Протягом багатьох десятиріч населенню колишнього Радянського Союзу буквально зі шкільної парти втовкмачували, що 22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно, без оголошення війни, напала на СРСР. Оте, «віроломно, без оголошення війни», що вперше прозвучало у виступі по радіо наркома закордонних справ В’ячеслава Молотова 22 червня 1941 року, потім розпочало своє самостійне життя, трансформувавшись у таку собі мантру, або, користуючись сучасним російським «геополітичним сленгом» – освячену і затверджену кастою владодержців «скрєпу», що повторювалася на уроках, лекціях, мітингах, політінформаціях десятками тисяч учителів, викладачів, парторгів, замполітів та ін.
Для посилення трагічності моменту та драматургії заходу деякі креативні агітатори навіть відтворювали надзвичайно популярну пісню тої пори, написану на мелодію «Синього платочка» авторства польського композитора Єжи Петербурзького. До речі, ті самі слова до пісні, що так полюбилися громадянам колишнього Радянського Союзу:
«Двадцать второго июня, ровно в четыре часа Киев бомбили, нам объявили, что началася война…»
Написав наш з вами земляк, уродженець Полтавщини Борис Ковань.
Щодо, так званої, віроломності, то починаючи з квітня і до самого початку того самого «віроломного нападу», тобто раннього ранку 22 червня 1941 року керівництво Радянського Союзу отримувало десятки повідомлень та розвідувальних даних про агресивні плани Німеччини щодо СРСР. Та й з відсутністю факту оголошенням війни, комуністичні керманичі, м’яко кажучи, нафантазували. Хоча є версія, що В’ячеслава Молотова тимчасово скувала така собі амнезія. Адже як можна пояснити той факт, що за кілька годин до виступу по радіо, де він розповідав про те саме «віроломно, без оголошення війни», соратник Сталіна тримав у руках ноту, про початок війни, яку йому вручив німецький посол у Москві Фрідріх-Варнер фон Шуленбург. Врешті, по лінії Народного комісаріату закордонних справ СРСР, що підпорядковувалася Молотову, напевне прийшла така собі шифрограма від радянського посла в Берліні Володимира Деканозова, що о четвертій годині ранку 22 червня цілком офіційно отримав від міністра закордонних справ Райху Йоахіма фон Ріббентропа письмовий меморандум, де було викладено претензії німецького уряду до Радянського Союзу та пояснення причин нападу. Тобто, оте саме легендарне «Іду на Ви», що належить київському князю Святославу, все ж німецькою стороною і де-факто, і де-юре було не тільки дотримано, але й прозвучало.
Отже, 22 червня 1941 році учорашні союзники, безпосередні ініціатори розв’язання Другої світової війни Німеччина та Радянський Союз зійшлись у смертельному герці. Заручниками бійні стали прості громадяни країни. Надамо слово українцям-ветеранам Другої світової війни, що в деталях запам’ятали не тільки 22 червня 1941 року, але й перші дні війни. Ці, дещо наївні, але водночас неупереджені свідчення завдають ударів по тим самим скрєпам, що десятиріччями нав’язувалися офіційною радянською, а нині російською пропагандою про монолітність і надзвичайне патріотичне піднесення, яке охопило весь радянський народ перед загрозою поневолення нацистською Німеччиною.
Так були велелюдні мітинги після промови Молотова 22 червня, що завершилася отим самим: «Наше діло праве. Ворог буде розбитий. Перемога буде за нами». Однак було і мовчання Сталіна, який виступив по радіо лише 3 липня 1941 року. А до того у зведеннях інформаційно-пропагандистського відомства СРСР, більш відомому як Радінформбюро, офіційний глашатай Юрій Левітан за командою своїх господарів кожного дня завдавав нищівних ударів Вермахту. Сотні, тисячі, десятки тисяч солдатів досі непереможної Німеччини у результаті цих «пропагандистських ударів», навічно залишилися на полі бою, палали на полі бою ворожі танки від влучних пострілів радянських артилеристів, падали з неба армади хрестатих стерв’ятників, що зустрілися з непереможними сталінськими соколами. І так день за днем. За зведеннями Радінформбюро за кілька місяців було тричі знищене угруповання німецьких військ, що вторглося на територію Радянського Союзу! Однак у тому і полягала фантасмагорія, що «повністю знекровлена» німецька армія продовжувала наступати і темпи її наступу вражали. Вражали також велелюдні річки радянських полонених, що влітку 1941 року, не чинячи опору, майже добровільно стали бранцями Вермахту…
Отже, надаємо слово учасникам і очевидцям подій 80-річної давнини (мову наших співрозмовників збережено відповідно до оригіналу).
