КАНАЛ «СТАМБУЛ» ТА КОНВЕНЦІЯ МОНТРЕ

КАНАЛ «СТАМБУЛ» ТА КОНВЕНЦІЯ МОНТРЕ

22 Квітня, 2021 Off By admin

Підтримка проєкту будівництва Стамбульського каналу, принаймні на рівні політичних заяв, може стати додатковим фактором зміцнення надзвичайно важливого для України воєнно-політичного партнерства з Туреччиною, для розвитку якого остання залишається відкрита.

  Ще 2011 року президент Туреччини Р.Т.Ердоган виголосив ідею будівництва Стамбульського каналу. Колосальний проєкт, довжиною в 45 км та шириною в 150 м., який має поєднати Мармурове та Чорне моря, паралельно Боспорській протоці. Мінімальна вартість ідеї – 17 млрд. доларів. Запланований канал буде основою інфраструктури, що включатиме, зокрема, два контейнерні порти, інтегрованих з третім Стамбульським аеропортом (найбільшим у світі), стоянками-причалами для яхт тощо. Розрахована тривалість втілення ідеї – п’ять років. За підрахунками турецької сторони країна матиме стійкий позитивний економічний ефект протягом сотні років. План будівництва був офіційно схвалений турецьким урядом, отримавши таким чином офіційне підґрунтя для безпосередньої реалізації.

  На перший погляд спорудження Стамбульського каналу викликане об’єктивними економічними потребами. Великі інфраструктурні проєкти (що довів досвід Китаю і наполегливість адміністрації Байдена в перезапуску американської транспортно-логістичної системи) мають безумовно позитивний ефект для зростання виробництва, зайнятості тощо. Крім того, трафік в Боспорі щороку зростає, коли на сьогодні він вимірюється цифрою в дві з половиною тисячі суден (сюди входять також і місцеві пороми), то, скажімо, в 2030 році ця цифра сягне 65 тисяч, а в 2050 р. і взагалі гігантської 100 тисячної кількості щоденного переміщення суден. Туреччина має досвід реалізації мегапроєктів, взяти хоча б до уваги підводні тунелі під протокою Босфор у Стамбулі. А стратегія розвитку країни «2023» передбачає також ще зо три десятки великих інфраструктурних проєктів.

  Анкара офіційно переконує, що саме необхідність зменшити трафік через Боспор є першою і ключовою причиною появи задуму цього мега-проєкту. Торговельне та воєнне переміщення через Боспор та Дарданелли по сьогодні відбувається відповідно до положень конвенції Монтре 1936 року, яка і регулює проходження суден згідно з нормами та принципами «свободи морів». Проте, на момент підписання цього документу через Боспор проходило лише 3 тис. суден на рік.

  Конвенція Монтре – документ, підписаний як продовження Лозаннської конференції 1922-23 рр. завершив процес міжнародно-правового визнання нової Турецької республіки та її кордонів. Він, зокрема, закріплював суверенітет країни над протоками Босфор та Дарданелли (т.зв. Чорноморські протоки). Згідно з її положеннями торговельні судна всіх країн одержали свободу проходу через протоки як в мирний, так і воєнний час. Проте, режим проходження воєнних кораблів для нечорноморських держав (особливо під час війни) має суттєві обмеження за класом суден та термінами перебування (21 доба після проходження Босфору).

  Турецькі офіційні особи неодноразово заявляли, що умови конвенції не стосуватимуться нового каналу. Персонально сам Ердоган підтвердив цю позицію і закликав оцінити користь і шкоду конвенції, начебто натякаючи на те, що остання переважає. А цього року ідея Стамбульського каналу, який політично фактично був би виходом Туреччини з конвенції викликала внутрішньополітичну напруженість.

Відставні адмірали турецьких ВМС, до яких долучилися аж 126 колишніх представників дипломатичного корпусу, виступили на підтримку конвенції Монтре та висловили занепокоєння з приводу такого розгортання подій. Основним аргументом прозвучала теза, що конвенція сприяла збереженню Туреччиною нейтралітету під час Другої світової війни і таким чином може розглядатися як «найбільша дипломатична перемога». Позиція військовиків у відставці підкріплюється вже регулярною критикою проєкту каналу з боку мера Стамбула Е. Імамоглу, який до того ж є й політичним опонентом Ердогана.

