«УКРАЇНСЬКА СПРАВА» КОНСТАНТИНОПОЛЯ Частина друга

«УКРАЇНСЬКА СПРАВА» КОНСТАНТИНОПОЛЯ Частина друга

20 Квітня, 2021 Off By admin

Православна Церква в Україні в період після оголошення державної незалежності

Станом на 24 серпня 1991 року в «церковній» сфері в Україні склалася наступна ситуація.

По-перше, статус православних єпархій РПЦ на території УРСР трансформувався слідом за змінами, які відбувались зі статусом самої Української радянської республіки в СРСР. 16 липня 1990 року Верховна Рада оголосила Декларацію про державний суверенітет, а вже наприкінці жовтня того ж року Патріарх Алексій ІІ та Св. Синод «дарували» Українському екзархату «Грамоту» про незалежність та самостійність в управлінні. Скасовувалася назва «екзархат» і тепер ця адміністративна одиниця РПЦ називалася «Українська православна церква» та отримувала права для внутрішньої самоорганізації. Але диявол завжди ховається в деталях: «самоуправна Церква з широкою автономією» не була аналогом «автономних церков», які існують у православному світі (наприклад – Синайська чи Японська).

По-друге, вже з кінця 1980-х в республіці відродився автокефальний рух, який виводив себе від УАПЦ 1921 року та УАПЦ формації 1942 року. Живим уособленням зв’язку епох та «позарадянських» церковно-самостійницьких традицій був Мстислав (Скрипник) – племінник та ад’ютант Симона Петлюри, висвячений на єпископа в 1942 році. На момент обрання Патріархом відновленої УАПЦ він був митрополитом УПЦ в США. Інтронізація Мстислава відбулася 18 листопада 1990-го року в Києві. Варто відзначити, втім, що організаційно структури УАПЦ в Україні тоді були слабкими, а кадри духовенства, на які міг би опиратись старий першоієрарх – далеко не завжди адекватними та надійними.

По-третє, наприкінці 1989-го відбулася легалізація Української греко-католицької церкви, насильно «інкорпорованої» до РПЦ у 1946 році. Саме за рахунок колишніх парафій УГКЦ Український екзархат був найпотужнішою частиною РПЦ. Відродження цієї церкви означало не лише серйозне ослаблення позицій Православ’я в Західній Україні, але й загалом було серйозним викликом для УПЦ в єдності з Московським патріархатом. Лавиноподібна втрата сотень парафій в Галичині не могла бути швидко компенсована за рахунок створення нових в інших, більш жорстко «атеїзованих» в радянський час регіонах.

Таким чином, керівництву нової незалежної України з самого початку довелося складати досить непростий «пазл». Церква була відділена від держави, а отже, неможливо було оголосити про церковну самостійність одностороннім державним актом (як це зробив, наприклад, уряд УНР 1 січня 1919 року). Символічно «спокусливо» в процесі створення Помісної церкви було б опертися на УАПЦ. Проте, з одного боку – вона була в зародковому стані, а з іншого – для української радянської партійної номенклатури набагато природнішим було мати справи з вихованою в СРСР номенклатурою церковною. Тим більше, що очільник УПЦ митрополит Філарет (Денисенко) виявляв готовність «йти в ногу» з політичними змінами. Помісний Собор УПЦ МП 1-3 листопада 1991 р. звернувся до Патріарха Московського з питання надання повної самостійності. Показово, що в «мотиваційній» частині прохання містилися твердження, що такий крок «сприятиме подоланню автокефалістського розколу» (йшлося про УАПЦ), протидіятиме «католицькій та уніатській експансії», але при цьому – «послужить примиренню для всіх ворогуючих нині віросповідань».

Ймовірно саме в цей момент і було зроблено ключову помилку, на виправлення якої знадобилося майже три десятиліття. І політична, і церковна еліта України визнали, що саме Москва має легітимізувати новий статус-кво. При цьому не було враховано цілу низку факторів, які робили такий сценарій нереалістичним, а саме

