ГЕРОЙ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

ГЕРОЙ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

9 Травня, 2021 Off By admin

ВОЛОДИМИР ПОЛУПАНОВ:

«ПЕРЕМОГА БУДЕ ЗА УКРАЇНОЮ!

У МЕНЕ НАВІТЬ СУМНІВІВ

З ПРИВОДУ ЦЬОГО НЕМАЄ!»

На відміну від багатьох своїх бойових побратимів він не сумував за комуністичним минулим і не вимагав повернення Леніна на п’єдестали та дешевої ковбаси на прилавки магазинів. Він був оптимістом і бачив Україну, але не в «союзі республік» під рукою «збирача земель» і очільника країни-агресора Путіна, а в європейській сім’ї цивілізованих країн, де основними є право і закон, де найвища цінність це – Людина.

Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з ветераном Другої світової війни Володимиром Полупановим, що було записано 4 вересня 2015 року. Попри час, що минув після запису розмови з ветераном, воно й нині залишається актуальним.

На початку квітня 1945 року передові частини 43-ї армії 3-го Білоруського фронту, які рухалися шосе на Пілау, зустріли запеклий опір одного з захисних рубежів противника, які належали до так званого кільця фортів під назвою «Нічна перина Кенігсбергу». Форт №5, або як його називали «Король Фрідріх-Вільгельм III», було побудовано наприкінці ХІХ сторіччя і представляв він собою серйозну фортифікаційну споруду. Судіть самі: шестикутний форт з бетону і цегли, довжиною 215 метрів і шириною – 105 метрів, був оточений ровом з водою, а ще кам’яною стіною та земляним валом. Цей вал був буквально нашпигований кулеметами, вогнеметами, мінометами та артилерійськими гарматами. Ширина рову сягала 21 метр, а глибина – 5 метрів. Єдиний перекидний міст був надійно прикритий бетонним дотом. Окрім всього іншого, місцевість навколо форту була буквально нафарширована мінами та фугасами. Гарнізон форту нараховував понад триста солдатів і офіцерів, на озброєнні якого було 8 гармат, 25 мінометів та 50 кулеметів.

Спроба з ходу взяти форт результату не принесла. Тільки після того, як група саперів на чолі зі старшиною Меренковим здійснила два направлених підриви, штурмовим загонам вдалося підійти до форту впритул. Далі сапери організували підрив напільного капоніру форту, після чого всю ніч з 7 на 8 квітня йшов бій безпосередньо всередині укріпленої споруди, і тільки вранці наступного дня німецький гарнізон капітулював. Бойові дії до того часу вже велись в центрі Кенігсберга.

За блокування і взяття форту №5 п’ятнадцять радянських солдатів і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Їхні імена були увіковічені на меморіальному камені. Серед них значиться ім’я українця, киянина, в ту пору командира відділення 175-го Окремого саперного батальйону 126-ї Горлівської двічі Червонопрапорної ордену Суворова стрілецької дивізії, червоноармійця Володимира Полупанова.

З особової справи:

Полупанов Володимир Костянтинович. Українець.

Сапер. Герой Радянського Союзу. Після війни продовжив

службу в армії. Нагороджений орденами Леніна,

орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, «За службу

Батьківщини» 3-го ступеня, орденами Слави 2-го та

3-го ступенів, а також медалями «За бойові заслуги»,

«За взяття Кенігсбергу», «За перемогу над Німеччиною».

Нині в званні генерал-майора запасу.

– Володимире Костянтиновичу, розкажіть про своє дитинство.

Народився я у Києві. Батько мій, Костянтин Васильович Полупанов був полковником Червоної Армії, а мама Єфросинія Петрівна – домогосподаркою. Коли мені минав тринадцятий рік, наша сім’я потрапила під каток репресій…

Сумно все це мені згадувати. Адже було зламане все моє дитинство. Хочу сказати, що я був не поодинокий у своєму горі. Безбатьківщина зачепила багатьох моїх ровесників. І в подальшому, навіть перебуваючи на офіцерських посадах, зокрема, на посаді командира частини, я змушений був приховувати своє минуле. Це необхідно було для того, щоб просто вижити. Система! Вона нікого не жаліла. І ламала найсильніших. Особисто я вважаю, що Сталін – великий деспот і тиран. Ось мій тезка Героя Радянського Союзу Володимир Карпов написав дві книги про нього: «Генералісимус» і «Полководець». Ви читали?