Останній явно побоюється педалювати цю тему у зв’язку з ще більшим внутрішньо- та зовнішньополітичним резонансом, тому дипломатично й обтічно озвучує тезу про те, що Туреччина буде притримуватися конвенції «допоки не знайде можливості покращення». Проте у випадку із заявою вищих армійських відставних чинів він явно був роздратованим і сприйняв її як своєрідний політичний виклик і, навіть, непряму загрозу перевороту «вибраної адміністрації». Більше того, було запущено процедуру юридичної оцінки цієї заяви, а незабаром 10 підписантів було затримано. До речі, турецькі спецслужби знали про підготовку цього листа, але вирішили не зупиняти процес його розробки та дозволити з’явитися публічно.

  Туреччина останніми роками переживає серйозні економічні проблеми, які мають очевидні негативні наслідки й для внутрішньої підтримки Партії справедливості та розвитку і Ердогана зокрема. Й ідея каналу повинна, окрім сподіваних економічних вигід, також стати своєрідною демонстрацією наявності якогось плану виходу з кризи. Тому ця тема одночасно оформлена в обгортку внутрішньополітичної боротьби, де основними опонентами Ердогана виступають якраз не лише критики його курсу, але й сили (і відставні військові належать до їх числа), які вважають, що зовнішньополітичний автономізм Анкари, відхід та дистанціювання від орієнтації на євро-атлантичну солідарність є одночасно поворотом від базових засад розвитку Туреччини другої половини ХХ ст. Зачистки військових у формі ув’язнень, остання фаза яких відбулася після невдалої спроби воєнного перевороту 2016-го на сьогодні призвели до майже повної нейтралізації будь-яких опозиційних настроїв в збройних силах і перетворенням турецької армії на політично лояльну правлячій партії силу. Політичні здобутки на цьому полі для Ердогана очевидні.

  Попри внутрішньополітичну опозицію цій ідеї та очевидні економічні переваги впадає в око, в тому числі, й бажання Анкари м’яко, але все ж, «розмити» стратегічну прив’язку до положень Монтре. Ердоган в одному зі своїх виступів назвав канал «нашою боротьбою за суверенітет». Зовнішньо стратегічна орієнтованість політики Ердогана в ХХІ ст. націлена на підвищення ролі та впливовості Туреччини в процесах, що знаходяться вже на уявній історичній мапі кордонів колишньої Османської імперії. Неооттоманізм як би передбачає наявність на величезному просторі колишньої імперії, що простягалася на трьох континентах, своєрідного регіонального центру впливу та супроводжувача всіх процесів. Як наслідок останніми роками ми спостерігаємо активізацію турецької присутності в Лівії, Палестині, Сирії, Кавказі, перехід до більш автономного курсу дій в рамках НАТО, посилення економічного співробітництва з Росією, і в той же час опонування їй в низці регіонів та щодо деяких зовнішньополітичних питань.

  Оскільки Анкара не має вагомих засобів впливу на міжнародній арені аби винести питання проток на обговорення світової спільноти, вона знайшла засіб домогтися втілення своїх прагнень способом спорудження Стамбульського каналу. До того ж, власне, з економічної точки зору це має дати самій Туреччині додаткові можливості для наповнення бюджету, а також є своєрідним запрошенням іншим країнам інвестувати в проєкт. Перспективи інвестицій та розширені можливості активних морських перевезень мають зацікавити інші країни і посилити імідж та привабливість турецької економіки.

  Які ж геостратегічні наслідки втілення цього проєкту, до якого вже пристало багато епітетів як «шалений» чи «неймовірний»? Яким чином додаткова артерія, яка поєднуватиме Азію та Європу в передбаченому майбутньому може вплинути на регіональні політичні процеси, і яким чином це стосується України?

  Насамперед необхідно підкреслити, що в турецькій правлячій еліті ще не прослідковується конкретна візія того, чи поширюватимуться рестрикції конвенції Монтре на цю найбільшу в історії країни інфраструктурну будову і взагалі, якими будуть умови проходження ним. Існує гамма думок та оцінок, в тому числі й турецькому експертному середовищі, починаючи від того, що канал буде як поза умовами конвенції, так і обґрунтування позиції, що так чи інакше вона буде впливати на нього. Якщо Туреччина не вийде з конвенції, але її юрисдикція не поширюватиметься на стамбульський, то це дозволить Анкарі впливати на ситуацію як в Чорному морі, так і в східній частині Середземномор’я.

Поки зберігається ситуація невизначеності. Резонанс з боку зацікавлених країн надзвичайно важливий через проявлення їхніх регіональних інтересів.

