Військово-стратегічні результати анексії Росією Криму нині виявляються, переважно, у збільшенні можливостей тиску на Україну й блокування її можливостей використовувати морське узбережжя. Таким чином, було створено додаткові стримуючі фактори для інтеграції України із НАТО. Це також дієво для країн Балканського і Центральноєвропейського регіонів аби вони займали стриману позицію щодо інтеграції чи навіть розширення співпраці між Україною і НАТО. Власне, більшість країн Балканського півострова прийняли стриману позицію в питанні Криму, підтримавши офіційну політику ЄС. Кримські санкції й позицію щодо російської політики у Чорноморському регіоні балканські країни підтримали як належне задля підтримки свого реноме респектабельних держав Європи. Лише Румунія зайняла агресивну позицію неприйняття анексії Криму і протидії спробам Росії посилювати свій військово-стратегічний вплив у Чорному морі. Мотиви для Румунії цілком зрозумілі, а саме: наявність історично складних територіальних відносин із сусідами (Болгарія і Угорщина), а також Придністровська проблема, що виникла із прорумунських прагнень суспільства і політикуму Республіки Молдова.
Проте, Росія так і не змогла отримати військово-стратегічного домінування в регіоні, не маючи переваги навіть у басейні Чорного моря (флот Туреччини переважає російські ВМС у Чорному морі), а найбільш потужні країни НАТО регулярно дають зрозуміти, що вони не допустять неконтрольованого зростання російського військово-стратегічного впливу Росії в басейні Чорного моря. Згадати хоча б входження військових кораблів США і Великобританії у Чорно море. Тому російські вигоди від анексії Криму, здебільшого, слід оцінювати у політичному контексті.
Тут нам слід дещо звернутись до історії. Одразу після припинення існування СРСР Росія розгорнула політику створення проблемних регіонів із можливостями управління кризами в них. Такими регіонами стали Південна Осетія, Абхазія, Придністров’я. За російським аналогом подібна політика була розгорнута на території колишньої Югославії (Сербська Країна в Хорватії та ін.). Лідер Югославії, котра вже лишалась у складі Сербії й Чорногорії, С. Мілошевич мав всебічну підтримку зі сторони Росії, цілком не виключено, що й у формі консультацій російськими спецслужбами відповідних югославських служб. Власне, на Балканах у 1990-ті рр. апробовувалась ідея так званої «Великої Сербії», тобто, об’єднання усіх сербів та їхніх етнічних територій у єдиній державі. Свого часу цю політику проводив А. Гітлер, реалізуючи ідею так званої «Серединної Європи» (нинішня Центральна Європа) за цілковитого домінування Німеччини. Російська геополітика втілилась у концепції «руського міра». Усі ці концепції передбачали актуалізацію територіальних претензій, загострення ситуації у проблемних регіонах і створення поля нестабільності, в якому було зручно для держави з імперськими амбіціями вибудовувати свою регіональну політичну конфігурацію. І ми бачимо як А. Гітлер висував територіальні претензії до Чехословаччини, стимулював апетити Угорщини (починаючи із Бледської конференції 1937 р.) і Польщі, що вилилось у Мюнхенську конференцію 1938 року. Так само і на території Югославії у 1990-ті виникають квазідержави Сербська Країна в Хорватії й на території Боснії та Герцеговини. Аналогічну політику намагається проводити РФ на пострадянському просторі і анексія Криму стала частиною цієї програми.
Проте, активність проросійських політичних сил націоналістичного спрямування в країнах Європи вказує на те, що є перспектива актуалізації в цих державах імперських амбіцій та територіальних забаганок, принаймні, на рівні певних суспільних прошарків. Характерним прикладом може бути звернення скандально відомого російського політика В. Жириновського до країн-сусідів України у 2014 році з ідеєю розподілу територій України. У тій заяві було згадано більшість територіальних спорів між Україною і сусідніми державами, які врегульовано де-юре, проте вони продовжують існувати на рівні суспільної ментальності. Подібним епізодом не слід легковажити, зважаючи, що реакція політикуму і суспільства на подібні інформаційні викиди Жириновського добре моніториться російськими спецслужбами. Тому подібну заяву політика слід вважати своєрідним подразником для «проби ґрунту» щодо територіальних інтересів у держав Центральної Європи відносно України зокрема та і взагалі, на перспективу.
