БІЛОРУСЬ, «ВЕЙШНОРІЯ» ТА ЗАХІДНА МЕЖА «РУССКОГО МИРА»

БІЛОРУСЬ, «ВЕЙШНОРІЯ» ТА ЗАХІДНА МЕЖА «РУССКОГО МИРА»

5 Червня, 2021 Off By admin

У листопаді 2016 року Володимир Путін брав участь у врученні нагород Російського географічного товариства. Серед нагороджених був і дев’ятирічний Мирослав Аскірко – переможець олімпіад та дитячих конкурсів з географії.

Російський лідер запитав у дитини: де закінчуються кордони Росії? Той жваво почав описувати перебіг лінії кордону, але Путін його перервав та пояснив, що «границы России нигде не заканчиваются».

Зрозуміло, що вся ця сценка не була ані експромтом, ані «жартом». Зі спеціально обраним місцем та часом. Не випадковим був навіть хлопчик, обраний для «діалогу» – Аскірко (Оскирко) зі вщент русифікованого українського села Мала Джалга на Ставропіллі (станом на 1926 рік з 6 492 чоловік, які проживали у цьому селі, 6192 були українцями, у 2010 така самоідентифікація була лише у 14 осіб). Все це було «тлом» для виголошення Путіним тези з декількома важливими підтекстами.

З одного боку, формально, російський Президент сказав правду. Адже будь-який державний кордон є уявною замкнутою лінією. А отже й немає «закінчення». Але це слушно, якщо у держави є міжнародно визнаний кордон – з чим у РФ, після анексії Криму, більш ніж серйозна проблема. Яку вона не просто демонстративно ігнорує, але й в принципі заперечує її існування.

З іншого, зрозуміло, що в цій тезі були «зашиті» також і погрози подальшої експансії. «Кордони без закінчення» означають те, що вони не є якоюсь сталою лінією і можуть бути змінені/розширені. Так, щоб охопити якісь нові території, що їх в Москві вважать «своїми». Йдеться, як мінімум, про кордони періоду максимального розширення царської Росії або – в тій чи тій формі, меж колишнього СРСР.

Однак це максимальні претензії, а реальний простір, якого могла б сягнути російська експансія (принаймні – теоретично), суттєво вужчий. Попри фантазії про «границы Российской империи 1914-го года», плани захоплення Польщі, Фінляндії чи країн Балтії не є реалістичними – не стільки з військової точки зору (всі ці країни є членами НАТО), скільки з причини яскравої чужорідності народів цих країн для Росії, з фактично нульовими шансами на асиміляцію відповідних народів у «реставрованій» імперії.

Зовсім інакше ситуація виглядає у випадку України та Республіки Білорусь, які, з точки зору росіян, беззастережно належать до т.зв. «Русского мира». Високий ступінь русифікації населення, наявність потужної проросійської п’ятої колони в усіх (від шоу-бізнесу до політики та економіки) сферах, абсолютна відкритість до московських інформаційних впливів і т.д. і т.п. Це дозволяло уявляти «пересунення» кордону Росії в західному напрямку достатньо простим завданням, якому просто нікому буде опиратись.

На початку 2014 могло здатися, що всі ці розрахунки були правильними/ґрунтувались на більш-менш адекватній оцінці ситуації. Тотально русифікований та «прокачаний» антиукраїнською пропагандою Крим порівняно легко вдалося відірвати від України. Проте війна на Донбасі виявила, що підтримка російського неоімперського проекту не настільки масова, як на то очікували в Кремлі. І кордон між територіями, де скільки-небудь помітна частина населення готова вітати російські танки і тими, де більшість виступає проти реалізації такого сценарію – пролягає набагато східніше Збруча (як то шаблонно припускали росіяни). І не збігається ані з межами так званої «Новороссии», ані з ареалами домінування російської мови чи з картами районів з домінуючим впливом Російської православної церкви в Україні.

Якісь висновки російським керівництвом після того, як не вдалося реалізувати «програму-максимум» в Україні (а ОРДЛО – це явно не те, на що розраховували російські стратеги) були зроблені. Принаймні вони вже не сподіваються на «легку прогулянку» аж до Львова, а розуміють, що опір чинитимуть й набагато східніше.

Але, судячи з усього, свої українські «відкриття» росіяни не екстраполювали на Білорусь.

Як свідчить легенда військових навчань «Захід-2017», вони вбачають можливість протидії своєму вторгненню та анексії тільки на північному заході цієї країни. Для цього умовного регіону було вигадано назву «Вейшнорія», а його кордони на військових картах дивовижним чином «зівпали» з тими районами, де серед віруючих є найбільшим відсоток римо-католиків, а на президентських виборах 1994-го року (єдиних вільних і демократичних виборах глави держави в історії цієї країни) був найвищим рівень підтримки лідера Білоруського Народного Фронту Зенона Позняка.

Мапа легенди навчань «Захід-2017»

Віртуальна білоруська «Вейшнорія» це своєрідний аналог демонізованої в російській уяві цілком реальної української Галичини. Тобто – територія з відчутними «західними» впливами, населена потенційно нелояльними громадянами.

Решта ж країни, в уявленнях російських стратегів, вже майже стовідсотково русифікована і підкорена. А отже, для «позавейшнорських» білорусів власна державність не тільки не буде цінністю, але й сприймається як тимчасове непорозуміння. Як це формулюють пропагандисти з «Раша Тудей» – йдеться лише про «шесть наших русских губерний», жителі яких «с ликованием» сприйняли б «аншлюс» з Російською Федерацією.

