НОВА СТОРІНКА

НОВА СТОРІНКА

25 Травня, 2021 Off By admin

Словацька Республіка є західним сусідом України, кордон із яким має невелику протяжність (всього 97 км.), проте надзвичайне економічне і геополітичне значення. Українсько-словацькі відносини мають дуже давню і, здебільшого, малоконфліктну історію в етнічній, культурній та економічній площині.

Спільний кордон України із Словаччиною став своєрідним «спадком» геополітичних комбінацій Радянського Союзу після Другої світової війни. Відповідно до договору з Чехословаччиною 1945 року до складу СРСР було передано Підкарпатську Русь (нині Закарпатська область України). Власне, саме по цій області й проходить кордон України зі Словацькою Республікою і, водночас, саме по цій області проходить кордон України також із Румунією, Угорщиною й Польщею. Передача Підкарпатської Русі на підставі двосторонньої угоди СРСР була актом цілком не характерним для того часу, коли після Другої світової війни територіальні питання, здебільшого, вирішувалися спільно союзниками по антигітлерівській коаліції. Тим більше, що Великобританія вступила у Другу світову війну, задекларувавши своєю метою відновлення суверенітету і територіальної цілісності Чехословаччини. Але ніяких заперечень щодо такого акту між СРСР і Чехословаччиною не було. Очевидно, таким чином Радянський Союз взяв із цієї держави своєрідну «плату за визволення». На цьому питанні нині сепаратистські сили та окремі діячі намагаються спекулювати в Закарпатті, зокрема й, звертаючись до урядів Словаччини й Чеської Республіки. Проте, в договорах України із усіма сусідніми державами по її західному кордону, якими закладалися правові основи для двосторонніх відносин, передбачено взаємну відмову від територіальних претензій як на момент їх укладення, так і у подальшому. Договір із Словацькою Республікою не є винятком.

Прикордонні відносини України зі Словацькою Республікою визначає Договір від 1993 року на основі радянсько-чехословацької угоди 1973 року. Мова ішла про ділянку колишнього радянсько-чехословацького кордону від стику кордонів обох держав із Польщею до стику кордонів із Угорщиною. Тому в основі прикордонного розмежування між двома державами була радянсько-чехословацька правова база.

На розвиток українсько-словацьких відносин потужний вплив має етнічний фактор, що сформувався у процесі складних політичних та демографічних процесів у регіоні Пряшівщини (Пряшівський край, адміністративна одиниця Словацької Республіки). У цьому регіоні етнічно та історично домінувало українське населення, яке, переважно, належало до греко-католицької й православної церковних конфесій. Проте, протягом періоду перебування цього краю в складі Австрійської, Австро-Угорської імперії та Чехословаччини відбувались процеси мадяризації населення у містах краю, а найбільш активно відбувалось його «ословачення». Для Пряшівщини не були характерними конфліктні міжетнічні відносини. В цілому, процеси ословачення етнічно українського населення відбувалися мирним шляхом, здебільшого, зважаючи на специфіку рельєфу і природно-кліматичних умов. Цей регіон відігравав у економіці державних утворень, до складу яких входив, здебільшого роль транзитного в торгівлі регіонального значення. Пряшівщиною проходили торгівельні шляхи, що сполучали крупні економічні й політичні центри Чехії, Польщі, Угорщини, Австрії. Власна ж ресурсна база краю визначала його периферійний характер у економіці державних утворень, до складу яких він входив. Тому основні соціально-економічні зрушення в регіоні відбувалися завдяки заходам найближчих економічних та адміністративних центрів. Найбільш потужним був словацький вплив. Нині етнічна ситуація в Пряшівському краї Словацької Республіки є доволі різноманітною. Незважаючи на абсолютне домінування населення, яке ідентифікує себе із словацькою національністю й послуговується словацькою мовою як рідною, в цьому регіоні є численні етнічно українські острівці. Особливо цікаво, що серед населення регіону можна зустріти жителів, котрі себе етнічно ідентифікують як українців, а також русинів, руських тощо. Саме через це Україна має приділяти значну увагу дослідженню етнографії цього краю, що є історично українським регіоном та вибудовувати комплексну культурну політику в цьому регіоні у рамках положень угод зі Словацькою Республікою і ЄС про культурне співробітництво.

