факт обміну думками й започаткування майданчика для співробітництва є доволі значним досягненням Кримської платформи на початку її функціонування.

У свою чергу, слід звернути увагу на російську реакцію щодо результатів саміту Кримської платформи. Росія свою політику щодо Криму і Севастополя від 2014 року намагалась ідеологічно обґрунтувати формулою про «незакриті рахунки», які лишилися від розпаду Радянського Союзу. Власне, у цю формулу вкладав російську політику щодо України В. Путін, згадуючи про так звану «Новоросію» і «територіальні надбання» України у складі СРСР. Дана формула мала експортуватися на міжнародну арену як обґрунтування дій Росії, а також її права на сферу впливу в рамках територій колишнього СРСР. Російська формула обґрунтування її політики щодо Криму і Севастополя мала певну опору на так зване «самовизначення» населення. Проте, анексіоністська політика зустріла колективний опір інституцій ЄС і НАТО, який виявився достатньо ефективним проти російської формули обґрунтування анексії Криму і Севастополя. Таким чином було сформульовано чітку позицію країн Європи, США та ряду інших держав щодо невизнання анексії. Тому, виявилось, що російська формула обґрунтування анексії може ефективно працювати лише у неконсолідованій та не інституційованій системі міжнародних відносин. Відповідно, набуття питанням деокупації Криму і Севастополя інституційного наповнення завдяки Кримській платформі є достатньо сильним кроком, який потребує подальшого розвитку.

Наразі Росія намагається проводити активну діяльність по локалізації результаті Кримської платформи, мінімізації своїх політичних втрат. Певним чином з цією метою російська дипломатія намагається використовувати візити і зустрічі на високому рівні (візит міністра закордонних справ Росії С. Лаврова до Італії, Австрії й Угорщини). Тут слід звернути увагу на певну спробу дезорганізації міжнародних інституцій у протидії російській анексіоністській політиці. Також, слід звернути увагу на російську спробу створення певних альтернатив регіональним безпековим ініціативам України (Люблінський трикутник і Асоційоване тріо, які було реалізовано цього року напередодні інавгураційного саміту Кримської платформи). Трійка країн для відвідування С. Лаврова не випадково обрана, між цими державами склались специфічні відносини економічного і логістичного змісту. Тому з російського боку є явне прагнення використати можливість регіональної консолідації політики країн в російських інтересах, пропонуючи їм дипломатичні вигоди. Проте, у даному разі російська дипломатія набуває оборонного характеру, намагаючись нейтралізувати політичні результати Кримської платформи. При цьому, російські дипломатичні дії носять монотонний характер у формі декларування вже виробленої позиції. Оборонна позиція російської дипломатії у кримському питанні дає реальні перспективи для долучення нових держав до Декларації Кримської платформи і розширення напрямків її діяльності. Сам факт долучення до Кримської платформи великої кількості держав, із якими для України є реальні перспективи й інтерес до розширення співпраці, дає змогу на цьому майданчику виробляти системну стратегію розвитку відносин із кожною з цих держав, що особливо важливо, ґрунтуючись на принципі беззаперечного визнання територіальної цілісності України й протидії спробам анексії Криму і Севастополя.