– Так.

Так ось, що я вам скажу, Сталін ніякий не полководець, а великий злодій і бандит. Причому бандит з великої дороги. Адже чим він займався до революції? Грабував банки і вбивав в нічому не повинних людей. Так як його назвати? Ось пару років тому по телебаченню йшов  серіал «Берія». Я його дивитися не міг, тому що бридко! Кого ми показуємо? Для чого все це? Будучи пацаном, я зненавидів радянську владу. Адже як можна її любити? Адже вона мене позбавила дитинства!

Я добре пам’ятаю, як наприкінці листопада чи на початку грудня 37-го о четвертій годині ранку до нас в квартиру, неподалік від нинішньої станції метро «Лук’янівська», увірвалася банда. Було їх шестеро, всі в шкірянках і з маузерами. Мені в ту пору йшов тринадцятий, моїй сестричці Світланці було всього лишень два рочки. І ось ми стоїмо з нею, забившись в куточок, а ці нелюди в шкірянках все перевертають у квартирі догори ногами. Страшно все це! Все перерили, щось шукали, а що шукали незрозуміло. Адже у батька окрім тридцяти шести томів повного зібрання творів Леніна, нічого більше не було. Він збирався вступати до партії. Був на той час, як говорили, співчуваючий.

– А в чому підозрювали вашого батька?

В ту пору для органів, а точніше, для банди, яка стояла при владі привід для арешту придумати було не складно. Справа в тому, що у мого батька була сестра Женя. У 20-му вона вийшла заміж за поляка, який мав у Києві нерухомість. Він утримував цілий чотириповерховий будинок в районі Лук’янівки, тепер цього будинку немає. І ось, коли поляки у тому-таки 20-му залишили Київ, то зрозуміло, сестра мого батька виїхала зі своїм чоловіком до Варшави. Батько мій, звичайно, з нею не переписувався, а ось її мама, моя бабуся, зрозуміло, листувалася. Одним словом, після цього нічного візиту органів ДПУ, чи як там НКВС, батька мого забрали до буцегарні. Його посадили до Лук’янівської в’язниці.

– Нескладно здогадатися, що вашому батьку інкримінували шпіонаж на користь панської Польщі.

Саме так. Його признали польським шпигуном. Звичайно ж, він відмовлявся від цього абсурдного звинувачення, але, як кажуть, маховик було запущено, і допомогти батькові могло тільки диво. Але як відомо в ту пору дива були великою рідкістю. У тюрмі він піддався жорстокому катуванню. У нього намагалися вибити покази у тому, що він співробітничав на користь Польщі. Вибивали так ці докази, що батько потім мочився кров’ю… А після того, як наші війська в 39-му увійшли до Польщі, батьку було змінено звинувачення, тепер його вже признали троцькістом. Ще краще! Але я вам скажу, батькові повезло. Йому дали десять років таборів, а могли запросто розстріляти. А так його вислали на Урал, де він відбував покарання за свою «шпигунсько-троцькістську діяльність». Що тут ще додати…

– А як склалася ваша доля?

Нас, звичайно, як кошенят, викинули на вулицю. Знесли у двір наші речі, які ми прикрили брезентом. Був листопад чи грудень місяць. Пам’ятаю, було холодно. Прийшли перші заморозки. Ось ми декілька днів і ночей провели на вулиці у дворі. Куди підеш? Кому пожалієшся? Адже ми – сім’я ворога народу! Підібрала нас бабуся – мама батька. Була у неї квартирка маленька така, в напівпідвальному приміщенні. Знаходилась вона недалеко від трамвайного парку, що на Лук’янівці. У цій квартирці окрім бабусі жила ще її дочка з чоловіком і маленькою дитиною. І ось це помешкання повинно тепер було вмістити ще трьох постояльців: мою маму, мене і мою сестричку. І хоча моя тітка подивлялася скоса на «нових квартирантів», бабуся строго сказала: «Це діти мого сина і я повинна взяти їх до себе!» Ось так ми і жили  в бабусиній квартирі. Треба сказати, що окрім всіх тих бід, які звалилися на нашу сім’ю, мене ще вигнали зі школи. З тим же формулюванням «син ворога народу». А було це так. Відразу ж після арешту батька мене викликав до себе завуч школи і каже: «Володю, тобі не місце в нашій школі. Ти – син ворога народу! Ти це розумієш? Ми вже отримали відповідну директиву з органів, у якій чітко прописано, що дітям ворогів народу не місце в радянській школі і треба їх гнати зі школи до ядрьоної бабусі! Тому єдине, що я можу тобі запропонувати, так це йди до робочого класу. Робочий клас тебе прийме!» Ось і все.

