ФАКТОРИ СТАБІЛЬНОЇ ВІЙНИ

ФАКТОРИ СТАБІЛЬНОЇ ВІЙНИ

21 Березня, 2021 0 By admin

Незважаючи на численні заходи щодо мінімізації російського впливу в Україні, проведенні за останні роки, наша країна надзвичайно важко прощається із наслідками минулого в одному державному утворенні ‒ у Російській імперії та СРСР. Це надзвичайно важливі фактори нашого взаємного сприйняття із Росією, а також бачення майбутнього відносин. Єдинодержавна спільність наклала свій відбиток на вироблення моделі співіснування після розпаду СРСР.

Система відносин України із Росією після припинення існування СРСР формувалась на договірній базі Співдружності Незалежних Держав, організації, засновниками якої стали обидві держави. Проте, збереглися численні пережитки радянського устрою, котрі стояли на заваді розбудові відносин між Україною і Росією на двосторонній основі. І в одній, і в другій державі продовжувала функціонувати система рад та діяти іще радянські Конституції (в Росії до 1993 р., а в Україні до 1996 р.). Це заважало розбудові двосторонніх економічних відносин на нових, вже ринкових засадах, що в обох пострадянських державах формувалися де-факто. Радянська система стояла на заваді формуванню належної нормативно-правової бази і тому органи виконавчої влади змушені були вольовими рішеннями, спираючись на підтримку суспільства, здобуту президентами Б. Єльциним і Л. Кравчуком на виборах, здійснювати заходи по реформуванню країн. Це призводило до жорсткого протистояння між радами і виконавчою вертикаллю. В Росії протистояння було значно гострішим, ніж в Україні. Водночас, радянська система у політичному плані виявилась відверто реваншистською і вже від 1992 р. у Росії почали підніматися питання перегляду статусу Криму і Севастополя, що провокувало сепаратистські тенденції на півострові.

Намагаючись скористатися соціальною напругою, що виникла в результаті радикальних реформ в Росії від 1992 р., Л. Кравчук спробував вирішити питання Чорноморського флоту на користь України. Результатом цього загострення ситуації навколо Криму, Севастополя і Чорноморського флоту стало укладення в 1997 р. двостороннього Договору про дружбу, співробітництво і партнерство, який Україною було денонсовано у 2017 р., після окупації Криму Росією і розгортанням бойових дій на Донбасі.

Саме тому труднощі із реформуванням радянської політичної системи в Росії та в Україні на початку 1990-х рр. заклали численні передумови для формування конфліктної бази у двосторонніх відносинах, а це, у свою чергу, обумовлювало перекоси у економічних відносинах, деформувало систему відносин в рамках співдружності СНД й стримувало можливості для України реалізувати власну політику у якості суверенної держави.

Після розпаду СРСР Росія зберігала економічний вплив на традиційно промислово розвинуті регіони України завдяки кооперації підприємств із російськими, що перейшла у спадок від єдиного радянського господарського комплексу. Зокрема, із цими підприємствами на території України здійснювалась торгівля в обхід державних інституцій вже незалежної України іще до їх приватизації. Тобто, українські державні підприємства вели самостійну зовнішньоекономічну політику в російському напрямку. Тим самим із самого початку закладалися економічні підвалини сепаратизму. В рамках СНД зберігалися квоти на постачання із РФ до України основних енергоносіїв − природного газу і нафти. Власне, постачання енергоносіїв за цінами нижчими, ніж для Європи заклало фундамент корупції на найвищому державному рівні. Ці енергоносії перепродавалися до Європи і українські посадовці через підставні фірми отримували відчутний зиск. Після проведення великої приватизації, завдяки постачанню російського газу за цінами нижчими європейських в Україні сформувався так званий олігархат, логічно залежний від російського капіталу і політики.

Із розпадом СРСР і появою потреб у наповненні ринкових відносин інституційним змістом, більшість підприємств на території Росії й України не витримали конкуренції. Відбувалося стрімке зубожіння населення і масовий наплив дешевих товарів із КНР, Туреччини тощо. Механізми корупційного впливу та відносин поза правовими нормами у сфері економіки призвели до інституціоналізації фінансово-промислових груп в Україні, які перебували у залежності від російського капіталу. Цей крок було здійснено з метою сформувати державні механізми контролю за цими групами. Проте, завдяки цьому Росія все активніше застосовувала механізми корупційного впливу, а із приходом до влади В. Путіна, вже у 2000 р. розпочались кампанії політичного та економічного тиску (газова криза у двосторонніх відносинах цього року була першою у цілій череді подальших газових воєн).

Тривалий час, після припинення існування СРСР, життя обох держав змінювалося в умовах напіврозпаду радянської системи у політико-правовій та економічній сфері. Із-за чого Україна не мала достатніх можливостей повноцінно розбудовувати власну зовнішню політику. Постійно давила потреба озиратися на реакцію Росії щодо тих, чи інших кроків держави на міжнародній арені. При цьому, зовнішня політика самої Росії пройшла складну еволюцію від прагнення інтегруватися із Заходом, до напруження відносин, кульмінацією якого стала югославська криза 1999 року за періоду Б. Єльцина. Згодом, вже за В. Путіна, у російському суспільстві всерйоз обговорювалась можливість вступу до НАТО. Проте, прозахідний напрямок зовнішньої політики не отримав належного суспільного схвалення. Тож і відносини України із Заходом визначалися з огляду на політику Росії. Так, прозахідний напрямок політики Л. Кучми на початку його другої каденції вже до 2002 р. швидко змінився на проросійський.