«День 22 червня 1941 року видався сонячним. Тільки ось був тривожним. Помітив я, що люди на вулицях кучкуються і про щось перемовляються. Тут мені мій наставник і каже, ти, мовляв, Коля, знаєш, що германець, будь він неладний, напав на нас. Ти не йди до військкомату, а намагайся потрапити до автоколони. Натякай на те, що ти водій, а на них завжди запит буде. Але не тут то було. Нас зібрали у військкоматі, постригли, вишикували і колоною погнали в тил. Йшли пішки вдень і вночі. Зовсім знесилилися. Потрапили до Святогорська. Там були табори. В тих таборах ми пробули з тиждень. Там нас намагалися зробити солдатами. Трішки постріляли з мосінок та з кулемета Дегтярьова.
Воювати розпочинали в своїх свитках. Як зараз перед очима стоїть склад, величезний такий. Висота його сягала трьох поверхів. І вся ця будівля була під зав’язку заповнена обмундируванням. Чого там тільки не було: і шинелі, і брюки, і черевики. Здавалося, що в тому складі на всю Червону армію вистачило б одягу. Але цей склад підпалили самі інтенданти. Так поспішали і боялися, щоб ворогу не дісталося, тому й спалили те обмундирування з переляку…».
Микола ГОРЯЧКІВСЬКИЙ (Кірововоградщина)
«Отєчествєнну війну ми зустріли у Білостоці. Літаки німецькі перед війною літали над нами. Ми даже до них якось привикли. А як не привикнеш, якщо вони літали над нами почти через кожний час! У суботу вечером, 21 червня 1941 року. Хлопці помилися в бані, а потом пішли в кіно. Зараз уже не помню, яку картину нам показували у той день. Тоді було таке, що у кожному полку крутили своє кіно. І ото після кіно, десь около дванадцяти часов ночі, ми прийшли в казарму і начали обсуждать увідене. А ноччю все началось! На тій стороні почувся якийсь гул. Ми поначалу не придали цьому значення. А потом, минут через двадцять чи сорок, на нашій стороні прогримів вибух. Ми чуємо сирена реве. Тут уже було нам не до сну. Скрізь чулись крики: «Бойова тривога!» Ми вискочили з казарми і, на ходу одіваючись, кинулись на край лісу. Кинулись по своїм танкам. Вони були на краю лісу, в капонірах. Всі танки наші були закопані. Тут вже хто оружіє схватив, той пішов! Скрізь була суматоха, рвались снаряди і свистіли осколки. А потом налетіли «юнкерси». А далі німецька артилерія як ударила! Багато танків наших були розбиті, деякі, правда, вискочили. Погибло также багато наших танкістів! Потом нам уже сообщили по радіостанції: «Київ бомбили, Житомир бомбили!» Так началася війна! Наші літаки я побачив у небі на третій чи на четвертий день війни!
А про німецькі літаки я скажу таке. Оця «рама», то «фокке-вульф». Ото пройде вона над нами і зараз через два часа на це мєсто, над яким вона пролітала, приходить бомбьожка! І застопорюють ціль точно!
…Що ти, наші були безсильні! Німці ж готовились. Можна було знать, що Германія таку територію окупіровала! Скільки сили собрала! Позабірала всю техніку по всьому миру!
Ми получили приказ! Він був такий: «Стоять на мєстє і держать оборону!» Продержалися ми тамдві неділі. Держались, пока були боєприпаси, пока обстановка позволяла. Потом німці обійшли нас у круговую. І вже не стало начальства. Великого начальства вже бачимо ми – нема! Вже не знаємо, де воно й поділося. Виходить, що начальство наше розбіглося. Большого начальства ми в ті дні не бачили. Зникли также замполіти-політруки і особісти. Не стало їх, коротше. .