– І куди ви відправилися?

На завод «Більшовик». Там було 4-те ремісниче училище. Навчався я на фрезерувальника. Мама з горем пополам влаштувалась на паперову фабрику, яка знаходилась на Подолі. Працювала вона в цеху, де виготовлялися паперові стаканчики. Отримувала вона дев’яносто карбованців, що звичайно на той час було замало. Адже у неї були на утриманні я і моя маленька сестричка Світлана. Тодішні київські ціни на продукти я добре пам’ятаю, адже в мої обов’язки входило бігати по магазинам. Кілограм вершкового масла коштував 18 карбованців. Цукор – 3 карбованці 50 копійок. М’яса ми не бачили. Дорога була і ковбаса. Палиця сирокопченої коштувала 15-17 карбованців. Хліб – 90 копійок. Пам’ятаю навіть скільки коштувала чвертка горілки – 3 карбованці 50 копійок.

– А солодке?

Про солодке ми особливо не мріяли. Правда, морозиво в той час було дешевим. Всього 5 копійок – за порцію. Одного разу, це було ще до арешту батька, я йшов за морозивом, міцно затиснувши в руці п’ятачок. І ось цей п’ятак у мене хотіли забрати старші пацани. Але я не розгубився і, щоб не залишитись без грошей, швидко проковтнув свій п’ятачок…

– Ви пам’ятаєте 22 червня 1941 року?

  А як же його не пам’ятати. Того дня я збирався йти на Центральний стадіон, де мав відбутися футбольний матч між командами «Динамо» і ЦДКА. Добре пам’ятаю, що квитки на стадіон мені видали на заводі «Більшовик». І ось вранці нас розбудила бомбьожка. Німецькі літаки налетіли на мій завод і аеродром «Жуляни», він на той час був військовим. З  нашого дворика, де ми жили, було все добре видно. Чутно було, як наші зенітки ведуть загороджувальний вогонь. Скажу вам, що спочатку, почувши постріли, ми подумали, що це навчання розпочалися. Адже раніше досить часто проводилися навчальні тривоги. Ми часто бігали в підвал великого будинку на кутку вулиці Мельникова, там було бомбосховище. Окрім того, часто проводились навчальні затемнення в будинках. Тому ми не відразу зрозуміли, що розпочалася війна…

– Окрім затемнень і вправ з протигазами, молодь, ось таку як ви, готували до війни?

Показували незчисленну кількість разів фільми «Якщо завтра війна» і «Чапаєв», і «Трактористи». Однак, народ не був готовий до війни.

– А як же тоді величезна кількість танків і літаків, а як же тоді слова із пісні, яка звучить у вищезгаданому фільмі: «Мы войны не хотим, но себя защитим, оборону крепим мы недаром, и на вражьей земле мы врага разгромим малой кровью, могучим ударом!»

А чому, я вас запитую, до кінця 1941 року у полоні опинилось майже чотири мільйони наших співгромадян? Може всі вони були зрадниками? Та ні! Вони просто ненавиділи радянську владу. А як її любити? Якщо половина людей сиділа в таборах, а іншу половину загнали до колгоспів!

– Якось непатріотично ви говорите…

Та який там до дідька патріотизм! Ось вам доводилось дивитися кінохроніку, де закарбовані кадри масових будівництв? Той же Дніпрогес, до прикладу?

– Доводилось.