Це доволі принципове досягнення, оскільки, приєднавшись до Декларації, країни-учасники Кримської платформи у цьому міжнародно-правовому акті зафіксували одним із ключових принципів міжнародних відносин невизнання російської анексії й системних порушень норм міжнародного права у питанні Криму і в Азово-Чорноморському регіоні в цілому. Відповідно, для Росії виникає потреба шукати механізми обходу цих принципів для просування власного зовнішньополітичного курсу. Тому ці принципи для української дипломатії слід актуалізувати за всілякої слушної нагоди. Зокрема, на усіх регіональних майданчиках для діалогу, як-то Дунайська комісія, Організація Чорноморського економічного співробітництва, у рамках інших проектів й програм, що має завдавати втрати країні-агресору як іміджевого характеру, так й чисто функціонального, несучи обмеження у розбудові відносин з іншими державами. Подібна «стратегія тисячі порізів» має вироблятися із залученням як представників дипломатії, так і ділових кіл, експертного середовища, громадянського суспільства, лідерів громадської думки для пошуку сфер і точок застосування принципів Декларації Кримської платформи й вироблення системного механізму цього застосування. Зокрема, положення Декларації передбачає застосування санкційного тиску на країну-агресора відповідно до норм законодавства країн, котрі підписали цю Декларацію. Тому доцільним є координація експертної мережі правників, котрі мали би змогу вивчати законодавство країн-підписантів й здійснювати пошук норм і моментів, які можуть стати основою застосування санкцій. Далі, у свою чергу, вироблення системних механізмів просування санкційної політики в державах підписантах, використовуючи можливості судової системи, механізмів лобіювання тощо. Відповідно, правничий напрямок діяльності слід виділити як окрему важливу складову подальшого функціонування Кримської платформи. Тому можливими є певні організаційно-інституційні заходи в середовищі правників для мобілізації як організаційних, так іміджевих ресурсів представників цієї сфери й особистісних контактів, у тому числі в правничих об’єднаннях держав-підписантів Декларації. Просування санкційної політики, її імплементація у законодавство держав-підписантів Декларації, дає перспективу робити російські пропозиції у цих державах як у сфері бізнесу, політики, культурного співробітництва непривабливою у будь-якому вигляді. Це є важливим з огляду на те, що активність російського бізнесу, медіа й організаційних об’єднань (громадські організації, професійні й бізнес асоціації тощо) може таким чином обмежуватись і для Росії просування її інтересів у країнах-підписантах Декларації стає можливою за участі й підтримки держави. Власне, саме це ми можемо спостерігати в Угорщині (будівництво атомної електростанції), у Німеччині (будівництво Північних потоків). Саме таким був досвід просування інтересів СРСР у Європі після введення військ в Афганістан і ці проекти виявилися дуже затратними, а їх політичних ефект був із поправкою на можливу перспективу шантажу зі сторони радянського уряду. Усвідомлення такої перспективи ми можемо спостерігати на прикладі американсько-німецької Декларації з приводу «Північного потоку-2».

Принагідно, звертаємо увагу на озвучену Президентом України ініціативу щодо відкриття офісів Кримської платформи в країнах-учасниках. Вочевидь, саме ці офіси матимуть своїм завданням координувати діяльність за її напрямками у різних державах, у тому числі за напрямками залучення представників професійних середовищ, лідерів думок, експертного середовища і громадянського суспільства.

Не зайвим буде відзначити започаткування й потужний інавгураційний захід Кримської платформи на фоні «скисання» мінського процесу. Переговорний майданчик у Мінську по Донбасу нині втратив свою актуальність через політичну ситуацію у Білорусі й позицію Росії. Це реальна втрата для російської дипломатії. Білоруський майданчик давав змогу РФ, фактично, зберігати переговори «на своїй» території, в країні із залежним від Росії режимом. Сам факт переговорного процесу в Мінську був свідченням того, що питання пострадянського простору мають вирішуватися у його географічних межах і, при цьому, Росія, як правонаступниця СРСР, визначатиме їх регламент. Не дарма О. Лукашенко, говорячи в одній зі своїх «душевних» промов про незручність Мінська як переговорного майданчика по Донбасу, зазначив евентуальну можливість перенесення переговорів у незручний для цього Нурсултан, як про єдину альтернативу Мінську. «Відмирання» нормандського формату і Кримська платформа мають перспективу започаткувати переговорний майданчик із питань України, Азово-Чорноморського басейну і Центральної Європи в цілому у Києві (принагідно, слід зауважити, що Україна вийшла із СНД, а це є вагомим у контексті усунення цієї структури як інституції у якій можуть вирішуватись проблемні питання регіону). Просуваючи цей майданчик у Києві як альтернативу Мінську, Україна має змогу демонструвати, що проблеми на пострадянському просторі продовжують вирішуватися в його географічних межах, але як альтернатива російським ініціативам. Таким чином, виникає можливість просувати Кримську платформу як антиімперський майданчик і проект. Причому, у значно більш розширеному форматі й на різних рівнях ніж ті, в яких домінуючу роль відіграє країна-агресор. Водночас, слід відзначити, що завдяки Кримській платформі питання Криму отримало змогу для розвитку в міжнародних відносинах як більш пріоритетне за питання Донбасу, чому сприяє мілітаризація Криму й брутальне порушення норм морського права Росією. Тому питання Донбасу може актуалізуватися у контексті продовження кримського питання. Фактично, для РФ можливість змінити ситуацію на свою користь лишається за умови ескалації ситуації на Донбасі із перспективою посилення санкцій тощо. Цю загрозу слід взяти до уваги.