П’ять суток ми були без їди і води…
До нас на позиції приходили погранічнікі і просили помогти їм. Та чим ми могли їм помогти? Да, можна сказати, що погранічнікі єдині, хто держався до послєднього. Вони, як і ми, попали в окруженіє – німці нас просто обійшли. І ото нам вже не було чим держать оборону. Танки розбиті, боєприпасів нема, начальство повтікало!»
Павло БОЛСУНОВСЬКИЙ (Житомирщина)
«Мені було шістнадцять років, коли розпочалася війна. Багато вже стерлося з пам’яті. Пам’ятаю, що в ніч на 22 червня я ночував у дворі, у кузові вантажівки. Кузов автомобіля був застелений соломою. Рано-вранці, ще тільки почало сіріти, я почув гудіння літака та постріли наших зеніток. Подумав, що йдуть навчання. Адже тоді, перед війною, часто відбувалися військові навчання. А ще в Києві часто проходили навчання зі світломаскування. За спеціальним сигналом необхідно було швидко закрити вікна ковдрами у квартирах, щоб через них не пробивалося світло. Але цього разу все виявилось по-справжньому. Виявилося, що це війна! Київ піддався бомбардуванню. Уперше я побачив на залізничному вокзалі поранених та вбитих. А опівдні з динаміків ми почули промову Молотова: «… Наша справа права, ворог буде розбитий, перемога буде за нами…»
Так вийшло, що перед самою війною, чи то в п’ятницю, чи то в суботу я влаштувався працювати на завод «Арсенал». Навіть вступні заняття тоді прослухав. У понеділок, 23 червня, прийшов, як годиться, на завод, а там йде демонтаж устаткування. Мій майстер-наставник сказав мені тоді: «Іди, Яшо, додому, робота для тебе закінчилася!» Я ще здивувався тоді: «Диви, тільки вчора війна почалася, а вже зривають верстати зі своїх місць та вантажать, щоб вивозити на схід! Що ж це виходить, не розраховували Київ утримувати!»
Ось так тоді, у тривогах, і пройшли два місяці. У Києві примушували жителів заклеювати папером вікна хрест-навхрест, щоб, бува, від вибухів скло не винесло…».
Яків ГНІДЕНКО (Одещина)
«Перед тим, як почалась война, сусідню з нами шосту заставу було вирізано до ноги. Хто його зна, чия це робота…
Однак перед війною мені приходилось ловити диверсантів. Однажди я з напарником перехватив агентів, які шли от села до села в нашому тилу. У них були пістолети, а у нас – вінтовки. Ми їх задержали і одвели на заставу, а потом тих диверсантів відправили в комендатуру.
А ще нам розказували, що перед самою войною через границю перейшов пожилий німець. Його зразу ж одвели в особий отдєл. Він обратився до нашого начальства зі словами: «Не вбивайте мене, я вам розкажу всю правду! Через чотири години у вас буде война! Ховайтеся і вооружайтесь!» А у нас що? Нічого немає!
Помню, що перед войною була така диверсія. Ми заказали боєприпаси, ну щоб було чим одстрілюватися на случай бойових дєйствій, а нам на заставу із самольота нові чоботи скинули. Ось таке діло…
Коли началася війна я був у наряді. Нашу заставу накрили німці. Повернувшись із границі, я побачив, як у домі, де розміщалася наша застава, завалилася стеля. Так почалася война. Вам просто важко передати, що творилося тоді вокруг! Коли нашу заставу почали обстрілювати німці, сім’я одного з лейтенантів сховалася в уборну. Но пряме попадання снаряда в уборну розірвало на куски всю його сім’ю. Тоді загинула жінка лейтенанта і двоє його дітей! Все це було на наших очах. Горіла застава, вокруг рвалися снаряди. Лежали вбиті і ранені. Лежали на землі і люди, і наші служебні собаки. А той лейтенант уже після бою знайшов ручку свого сина і з такого страшного горя кинувся просто вниз головою в колодязь і втопився…
Був бій. Послє обстрєла застави німці пішли на нас. Та ми не пустили врага. Ми навіть один самольот їхній підбили. Він летів зовсім низенько. Хлопці збили його з пулємьота. Німецькі льотчики не встигли навіть вистрибнули з того самольота. Він упав прямо в ліс і згорів там.