Одним із ключових положень нині у розвитку інтеграційних процесів у ЄС є розбудова Європи регіонів. Тобто, максимальна децентралізація системи публічного адміністрування, розвиток громад й створення умов для більш ефективної співпраці між спільнотами й лобіювання ними регіональних інтересів на рівні органів публічного адміністрування вищого рівня (національних держав та інституцій ЄС). Власне, у основоположних документах ЄС зафіксовано принцип конструювання системи влади знизу, тобто, за принципом делегування компетенцій знизу вгору і принципом субсидіарності (державні інституції й наднаціональні в рамках структури ЄС надають інституціям місцевого управління сприяння за їх зверненням або ті делегують компетенції інституціям публічного управління вищого рівня які не мають змоги забезпечити самостійно). При цьому, роль інституцій місцевого самоврядування в ЄС зростає. Україна на регіональному рівні бере участь в інтеграційних процесах ЄС завдяки міжрегіональному співробітництву. Зокрема, у 1993 р. було утворено Карпатський Єврорегіон, у якому беруть участь адміністративні одиниці України, Словацької Республіки, Польщі, Угорщини і Румунії, тобто, держав регіону Карпат. Практика єврорегіонів дає змогу формувати системні зв’язки на рівні адміністративних одиниць і органів місцевого самоврядування. Зважаючи на етнічний склад, зокрема, Пряшівського краю Словацької Республіки, відкриває для України значні перспективи у виробленні інституційних зв’язків із Словаччиною у рамках програм Карпатського Єврорегіону.

Відносини між Україною і Словацькою Республікою почали формуватися на основі договору «Про добросусідство, дружні відносини і співробітництво між Україною та Словацькою Республікою» 1993 року. Цей договір було укладено між державами після виходу Словаччини із федерації з Чехією. Обидві держави мали сформувати принципово нову систему економічних відносин на базі успадкованої від часів Чехословаччини і СРСР. Словацька Республіка, ставши незалежною державою, мала менший економічний потенціал, ніж Чехословаччина, проте, для продовження традиційної економічної співпраці із спадкоємцями СРСР, зокрема, із Україною, вона зберігала низку принципових сфер співробітництва. Так, українсько-словацьким договором 1993 року було передбачено, що питання, які регулювалися договорами між ЧСФР (назва Чехословаччини протягом 1990-1992 рр.) і СРСР, суб’єктами яких стали Україна і Словацька Республіка, регулюються окремими угодами. У даному разі мова ішла про транзит енергоносіїв та промислової продукції тощо. Майбутня Словацька Республіка у 1970-1980-ті рр. стала найбільшим транзитером газу із РФ до Західної Європи. Побудова гілок газопроводу через її територію була як засобом посилення політичного впливу Радянського Союзу у капіталістичній Європі, так і засобом збереження економічної єдності країн-сателітів у рамках Ради економічної взаємодопомоги. Проте, політика РФ, спрямована на газовий шантаж України і постійне скорочення транзиту її територією, має наслідком скорочення транзиту також і територією Словацької Республіки. Тому реверсні поставки для України газу із ЄС для Словаччини дають змогу зберігати становище країни-транзитера. Водночас, завдяки інтеграції Словаччини до ЄС, Україна отримала змогу користатися можливостями будувати енергетичні відносини із сусідами й іншими державами ЄС на засадах Європейської енергетичної хартії. Хоча Україна стала учасником Європейської енергетичної хартії ще 1991 р., «особливі» відносини із РФ у енергетичній сфері були явним нехтуванням положень цього документу. Фактично, завдяки транзитним можливостям Словаччини, ця держава має перспективи стати разом із Україною ключовою державою у регіональній системі енергопостачання.

У спадок як Україні, так і Словацькій Республіці дістались системні зв’язки у економічній, науково-технічній та інших сферах від відносин між СРСР і ЧССР. На цьому ґрунті слід було вибудовувати відносини, враховуючи соціально-економічні перетворення у державах, зберігаючи при цьому ефективне співробітництво. Так, угода про торговельно-економічне і науково-технічне співробітництво між Україною і Словаччиною від 1993 р., яка чинна і досі та себе не вичерпала незалежно від вагомих соціально-економічних перетворень у обох державах і зміні у їх міжнародному статусі (вступ Словаччини до НАТО і ЄС), передбачає враховувати процеси реформування в обох державах при розбудові відносин. Зокрема, для постачання критично необхідної продукції передбачено міждержавні домовленості, що особливо актуально для військово-промислового комплексу та інших високотехнологічних галузей.

Словаччина – країна, яка виявила прагнення максимально використовувати власний транзитний потенціал в ЄС і, водночас, убезпечити себе від зовнішніх впливів інших, більш сильних гравців. Так, Словаччина, на відміну від сусідніх держав колишньої радянської сфери впливу (Чехії, Польщі й Угорщини), здійснила іще 2009 року перехід від використання національної валюти на євро. Фактично, вона межує лише із однією країною зони обігу євро – Австрією. Це є прагненням убезпечити свою економіку від можливостей фінансового тиску на неї зі сторони країн-транзитерів, зокрема й російського. Для країни, що дуже залежить від зовнішньоекономічної кон’юнктури і має відносно невеликий економічний потенціал, такі заходи доволі відчутні. Таким чином, усунуто змогу шляхом шантажу впливати на фінансову політику держави. Тому Словацька Республіка є перспективним партнером для України, зважаючи на її більш глибоку інтегрованість у фінансові інституції ЄС завдяки запровадженню євро.