  • Специфіку сприйняття священноначаллям РПЦ політичної ситуації та своєї «історичної місії». Реагуючи на розпад СРСР, Московський Патріарх та Св. Синод проводили паралелі між подіями 1991 року та періодом після 1917-го. Фактично прямим текстом заявлялось, що російська церква сприймає всі актуальні події тимчасове явище, «смуту», після якої неминуче відбудеться відновлення Російської імперії. А отже для РПЦ, як хранителя великодержавної російської традиції, принципово неприйнятним є надання санкцій на незворотні церковно-адміністративні зміни (а згода на автокефалію є саме такою дією).
  • Ступінь впливу радянських/російських спецслужб на духовенство УПЦ. Селекція кадрів вищого духовенства в СРСР відбувалася не просто під стислим контролем, але й виключно з санкції Комітету держбезпеки. Всі, без виключення, єпископи РПЦ давали відповідні підписки про співпрацю і, з різним рівнем ентузіазму – але співпрацювали з КДБ. У «органів» на кожного архієрея була також і «папка з компроматом», яка в будь-який момент могла бути задіяна. Корпорація спецслужбистів також сприймала розпад СРСР як тимчасове прикре непорозуміння, і вже з 1991 року розпочала підготовку до реваншу та відновлення імперії (спроби чого ми спостерігаємо особливо яскраво в останні роки). Відповідно, з їхнього боку абсолютно природнім було задіяння всіх можливих інструментів впливу задля недопущення виходу українських єпархій РПЦ з-під впливу Москви. Паралельно з інформаційною компанією по дискредитації митрополита Київського було проведено «негласну» роботу з єпископатом УПЦ. Підсумком чого стало проведення т. зв. Харківського Архієрейського Собору 27-28 травня 1992 року, який змістив Філарета з посади, обравши натомість на київську кафедру митрополита Ростовського та Новочеркаського Володимира (Сабодана). З колишнім предстоятелем залишився всього один єпископ – Яків (Панчук).
  • Суперечливі тенденції всередині самого українського православ’я. Церковне відродження початку 1990-х було вкрай хаотичним та неодновимірним процесом, перебіг якого мав виразну регіональну специфіку. «Воцерковлення» на одних територіях було реальним відродженням відносно недавно перерваних традицій. Тоді як на інших його форми могли критично залежати від того, хто на них виступив в якості «неомісіонера». Відповідно, набирали силу і проукраїнські групи, і радикальні прихильники збереження єдності з РПЦ та адепти «русского мира». Управлінський хаос, висвячення на єпископів випадкових людей, суперечки між ними, конфлікти за церковне майно – все це було «подієвим фоном» того періоду. Зрозуміло, що російські спецслужби доклали чимало зусиль, щоб ще більш загострювати наявні суперечності та конструювати нові. Наскільки небезпечною може бути «церковна» та навколоцерковна проблематика було унаочнено у липні 1995. Тоді, під час похорону Патріарха Володимира (Романюка), в самому серці української столиці, на площі біля Св. Софії, відбулися криваві сутички. Все це змушувало державну владу максимально обережно підходити до вирішення проблеми єдиної Помісної Церкви в Україні. Адже будь-яка спроба змінити наявний статус-кво (за якого існували три паралельні православні структури – УПЦ МП, УАПЦ та, створений у 1992-му році, Київський Патріархат) загрожувала внутрішньополітичній стабільності.

Втім, за другого Президента, Леоніда Кучми, в самих політичних елітах різко посилилися прихильники орієнтації на Москву. А отже питання про те, щоб залучити до вирішення наявних проблем Вселенського патріарха на офіційному рівні не піднімалося.

Це не означає, що Константинополь не цікавився/не мав стосунку до «українських справ». Ще до розпаду СРСР (у січні 1991) Патріарх Димитрій І у листі до Алексія ІІ в черговий раз підтвердив, що Константинополь визнає канонічну територію РПЦ лише в межах 1593 року. Що було більш ніж виразним натяком на те, що будь-які наступні церковно-адміністративні зміни в східно-європейському регіоні не можуть відбуватись без санкції Фанару (так називається район Стамбулу, в якому розташована резиденція патріархів). Серед конкретних дій, здійснених після цієї декларації, було надання (у 1996) автономії Православній апостольській церкві Естонії (що призвело навіть до тимчасового розриву євхаристичного спілкування між РПЦ та Вселенським патріархатом) та вже згадуваний прийом «у сущому сані» до складу єпископату Константинопольського патріархату єпископів УАПЦ в діаспорі. Останні були неформальним «містком», який пов’язував закордонні українські парафії та УАПЦ в самій Україні (яка не мала визнаного канонічного статусу).