Наші хлопці, які вижили після артнальоту, почали обороняться. Ми били німців, а німці нас. Потом начальник застави старший лейтенант Шацький дав нам наказ отступати в тил. Ранених прийшлося оставити на заставі. А куди ж було їх забирати – ми ж одходили пішки…
Я не знаю, що з ними случилося, бо наша застава вигоріла вщент.
Ми вибиралися із застави разом зі старшим лейтенантом Шацьким. Нас було п’ятеро. Пішли ми в сторону Гродно. Гродно вже горів. Нам пришлось звернути в сторону Волковиська. У нас було нєсколько «мосінок» і мій «Максим». Німці питались нас окружить, та ми одстрілювалися. Мені навіть удалося остановити німецьку танкетку.
Танкетка, правда, не танк. Її легше було остановить. Думаю, що я попав тоді в механіка-водітєля. Після чого екіпаж оставив свою танкетку і дав дьору. Це підтвердив і начальник нашої застави Шацький. Вже після війни він написав мені, що танкетка та застряла в болоті. А її екіпаж, попавши під огонь мого пулємьота, просто втік. Я вам скажу, що там у Білорусії, де я служив, були такі непролазні болота, що не удівітєльно тій танкетці застряти в тих болотах…
А потом ми дали німцям бой на дорозі, недалеко од нашої застави. Зробили ми засаду і стали ждать. А в ето время якраз по тій дорозі йшла німецька колона, ну ми і вдарили по ній. Підбив я тоді зі свого «Максима» чотири машини з німецькими солдатами…
Декілька днів ми були в окруженії. Коли кончились патрони до мого пулємьота, я зняв замок і закинув його подалі, ну, щоб німці не воспользувалися моїм оружієм…
Ми йшли уп’ятьох, коли на нас налетів німецький самольот і давай бомбить! Ми розбіглися хто куди. Коли самольот полетів геть, ми попитались собратися. Та де там! Це ж ліс. Остався я тоді з одним росіянином. А через некотороє время я з ним і попав у плєн. Це случилось 29 червня під Волковиськом.
Нас окружили нас, от і все! Після цього нас отправили в Польшу, в городок Остров Мазовецький. Там був лагерь для воєнноплєнних. Було нас там дванадцять тисяч солдатів. Територія нашого лагеря була обнесена колючою проволкою. Помєщеній там не було, тому ми жили прямісінько під откритим небом. Щоб якось переночувати і заховатися від негоди ми вирили ложками собі окопи. А потом до нашого лагеря приїхали німці і почали відбирати плєнних на роботу. Я попав у команду, яку отправили до одного німецького городка».
Яків ПОЛІЩУК (Кіровоградщина)
«Уранці 22-го ми разом з моїм другом Вітьою Баранчуком пішли на Буг купатися, а коли повернулися, то взнали, що розпочалася війна. Ось так було все буденно. Якогось потрясіння ми, чесно кажучи, не відчули. Хоча було тривожно…
Ми буквально шкірою відчували, що ось-ось розпочнеться війна. При цьому патріотизм нас просто захлиснув. Ми були упевнені, що Червона армія блискавично розгромить ворога. Але нас чекало жорстоке розчарування – на другий чи третій день війни довелося спостерігати бій між нашим винищувачем І-153 «Чайка» і німецьким «Юнкерсом». «Чайка» виявилася тихохідною, слабко озброєною і була збита, хоча перед війною нам розповідали, що це хороший маневрений винищувач.
