КАРТКОВИЙ БУДИНОК з українською пропискою

КАРТКОВИЙ БУДИНОК з українською пропискою

21 Березня, 2021 0 By admin

Двопартійна підтримка України конгресу США: базова передумова стратегічних відносин та основа розвитку українського лобізму

Підтримка України з боку законодавчої гілки влади США налічує вже понад століття і її доволі вже тривала історія водночас є фундаментом для більш якісного й системного етапу такого ефективного інструменту  досягнення зовнішньополітичних завдань як національний лобізм.

В цьому аспекті зазначимо, що, принаймні з точки зору історичної тривалості інституційний інтерес американських законотворців до України можна порівняти з таким потужним напрямком як підтримка створення ідеї Ізраїлю. І в цей же час Україна в порядку денному палат конгресу США згадувалася набагато раніше, аніж це стосувалося китайської тематики, яка на сьогодні явно домінує в політико-стратегічному наративі.

Ще 1917 року конгресмен-демократ від штату Нью-Джерсі Джеймс Гемілл ініціював проголошення Дня України у США. Тоді ж президент Вільсон проголосив 21 квітня 1917 днем допомоги «русинам». Той же Гемілл свого часу подавав на розгляд проект резолюції щодо визнання Сполученими Штатами незалежної України, якраз напередодні Версальської конференції. Проте для Америки «українська карта» була ще неактуальною і з внутрішньо- і зовнішньополітичних маркувань. Більше того, навіть заплутаною, оскільки в американській історичній уяві події в колишній Російській імперії на той час транслювалися крізь призму громадянської війни в США, де Росія була Північчю, а Україна – Півднем (з пояснення американського дипломата Полка послу УНР в США Арнольду Марголіну). Проте, українська тематика все ж фігурувала в політичному порядку денному в якості формули національних прав українців, які зазнають гноблення з боку радянського російського шовінізму. Колишній сенатор Г.Гамфрі, який згодом стане віце-президентом США, виступав з подібною резолюцією.

Взаємотяжіння української діаспори та американських демократів сповна розкрилося під час президентських виборів, на яких переважна більшість американців українського походження віддала свої голоси за Франкліна Делано Рузвельта. Цей факт пояснювався не лише тим, що міжнародна візія демократів більш інтернаціоналізована і включає в себе аспекти прав людини, але й банально тією обставиною, що програма виходу з депресивної кризи ФДР більше резонувала серед представників найманих робітників, більшість з американо-українців якими й були.

Щоправда після Ялтинської конференції 1945 року і початком «холодної війни» українська меншина, як і представники балтійських народів, поляки та інші народи Центрально-Східної Європи на певний час вступають у неформальний союз з республіканцями. Саме Український конгресовий комітет Америки в 1959 р. домігся затвердження Тижня уярмлених народів, який користувався постійною стабільною підтримкою республіканців. Комітет перетворився на основного лобіста підтримки українських національних інтересів, плідно співпрацюючи з Голосом Америки, українська служба якого і перетворилася на основного міжнародного рупора американського уряду щодо України.

Що особливо показово, саме американські політики та медіа-ресурси вперше наблизили тему Голодомору до міжнародного порядку денного ще в той час, коли вона була під майже категоричною забороною в СРСР. І визначення Голодомору як геноциду також набуло юридичного підґрунтя саме завдяки зусиллям американських українців (а особливо Р.Лемкіна). Але в цьому питанні, як і в темі відновлення прав Української греко-католицької церкви, голос республіканців домінував лише у зв’язку з виключно їхньою більшою репрезентацією в урядових структурах США.

Демократи також не обходили увагою ці проблеми. Деякі експерти цілком переконливо зазначають, що лише дві американські адміністрації і саме демократів, приділяли підвищену увагу українському питанню. Зокрема, адміністрація Джиммі Картера значною мірою під впливом радника з питань національної безпеки і провідного стратега американського уряду Збігнєва Бжезінського регулярно порушувала проблему. В тому числі й під час офіційних зустрічей з радянськими представниками прав і свобод політичних в’язнів. І саме цій адміністрації після тривалих наполягань вдалося домогтися звільнення п’ятьох дисидентів і їхньої еміграції до Сполучених Штатів.

Після проголошення Україною незалежності в 1991 році американська стратегія щодо України забарвлюється ще однією характеристикою – фінансовою та іншими видами допомоги. І тут цілком очевидно проглядається тренд, коли кількісні і якісні показники американської допомоги Україні в періоди адміністрацій демократів переважають аналогічні за період владних повноважень республіканців (Клінтон – Дж.Буш-мол; Б.Обама – Д.Трамп).

Встановлення дипломатичних відносин між США та Україною значною мірою сприяли політичному та інституційному зчепленню двох країн. Досить швидко в конгресі США з’являється The Congressional Ukrainian Caucus – група підтримки та уваги до України як в нижній палаті, так і в сенаті конгресу. Практично завжди вона співголовується представниками обох партій.

Хоча на сьогодні в конгресі нараховується кілька сотень груп, об’єднаних не лише за країноорієнтованим принципом, але й за проблемним, себто, спрямованим на розв’язання тих чи інших питань, які цікавлять виборців, саме Група володіє надзвичайно важливим юридичним інструментарієм привернення уваги виконавчої влади, – звернення, виступи, запити тощо, який набагато дієвіший, аніж однолінійний вплив знизу власне партійних структур. Цим самим формується зв’язок між законодавчою та виконавчою гілками, коли кожна адміністрація так чи інакше змушена звертати увагу на активність групи. Наприклад, після початку російської агресії саме ці «українські» Групи в палаті представників та сенаті доволі ефективно чинили тиск та врешті змушували президента Обаму прийняти рішення щодо передачі Україні летальної зброї, чи президента Трампа щодо запровадження санкцій відносно Росії.