А ви ніколи не задумувалися, коли дивилися на екран, де люди місять босими ногами цемент з піском, що в цих людей повинно бути після цього з їхніми ногами? Хіба це не рабство? А колгоспи? А голодомори? Адже це жах! А скажіть-но, чому у нас було стільки полонених? Я вважаю, що масова здача в полон – це був просто протест проти більшовицького режиму, за який люди не хотіли воювати і проливати свою кров.

– А потім була окупація?

Так, окупацію ми пережили досить тяжко. Голодували. Ми з мамою ходили навколишніми селами, щоб поміняти щось з речей на продукти харчування. А коли прийшли наші, тут вже ніхто нас не запитував, як ми жили-виживали в тій окупації. Викликали повісткою до військкомату, і будь здоровий! Медкомісія визнала мене цілком придатним до служби в армії, а ось мого товариша ні, тому що у нього тьотя працювала в медкомісії у тому ж таки військкоматі…

Оприділили мене до 6-го запасного саперного полку, який розташовувався на Печерську на території заводу «Арсенал». Ось там нас три місяці і натаскували, навчали, так сказати, премудростям саперної справи.

– Переодягли у військову форму?

Видали нам натільну білизну і брюки, а ось гімнастерок у старшини не виявилось. Одного разу мене відпустили у звільнення. Йти довелося через все місто з Печерська на Лук’янівку. І ось по дорозі мене затримав патруль, напевно, підозру у нього викликав мій партизанський вигляд. Правда, почувши, що я з 6-го запасного саперного полку, мене відпустили, напевно, навіть патруль знав, що в нашій частині не має гімнастерок. Пізніше нам видали ці гімнастерки. Були вони, звичайно, беушні, зняті з убитих солдатів і, зрозуміло, штопані-перештопані, адже були пробиті кулями і осколками вздовж і впоперек.

– А з обувачкою як справа була?

На ноги нам держава, а точніше, американці взуття не пожалкували. Нам видали добротні нові черевики. Шкіряні, високі і зручні! А до них обмотки. Скажу вам так, що на фронті я пробував носити і чоботи, але не те! Черевики з обмотками – дуже зручна і практична річ. Обмоточку тугенько навколо ноги покладеш, і йди хоч сто кілометрів. А якщо ця сама обмотка завальцьована, то і ноги сухі, і мозолів нема. А піхоті, повірте мені, довелося находитися на тій війні. Ось, наприклад, в 44-му німці натиснули на Шауляй, це в Прибалтиці. А наша дивізія в той час знаходилась під Ригою. І нас зняли з позицій і віддали наказ: «Швидко подолати відстань від Риги до Шауляю і відбити німецький наступ!» А це не мало не багато сто дев’ять кілометрів буде.

– Пішки?

Навіть не пішки, а бігом, всю ніч перебіжками. Ось так всю війну пішки та бігом. Одним словом, піхота…

– Вам довелося воювати на території Східної Пруссії. Правда, кажуть, що наш солдат звірствував там?

Так, бувало.

– Ця жорстокість була направлена проти мирних жителів?

Я не пам’ятаю, щоб жорстокість, як ви кажете, була направлена проти місцевих жителів. Ну, займемо ми прусське село, а там одна бабка залишилась. Ну, для чого її займати? А ось у відношенні до ворога всяке було. Особливо це стосувалось есесівців. Розкажу вам такий випадок. Під час бою за одне село, було це діло в Литві, наказали нам прочесати поле. Йдемо шеренгою і натикаємося на молодого пораненого есесівця. Був він такий собі молодий хлопець, як і ми. Нахилились ми над ним. Ну що з ним робити? Сам здохне. Ми б його, може і не займали, і лежати йому, дурачку і далі та стогнати, а він візьми і ляпни: «Рисіш швайн!» Ми з хлопцями не витримали: «Ах ти ж падло!» Ну і бац – пристріли…

Я вам так скажу, на війні люди звіріють. Це, так би мовити, сумна неминучість. З мораллю на війні воювати тяжко…

– Відомо, що на голодний шлунок особливо не повоюєш. У кого наприкінці війни «пайка» була багатшою? У німецького чи нашого солдата?

