«Продовження південноукраїнських степів»: такі слова про Крим, з
приводу передачі півострова зі складу РРФСР до складу УРСР, було сказано
на сесії Верховної Ради СРСР Секретарем її Президії М. Пєговим. У цьому
вся сутність проблеми Криму в складі Російської імперії та СРСР, а,
водночас, і шляхів її вирішення.
Власне, питання соціально-економічного відродження Криму після Другої
світової війни слід розглядати як єдину комплексну проблему. Причому, ця
проблема могла бути ефективно вирішеною лише разом з проблемою соціально-
економічного відродження південних районів України. Такий підхід до вирішення
проблеми Криму як південноукраїнських районів був обумовлений не лише
схожим ландшафтом та кліматичними умовами, а й іншими вагомими факторами.
Крим і південні райони України були малозаселеними, а численні
інфраструктурні проблеми заважали розбудовувати сільське господарство, що
мало забезпечувати продовольчу базу для міст. Зрештою, особливості
управлінської системи в СРСР пізньосталінського періоду передбачали для
зрушень у соціально-економічній відбудові наявність соціальної мережі у
відповідному регіоні. Під соціальними мережами у той період ми маємо розуміти
систему структур правлячої партії ВКП(б) (із 1952 р. КПРС), а також т.зв.
колгоспів. Правляча партія виконувала надзвичайно важливу управлінську
функцію – мобілізацію трудових ресурсів для реалізації масштабних програм,
забезпечення цих програм організаційною структурою, і здійснювала контроль за
функціонуванням цієї організаційної структури. Колгоспи були інституціями, що
сконцентровували надзвичайно дешеву робочу силу, яку можна було оперативно
залучати для реалізації масштабних проектів. Причому, із колгоспниками
розраховувалися так званими трудоднями, по виплаті яких можна було протягом
років накопичувати заборгованість. У Криму цього періоду в колгоспах була
розповсюджена суцільна заборгованість перед колгоспниками за трудодні, що
вказувало на стан трудових ресурсів, які перебували в їх розпорядженні.
Розбудова таких соціальних мереж потребувала створення умов для
розвитку сільського господарства, адже лише за відповідного технічного
озброєння можна було розбудовувати ефективні колгоспи із концентрацією
робочої сили. У південних районах України і в Криму сільське господарство
перебувало у зоні ризику через посушливий клімат, відсутність належного рівня
енергозабезпечення, а також транспортних шляхів відповідної якості. Часто
відзначалася проблема із вивезенням з колгоспів продукції у зв’язку з жахливим
станом транспортних шляхів.
Проблема Криму до того ж включала такий фактор, як наявність на
півострові військової бази, яка відчутно перевантажувала його соціально-
економічну сферу витратами і потребами свого забезпечення, які були
несумісними із виробничими можливостями і станом реальної інфраструктури.
Крім того, в Криму після Другої світової війни чисельність міського населення
переважала над сільським при низькому рівні технічного озброєння
сільськогосподарського виробництва. Тому не було змоги забезпечувати
продовольством міста. Якісний стан сільського населення також був не
найліпший, зважаючи на те, що до 40% складало населення непрацездатного віку
відповідно до даних статистики для ЦК КПУ на 1954 р. У зв’язку із цим
очевидним було, що залучення дешевої робочої сили із числа колгоспників у
Криму не могло мати такої перспективи як на материковій частині України. У
силу соціально-економічної ситуації в Криму, а також політики уряду РРФСР у
розподілі ресурсів гостро поставала проблема відбудови міст півострова.
Причому, мова не лише про міста другорядного значення, а і про такі як Керч та
Севастополь. Керч була крупним індустріальним центром в Криму, а Севастополь
містом, у якому було розміщено військову базу. Відбудова Севастополя була
передбачена у законі про п’ятирічний план, перший після війни (прийнято 1946
р., а завершено 1950 р.), проте, її було розпочато лише у 1955 р. за активного
лобіювання ЦК КПУ, коли Крим став частиною УРСР.
Особливістю радянської системи адміністрування розподілу ресурсів була
їх надзвичайна концентрація і розподіл через міністерства, чисельність і перелік
яких встановлювалася Конституцією Радянського Союзу. Кожне міністерство
було уповноваженим реалізувати певний масштабний проект. У ході відбудови у
пріоритеті були масштабні проекти із прогнозованою швидкою віддачою і з більш
доступними можливостями мобілізації необхідних ресурсів. Такі можливості були
очевидними при реалізації проектів в УРСР. Тому ресурси централізованого
розподілу першочергово виділялися саме на такі проекти. Відповідно, розподіл
ресурсів централізованого розподілу нерідко обходив Крим. Республіканські
міністерства РРФСР також не були зацікавлені у реалізації масштабних програм
на півострові. Союзні й республіканські в РРФСР міністерства проявляли інтерес
лише до невеликих проектів на території Криму, типу підтримки окремих
рекреаційних закладів. Керівництво СРСР тут цікавила лише металургія на та
рибна промисловість, яка давала змогу швидко добувати дешеве продовольство
для широкого вжитку та чорну ікру, що давала валютну виручку від експорту.
Тому Крим для РРФСР просто не представляв інтересу як регіон не
перспективний для інвестицій.
