ЛОНДОГРАД БЕЗ КИЄВА, ЗАТЕ З БРЮСЕЛЕМ

ЛОНДОГРАД БЕЗ КИЄВА, ЗАТЕ З БРЮСЕЛЕМ

12 Квітня, 2021 Off By admin

Відносини між Києвом та Лондоном впродовж 2000-х років стали з одного боку часом початку реалізації співпраці в сфері культурної дипломатії, однак з іншого – це період проникнення російського бізнесу до британської політики та економіки. Саме тоді відносне похолодання відносин поруч постанням істотних геополітичних викликів (боротьба з міжнародним тероризмом, війна в Іраку, економічний тиск Росії на Україну, відхід від багатовекторності української зовнішньої політики) визначало клімат українсько-британського діалогу.

Українсько-британські відносини початку 2000-х рр. були сконцентровані більше на військових питаннях, ніж на політико-дипломатичних чи економічних. У травні 2002-го РНБО України узгодило рішення щодо вступу до НАТО як стратегічної мети в найближчий період. І тоді почали чи не вперше казати про переведення української армії на стандарти НАТО. Щоправда в порівнянні з політичним кліматом навколо приєднання до євроатлантичної системи безпеки це скоріше було формальністю, ніж ознакою активізації діяльності.

          Хоча треба віддати належне, що саме на початку 2000-х, незважаючи на репутаційні втрати України, пов’язані зі скандалом навколо «Кольчуг» та вбивством журналіста Георгія Гонгадзе, розпочалася співпраця між Лондоном та Києвом в аспекті спільних студій в оборонній сфері, консультативна підтримка відносно бюджетних питань. На практиці ці положення були втілені в реалізації українсько-британсько-польських навчань «Козацький степ-2003». Вже наступного, 2004 року, спільні навчання були проведені в Солсбері.

          Втім, українсько-британські відносини початку XXI ст. навряд чи можна зрозуміти без російського контексту. 2000 року відбулося потепління відносин між Росією та Заходом, і не в останню чергу завдяки діям британського прем’єр-міністра Тоні Блера. Відтепер новий очільник Кремля Володимир Путін був західним союзником в боротьбі з міжнародним тероризмом: особливо це проявилося після терактів 11 вересня 2001 р., коли американський президент Джордж Буш-молодший радо вітав російську підтримку. Економічні інтереси виявилися куди важливішими, ніж відвернення порушення системи безпеки в Східній Європі.

          Після розпаду СРСР чи не найбільш численною громадою з посткомуністичних держав у Британії була саме російська. Станом на 2008 р. нараховувалося вже 300 тис. росіян, які мешкали у Великій Британії. Щоправда лише досить незначна частина цих людей була мільйонерами та мільярдерами, які прагнули використати свої ресурси задля політичного впливу – простіше кажучи олігархами. Саме цей термін ми зустрічаємо ледь не щодня в новинах відносно заможних осіб, яких супроводжує порушення законів про оподаткування та схеми відмивання коштів.

          Тому Лондон почали називати в 2000-х рр. не інакше як «Москвою на Темзі». Але найбільше прикріпилася назва, яку використовують в назві своєї книги британські журналісти Марк Голлісвортс та Стюарт Ленслі – Лондонград (український переклад книги вийшов у видавництві «Темпора» 2012 р.). Саме завдяки російським олігархам Лондон перетворився на центр фешенебельного вартісного житла та місцем відмивання «брудних» грошей, виведених з Росії в офшорні компанії в колишніх британських колоніях.

          Принагідно зазначити, що Британія стала місцем й міграції для колишніх співробітників радянських/російських спецслужб, які стали мішенями для московської помсти. Тому в цій країні переплелися інтереси багатьох груп інтересів з Росії – на які тривалий час не звертали уваги на Даунінг стріт, 10.

          Доля російських олігархів, які мали істотний вплив у Британії виявилася доволі різною. Колись «сірий кардинал» часів Єльцина Борис Березовський знайшов політичний притулок у Сполученому Королівстві 2003 року, однак через десятиріччя був там же й вбитий Кремлем. Близький до влади олігарх Роман Абрамович, який 2004-го придбав англійський футбольний клуб «Челсі» нині залишається впливовим як в Москві, так і в Лондоні. Опозиційний олігарх Михайло Ходорковський за своє «вільнодумство» щодо Путіна отримав ув’язнення, але після свого звільнення 2013-го навряд складає небезпеку для Кремля, обравши шлях бізнес-мігранта на Заході. Залишається Олег Дерипаска, відомий своїми розгульними вечірками, який досі належить до найближчого оточення російського президента.