Змиритися із анексією Криму для країн ЄС та інших держав, які прихильні до підтримання наявної архітектури безпеки, означає легітимізувати такий спосіб вирішення питань у територіальних спорах. Особливо небезпечним є такий спосіб анексії, як проведення фейкового плебісциту й вчинення односторонніх дій за його «результатами». У цьому разі напрошується аналогія, а чому А. Гітлер не додумався закріплювати територіальні переоблаштування плебісцитами? Чи хтось сумнівається у результатах таких волевиявлень? Власне, прецедент створює передумови для формування своєрідного поля держав-членів ЄС, які розділені претензіями. Так, на ментальному рівні суспільств є територіальні забаганки між Болгарією і Румунією із-за Північної Добруджі, хоча де-юре це питання вирішено. Питання назви нинішньої держави, яка виникла на уламках колишньої Югославії, Північної Македонії є характерним прикладом прояву таких ментальних територіальних забаганок. Слід відзначити, що держава «Колишня Югославська Республіка Македонія» здобула незалежність відносно легко, не враховуючи Чорногорію, яка її здобула вже після усунення від влади у Югославії С. Мілошевича. Очевидно, її виникнення було частиною плану зі створення низки держав, розділених територіальними претензіями. Тому питання Криму є розширенням такого «поля» із створенням прецеденту «вирішення» таких питань у цьому полі, які накопичились і мають перспективу загострення. Таким чином, у відповідь на розширення ЄС і НАТО на Балкани РФ реалізує свій план закладення території нестабільності, маючи змогу підживлювати сепаратистські настрої й прагнення у країнах-членах ЄС. Подібна політика створює додатковий економічний тягар для країн-донорів ЄС, оскільки вони мають вести політику сприяння стабільності в цих державах, де Росія веде свою підривну діяльність.
Натяк Німеччині з російського боку, нібито, анексія Криму була актом об’єднання росіян аналогічним об’єднанню Німеччини був глибоким політичним кроком. Путіну добре відома ситуація в Німеччині, зважаючи на певний період його роботи в КДБ на німецькому напрямку. Особливо добре він знає ситуацію в колишній Німецькій Демократичній Республіці часів її існування і йому явно не чужим є продовження німецького напрямку розвідувальної роботи щодо ситуації в федеральних землях на території колишньої НДР. Слід відзначити, що в самій Німеччині існує доволі вагома проблема нерівномірного соціально-економічного розвитку регіонів, яка стосується найбільше земель на території колишньої НДР. Це накладає додаткову проблему – мігрантів, які здатні дешевше за німців виконувати некваліфіковану роботу і це, своєю чергою, стимулює міграцію німців із цих регіонів на захід. Такі процеси проходили протягом десятиліть в східних регіонах й загострили проблему депресивного сходу країни. То ж, путінський натяк стосувався вказівки на можливість виникнення у Німеччини проблем у зв’язку із нерівномірністю розвитку її регіонів. Безумовно, очікувати сепаратистських тенденцій в Німеччині на цьому ґрунті не варто, але за російської підтримки ця проблема може справити вплив на електоральні й соціальні процеси в країні. Таким чином, поле держав із територіальними проблемами набуває поширення і на Німеччину. Тому необхідно більш активно просувати у інформаційному полі думку, що прецедент вирішення територіальних проблем шляхом анексії не такий вже і далекий від Німеччини зокрема.
Слід звернути увагу, що в Росії активно ведуться роботи по вивченню проблем територіальних конфліктів у Європі у історичному, економічному, соціальному й культурному контекстах. Тому, фактично, РФ готує аргументовану політику на противагу євросоюзоцентричній концепції історії, котра формується в ЄС. Не дарма Росія активно просуває свою концепцію поглиблення двосторонніх відносин із країнами ЄС. Аналогічно свого часу А. Гітлер просував концепцію взаємних гарантій ненападу на основі двосторонніх договорів між державами. Власне, Росія до укладення Україною Угоди про асоціацію із ЄС активно просувала в українському суспільстві наратив розвитку двосторонніх відносин із Росією і з країнами ЄС як альтернативи асоціації. Подібний наратив вже після російської агресії просувається в Україні у формі можливого «отримання вигод» від геополітичного розташування між двома «конфліктуючими ринками». Політика Росії в цілому спрямована на створення передумов для «ментального розколу» ЄС, що може стати передумовою латентного визнання анексії Криму. Адже по кожній окремо взятій державі ЄС значно простіше вести роботу в напрямку, що їй вигідно заплющувати очі на кримську проблему заради отримання вигод від розвитку відносин із Росією на двосторонній основі.
У цьому контексті для України важливо використовувати Кримську платформу як базу для протидії роботі Росії із окремими державами ЄС спрямованої на просування ідеї щодо пріоритету двосторонніх відносин із Росією.