З’явився також ще один «кейс», арбітром в якому мав виступити Константинополь. В своїх спробах остаточно унеможливити вирішення «українського питання», Москва пішла на екстраординарний крок – виголосила анафему (відлучення від церкви) колишньому митрополиту (а на 1997 рік – Патріарху не визнаного Київського патріархату) Філарету. Останній скористався з можливості подати апеляцію на це рішення до Вселенського патріарха. Очевидна політична обумовленість анафеми (в Україні проводилися в той час виразні паралелі з таким же безпідставним і блюзнірським відлученням, яке у 1708 році росіяни наклали на Гетьмана Івана Мазепу) давала далеко не примарний шанс, що рішення буде на користь прохача з Києва. Невідомо було, тільки коли це може статись, адже жорна церковного правосуддя можуть крутитись з різною швидкістю.

Втім, на цей раз на справедливість та втручання Церкви-Матері не довелося чекати століттями. Зміна влади в Україні після Помаранчевої Революції інтенсифікувала об’єднавчі процеси в українському Православ’ї. Посилились «проавтокефальні» тенденції в УПЦ в єдності з Московським патріархатом, причому неформальним «патроном» прихильників усамостійнення в цій юрисдикції став сам митрополит Володимир (Сабодан). З’явились певні шанси на досягнення компромісу між УАПЦ та Київським патріархатом. Переговори з Вселенським патріархатом відбувались під особистим контролем Президента Віктора Ющенко. Фіналом всіх цих зусиль мало/могло стати надання Томосу про автокефалію для церковної структури, яка була б створена в результаті об’єднання УАПЦ і УПЦ КП. В те, що до них приєднається УПЦ МП не вірили навіть найбільші оптимісти. Проте такий акт, безумовно, серйозно вплинув би і на цю церкву.

Однак не варто забувати про титанічні «контр-зусилля», які здійснювались росіянами задля того, щоб цього не сталося. У підсумку, візит патріарха Варфоломія до України влітку 2008 року не став «відправним пунктом» для історії Помісної Церкви в Україні.

Варто відзначити, що на той момент ситуація ще «не визріла». З низки об’єктивних та суб’єктивних причин не вдалось об’єднати навіть непідконтрольні з Білокам’яної церковні структури. Варто також враховувати, що певні ілюзії щодо Москви залишались і серед оточення Ющенка, і, як це не парадоксально – у Патріарха Варфоломія. Останній, зокрема, сподівався, що зможе залучити РПЦ до участі у планованому ним Всеправославному соборі. Що обмежувало його свободу дій у вирішенні «українського питання» (надання Томосу однозначно б обнулило б шанси на те, що росіяни погодяться на участь у цьому зібранні).

Невдовзі радикально змінилася також політична ситуація в Україні. За часів Януковича було згорнуто всі напрацювання в даній сфері, а діалог з Константинополем – заморожений. Повноцінного реваншу та знищення УПЦ КП та УАПЦ, як на то розраховували у Москві, не відбулося. Але було виключено, що маніпульований російським духовенством український Гарант Конституції та кондово проросійська Партія Регіонів будуть боротись за автокефалію.

Не було це «питанням номер 1» і для політиків, які прийшли до влади після Революції Гідності. Але з початком російсько-української війни на нього вже неможливо було зовсім не звертати уваги, особливо – враховуючи викличні кроки керівництва УПЦ в єдності з Московським Патріархатом. У 2014-му році могло скластись враження, що в Києво-Печерській лаврі нетерпляче чекають на «російських визволителів». У ЗМІ наводилось безліч фактів антиукраїнської діяльності духовенства Московського патріархату в Україні, їхньої співпраці та гарячої підтримки сепаратистів та терористів. А щоб ні в кого не було сумнівів щодо позиції цієї церкви, її предстоятель, митрополит Онуфрій (Березовський) у травні 2015 року демонстративно відмовився, в залі Верховної Ради, встати на знак вшанування пам’яті героїв, полягли в боротьбі з російською агресією. Нечисленні патріотично налаштовані єпископи та священики УПЦ МП виглядали в ній «білими воронами». Посилилась загальна тенденція до відмови навіть від обережних кроків назустріч іншим православним юрисдикціям в Україні, які було зроблено за часів предстоятельства митрополита Володимира. Російська церква в Україні вирішила майже неприховано грати роль «п’ятої колони», все так же сподіваючись «пересидіти» несприятливий політичний момент. Де-факто єпископат цієї церкви перестав приховувати, що справжнім своїм Президентом вони вважають російського, а не українського. У світосприйнятті цих людей нинішній церковно-адміністративний устрій цілком відповідав (-є) устрою політичному. Де реальна державна влада на пострадянському просторі – в руках «царя в Кремлі», а на Банковій у Києві сидить не більше, ніж російський «губернатор» або «бунтівний Гетьман».

Далі буде)

Андрій СТАРОДУБ,

спеціально для «Ukrline»