Завдяки ініціативі України по Кримській платформі відбувається застосування низки міжнародно-правових документів у сфері міжнародного безпекового права, гуманітарного, морського. В реальних прецедентах застосування зацікавлені більшість держав світу, а тому ініціатива України має перспективи подальшої інституціоналізації. Ця інституціоналізація має відбуватись по ключових напрямках: дотримання прав людини, гуманітарні, безпекові. Таким чином, норми міжнародного права, на яких базується Декларація Кримської платформи і зазначені у її тексті, не лишаються мертвими і слід стимулювати їх застосування.

Вчергове підтверджено ефективний незаконний контроль РФ території Криму, що створює правову базу для накладення на неї зобов’язань щодо організації життя на окупованій території, незважаючи на санаційний тиск як міжнародний, так і України. Дані положення Декларації вчергове дають сигнал щодо некомфортного життя в Криму в умовах його окупації. Також, що дуже важливо, Декларація є сигналом для жителів Криму щодо того, що Україна автоматично матиме посилені зобов’язання по забезпеченню їхніх прав після деокупації.

Врешті, гостро поставлено питання про брутальне і систематичне порушення прав людини в окупованому Криму і Севастополі. Цьому передували судові рішення міжнародних інстанцій, проте, досі важко уявлявся механізм примусу країни-окупанта до виконання рішенняМіжнародного Суду ООН щодо припинення дискримінації корінних народів Криму, право кримських татар на свої національні інституції, у тому числі на орган національного самоврядування – Меджліс. Проте, яким чином добитись виконання рішення Росією є питанням без відповіді. Поряд із питанням дискримінації корінних народів Криму в рамках Кримської платформи, врешті, постало питання і дискримінації етнічних українців у Криму, їхнє право отримувати й поширювати інформацію, розвивати власну культуру, здобувати освіту українською мовою тощо. Актуалізація цієї проблематики у міжнародних відносинах, тим більше, на спеціально створеному майданчику дає змогу виробити механізми для адекватної відповіді на «аргументи» Росії щодо реалізації в Криму права на самовизначення. Власне, ніякі плебісцити не можуть легітимізувати системні порушення прав людини. Тому питання актуалізації системних порушень прав людини є надзвичайно назрілим і його актуалізація на міжнародній арені дає змогу реалізувати механізми щодо судового і посилення санкційного тиску на країну-окупанта.

Результати інавгураційного саміту й підготовчої роботи по запуску Кримської платформи слід розглядати як закладені можливості перспективної роботи із наближення деокупації й інтеграції Криму й Севастополя у політико-правове поле України. Декларація Кримської платформи, підписана усіма учасниками саміту, стає доволі перспективним у плані інституційного забезпечення політики деокупації документом. Зокрема, у рамках Кримської платформи зафіксовано лише взяті на себе зобов’язання її учасників, водночас, Україна має зобов’язання не поступатись країні-окупанту в кримському питанні. Таким чином, знищено надію Росії на те, що зі зміною в Україні влади можлива радикальна зміна позиції держави у питанні деокупації Криму і Севастополя.

Інституціоналізація Кримської платформи, анонсована Президентом України, має перспективу вироблення механізмів й рекомендацій для протидії агресії, гібридним загрозам та викликам міжнародному праву. Ці рекомендації варто імплементувати до міжнародно-правових документів усіх міжнародних інституцій, де є така можливість.

У Декларації Кримської платформи передбачено пункт щодо посилення санкційного тиску на країну-окупанта. Тому, за підтримки усіх учасників саміту, створено для РФ потенційну загрозу посилення санкцій на постійній основі.

Нарешті, вкрай важливо підтримувати впевненість у актуальності кримської тематики в українському суспільстві, долати «втому» від «кримського питання», що видається безперспективним. Демонстрація консолідованої міжнародної підтримки України має відіграти роль фактора, який засвідчує українському суспільству актуальність цього питання на міжнародній арені.

Павло САЦЬКИЙ,

спеціально для «Української Лінії»