Констатуючи узагальнено, підтримка України ось вже майже століття завжди була двопартійною. Відповідно однією з головних стратегій Росії щодо послаблення цієї підтримки було використання різних технологій розколу цієї єдності. Саме в такому ракурсі можна розглядати нав’язливе бажання вже колишнього президента Трампа, який мав тривалі явні зв’язки з Росією (чого вартий лише факт, що майбутній президент США в якості приватної особи побував у Радянському Союзі ще в 1987 році і після того ще кілька разів навідувався вже до Росії) одержати компромат напередодні чергових президентських виборів у США на сина Байдена. І саме завдяки тому, що конгресмени обох партій в якості учасників «Української Групи» в конгресі втрутилися в ситуацію і різним способом нівелювали тиск на Київ, тема не перетворилася на руйнівну для американсько-українських відносин. Більше того, їм вдалося сфокусувати увагу Трампа на темі Північного потоку-2, яка може підірвати не лише фундамент безпеки України, але і Європи в цілому.

Ситуація довкола т.зв. «плівок Трамп-Зеленський» поставила перед українською зовнішньою політикою нові більш тонкі завдання формування дещо різноманітніших механізмів досягнення стратегічних завдань у веденні справ з тією чи іншою країною не спираючись лише виключно на бюрократично-інституційну взаємодію. Перш за все, – українській дипломатії а також іншим інституціям, причетних до зовнішньополітичної діяльності варто більше уваги звертати на ціннісні й історично-електоральні відмінності між демократами та республіканцями. Коли внутрішня політика демократів більш зосереджена, зокрема, на расових питаннях, соціальних пільгах, правах людини, а в широкому контексті справедливому розподілі матеріальних благ, то республіканські адміністрації переважно спираються на ідеологічно-управлінську модель якраз меншого втручання державної бюрократії, скорочення податків, створенні більш сприятливого середовища для економічно-технологічних інновацій, пов’язаних у свою чергу зі створенням робочих місць за рахунок можливостей не держави, а умов, які держава створює для бізнесу. Разом із тим стійке електоральне ядро республіканців – в тому числі консервативні представники євангелістських християнських церков. Такі підходи значною мірою екстраполюються і зовні, – коли демократи сповідують стратегію універсалізму демократичних цінностей, міжнародних угод та широкої мережевої і багаторівневої взаємодії із зовнішнім світом, то республіканці більш схильні до прагматичних кроків, в центрі яких є американські внутрішні економічні чи інші інтереси, більш одностороннім прямим воєнним інтервенціонізмом поєднаним з ізоляціоністськими установками та більш очевидним конфронтаційним баченням викликів перед США.

Така необхідність була очевидною під час останньої президентської кампанії в США, коли симпатії явної більшості української діаспори та й в Україні в тому числі були пов’язані з тогочасним представником демократів Дж. Байденом. Натомість важко сказати чим би закінчилися вибори, якби не епідемія коронавірусу, що суттєво «збила» рейтинги Трампа, налаштованого часто-густо на такі крайнощі, як покращення відносин із Росією і, навіть, виходу з НАТО. Проте, в той же час республіканці були більш рішуче налаштовані, аніж демократи на надання воєнної допомоги та сприяння, що також стало однією з причин подолання паузи Трампа відносно допомоги Україні. Принагідно зазначимо, що з точки зору власне воєнної допомоги якраз республіканці є більш активними. Зокрема це проявляється в статистиці продажів зброї Тайваню, не зважаючи на дуже різкі заяви з боку материкового Китаю.

Тому, на нашу думку, є ефективним залучення різних груп з громадянського сектору й експертного середовища принаймні до процесів обговорення, а також корисним є сприяння їм в реалізації тих чи інших програм взаємодії із США. Українська сторона також повинна інвестувати в стратегічне партнерство, а не бути лише реципієнтом-прохачем. Лише в такому випадку американське суспільство буде з більшим розумінням ставитися до витрат уряду США на допомогу Україні і ми будемо більше застраховані від політичних флуктуацій в самих Сполучених Штатах.

Обставини 2014-2021 рр. спонукають Україну рухатися в бік більш диверсифікованого, але водночас й інституційованого лобізму. В цьому контексті схеми й методики лобістських зусиль Ізраїлю чи Тайваню, невеликих за людським ресурсом країн, можуть стати прикладом, до якого треба прагнути. Останні, попри наявні серйозні проблеми й факти, пов’язані зі шпіонажем чи, так само, технологічними крадіжками, в той же час максимально плідно співпрацюють з демократами в руслі «солідарності стійких демократій» та водночас і республіканцями, де на порядку денному дещо більше домінують воєнно-стратегічні безпекові формати. Зустрічі українських президентів мають обов’язково доповнюватися комунікацією з представниками тих чи інших груп, афілійованих або з демократами, або республіканцями. Це значно посилить потенціал ініціативності у відносинах з таким стратегічним партнером, як США.

Макар ТАРАН,

спеціально для «UkrLine»

https://www.facebook.com/UKRlineFB