Позиції сторін напередодні українсько-
німецьких консультацій на вищому рівні:
 чи можливе конструктивне порозуміння 

У січні 2022 року виповнюється тридцять років відтоді як були встановлені сучасні дипломатичні відносини між Україною і ФРН. Цей час дав дієвий досвід українським і німецьким елітам, що полягає не тільки у важливості гармонізації різних інтересів, а й у ключовій ролі українсько-німецьких відносин для європейського і світового порядку.

Порядок денний взаємодії України і ФРН складається не тільки з суто двосторонніх питань, а й актуальних міжнародних проблем. Отже, розглянемо позиції сторін напередодні запланованих на 12 липня переговорів. Насиченість і складність двосторонніх відносин обумовлює широкий набір тем для переговорів. Традиційно в інформаційному просторі найбільше уваги приділяється політичним аспектам.

У політичному сенсі у центрі уваги залишаються проблеми російської гібридної війни проти України у контексті реалізації Мінських угод. Російська сторона переконує Ангелу Меркель у тому, що згадані угоди є «незмінними» і Україна «відповідає» за їх невиконання. Позиція німецької сторони з цього питання є досить гнучкою. У Берліні вважають, що Росія демонструє недостатнє бажання досягнути компромісу з Україною щодо порядку виконання Мінських угод. Відома «формула Штайнмайєра», яка фіксує порядок відновлення контролю українською стороною усіх ділянок українсько-російського державного кордону на донбаському напрямку після проведення виборів у окремих районах Донецької і Луганської областей, також не є «сакральним» документом. Так само як і «кластери», тобто окремі напрямки імплементації Мінських угод не є незмінними.

Українській стороні варто донести до свідомості німецьких партнерів, що саме Росія висуває ультиматуми, вимагаючи від України правового визнання «особливого статусу ДНР-ЛНР». Скоріше за все, щодо цього питання Німеччина зважатиме на спроби відновлення американсько-російських дипломатичних зусиль у форматі переговорів між «Нуланд – Козаком». Поки що МЗС ФРН здається, що Державний департамент США намагається максимально розширити «меню» можливих компромісів. Таким компромісом міг би бути варіант введення на неконтрольовані Україною ділянки кордону з РФ міжнародного миротворчого контингенту за участю солдат, які представлятимуть країни ОБСЄ (США, ФРН, Францію, можливо, Казахстан, Азербайджан – під командуванням нейтральних фінів або шведів) на час до проведення виборів на території ОРДЛО та остаточного передання кордону під контроль України. Такий варіант може дати шанс уникнути тривалого «замороження» конфлікту та на практиці приступити до його поетапного врегулювання. Інша справа, що РФ, скоріше за все, відкине й цей варіант. Однак тоді ФРН і Франція втратять аргументацію для наполягань відновити формат самітів Росія – Євросоюз ще до реалізації Мінських угод. У політичному сенсі варто максимально використати можливості Ангели Меркель для стимулювання РФ до більш компромісної позиції щодо Мінських угод.

Альтернативний варіант розвитку подій буде пов’язаний із тривалим процесом формування нової правлячої коаліції у ФРН після виборів 26 вересня 2021 року і фактичного «замороження» конфлікту на Донбасі на невизначений час з усіма негативними наслідками для європейської безпеки.

Політично конфліктним питанням є запрошення ФРН до роботи «Кримської платформи» 23 серпня 2021 року. По-перше, німецькій еліті політично некомфортно максимально загострювати відносини з Кремлем щодо Криму, тим паче, що там регулярно бувають депутати партії «Альтернатива для Німеччини», а концерн «Сіменс» де-факто постачає у Крим обладнання в обхід санкцій. По-друге, варіант запрошення на форум окремих представників німецьких парламентських політичних партій (наприклад, зелених, вільних демократів) навряд чи знайде підтримку німецької сторони. Адже суб’єкти виборчого процесу до бундестагу намагатимуться дистанціюватись від конфліктних питань, аби мінімізувати ризики помилок і втрати популярності серед електорату.