Анексія Росією Криму стала сигналом до того, що територіальні прагнення мають пріоритет над потребами для держав та їх народів у безпеці, стабільності й соціально-економічному процвітанні. Власне, не дарма ж сама Росія дає активні сигнали на міжнародній арені та у інформаційному просторі, що вона не має територіальних забаганок щодо інших держав і, навпаки, демонструє свою готовність розвивати із кожною з них відносини. При цьому, демонструє пріоритетність їх розвитку на двосторонній основі. Прикладами є активне поглиблення співпраці Росії із Угорщиною, активне посилення впливу на уряд Болгарії, не кажучи вже про проект газогону «Північний потік – 2», запуск якого може вивести Німеччину у виняткове становище в ЄС у енергозабезпеченні (при цьому, зробивши вразливою щодо російського шантажу). Тому складається в результаті російської політики ситуація, коли буквально кожен крок щодо поглиблення країнами ЄС і НАТО співпраці із Росією на двосторонній основі є своєрідним кроком на користь «повзучої легалізації» анексії Криму. Водночас, проблема Криму як така залишається демонстрацією способу вирішення «вічних» територіальних проблем. Так, у 1938 р., у результаті Мюнхенської конференції А. Гітлер реалізував прецедент «вирішення» вічних територіальних спорів, запустивши ланцюгову реакцію територіальних забаганок і атомізації системи європейської та регіональної безпеки. Тому Кримська платформа потребує залучення до участі представників від організацій, котрі є гарантами безпеки, як ЄС, НАТО та ін. Власне, ця участь має забезпечувати нетерпимість до кроків Росії щодо атомізації системи безпеки. Причому, слід регулярно як на саміті Кримської платформи, так і на інших майданчиках наголошувати на політиці Росії з актуалізації ментальних територіальних претензій, що у перспективі має створити тріщини у системі безпеки, а також на її прагненні посилити атомізацію регіональних інтеграційних утворень індивідуальними пропозиціями країнам-їх членам.
У преамбулі «Стратегії деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя» вказано на створення Росією збройного плацдарму для поширення військового конфлікту на регіон Середземного моря, Близького Сходу й Африку. В цілому з військово-стратегічної точки зору відзначено дуже слушно. Тим більше, що одним з ідеологів стратегії поширення російського військово-політичного впливу був Є. Прімаков. Слід відзначити, що він, перебуваючи у 1991-1996 рр. на посаді керівника Служби зовнішньої розвідки Росії й на посаді Міністра закордонних справ Росії у 1996-1998 рр. мав змогу ретельно вивчити увесь процес формування нової структури безпеки у Європі та світі після припинення існування СРСР й розпаду системи соціалізму. Не дарма російська зовнішня розвідка надзвичайно ретельну увагу приділяла країнам Балканського півострова і постсоціалістичним країнам Центральної Європи. Не менше уваги приділялось і Україні взагалі та Криму зокрема, адже саме за перебування Є. Прімакова на чолі СЗР відбувалися в Криму події 1993-1995 рр., котрі загрожували втратою контролю над півостровом.
Вже у допутінський період серйозна увага зверталась на збереження російського впливу в постсоціалістичних країнах і плани його зміцнення вже у нових реаліях як соціально-економічних умов так і побудови нової політичної конфігурації Європи. Тому відсутність у преамбулі Стратегії згадки про політико-правові наслідки спроби російської анексії Криму слід поповнити регулярними згадками про це, бажано, залучаючи науково-експертне середовище із перспективою викладення цієї сторони проблеми у науково-популярній формі для читача в Європі й США. У цьому напрямку можуть мати місце наукові конференції, лекторії та інші форми комунікації. Саміт Кримської платформи може дати старт такій кампанії, виходячи із того, що на цьому комунікативному майданчику є змога напрацювати програму таких заходів й залучати спікерів із числа дипломатів, громадсько-політичних діячів, відомих вчених, які можуть стати авторитетними спікерами на цих зібраннях. Такі заходи можуть проводитись як на території України, так й ініціюватися Україною до проведення в інших державах, особливо актуально, якщо їх організовувати і проводити в країнах, які перебувають в зоні політичного ризику і потребують підтримки НАТО.
Україна може виступати в якості країни, що пропонує свій досвід протидії формуванню умов для сепаратизму й виникнення подібних проблем у регіонах у результаті цілеспрямованих дій ззовні. Такий досвід для низки країн Європи є дуже корисним, зважаючи на наявність проблем етнічного й територіального характеру й намагання, зокрема і Росії, ними скористатися з метою впливу на політику як ЄС в цілому так і окремих держав − його членів.
Фактично, для держав Європи є загроза використання Росією кримського досвіду з метою тиску і дестабілізації, а тому для Європи український досвід надзвичайно актуальний і в рамках Кримської платформи вона зобов’язана ним ділитись.
Павло САЦЬКИЙ,
спеціально для «UkrLine»