Думаю, що у нашого. Ось розкажу вам такий кумедний випадок. Стояли ми в обороні на Немані. І ось німці із західного берега кричать нам в рупор, мовляв, рус, переходь до нас! І далі по тексту: «Ви – сталінська банда, і вас ведуть на вірну загибель!» Наші бійці у відповідь: «Якого хріна ми будемо до вас переходити?» А німці: «У нас пайка хліба – 600 грамів!» А наші: «Та йди ти на хрін! У нас 800 грамів видають, та й того не вистачає!»

– Знайомлячись з вашою «особовою справою», помітив, що ви – Герой Радянського Союзу, а в партію вступили досить пізно, тільки в 51-му.

Та я особливо і не рвався туди. У ту пору на фронті було модно тягнути молодь до комсомолу. Підходить до мене комсорг і каже: «Володю, давай ми тебе в комсомол приймемо. Воюєш ти добре, вже дві Слави отримав!» Я відповідаю йому: «Мені все одно, ким мене уб’ють – комсомольцем чи ні. Усе одно в одній ямі будемо лежати – і комсомольці, і комуністи, і безпартійні!» А сам думаю: «Батя мій в концтаборі сидить, а я в комсомол. Начнуть копатися – обов’язково випливе, що я – син ворога народу. Треба воно мені!»

– І чим вся ця історія закінчилась?

Було це наприкінці 44-го року. Повертаюсь я одного разу із завдання, а назустріч мені біжить комсорг і кричить: «Володю, добре, що я тебе зустрів. Хочу тобі вручити комсомольський квиток!». І протягує мені червону книжечку. Ось так і вийшло, що без мене мене ж таки і оженили! Ну, а в 51-му мені вже не вдалося відкрутитися від партії.

– Ви прямо якийсь контрреволюціонер?

Будучи командиром частини, я скількох замполітів відшив, яких мені направляли у заступники. Ну, скажіть, будь ласка, як з дурнем можна було працювати, якщо у нього у голові  одні тільки гасла: «Слава Комуністичній партії Радянського Союзу!» чи «Хай живе Великий Сталін!» Я всім таким інженерам людських душ говорив приблизно так, ми з тобою навряд чи спрацюємось, так що варто тобі шукати інше місце служби.

Інакше ніяк. Тому у мене всі зами з політичної частини були близькими мені за духом. А Сталіна там, Берію я ненавидів все своє життя. Одного разу нам з хлопцями, а це було у Києві під час окупації, натрапив на очі стенд, на якому були зображені портрети наших вождів. Так ось, я від злості виколов очі Берії. Ну, ненавидів я цю очкасту суку! Ненавидів страшною ненавистю! Адже всі репресії в країні від цієї тварюки, від цього ідіота пішли.

Вся наша влада була побудована на брехні. Пам’ятаю, в окупованому Києві випускалась газета «Український голос». І ось в цій газеті під рубрикою «Таємниці Кремля» друкувалися дивовижні за змістом статті. Спочатку я не вірив прочитаному, думав, що все це ворожа брехня або просто агітка, але пізніше, коли партія розкрила свої архіви, все виявилося правдою. Адже гляньте, хто готував до війни на нашій території німецьких танкістів і льотчиків? Ми! Хто братався перед війною і проводив сумісні паради з німцями? Ми! Хто подав німцям руку допомоги, після того як Версальський договір заборонив їм мати і готувати збройні сили? Знову ми! Так що, Сталін – ідіот? Та мабуть ні. Для чого і до чого він готував чужі війська на наших полігонах? Як це все розуміти?

– А як ви ставитесь до книг Віктора Суворова?

Я його дуже поважаю. У мене є всі його книги, які я із задоволенням прочитав.

– Він же зрадник?

Нехай він зрадник, а хто тоді комуністи, які зрадили Радянський Союз? А де золото партії? Я вважаю, що ми, завдяки більшовикам пережили найчорніші сторінки нашого життя…

– А ось коли в атаку йшли то «Ура!» там, чи «За Сталіна!» кричали?