Виборча кампанія у ФРН визначає й ставлення німецьких політичних еліт до європейської та євроатлантичної інтеграції України. Нагадаємо, що 26 червня 2021 р. президент України В. Зеленський публічно звернувся до трьох кандидатів на посаду канцлера ФРН А.Лашета (ХДС), О.Шольца (соціал-демократи) та А.-Л. Бербок (партія зелених) у рамках дискусії щодо зовнішньополітичних програм партій на Мюнхенській конференції з питань безпеки. Президент В. Зеленський задав стратегічні запитання, чи вірять вони, що європейський проект не є завершеним без України? Чи не час відкрити Україні двері ЄС? Чому Україна не має гарантій НАТО? Чи продовження українсько-російської війни не є приводом відмовитися від самітів ЄС – Росія? Зауважимо, що по першому питанню німецькі еліти взагалі не мають чітких критеріїв завершення європейського інтеграційного проекту. Після виходу Великої Британії з ЄС здавалось, що актуалізується процес створення «Сполучених штатів Європи», але насправді тільки поглибились розбіжності між «старою» і «новою» Європою. Теоретично двері ЄС не закриті для європейських країн, які виконують Копенгагенські критерії членства, тобто мають функціональну демократичну політичну систему, запровадили норми європейського права до національного законодавства, мають конкурентоздатну на Спільному ринку економіку. Наприклад, канцлер Ангела Меркель констатує, що усі балканські країни зрештою стануть членами ЄС, але східний кордон ЄС досі не визначений. Поки що ЄС зручно, коли країни «Східного партнерства» (Україна, Грузія, Молдова – після виходу з цього проекту Білорусі) відіграють роль буферної зони на кордоні з РФ. Тому німецькі еліти не готові й форсувати питання членства країн «Східного партнерства» у НАТО.

У сенсі добудови газопроводу «Північний потік-2» німецька сторона декларує готовність сприяти переговорам щодо укладання угоди про транзит російського газу українською газотранспортною системою після 2024 року, коли завершиться термін дії чинного контракту. Однак варто розуміти, що новий уряд Німеччини певний час не матиме часу займатись цим питанням, зважаючи на інші невідкладні проблеми. Відкритим є питання можливої участі німецьких газових компаній у акціонуванні підприємства «Укргазтранзит». Чи на часі повернення до проекту газотранспортного українсько-німецько-російського консорціуму 2000 року, адже провал цієї ідеї й мотивував «Газпром» та його європейських партнерів будувати «потоки» в обхід території України. Так само незрозумілою є реалістичність ідеї участі України як акціонера «Північного потоку-2» і «Південного потоку». Така акціонерна участь теоретично може дати можливість використання як страхового ресурсу українських газових сховищ. Однак на заваді реалізації цього проекту залишається російська гібридна війна проти України та небажання Кремля бачити Київ як суверенного партнера з власними національними інтересами. Тож до політичного врегулювання українсько-російських відносин газове питання матиме тільки тимчасові тактичні варіанти вирішення.

На складні питання багаті торговельно-економічні складові українсько-німецьких відносин. За даними посольства України в ФРН, пандемія коронавірусу негативно позначилась на обсягах двосторонньої торгівлі в 2020 році. Попри це, ФРН займає шосте місце серед країн світу за обсягом українського експорту і третє по імпорту. Водночас за цими показниками в 2020 році ФРН займала перше місце в ЄС серед торговельних партнерів України. Того року Україна експортувала до ФРН товарів (головним чином сировини) і послуг на 2,7 млрд. доларів, а імпортувала товарів на 5,7 млрд. доларів. Тобто негативне для України сальдо торгівлі з ФРН склало 2020 року 3 млрд. доларів. Цей приклад наглядно демонструє «вузькі місця» угоди про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС. Однак уряд Ангели Меркель вже не має ресурсу часу для залучення до переговорного процесу щодо можливого перегляду зазначеної угоди щодо збільшення обсягу квот українського експорту до ЄС, прийняття закону про локалізацію виробництва продукції, яка підлягає державному замовленню, тощо. Тож це питання доведеться розв’язувати вже новому уряду ФРН. Відкритим є питання, чи готова ФРН сприяти тому, аби ЄС не пов’язував питання кредитування України з її співпрацею з Міжнародним валютним фондом. Поки що також незрозуміло, чи готові німецькі банки та інвестиційні фонди вийти на земельний ринок в Україні.

Ще один комплекс непорозумінь можуть створити питання історичної політики. Відразу після виборів до бундестагу наприкінці вересня 2021 року у Бабиному Яру вшановуватимуть пам’ять жертв голокосту. Це буде черговий привід для російської сторони дискредитувати Україну, репрезентуючи її владу та суспільство як «прибічників неофашизму», які нібито морально виправдовують «колаборантів». Досвід роботи Українсько-німецької комісії істориків свідчить, що не завжди вдається «віддати історію історикам». Скандали щодо невизнання бундестагом Голодомору 1932-1933 років геноцидом українського народу, різне ставлення до героїзації активістів ОУН-УПА активно використовуються російською пропагандою у ФРН для дискредитації України. Можливо, варто змінити акценти взаємодії у цій сфері, пам’ятаючи про трагічні сторінки минулого, жити для кращого сучасного і майбутнього. Заради цього варто наголосити на важливості відновлення практики регулярних міжурядових консультацій, актуалізації традицій роботи Українсько-Німецького культурного форуму, проведення (за умов пандемії) відкритих експертних дискусій з актуальних питань двосторонніх українсько-німецьких відносин та європейських і світових проблем.

Андрій МАРТИНОВ,

спеціально для «Української Лінії»