Показовим є тісна співпраця між Словацькою Республікою і Україною у сфері антимонопольної політики, оподаткування тощо. У антимонопольній сфері співробітництво, здебільшого носить консультаційний характер і форму звернень з приводу загроз умовам вільної конкуренції, проте, така договірна база свідчить про доволі довірливі відносини між сусідами.

Особливо актуальним є співробітництво між інституціями фінансового моніторингу України і Словаччини. У меморандумі про співробітництво між компетентними інституціями двох держав передбачено взаємний обмін інформацією щодо фактів відмивання коштів, отриманих злочинним шляхом. Ця проблема набула значної актуальності у двосторонніх відносинах вже у першій половині 1990-х рр. Активна транскордонна торгівля на рівні приватних суб’єктів набувала великого розмаху, коли значна частина економіки обох країн іще була «одержавленою». Транскордонне співробітництво і виникнення численних комерційних організацій заклали потужну базу міжрегіонального співробітництва, але цим, водночас, активно користувалися злочинні угруповання. Ці угруповання в країнах колишньої радянської сфери впливу були, здебільшого, транскордонними і пов’язаними із російською та українською організованою злочинністю. Для Словаччини було важливим заради європейської інтеграції мінімізувати впливи транскордонних злочинних угруповань, що для України на шляху її європейської інтеграції також має вагоме значення.

Зрештою, угода 2007 року між Україною та Словацькою Республікою про сприяння та взаємний захист інвестицій стала вагомим кроком у напрямку створення дієвих механізмів поглиблення взаємного економічного співробітництва. Відповідно до цієї угоди кожна сторона мала надавати інвесторам іншої сторони найбільш сприятливий режим, гарантувати захист інвестицій та компенсації у результаті їх втрати й пошкодження, як від дій влади, так й інших суб’єктів (вочевидь, мались на увазі рейдерські захоплення). Проте, режим найбільшого сприяння не поширювався на умови, які мали в країні, котра була об’єктом інвестування, інвестиції в рамках інтеграційних проектів, до яких приєднувалась ця країна. Тут мались на увазі умови інтеграції Словацької Республіки в ЄС.

Не менш вагомим напрямком співпраці між Україною і Словаччиною стає військова сфера. Вперше угоду про військове співробітництво між Україною і Словацькою Республікою було укладено 1993 р., після виходу Словаччини з федерації із Чехією. В цілому, спектр сфер військового співробітництва між арміями обох країн був доволі значним. Особливо важливим був пункт про те, що жодне із положень договору не спрямоване проти інтересів армій інших держав. У цей час відбувається формування принципово нової системи відносин між державами регіону у військовій сфері. Активно ішов процес ядерного роззброєння України й ситуація набула конфліктного характеру у відносинах із РФ і США. При цьому, для Словацької Республіки важливо було зберегти стабільні інституційовані відносини у військовій сфері із Україною, зважаючи на превалювання на озброєнні її армії радянських зразків. У обслуговуванні іще радянських зразків озброєнь між Словаччиною і Україною сформувалась системна співпраця, зважаючи на близькість до кордону держав низки військових підприємств на території України, що будувалися у радянський період на перспективу евентуального конфлікту із НАТО. Дана угода явно вказує на неготовність країн регіону зі здобуттям Україною незалежності вибудовувати системні відносини у сфері безпеки на регіональному рівні, а тому угода зі Словаччиною 1993 року для України була принциповим кроком. Вона зберігала свою дію до 2011-го і нову угоду було укладено вже відповідно до нових політичних реалій, а саме, розширення НАТО на схід, у тому числі вступу Словаччини до складу Альянсу. Причому, нова угода передбачала розширення військового співробітництва. До 2011 р. між країнами військове співробітництво розширювалось на базі «вузьких» угод, зокрема, стосовно ремонту військової техніки, протиповітряної оборони тощо. То ж, Словацька Республіка стала членом НАТО у 2004 р., маючи доволі значні напрацювання щодо військового співробітництва із Україною. Власне, ця база співробітництва складала частину системних напрацювань у співробітництві України із НАТО поряд з іншими програмами.

Відносини між Україною і Словацькою Республікою складаються доволі рівно і без принципових конфліктів, на відміну від відносин з іншими сусідами. Це стало результатом виникнення обох держав майже одночасно і вони не мали конфліктів із багаторічними традиціями. Тому відносини ці дві держави вибудовували і продовжують вибудовувати на основі успадкованої бази економічного, науково-технічного і військового співробітництва відповідно до тенденцій у інтеграційних процесах на Європейському континенті. То ж, українсько-словацькі відносини є певним взірцем розбудови добросусідських відносин на традиційній основі, успадкованій від попередніх держав, беручи активну участь у інтеграційних процесах.

Павло САЦЬКИЙ,

спеціально для «UkrLine»