  Російська офіційна позиція полягає в поєднанні широкого доступу до можливості брати участь в побудові каналу, залучаючи власні будівельні організації (які в умовах санкцій та поступового зменшення бюджетних замовлень гостро потребують нових ринків) з підтримкою режиму проток згідно з конвенцією Монтре. Іншими словами Кремль начебто констатує побоювання того, що за відсутності якої б то економічної присутності та значних конкурентних торговельних спроможностей його позиції в регіоні слабшатимуть, і залежатимуть виключно від воєнних м’язів, які, в свою чергу, пов’язані з тією ж економікою. Тому водночас в деяких російських ЗМІ з’являються статті, які пов’язували російсько-турецькі війни з її «неправильною» поведінкою щодо проток.

Російсько-турецьке домінування в Чорному морі у зв’язку з більшою інтернаціоналізацією його акваторії на умовах Туреччини може створити для Москви незручну стратегічну воєнну та економічну ситуацію, коли країни-члени НАТО одержать додаткові можливості швидкого перекидання своїх флотів до регіону і, водночас, інтенсивність торговельних комунікацій поза участю Росії зросте ще більше. Країни-члени НАТО одержать додаткові можливості стратегічного проникнення в регіон, маючи очевидно більші інвестиційні ресурси (безумовно необхідних турецькій стороні, без яких вона самотужки не зможе запустити цей проєкт) та воєнно-морських потенціал.

  Будівництво каналу навряд чи відбудеться без участі Китаю, який вже кілька разів (хоча й не на найвищому рівні) заявляв про готовність інвестувати кілька десятків мільярдів доларів. Для Пекіна, який впевнено й надалі реалізовує проєкт «Одного поясу, одного шляху», додаткова комунікаційна артерія, нехай і поза контурами Поясу, так чи інакше гратиме на руку. Маючи вже логістичну базу морської торгівлі в Середземному морі Пекін отримає ще одну можливість для посилення своєї економічної присутності в чорноморському регіоні. В свою чергу, це значно підніме рівень турецько-китайських відносин і Ердоган одержить підвищений рівень партнерства з Піднебесною, що призведе до зростання й міжнародної значимості Анкари.

  В липні минулого року посольство США в Анкарі вперше (якраз після початку чергових воєнних навчань в Чорному морі) офіційно висловило сподівання, що «Чорне море буде вільним та відкритим для всіх націй світу». Контекст цієї заяви прочитується доволі чітко, – американська сторона, враховуючи непрості відносини з Ердоганом, зацікавлена в збереженні (і ймовірно, розширенні) можливостей для постійної воєнної присутності в регіоні. 2008 року Туреччина відмовила американській флотилії увійти в Чорне море, посилаючись на конвенцію, якраз після розгортання російської воєнної інтервенції проти Грузії. Тогочасний президент Туреччини Абдулла Гюль обґрунтував це небажанням Анкари ще більше мілітаризувати невелике Чорне море.

Беручи до уваги підвищену активність Росії та її фактичні наміри перетворитися на домінуючу воєнну силу та контролювати принаймні північне узбережжя Чорного моря, відрізаючи таким чином Україну від морської проекції, Туреччина напевне що зацікавлена в підтримці американської присутності, діючи синхронно з НАТО задля нейтралізації Москви. В цьому контексті Анкара не так давно призначила зі свого боку командувача Спільних цільових сил найвищої готовності (The Very High Readiness Joint Task Force), створених 2014 року на східному флангу НАТО після анексії Росією Криму.

  Посилення пропускної спроможності проток вигідне не лише таким гравцям як США чи Китай. Чорноморські країни-члени НАТО, зокрема Болгарія чи Румунія також отримають більші економічні та комунікаційні можливості. Що стимулюватиме їх різнобічну активність в Середземному морі звичайно за спроможності розвитку власного потенціалу.

  Отже, проєкт Стамбульського каналу, в разі його успішної реалізації, може створити достатньо нову регіональну ситуацію в тому числі й безпековій архітектурі, де Туреччина відіграватиме провідні ролі. Україні в цілому вигідна більша інтернаціоналізація та інтенсифікація торговельно-економічних зв’язків в Чорному морі, адже значно підвищуватиме для Росії ціну будь-якого бряцання зброєю. До того ж підтримка проєкту, принаймні на рівні політичних заяв, може стати додатковим фактором зміцнення надзвичайно важливого для нас воєнно-політичного партнерства з Туреччиною, для розвитку якого остання залишається відкрита.

Макар ТАРАН,

спеціально для «UkrLine»