Вагомим фактором українсько-російських відносин стало провокування і часто безпосередня участь Росії у локальних конфліктах на пострадянському просторі. Ці конфлікти давали останній змогу забезпечувати собі політичний та військово-стратегічний вплив у крупних регіонах колишнього СРСР. Так, розміщення військової бази в Таджикистані, користуючись дестабілізацією ситуації в сусідньому Афганістані, дало змогу РФ забезпечити собі домінуюче становище в Середній Азії та в Казахстані, яке вона успішно зберігала до посилення конкурентного впливу Китаю і США (після терактів 11 вересня 2001 р.).

Участь у вірмено-азербайджанському конфлікті в Нагірному Карабаху дає змогу Росії стримувати прагнення Туреччини поширювати свій вплив, спираючись на тюркську етнічну спільність на пострадянському просторі. Конфлікти в Грузії забезпечили умови залежності цієї країни від російського впливу й домінуюче становище РФ на Кавказі. Зрештою, чеченські конфлікти створили загрозу самому факту існування Російської Федерації як цілісної держави. Початком гарячої фази протистояння стала відмова Чечні від проведення на її території конституційного референдуму 1993 року, що було викликом адміністративно-територіальному устрою всієї країни. Подальша війна продемонструвала деморалізацію армії, розкол в політикумі й суспільстві Росії та готовність російського суспільства заради припинення війни погодитись на ганебну для Росії угоду, підписану  в Хасав’юрті 1996 року. Добровольці із України, які брали тоді участь у бойових діях в Абхазії та Чечні дали підстави для російських правоекстремістських кіл формувати суспільну думку в антиукраїнському дусі.

Згодом негативне сприйняття української державності у російській суспільній свідомості лише посилювалося й актуалізувалося за політичної потреби, як було після Помаранчевої революції, в ході грузинської кризи 2008-го і напередодні виборів Президента 2010 року, зрештою, із революцією Гідності та початком російсько-української війни.

Локальні конфлікти, у яких була активна участь Росії протягом останніх десятиліть, сприяла формуванню складних відносин із низкою держав, що мають вагомі інструменти регіонального впливу на пострадянському просторі. Зокрема, Туреччина здійснює активну роботу щодо консолідації тюркського супер етносу, у відносинах із Азербайджаном, Казахстаном і країнами Середньої Азії, руйнуючи амбіції російського геополітичного впливу.

Росія надає велике значення у своїй зовнішній політиці культурному експорту. Для формування імперської ідентичності в РФ здійснюється централізована культурна політика, що у пострадянський час набула форми державного модерування, на зміну державному управлінню. Фактично, за державним запитом, з’являються, наративи, які, за всебічної потужної підтримки різного роду культурних діячів та організацій, наповнюються змістом. Ці «смисли» також відправляються на експорт як у країни далекого зарубіжжя, так і на пострадянський простір. Зміст наративів, зорієнтованих на пострадянський простір, суттєво відрізняється від експортованих на далеке зарубіжжя.

Проте, незважаючи на потужні вливання ресурсів у традиційні для імперії культурні тренди, російська влада нині перебуває на ідеологічному роздоріжжі. Російський імперіалізм не здатен об’єднати десятки народів Російської Федерації як спільна ідея. При цьому, влада явно боїться навіть постановки питання про, наприклад, тюркський суперетнос, як державотворчий у Росії поряд зі слов’янським. При цьому, саме серед тюркських народів Росії найвищий рівень народжуваності і темпи приросту чисельності. Це, своєю чергою, має наслідком розмивання російського етнічного складу в армії тюрками і представниками кавказьких народів, які часто мають принципово відмінні від традиційних російських культурні й ментальні орієнтири. Російське православ’я, що де-факто стало державною релігією і засобом експорту імперської культурної традиції на пострадянському просторі, вступає в конфлікт із ісламом, який за останні десятиліття в Росії пережив ренесанс і вплив потужних геополітичних гравців, на кшталт Туреччини та Ірану. Ці численні культурні фактори створюють передумови для кризи російського імперського міфу та ідеології Росії як багатонаціональної євразійської цивілізації. Тому, пострадянським країнам, особливо із потужним російським та радянським культурним впливом і моделями історичної пам’яті, слід і надалі очікувати культурної експансії зі сторони Російської Федерації. Вона обумовлюється потребою максимального розширення сфери впливу її суперечливої культурної традиції.

Державам пострадянського простору слід і надалі очікувати систематичного російського втручання у їхні внутрішні справи та провокування локальних конфліктів. У той же час, для провідних геополітичних гравців не знаходиться жодних підстав розглядати Росію як передбачуваного партнера. Країна, яка, будучи багатонаціональною і полікультурною, перебуває у постійному пошуку своєї державницької ідеї. Вона й далі буде активно втручатися і запалювати локальні конфлікти, не маючи чітко визначеного інтеграційного орієнтиру.

Павло САЦЬКИЙ,

спеціально для «UkrLine»

https://www.facebook.com/UKRlineFB