Дорогий мій, я ніколи не чув, щоб хтось щось подібне кричав. Йшли мовчки і кожний думав лише про одне, щоб у нього куля не потрапила. А ось те, що нині показують по телевізору, то все дурня! Все це видумки замполітів, які під час наступу сиділи зі своїми пепеже в землянках. Ми повертаємося із завдання, а його похідно-польова простирадла витрушує, а замполіт, падло таке, фіззарядкою займається! Коли вже після війни нашу дивізію перекинули до Сімферополя, я декілька раз приїжджав на всякі заходи, зустрічі там ветеранські, то я ні разу не бачив там того бандита. Тому що йому соромно було з’являтися серед солдатів, серед солдатів, які воювали і кров свою проливали. А ось комбата свого я поважав. Поважав дивізіонного інженера. Це були справжні люди!

– До Золотої Зірки Героя Радянського Союзу ви були відзначені двома орденами Слави.

Славу третього ступеню я отримав за розмінування мосту. А ось Славу другого ступеню – за знищення танків. А було це так. У жовтні 1944 року наш передній край проходив в 50 кілометрах від Шауляю, біля містечка Коршунай. Танки тіснили там наших – будь здоров! Артилерія з ними не могла справитися. Нам дали ділянку дороги і наказали, щоб ми не пропустили по ній ні одного танка. Було нас семеро саперів. Мене призначили старшим. Наша зброя що, міни! Ми як слід підготувалися. Міни заклали так, щоб перекрити всю дорогу, замінувавши при цьому і узбіччя. Після цього стали чекати на ворога. Танки не забарились. Їх було сім штук. Це були середні танки. Йшли вони колоною по дорозі. Ми чекали в у підготовлених заздалегідь щілинах.

– Було страшно?

Страшно! Дуже страшно! Ну, що у нас проти танків! Були міни в лунках та ще протитанкові гранати! Гранати ті до кілограма вагою, спробуйте їх докинути та ще й потрапити в той танк…

А танки, знай собі, пруть. І, здається, немає такої сили, щоб їх зупинити. Ми сидимо у своїх щілинах, як ті миші. І ось перший танк наїжджає обома гусеницями на міни. Так бахнуло, що танк аж розвернуло. Відкрився люк, і звідти з’явились німці. Ми вискочили зі своїх щілин і автоматними чергами зняли їх. Повисли німці на танку, як ті груші. Танки, які слідували за ведучим, спробували об’їхати обочиною, але також нарвалися на міни. Бах – танк зупинився! Бах – третій підірвався! За ним – четвертий…З підбитих танків почали вискакувати екіпажі. Однак сховатися в чистому полі досить тяжко, тому вони відразу потрапляли під наш вогонь. Два танки, що вціліли розпочали здуру шмаляти по нам з гармат. А що їм робити, адже попереду була «гребля» з підбитих танків. Напевно вони подумали, що попереду мінне поле. Я до своїх хлопців: «Ну, що справу зроблено, давайте змотуватися! А то зараз піхота німецька нагряне, тут вже не до жартів буде!» Адже, що таке семеро чоловік проти роти чи батальйону піхоти? Одним словом, ми потихеньку вийшли з бою.

Повернувшись до свого підрозділу, я розпочав доповідати про результати бою, але комбату, напевно, вже хтось розповів про наші справи, і він перебив: «Ви молодці, що не пропустили танки!» Ось за цей бій я і отримав орден Слави другого ступеня, а ще премію, вже не пам’ятаю, скільки грошей, чи то три, чи то чотири тисячі карбованців.

– Як розпорядилися грішми?

Відправив мамі, при цьому написав, за що я отримав ті гроші. Мовляв, так і так, мамо, отримав премію за знищені танки.

– Як відреагувала на це ваша мама?

Прислала лист приблизно такого змісту: «Синку, молю тебе та не трогай ті танки! Нехай вони собі їздять!.».

– Кажуть, що сапер помиляється…

Один раз.

– Ні. Два рази. Перший раз, коли вибирає професію, а другий – коли підривається…

Вибирати мені професію особливо не доводилося. Призвали і відправили учитися на сапери. І слава Богу, я вам скажу, що вчився я там і не лінувався. Адже були у моїй саперній біографії декілька випадків, так скажімо, екстремальних, коли запросто міг до прабатьків злетіти. Ось ви чули таке гасло: «Знання – сила!»

– Звичайно.