          Все це не надто позитивно сприяло налагодженню стратегічного партнерства між Києвом та Лондоном – хоча українських олігархів теж вистачало, адже вони теж обирали «британський варіант» для своїх фінансових оборудок. Деякі з них, зокрема Віктор Пінчук сприяли здобуттю українськими студентами вищої освіти в Британії. Хоча це ніяк не скасовує деструктивної ролі кланово-олігархічної моделі економіки, яка виникла за Леоніда Кучми (1994-2004), а остаточно ствердилася за Віктора Ющенка (2005-2010), в розбудові ліберального капіталізму та верховенстві права.

Не варто забувати й вплив євроінтеграції на українсько-британські відносини, адже в той час Британія прагнула стати лідером ЄС, потіснивши Німеччину та Францію. Україна ж номінально декларувала наміри долучитися до євроспільноти, хоча в реальності все було набагато складніше.

Маючи доволі непоганий старт у 1990-х, 2000-ні стали часом різких змін. Якщо спочатку Україна активно проявляла себе на європейському напрямку (підписання першою з числа країн СНД Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС 1994 р., вступ до Ради Європи 1995 р.), то в певний час увімкнулася дипломатія багатовекторності, яка й стала вагомим фактором того, що Росія вторглася в Україну 2014-го.

Не варто забувати, що саме Британія активно виступала за те, щоб у 2002 році Євросоюз визначив Білорусь, Молдову та Україну в статусі своїх «сусідів». Ці дії створили передумови запровадження 2009-го так званої політики «Східного Партнерства».

          У 2003-2004 рр. в британських медіа почали говорити про те, що радикальні демократичні зміни в Україні стануть причиною ще більших трансформацій у Росії. Ці меседжі стали свідченням того, що Україна вже не була «terra incognita» для Заходу, однак неквапливість проведення реформ навряд чи робила офіційний Київ важливим партнером, якому можна довіряти та мати спільні проекти.

          Після того як внаслідок Помаранчевої революції до влади в Україні прийшов Віктор Ющенко, сподівання на європейський поступ України у Британії, так і Заходу були дуже істотними. Втім, досить швидко через внутрішньополітичні чвари на Заході, хоч не остаточно, але розчарувалися в українських політиках. Однак те, що тоді Україну в її євроінтеграційних прагненнях найбільше підтримувала Британія це факт. У 2008 р. Ющенко аж двічі (у травні та жовтні) відвідував Лондон – вдруге вже з офіційним візитом та спілкуванням з прем’єр-міністром Гордоном Брауном.

Коли Україні мали дати ПДЧ в НАТО на Бухарестському саміті 2008 р. саме Велика Британія була головним лобістом того, щоб наша держава поступово, але в близькій перспективі на зразок колишніх країн «народної демократії» долучилася до євроструктур. Щоправда тоді цього не вдалося зробити – в першу чергу через позицію Франції (Ніколя Саркозі) та Німеччини (Ангела Меркель).

Важливо що, незважаючи на багато неприємних моментів у спілкуванні, такі країни як Велика Британія продовжували підтримувати Україну у прагненні підписати Угоду про Асоціацію з ЄС. За часів правління Януковича (2010-2014) це стало головною характеристикою українсько-британських відносин. Лондон розумів, що іншого шляху окрім повторення того, що робили раніше Польща, Чехія чи Угорщина в Україні просто не існує.

Зрештою все завершилося драматичним кровопролиттям на Майдані – де суспільні протести за європейське майбутнє переросли в революцію проти свавілля тодішньої влади. Саме Британія в трагічні дні лютого 2014 р. була посередником на переговорах. Тодішній прем’єр-міністр Сполученого Королівства Девід Кемерон сподівався, що лише офіційна влада здатна мирно врегулювати суспільний конфлікт, який отримав вже національний масштаб.

Таким чином, українсько-британські відносини періоду 2000-х рр. пройшли важливу трансформацію від формування нормативно-правової бази дипломатичних та політичних контактів до практичної підтримки (можливо не завжди відкритої) Києва у прагненні набуття членства в ЄС та НАТО.

Єгор БРАЙЛЯН,

спеціально для «UkrLine»