Певні підстави для таких припущень, на жаль, були. Про що свідчили і катастрофічна ситуація з білоруською мовою, і дані багатьох соціологічних опитувань. Щоправда, варто було в 2019 році на декілька місяців призупинити в білоруських ЗМІ пропаганду ідеї «единого государства», як кількість білорусів, котрі висловились за союз з РФ, одразу ж знизилась з 60-ти до 40-ка відсотків.

І хоча ставлення до Росії та росіян залишається позитивним навіть після того, як Кремль підтримав Лукашенка під час минулорічних масових протестів, все більше громадян Білорусі відчувають свою неготовність до «розчинення» в «русском мире».

І корені цього сягають набагато глибше за події останніх років/десятиліть. Навіть подекуди того до кінця не усвідомлюючи, білоруси зберегли багато ознак, які виразно «розграничують» їх з Росією. Як історично, так і культурно-цивілізаційно.

Один з «наочних» доказів цьому – міська геральдика країни.

Більшість гербів були даровані білоруським містам, разом з магдебурзьким правом (найпоширеніша система міського самоврядування в Центрально-Східній Європі у Середньовіччі), польськими королями. Що надало їм колориту, який не зуміли «витравити» ні Російська імперія, ні Радянський Союз.

Наприклад – історичний герб столиці, міста Мінськ (1591 рік). Офіційно тлумачиться, що на гербі зображено покровительку міста Діву Марію, в оточені янголів та херувимів. Що, нібито, й правда – але не вся. На гербі не просто довільна композиція з Богородицею, але цілком конкретна сцена – її Вознесіння (Внебовзяття) («фикгура внебовзятья панны Марыи»). Цей сюжет (вознесіння Богоматері на Небо і душею і тілом) є догматом для Католицької церкви, але заперечується в Православній. Тобто, такий герб міг бути (і є) у білоруського міста – і принципово неможливий для російського.

Герб Мінська (історична назва – Менськ) на фасаді костелу св. Симона та Олени в центрі білоруської столиці.

Олень з хрестом на гербі Гродно – також має свої таємниці. За однією з версій, герб був дарований місту королевою Боною Сфорца у 1540-му році. І на ньому – олень святого Губерта, покровителя мисливців. В період перебування міста в складі Російської імперії герб «цензурували», замінивши конфесійно чужого оленя на зубра. Обираючи між двома варіантами «відновлення» герба, в сучасній Білорусі все ж надали перевагу первинному, «неправославному».

Для розташованого на західному кордоні Гродно, яке й так визначили як «столицю Вейшнорії», це, звісно не дивина. Але аналогічні випадки ми бачимо й на сході країни.

Чи не найкурйозніше ситуація склалася у Могилеві. У 2005-му році там також відновили історичний герб. Його було даровано місту польським королем Яном ІІ Казиміром. І увічнено на ньому епізод коли бурмістр Язеп Левановіч одягнув лицарські лати, взяв до рук катівського меча і виголосив знамениті слова «Пора! Пора!». Що й стали сигналом до початку Могилівського повстання 1661 року та винищення окупаційного російського стрілецького гарнізону.

До речі, особливо неприємним цю історію для Росії та росіян робить той факт, що їхніх професійних військових («ратных людей») перемогли що не на є «ополченці» – звичайні могилівські міщани. Ті самі, які за сім років до того, у 1654 році, вирішили здати московському війську місто без бою, керуючись різними сентиментами про «православних братів», які «не образять». Ці люди на власному досвіді дуже швидко переконалися, що відкрили браму зграї грабіжників та мародерів.

Герб міста Могилів

Після того, як Могильов увійшов до складу Російської імперії (1772) герб було змінено – замість литовсько-білоруської «Погоні» над головою у лицаря-бурмістра з’явився двоголовий орел. Втім, вже у 1781-му хтось таки зметикував, наскільки абсурдно виглядає такий покруч. І було створено абсолютно новий герб – з вершником, екіпірованим в російському стилі.

Але його оголосили «старим» (тобто таким, що нібито був до 1661-го – хоча це неправда).

Таким самим не вкоріненим в історію «новоділом» був наповнений хаотичними символами різних галузей місцевої промисловості герб Могильова радянського періоду.

При відновлені, вже у незалежній Білорусі, варіанту герба другої пол. XVII століття чиновники мерії намагались максимально «обійти» підтекст і конкретно-історичну символіку зображень.

Але «камуфляж» вийшов не надто переконливий.

Згідно з поясненнями на сайті Могилівської міськради, бурмістр Левановіч в латах і в відкритій брамі воріт нібито символізує «Ангела, вооруженного огненным мечом, который охраняет ворота в рай (Апокалипсис 21,12)». Але в руках в нього все одно «Меч помсти» «который напоминает о бесчисленных трагедиях, пережитых городом, об обидах, нанесенных врагами, о необходимости всегда быть готовым к защите родной земли».

«Магiлеўскi рубель».

Окремо варто згадати істерику, яку викликала в Росії інформація про випуск сувенірного «могилівського рубля», на реверсі якого був герб міста та знамениті слова градоначальника. Обурювалися як кондово-пропагандистські, так і псевдоопозиційні видання (адже російський «лібералізм» закінчується не лише на «українському», але й на «білоруському» питанні).

Заголовки публікацій в російських ЗМІ у квітні 2017

Втім, найбільш «проникливі» з росіян ще тоді почали підозрювати, що наслідки поглинання Білорусі можуть бути неоднозначними. І що замість «9 миллионов русских, вернувшихся в родную гавань» РФ отримає нестабільний регіон з нелояльним населенням, готових, до того ж, до участі в масових протестах. А намальований аналітиками російського Генштабу східний кордон ворожої «Русскому миру» «Вейшнорії» проляже набагато ближче до Москви, ніж то можна було уявити всього чотири роки тому…

Андрій СТАРОДУБ,

спеціально для «Української Лінії»