Так ось скажу вам так, що знання інструкції подекуди життя людині рятує. На власній, так скажімо, шкірі переконався. Під час навчання у полковій школі саперів довелося мені ознайомитися з різними типами мін. Були там і французькі, і німецькі, і італійські, ну, звичайно ж, наші, радянські міни. А щодо знання інструкцій і матеріальної частини то розкажу вам такий випадок. Було це у Східній Пруссії. Одного разу наказали нашим розвідникам взяти «язика». До цього завдання був залучений і я. Моє завдання полягало в тому, щоб провести розвідгрупу через мінні поля і зробити прохід в дротяній загорожі.

А у мене що? Шматок металевого дроту, що виконував роль щупа. Був би у мене міношукач – інша справа, а то йдеш з тим щупом, як те сліпе кошеня. І ось я «прошляпив». Одним словом, щупом промахнувся, зате своєю ногою «не промахнувся». Після цього почув характерний металевий хруст і зрозумів, що попав! Це була «шпрингенміна»!

Незважаючи на свою молодість я був добре підготовлений, тому зрозумів, що мій єдиний порятунок – діяти за німецькою інструкцією. А в тій інструкції було прописано, що у випадку спрацювання подібної міни треба щодуху кидатися головою у те місце звідки вона вилетіла.

– Тобто туди, де спрацював вишибний заряд?

Саме так. Адже це єдиний шанс уціліти, адже міна нафарширована всілякими там гайками, кульками та іншим металобрухтом. Щоб врятуватися від осколків необхідно було потрапити до «мертвої зони». Тому треба було пірнути обличчям в лунку звідки тільки-но вилетіла шпрингенміна. Нехай поранить руки, ноги, спину, але голова цілою була. Але скажу вам головне було себе пересилити, примусити пірнути туди, звідки вилетіла смерть. Одним словом, як кажуть в народі: «Або пан, або пропав!»

Прибираю ногу з міни, лунає вибух, вишибний заряд викидає її на півтора метра, а я тим часом стрімголов кидаюсь в лунку з якого тільки-но вилетіла смерть. У цей час над головою як шандарахне! Мене оглушило, а в очах все потемніло. Ну, думаю все гаплик! Тут пилюка вляглася, дим розвіявся і настала гробова тиша…

– А що сталось з розвідгрупою?

Як тільки спрацював вишибний заряд, розвідники різко залягли. І ось я лежу і намагаюсь збагнути на якому я світі, і тут до мене обережно підходить командир розвідників з двома бійцями. Підійшов, штурхнув мене ногою, я ж ні мур-мур. Лейтенант до своїх: «По-моєму, хлопці, капець кроту!» Кротами називали саперів в армії. А, я після деякої паузи, повертаюсь і кажу йому: «Лейтенант, та хрін ти вгадав! Рано ти мене ховаєш, твою мать!» Лейтенант до бійців: «А ну поставте його на ноги та перевірте всього…» З мене зняли тілогрійку, підняли гімнастерку, оглянули всього – ні тобі крові, ні тобі подряпини. Тільки штани ватні на дупі були розідрані і ватник на спині осколками посічений. Я кажу: «Ех тільки-но зимову форму отримав!» А лейтенант мені: «Дивак-чоловік, старшина тобі другі штани і тілогрійку видасть, головне, що сам живий-то!»

– За взяття форту «Король Фрідріх-Вільгельм III» ви були удостоєні Звання Героя Радянського Союзу. Важко дався вам той форт?

Так. Взяти сходу його не вдалося. Тому довелося як слід підготуватися до штурму. Справа в тому, що навколо форту було водоймище, тому нам довелося в’язати плоти. Форсувати водну перешкоду вирішили вночі. Завантажили плоти гранатами, мінами, набоями і гайда. Однак десь на середині каналу над нами раптом спалахнула ракета. Навколо стало світло як вдень і ми опинилися посеред каналу, ніби на долоні. Реакції німців чекати довго не довелося. З двох сторін по нашій групі вдарили кулемети. Ми залишили плоти і стрімголов кинулись в холодну воду. Добре, що нас підтримали вогнем наші самоходи. Вони примусили замовкнути німецьких кулеметників. Одним словом, ми благополучну дісталися протилежного берега. Тепер перед нами було мінне поле. Ми успішно зробили в ньому проходи для штурмової групи.