Вирішення проблеми Криму могло бути лише комплексним не лише у
прив’язці до інфраструктурного розвитку південних районів України, а й завдяки
реалізації масштабних проектів на його території. Власне, саме такі проекти в
СРСР пізньосталінського періоду реалізувалися під керівництвом міністерств,
утворених під ці проекти. До передачі Криму 1954 року в склад УРСР було
здійснено спроби реалізувати масштабні проекти, які вирішували проблеми
складних у плані соціально-економічного розвитку і післявоєнної відбудови
регіонів. Це, зокрема, спроба здійснення програми електрифікації сільського
господарства, що в південних районах України і в Криму була невдалою із-за
недостатнього ресурсного забезпечення. Проте, успішно було реалізовано
програми розвитку транспортної інфраструктури, серед них – будівництво траси
Москва-Сімферополь, котра будувалася на території УРСР завдяки ресурсам,
мобілізованим в республіці, а також програми розвитку залізничного сполучення
із Кримом. Будівництво відрізку траси Харків-Сімферополь перебувало під
безпосереднім керівництвом Першого Секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова і
здійснювалось у 1948-1949 рр. Для його здійснення біло мобілізовано
колгоспників із господарств у 50-ти км. уздовж майбутньої траси. Ці люди вручну
із примітивними знаряддями праці здійснювали підготовку для майбутнього
полотна, а потім колгоспи мали надавати на будівництво наявний у них транспорт
для завезення матеріалів із родовищ вздовж траси. Фактично, будівництво траси,
у тому числі й на території Криму, відбувалося виключно завдяки доволі
ефективним адміністративним заходам тодішнього керівництва УРСР.
Розвиток залізничного сполучення виявився у поступовій переорієнтації
вантажоперевезень між Кримом і материком із запорізького напрямку на
херсонський. Херсон перетворювався на вузлову станцію, через яку проходило
сполучення із Кримом, що свідчило про зміцнення соціально-економічної
інтеграції півострова із материком.
Зрештою, у ході спроби реалізації масштабного інфраструктурного проекту
– будівництво Південно-Українського і Північного-Кримського каналів, системи
зрошування південних районів України і північних районів Криму та Каховської
ГЕС, остаточно вироблено концепцію вирішення проблеми Криму і південних
районів України комплексно. Це масштабне будівництво розпочалось 1950 року і
мало на меті вирішити питання зрошування районів ризикованого землеробства
півдня України і півночі Криму, а також забезпечення прісною водою
регіональної промисловості. Також мали бути створені умови для судноплавства
Дніпром і посилення логістики, в тому числі й з Кримським півостровом.
Будівництво Каховської ГЕС мало завершити формування Південного
енергорайону, який повинен був включати Подніпров’я, південь України, Крим і
навіть Ростовську область. Такий масштабний будівельний проект одразу
викликав інтерес й ентузіазм у керівництва УРСР. Здійснюються заходи по
мобілізації трудових ресурсів, будівельних матеріалів, залучаються наукові й
проектні організації. Керівництво УРСР сприяло розвитку промисловості
будівельних матеріалів для цього проекту не лише на території України, а й в
Криму (на той час область у складі РРФСР). Причому, виняткова роль
керівництва УРСР була не просто в мобілізації трудових ресурсів, а і у розбудові
системи управління ними на будівництві. На цьому етапі вперше було утворено
єдину управлінську структуру, яка здійснювала керівництво проектом на
території як УРСР, так і Криму. Загальносоюзне міністерство, котре мало
здійснювати управління проектом по будівництву Південно-Українського і
Північно-Кримського каналів зі своїм завданням не змогло впоратися, а
ефективність управління проектом із України було відзначено начальником цього
будівництва А. Бочкіним у його доповідних. Проте, вже 1952 р. фінансування
проекту скорочувалось, а після смерті Й. Сталіна його реалізацію взагалі
припинено. Пріоритет було віддано будівництву локальних систем зрошування і
до масштабного будівництва Північно-Кримського каналу повернулись лише
1960 р., після передачі Криму до складу УРСР.
Досвід глобальних проектів пізньосталінського періоду показав, що їх
адміністрування й забезпечення, а також регіональний розвиток є найбільш
ефективним завдяки мобілізації на місці. Адміністрування продемонструвало
неефективність радянської централізованої вертикальноінтегрованої системи
управління. Тому передача Криму до складу УРСР 1954 р. була першим заходом у
напрямку реформування радянської системи як у її адміністративній складовій,
так і політичній. Крим, як зайва в РРФСР область був свідченням того, що СРСР
із його сталінською політичною системою не має перспективи на виживання.
Поряд із тим, реалізація масштабних технологічних проектів у пізньосталінський
період демонструє соціально-економічне й геостратегічне тяжіння Криму до
материкової частини України.
Тяжіння Криму до материкової частини України давало змогу завдяки
потужним технологічним мережам більш рівномірно розподіляти соціально-
економічний тягар від військових об’єктів на півострові. За нинішніх умов
окупації та фактичної ізоляції Криму, утримання півострова для Росії стає не
меншим тягарем як для європейських колоніальних держав утримання їхніх
колоніальних імперій після Другої світової війни.
Із включенням до складу УРСР, Крим отримав доволі потужний імпульс для
соціально-економічного розвитку і, головне, для формування цілісного
господарського комплексу на його територіальній основі. Технологічні мережі із
материкової частини України забезпечили для Криму умови можливості
гармонійного розвитку низки галузей промисловості й сільського господарства,
зокрема, галузей, що були унікальними для півострова. За нинішнього стану
руйнації цих технологічних мереж, як водопостачання, або удорожчання їх
експлуатації без перспективи ефективного використання, як система
енергопостачання і транспортного сполучення, Крим втрачає перспективу свого
розвитку як цілісного господарського комплексу. До цього додається надзвичайно
велике соціальне навантаження чисельності населення, більшої за ту, яка була тут
станом на 1954 рік (973 466 чоловік без врахування військовослужбовців) і його
мілітаризації.
Павло САЦЬКИЙ,
спеціально для «UkrLine»