Ще сильнішим було розчарування, коли за декілька ми зустріли на Бузі дивного солдата – він був без паска, ніс шинель у руці, мав брудний і змучений вигляд. Він розповідав, що німці нас б’ють, всі біжать, скрізь бардак. Ми тішили себе тим, що це, напевно, дезертир, але його слова посіяли в наших юних душах сум’яття…
Але по справжньому стало страшно, коли ми відчули, що німці стали підходити ближче до міста. 19 липня ворог зайняв Вінницю. Що тут стало творитися! Місцеві жителі перетворилися в мародерів і розпочалися грабунки магазинів. Крамниці буквально брали штурмом. Розграбували спиртзавод – відкрили цистерни і все струмком полилося в Буг. Деякі мешканці стояли з посудом, інші взагалі лежали п’яними на березі. Міліції я майже не бачив. Один раз спостерігав, як грабували магазин рядом з аероклубом. Там міліціонери намагалися навести порядок, але натовп так напирав, що вони були безсилими…».
Ананій ШЕВЧУК (Вінничина)
«У 41-му я, як і багато моїх однолітків, навчався в Шостківському п’ятому ремісничому училищі при капсульному заводі. І ось одного разу нас, учнів училища, відправили на риття протитанкових ровів. Рили ми ці рови в районі села Погрібці, зараз це село Коротченко. Командували риттям ровів військові. Завдання-то поставили нам, а ось чим рити-копати не дали. Я тоді підійшов до свого майстра й кажу: «Слухай, давай-но я збігаю у своє село. Ось воно, недалечко зовсім. Прихвачу пару з собою, лом, сокиру і назад». Він питає мене, мовляв коли ти будеш? Кажу йому: «Зараз час вже післяобідній, поки до села, там і вечір. А ще треба лопати й ломи підготувати. До ранку буду. Точно!» Майстер мені: «Ну, мотай, але щоб до ранку був!»
Коротше, побіг я до села. Взяв удома лопати ще й у сусідів попросив, зібрав там дещо з інструменту й рано-вранці до своїх прибіг. Працювали ми там кілька днів. І ось одного разу вранці прокинулися ми, а кругом тиша і спокій! Ага, начальства нашого немає! Немає і військових, які командували нами, немає і майстра нашого. Де вони? Куди поділися? А біс його знає!
Побігли ми тоді до землянки нашого майстра. Але його і там не виявилося… Словом, все наше начальство розбіглося! Ну що робити? Почали й ми розходитися. Деякі наші хлопці пішли до магістралі, це так ми в той час дорогу центральну називали, і там дізналися останні новини. Виявляється, що німці вже давно перейшли Десну…
Нам про те сказали ті військові, які йшли магістраллю. Вони сказали: «Пацани, розбігайтеся хто куди, німці вже перейшли на цю сторону Десни. А ви копаєте рови! Кому вони тепер на хрін потрібні! Забирайтеся геть звідси та швидше!» Що робити? Я тоді до старости групи: «Мені треба віднести інструмент додому. До ранку я буду в училищі». Одним словом, пішов я додому, поніс інструмент, а вранці махнув до Шостки, де було наше училище. Прийшов туди, а в училищі вже нікого немає і кругом порожньо. Покрутився я там трохи та й пішов знову до своєї Ображіївки.
А тим часом Радінформбюро весь час передавало, що запеклі бої йдуть під Гомелем. Ось так і виходило, що війна зупинилася під Гомелем. А виявилося, що Гомель вже давно був узятий! І німці на багато сотень кілометрів пішли вглиб нашої території. Наша влада все намагалася заспокоїти своє населення. Тому й техніку залишила на заводах, і верстати не встигли вивезти в тил. Але ж яке там обладнання було на тих же шосткінських заводах! В Америці за золото куплено! Що там говорити!
А потім до нашого села зайшли німці. О! Вони не зайшли. Вони заїхали на машинах. Техніка тоді в 41-му завалила всі вулиці Ображівки. У нас стільки коней у селі не було, скільки зайшло до нас техніки. Німецька техніка зайшла до нашого село, переважно, з боку Новгород-Сіверського. Ми, пацанами, звичайно, були в захваті від такої кількості машин. Вже було там на що подивитися! Пам’ятаю, що на деяких машинах були полотнища зі свастикою.
Пересувалися ми вільно. Ніхто нас не ганяв. Всі ми вільно оглядали німецьку техніку без-будь яких перешкод. Ніхто нас не чіпав. Ну, треба сказати, що ми особливо не нахабніли».
Петро БОЧЕК (Сумщина)
Олександр ФИЛЬ,
спеціально для «Української Лінії»