Після короткої сутички німці змушені були відійти на нижні поверхи форту і продовжили там вже чинити нам жорстокий опір. Довелося нам їх звідти викурювати. Мені вдалося закласти вибухівку і направленим вибухом розблокувати прохід на нижні поверхи. Після короткого бою гарнізон форту змушений був капітулювати. У тому бою я отримав поранення.

– Як ви взнали, що отримали Звання Героя Радянського Союзу?

Згодом після взяття Кенігсбергу нам дали декілька днів для відпочинку. Розташувались ми у місті Ельберг. Виділили нам трикімнатну квартиру. Тут дивізійний інженер майор Куковенко говорить мені: «Володю, зайди на склад, візьми там горілки і продуктів. Треба ж обмити нагороди». Адже його за цей форт подали на орден Червоного Прапора, а мене – на орден Леніна. Я взяв з собою одного хлопця і ми відправилися до тиловиків. Швидко наповнивши свої речові мішки, повернулися до себе. Накрили стіл і тільки-но підняли перший стакан, як до нас зайшов полковник з оперативного відділу дивізії і запитує, мовляв хлопці, що ви тут затіяли? Майор Куковенко йому: «Та ось вирішили, товаришу полковнику нагороди обмити, Володі ось подання на орден Леніна відправили до штабу армії». А полковник йому на це: «Який до дідька орден Леніна! Нехай біжить ще за горілкою, бо вам цього, що на столі явно не вистачить! Адже вашому Полупанову звання Героя Радянського Союзу присвоїли!» Для мене це було, звичайно, як вибух бомби!..

– Не можу не запитати про те як ви оцінюєте нинішню агресію Росії та роль її очільника Путіна в розпалюванні війни?

У мене просто слів не вистачає. Здається, Путін уявив себе Наполеоном. Для цього він вирішив підкорити Україну. Однак Путін забув, що Україна – могутня держава. А головне, він не очікував, що йому тут дадуть по зубам.

– Що ви скажете за ту підтримку, яку отримала наша країна від Сполучених Штатів та Європи?

Європейці прекрасно розуміють, що якщо росіян не зупинити, вони підуть далі. Тому в першу чергу неадекватністю Путіна стурбовані країни Прибалтики, Молдова та Польща. Однак до цих держав росіяни не дійдуть. У них не має такої сили духу, як в українців. Адже наші люди за свою Батьківщину ладні померти. І це головне. Патріотизм, страшенний патріотизм українців завадив Путіну розколоти і підкорити собі нашу державу. Люди віддають останнє, щоб придбати для нашої армії і зброю, і тепловізори, і медикаменти, і продукти харчування. Зараз проти Росії воює і західна і східна Україна. Не по зубам ми Путіну, не по зубам, що там і говорити. Тому що путінське військо – це зграя бандитів і найманців, які матір рідну за гроші продадуть. Пам’ятаєте, як у нашого Тараса Шевченка: «За шмат гнилої ковбаси…».

– Чи могли ви уявити, що Росія здатна на таке віроломство по відношенню до нашої країни і, що німці, з якими ви воювали сімдесят років тому, протягнуть нам руку допомогу?

Звичайно ж, ні! Ті ж німці, я думаю, поза телевізором кажуть росіянам: «Залиште Україну у спокої, що вам своєї землі мало?»

– А що ви скажете з приводу сюжету на російському ТВ, де було «проанансовано» марш-кидки до Берліну, Варшави, Гельсінкі і навіть до Вашингтону?

– Можу сказати лише те, що за ними по-справжньому плаче психіатрична лікарня. Тут і коментувати нічого. Путін прекрасно розуміє, що якщо Україна стане вільною, Росії настане капець! Ось тому він і затіяв цю війну. Але Україну не перемогти! Україна змінила Європу, та що там Європу, весь світ! Тому перемога буде за Україною! У мене навіть сумнівів з приводу цього немає!

Розмовляв

Олександр ФИЛЬ

***

Володимир Костянтинович Полупанов помер 5 вересня 2018 року.